Актуально
39724 перегляди
 |
Бо ж, як відомо, саме армія – це той індикатор, який безпомилково показує суспільству, у якому стані перебувають ті, кому воно, суспільство, доручило на певний час над собою керівництво.
ХРОНОЛОГІЯ «ЗДОБУТКІВ»
6 травня 2004 року на складі 275-ї бази зберігання артилерійських боєприпасів сталася пожежа, у результаті якої почали вибухати гарматні та реактивні снаряди для установок залпового вогню «Град». Населення 11 населених пунктів, які опинилися в зоні ураження боєприпасами, евакуювали. За офіційними даними, у результаті надзвичайної події 5 чоловік загинули й 4 постраждали, 81 чоловік був госпіталізований.
Нагадаємо, що за сталою традицією, військові, ще до локалізації пожежі, розпочали із брехні. Так, практично одразу ж, військові з генеральськими важкими погонами заявили, що в НП винні солдати строкової служби, які влаштували куріння безпосередньо біля кучугур із порохом, на площадці, поблизу тієї, де відбувався демонтаж боєприпасів. Навіть підозрюваних заарештували. Генерал Григорій Рева, тодішній Міністр із надзвичайних ситуацій сказав у телеефірі таке: «Встановлено попередньо, що близько 12 години того ж дня військовослужбовці військової частини А-3283, які були відряджені до військової частини А-2985, де сталася трагедія, у складі рядових Селіна та Павлюка виконували роботи зі штабелювання ящиків із боєприпасами на майданчику номер 28. Військовослужбовці у порушення статутних вимог та правил пожежної безпеки на складах допустили куріння безпосередньо на місці проведення робіт, що призвело до пожежі та вибухів боєприпасів». А міністр оборони, генерал Євген Марчук, дотримувався іншої версії. За його словами, причиною могли стати умисні дії – до того ж, не солдатів, а «більш високого рівня». «Із цією базою співпрацювали кілька комерційних підприємств, виникла суперечність на суму 2, 5 млн. гривень і Міноборони разом із генштабом у квітні провели перевірку. Була призначена ревізія, яка мала завершитися 15 травня. Тобто, майже за 10 днів до завершення ревізії відбувається вибух. Більше того, вибух стався приблизно через два дні після того, як правоохоронні органи почали допитувати військовослужбовців та бізнесменів, які працювали разом» - заявив тоді міністр оборони Євген Марчук.
А ось що повідомляла тоді, «по гарячих слідах» прес-служба ГПУ, яку, на той момент, очолював Геннадій Васильєв: «Проти двох військовослужбовців, безпосередньо причетних до надзвичайної ситуації, порушено кримінальну справу за фактом необережного знищення військового майна, що спричинило загибель людей і мало інші тяжкі наслідки, їх теж затримано.
Під час розслідування встановлено, що в день виникнення пожежі на одному з майданчиків військової частини виконувалися роботи зі штабелювання боєприпасів, під час яких кілька військовослужбовців грубо порушили правила пожежної безпеки.
Вони курили, а один із них навіть підпалив порожній мішок з-під пороху. Коли військовослужбовець побачив, що наближається керівництво, він похапцем загасив мішок, і запхав його під стелажі зі снарядами.
І все це сталося на майданчику, де розбиралися снаряди, і, відповідно, усе було вкрито пороховим пилом.
За десять хвилин після цього військовослужбовці пішли з майданчика на обідню перерву.
А ще за кілька хвилин на ній виникла пожежа, що й призвела до вибухів».
Правда потім, коли більш високе начальство, в особі відомих політиків обурилося, солдати, раптово виявилися не винними (і можливо, некурящими), а на роль винних розпочали претендувати офіцери. Зокрема, командир військової частини, якого, до речі, практично одразу заарештували й висунули звинувачення у бездіяльності військової влади, перевищенні службових повноважень, розкраданні військового майна.
Повністю пожежу вдалося згасити лише до 19 травня 2004 року. І тільки завдяки сильному дощу…
Хоча кажуть, що бомба і снаряд двічі в одне місце не потрапляють, але, то на війні. У мирний час і в Україні, цей закон «військового часу», як виявилося, не діє. Удруге, на артилерійських складах військової частини А-2985 (МО України) на відкритій ділянці, де зберігалися залишки артилерійських снарядів після пожежі 6 травня 2004 року, о 17 год. 30 хв. 23 липня 2005 року виникла пожежа, яка носила вогнищевий характер із подальшою детонацією артилерійських боєприпасів. Що правда, другий вибух, за руйнівними наслідками був значно менший, за попередній і його вдалося швидко локалізувати й загасити пожежу. За чотири години. Причиною другого вибуху двадцяти боєприпасів тоді назвали спеку, що спричинила займання сухої трави. Внаслідок цього снаряди на території бази й здетонували. Під час другого вибуху постраждали дві жінки: одну поранило осколками, а друга померла від серцевого нападу. Зрозуміло, що винною у всьому виявилася природна стихія, хоча ГПУ, кримінальну справу за фактом, як належить порушувала…
19 серпня 2006 року о 14.25 на артилерійських складах військової частини А-2985 (Міноборони) на відкритій ділянці технічної території, де після пожежі 6 травня 2004 року зберігалися залишки порохових зарядів до артилерійських боєприпасів, сталося їхнє самозаймання та вибух, який призвів до пожежі з подальшою детонацією боєприпасів. Пожежа охопила 3 гектари території, і триває більше доби. Вибухи на складі не припинялися всю ніч, але близько третьої ранку їхня періодичність значно скоротилася й відбувався, у середньому, 1 вибух у 40 хвилин, а після обіду – повністю припинилися. Однак пожежа тривала до ночі 20 серпня. У результаті останнього вибуху боєприпасів постраждало 4 особи, яких із травмами та опіками середнього ступеню важкості госпіталізовано…
ТЕ, ЩО ВАЖКО ЗРОЗУМІТИ
Якщо трагедія трапляється один раз, це можна назвати трагічним збігом обставин. Якщо двічі – можна говорити про тенденцію. Тричі – це вже закономірність. А вибухи на військових складах в Україні траплялися не тричі. До Новобогданівки був вибух у Артемівську. За офіційною версією – двоє військовослужбовців, із метою розкрадання кольорових металів тоді, прямо на складі боєприпасів, «заготовляли» кольоровий металобрухт за допомогою зварювальної техніки, так би мовити, - в промисловий спосіб. Хоча, чесно кажучи, тут логічно виникає запитання щодо психічного здоров’я, або ж зазначених виконавців-заготівельників, або ж військових лікарів, що мали визначати стан здоров’я цих військовослужбовців, або тих, хто вів розслідування. Останнє, так само, притаманне й першій версії «недопалка» під час першої катастрофи в Новобогданівці. Бо ж хіба психічно адекватна людина буде курити (чи використовувати зварювальну техніку!) буквально на кучугурах пороху, при тому гасячи в ньому недопалки. Більш того, артилерійський порох, зі снарядів, що зберігалися на зазначених складах виявився абсолютно невідомої марки, якої немає ніде у світі – він починає горіти більш ніж через десять хвилин, після контакту з відкритим вогнем. В усякому разі, саме це намагалися стверджувати слідчі ГПУ, які давали інформацію прес-службі в 2004 році.
Не менш дивна ситуація виникає й у зв’язку з «самозайманням трави» на площадці, де знаходилися боєприпаси. Невже ті, хто там працює ніколи не чули, що суха трава може займатися від спеки? Особливо, якщо подібне вже трапилося рік тому? Невже артилерійські склади в Україні – це місця рясно вкриті бур’янами й немає ради з ними боротися? Або хтось уважає, що загал – суцільні дурні, або знов виникає актуальність медичної проблеми в українській армії. А може є третій варіант – чергова невдала спроба державних посадовців збрехати працедавцеві – платнику податків? Бо ж артилерійські склади в Новобогданівці були побудовані не три роки тому, і навіть не десять. Ці склади Українське військо успадкувало від радянської армії. Однак, очевидно, за дивним збігом обставин, проблема – трави, яка самозаймається, тоді не виникала. Бо, якби виникала – усі садиби мешканців навколишніх сіл були б на кшталт дзотів чи інших військових споруд, а сільгоспроботи проводилися виключно на бронетехніці, і, залізницею, що поруч – курсували б виключно бронепоїзди. Чи тоді трава була інших порід? Чи в окремо взятій Новобогданівці була, у той час, кліматична зона тундри?
Та дива не закінчуються лише причиною займання боєприпасів. Українське державне керівництво тільки публічно мріє про професійну армію. А поки що, більша частина чоловічого населення України – військовослужбовці запасу, які проходили, як мінімум строкову службу. І не обов’язково бути артилеристом, щоб знати, що артилерійські снаряди на складах зберігаються не в бойовому стані. Тобто, таким чином, щоб їх можна було транспортувати в бойових умовах, у тому числі, не ризикуючи підірватися від самодетонації. Для цього, у них і передбачений детонатор, який детонує основний вибуховий заряд. Деякі снаряди, наприклад, великих калібрів, складаються із двох частин: бойової та порохового заряду, які заряджаються в гармату окремо. Так само й реактивні снаряди. Отже, не зовсім зрозуміло, як снаряд без детонатора може вибухнути на сільському подвір’ї чи інде, якщо він не приведений у бойовий стан для пострілу? Було б дуже цікаво, аби фахівці поділилися з народом своїми міркуваннями із цього приводу. Звісно, якщо це не є державною таємницею.
Більш того. Україна є поки що державою, де більшість населення, має середню освіту. А урядовці, за деякими виключеннями, – закінчену вищу. Отже, для більшості абсолютно зрозуміло, що постріл із гармати заснований на певних фізичних процесах і відповідно до законів фізики. А ці закони, зокрема, наголошують, що у випадку, якщо ми маємо тіло складене із двох частин, одна з котрих більшої маси, а друга – меншої, то при розділенні вибухом далі полетить та частина, яка має меншу масу. А в снаряді тіло гільзи з пороховим зарядом, має меншу масу, ніж бойова частина снаряду. Якщо снаряд лежить горизонтально в ящику, наприклад, то, логічно, під час вибуху порохового заряду станеться розділення цих двох частин, із цього моменту порохові гази лише короткий час діятимуть на бойову частину й більш тривало – на тіло гільзи. За законами реактивного руху, не в замкненому просторі, порівняно легка гільза повинна відлетіти далі. Щоб цьому запобігнути й існує ствол гармати. Бо саме там бойова частина снаряду розганяється, за рахунок тиску порохових газів, до певної швидкості, яка забезпечує траєкторію польоту, дальність пострілу й вражаючу силу бойової частини. Відтак не зовсім зрозуміло, як без наявності ствола, із горизонтального положення й відкритого простору снаряд може пролетіти, наприклад, 3 кілометри до села Новобогданівка й попавши в будинок чи на сільське подвір’я вибухнути, якщо його не привели, перед тим, бойовий стан? Якщо інакше, то навіщо нам гармати? Адже достатньо поставити ящики зі снарядами в певному напрямку, розвести багаття – і все, ми через певний час отримаємо потужний артилерійський залп великої руйнівної сили.
Отже, у феномені 275-ї артилерійської бази ми маємо справу із природними явищами, які важко пояснюються з точки зору традиційних уявлень.
Невже ми маємо справу з аномальною територією чи інопланетянами?
Щоправда, урядові очільники, одразу ж після першої трагедії, проблему очевидної безвідповідальності й нехлюйства активно заговорюють, переводячи увагу суспільства до іншої проблеми – утилізації застарілих боєприпасів, зокрема, артилерійських снарядів. Втім, у те, що не існує технологій максимально безпечної їхньої утилізації, повірити важко. Адже, в усьому світі виробляються мільйони цих боєприпасів. Так само, як і в СРСР – їх виробляли багато, із запасом, із розрахунку на проведення масштабних військових дій на великій території. Отже, напевно, існувала технологія й потужності, які переробляли снаряди, термін зберігання яких закінчився, і можливість їх використання вичерпалася. Як і в інших державах. І те, що такі технології є не заперечують й українські фахівці.
Але як показує, досвід Новобогданівки, у державі дійсно є проблема. Але не з технологіями й фахівцями. Напевно – це проблема іншого порядку. Бо утилізація артилерійських снарядів, очевидно, прибутковий бізнес. Бо при демонтажу снаряду, на виході отримується дефіцитний лом кольорових металів і вибухівка. Обидві складові в промислових масштабах повинні приносити, потенційно, неабиякі прибутки, оскільки користуються надзвичайно високим попитом. За нормальною логікою, ці роботи мають бути монополією держави. Особливо – вибухівка, оскільки вона є ласим товаром для терористів. Але ще під час першого інциденту в Новобогданівці несподівано стало відомо, що утилізацію артилерійських боєприпасів держава, з якихось невідомих міркувань, віддала приватним чи напівприватним структурам, залишивши за собою право ліцензування. Ураховуючи національні особливості «ринкових» відносин – це, включаючи такий компонент, як непорядну конкуренцію, само по собі вже є чинником небезпеки техногенних катастроф.
Не слід забувати й про інший чинник – контрабанду боєприпасів. Тим більше, що саме Новобогданівка, як і Артемівськ – знаходяться біля залізничних транспортних вузлів. Отже, за наявності «кришування» високих владних структур та певного «коридору», вивести за межі України боєприпаси не так уже важко. Тим більше, що дуже багато країн, у яких у наявності й локальні військові конфлікти, і використовують зброю радянського виробництва, до якої, зрозуміло, потрібні боєприпаси. А це бізнес, який за прибутками ще продуктивніший за металобрухт і окрему вибухівку разом узяті.
Якщо брати до уваги тільки ці два чинники, то, зрозуміло, інопланетян та «Х-фактори» можна відправляти на відпочинок. Як і сумніви щодо психічного здоров’я військових (що в цілому, – приємно). У цьому випадку, вибухи, напевно, відбуваються, так би мовити, «планово». Як у радянській кінокласиці: «Від ревізії нас може врятувати тільки крадіжка (вибух)!»
Тоді залишаються питання виключно до державної влади. Чи варто заради, навіть мільйонних тіньових прибутків певних осіб, тримати в постійній небезпеці населення десятка населених пунктів власної держави? А може безпечніше це населення замість бандитів – у тюрми? Тим більше, що в історії України таке траплялося. Коли державною владою опікувалися комуністи.
Публiкацiї за темою «Військова справа»:
