- в містечку Заліщики (Тернопільська область), після нападу Німеччини на Польщу в 1939 році, деякий час перебував польський уряд. А вже після вступу у війну Радянського Союзу, цей уряд через Румунію евакуюється в Англію, й до 1945 року вважався легітимним урядом Польщі...
Перебування людини в аурі рідної мови, енергетика якої знаходиться у гармонії з природою, землею, всім оточуючим світом, не дає випасти з того морального каркасу, за яким уже немає гальм...
Нашій країні двадцять. І уже, і ще. Ми обурюємось бюрократизмом і тупістю її чиновників, ми сердимося, що доводиться жити у засмічених містах, ми зі злістю грюкаємо по крану, з якого тече брудна вода, або не тече зовсім, нам серце кров’ю обливається від вигляду розорених і убогих багатьох і багатьох наших сіл, ми часом обурюємося, дивлячись новини – такими недолугими здаються нам рішення влади, але свідомо чи підсвідомо ми розуміємо: це – наша країна і нам нікуди звідси не подітися.
Навіть якщо тимчасово чи назавжди ми виїдемо за кордон і нам там буде добре, у серці залишиться вона – НАША країна.
І свідомо чи підсвідомо ми прагнемо знайти її, а значить і свій, шлях, дошукуємось причин рясних наших невдач, міркуємо як би можна було зробити краще. Багато в тих роздумах безнадії, розчарування, бо ж прозвучало вже стільки набридлих безплідних балачок про відродження економіки та боротьбу з корупцією, а помітних змін на краще не відчувається. Тож і накопичилось у нас так багато питань і бажання знайти на них відповіді, що захотілося й собі поділитися тим, що намагаєшся зрозуміти, осягнути, а воно часом не дається, повертається якимось парадоксальним боком, але знову і знову не дає спокою. Бо це – твоя країна.
Ми, тяжко грішні перед Всесвітом…
Якось останнім часом ніби й не модно, і не актуально стало говорити про рідну мову та її місце у суспільному житті. Навпаки – у Верховній Раді на порядку денному новий Закон про мови, який, прикриваючись шляхетними намірами захистити мову нацменшин, українську має відсунути ще на дальші маргінеси. А саме з неї, з бажання відродити її починався весь новітній рух до незалежності. Багатьом здається – поговорили тоді, двадцять років тому, і досить. Так, звісно, звідтоді багато що змінилось на краще – в освіті, в культурі, в самому суспільстві. Але чи зайняла наша рідна українська мова те місце, яке їй належить? Який наш інформаційний простір? А музичний? А бізнесовий?
На одній із прес-конференцій на ВАТ «Гідросила», ще до цієї осуружної економічної кризи, коли підприємство стрімко йшло вгору, набирало обертів, а керівництво бадьоро розповідало про це журналістам, наголошуючи, що всі працівники підприємства безупинно вчаться, підвищують свою кваліфікацію, а вищий менеджмент взагалі знає по кілька європейських мов.
– Чому ж тоді не вистачає інтелекту вивчити свою, рідну? (Всі документи, прес-релізи, написи на підприємстві – російською, так, ніби ми фантастично перенеслись через хутір Михайлівський).
Це запитання викликало і сум’яття, і спротив, і палкі дискусії. Але й подосі нічого не змінилося. Не розуміє наш бізнес, що такий потужний об’єднувальний чинник, як рідна мова не лише сприяє патріотизму (що і в бізнесі не остання річ), а й стримує від нахабної безсовісності, грубого обману, які сьогодні не рідкість. Перебування людини в аурі рідної мови, енергетика якої знаходиться у гармонії з природою, землею, всім оточуючим світом, не дає випасти з того морального каркасу, за яким уже немає гальм. А держава, у якої було б більше совісті, дивись, і НДС би повертала вчасно, не так, як зараз, коли тій же «Гідросилі» обіцяють хіба що поки що не зрозуміло чого варті облігації.
Ні, не вірять. За десятки років сатанинсько-комуністичного панування звикли до матеріалістичного мислення. Є ось мова-функція, на якій, як казали колись ще Штепсель і Тарапунька, якось «льогше разговарівать», її розуміють не лише на наших просторах, то нащо ж ще щось вигадувати? Але мова наших російськомовних – це якраз мова-функція, бо ж до справжньої російської їй, як – від землі до неба. Почитайте Віктора Астафьєва, Федора Абрамова, Валентина Распутіна і відчуйте різницю. А мова-функція – вона ні до чого не зобов’язує. Це просто набір знаків, звуків, за допомогою яких передається інформація. Штука чисто прикладна. Насправді ж мова будь-якої землі, що складалася саме на цій території тисячоліттями, це потужна енергетична дуга, що об’єднує минулі покоління з майбутніми, а на нині сущих накладає відповідальність за духовне і фізичне здоров’я землі, це —космічне явище, що створює всесвітню духовну гармонію. Якщо ж вона порушується, відповідно нічого хорошого чекати не доводиться.
Знаю, що багато людей відчувають незримий зв’язок із своїми померлими близькими. Через сни, інтуїцію, молитви. Звісно, ми слабкі медіуми і не можемо говорити про вплив таких зв’язків, як загальний чинник життя. Але якщо ми його не відчуваємо чи не розуміємо, це не значить, що він не існує. Скільки поколінь наших предків лежить у нас під ногами? А душі їхні де? Що, зникли безслідно? І вони, і найменша травинка та квіточка на нашій землі мають єдину енергетику, однакову частоту коливань з мовою. На нашій землі – з українською. Можливо, для когось це новина. Але для тих, хто хоч трохи цікавиться подібними питаннями – це аксіома, давно доведена на науковому рівні.
Час, звідколи ми ввійшли під масовий вплив чужої мови за історичними мірками не такий уже й великий – якихось півтори-дві сотні років. Тому душі наших давніших предків не розуміють нас, російськомовних. Вони не можуть нас захищати, бо ми живемо у іншій, ніж вони, енергетиці. І глибоко помиляються ті корінні українці, які кажуть: «Я – російськомовний, бо і батьки мої так говорили». Батьки, а в декого й діди, можливо, під тяжкими загрозами (а імперія відомо як ставилась до національно свідомих українців) і змушені були відмовитися від рідної мови. Але у будь-якому випадку це була – зрада нації. Перехід у іншу культуру – це страшний злам, тяжкий гріх перед Всесвітом. Українці ж переходили у чужі культури масово. А тепер ту зраду намагаємося представити як традицію? Сказати можна все, але чи від того зменшаться наші біди? Адже енергетика нікуди не дівається. Це те, що колись казали – боятися Бога. Хіба ми мало ще відчуваємо, як вона дістає нас моральним і фізичним каліцтвом дітей, нашою непевністю та неприкаяністю?
Як же щодо національних меншин? А ніяк. Так, як у всьому світі. Ніхто не ставить питання про те, що слід відмовитися від своєї мови і культури (це був би, знову ж, тяжкий гріх!). Але мову землі, на якій живеш знати і поважати, «хоть будь ти и негром преклонных годов», як писав поет, – обов’язково! Так – скрізь. Іншої формули немає. Всі країни, які вийшли з-під гніту імперій дуже швидко і без особливих дискусій повернулись кожна до своєї рідної мови і до згаданої формули. І практично всі розвиваються успішно, маючи незрівнянно вищий від нашого матеріальний рівень життя (матеріальне і духовне – як два крила птаха, на одному далеко не залетиш).
Тільки у нас нема-нема, та й здіймається гвалт проти української мови, яка й так ніяк не зіпнеться твердо на ноги. А чому? Бо національно свідома Україна – це практично за кілька років світова потуга, це – неймовірна позитивна енергетика, яка просто змінить світові розклади на користь добра. І кому це треба? От і труять нашу молодь отакими маргінальними попсово-безглуздими русько-українськими концертиками, які транслював «Інтер» на День незалежності.
Днями прочитала на якомусь сайті вислів, нібито Столипіна (точність не гарантую), що національно несвідомий народ – це гній, на якому виростають інші народи. А в нас же, незважаючи на наші проблеми і негаразди, досить тепло і затишно. І гною багато…
Нас врятує совість
Совість для вас – це поняття абстрактне чи конкретне? Ніби абстрактне. Але коли треба віддати товаришеві борг (не віддати – совість не дозволяє), то ніби й конкретне. Звісно, марно закликати до совісті нинішні когорти владоможців (що при владі, що в опозиції!), вони з епохи тих, які прийшли на посади, щоб «нацарювать сто рублів і втекти». Правда, коли бачать, що тікати нічого, то нацарьовують і мільйони.
А ми – розчаровуємось та впадаємо у безнадію. І це найбільша наша помилка. Бо ніякої безнадії нема. Кожна галузь нашого господарства могла б приносити користь і прибуток. За однієї умови – аби там керували совісні професіонали, до того ж вольові, які б зуміли багато чого просто переставити з голови на ноги, запустити економічні механізми, відкинувши геть тих, хто царює і конкретно виточує з нашого господарства де сотні тисяч, а де й сотні мільйонів.
Ясна річ, не все так просто. Багато чого знищено і зруйновано. Та поступово, визначаючи пріорітетні галузі і планомірно витягуючи їх на успішній рівень, можна відродити та модернізувати і все інше. Та немає у нас такої команди, яка б свідомо прийшла пожертвувати собою, своїм часом, своїми можливостями заради майбутнього країни, нації. Це мають бути люди, для яких совість, честь, національна гідність носили б дуже конкретний характер, були б святими, через які не можна переступити. Сотня-друга таких людей на найвищих посадах – і через кілька років Україну було б не пізнати. Підкреслюю – не один-два ідеалісти, а цілісна, цілеспрямована команда, свідома своєї мети, яка повинна чітко знати, чого хоче досягти і як. Адже це – запорука успіху. Бо ж чи досягли ви чогось, попередньо не сформулювавши для себе – чого саме ви хочете і як будете діяти? У нас же часто люди приходять до влади різних рівнів, дуже туманно уявляючи свою мету і шляхи її досягнення.
Та де їх таких, безсрібників, узяти? Ясна річ, перетолочений і підірваний наш генофонд (імперія знала, що робила) та десятки років життя в бездуховності зробили своє діло. Та я переконана: такі люди у нас є, ми не знаємо їхніх імен, їхні обличчя не потрапляють на «бігморди», але це саме завдяки їхнім зусиллям тримається наша економіка, медицина, освіта, культура, вся держава. Інша річ, механізми приходу до влади не передбачають їхньої там присутності – на те треба великі гроші, які здебільшого й «нацарьовують».
А що ж залежить від нас? Ми не маємо права розчаровуватись, а мусимо формулювати запит суспільства на таких людей, на таку команду. Не зайве й собі у душу заглянути – ану, якби потрапив на якусь більш-менш солідну посаду, то віддавав би усі сили справі, дбав би про інтереси народу, чи швиденько взявся «царювати»? Отож бо! «Царювати» легше й прибутковіше, а дбати про справу тяжко, невигідно (у тебе ж ще й камінням кидатимуть!), для цього мало бажання і вмінь, треба йти на це свідомо і мати багато чого в душі такого, чого ми у більшості своїй (чого гріха таїти!) – не маємо.
Але наша зброя – любов. Слід забути про безнадію! Якщо у суспільній свідомості не превалюватиме любов до України, виховання власної духовності, повсякчасне бажання приходу нової жертовної високодуховної управлінської команди, то нам не діждатися Вашингтона з новим і праведним законом.
Звісно, життя у кожного одне. Хотілося б швидше. Але недарма йдеться про сорок років, які Мойсей водив свій народ пустелею. 20 ми вже майже пройшли. Боюсь, нам треба буде більше сорока, якщо не прорвемось (кожен сам по собі, і разом, як спільнота) у рятівну ауру рідної мови, культури, де й камінь допомагає…
Актуально
62966 переглядів
Публiкацiї за темою «Мова»:
