Актуально
33577 переглядів
 |
Як і напередодні Другої світової війни, на Заході прихильники «умиротворення» агресора марно сподіваються, що Владімір Путін задовольниться Кримом, Донбасом, «Новоросією» чи й поглинанням або перетворенням на буферну територію усієї України. Реальний контроль над ситуацією в РФ залишається за закритою корпорацією «КГБ», яка живе ностальгією за «старими добрими» часами, вважає розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» і ставить за мету свого правління подолання її наслідків: відновлення Росії як наддержави та реванш за поразку в першій холодній війні.
Від моменту повернення до влади Путін прагнув відродження Росії як центру планетарного масштабу зі сферою впливу принаймні не меншою, аніж у Радянського Союзу часів його молодості. Уже в Концепції національної безпеки РФ від 10 січня 2000 року не приховувалося прагнення реваншу за поразку в холодній війні та було визначено, що «загрози національній безпеці РФ проявляються у спробах інших держав протидіяти зміцненню Росії як одного із центрів впливу в багатополярному світі, послабити її позиції в Європі, на Близькому Сході, Закавказзі, у Центральній Азії та Азійсько-Тихоокеанському регіоні».
Затверджена у 2009-му Стратегія національної безпеки РФ до 2020 року відштовхувалася від «неспроможності наявної глобальної і регіональної архітектури, орієнтованої, особливо в євроатлантичному регіоні, тільки на Організацію Північноатлантичного договору», та зловісного ствердження, що РФ «володіє достатнім потенціалом для того, щоб розраховувати на створення в середньостроковій перспективі умов для її закріплення в числі держав – лідерів у світовій економіці на основі... оборонного потенціалу». Відтак передбачала достатньою умовою перетворення Росії на світову державу, «підтримку паритету зі США в сфері стратегічних наступальних озброєнь». Уведена в дію у грудні 2014-го нова редакція Воєнної доктрини РФ із цієї самої причини до основних зовнішніх військових небезпек зараховує розгортання систем стратегічної ПРО, що «порушують співвідношення сил у ракетно-ядерній галузі».
Хоч у Росії і немає ресурсів для того, щоб знову претендувати на статус наддержави, проте це не зменшує безпосередніх загроз від самих по собі реваншистських амбіцій Кремля для всіх країн Європи та Заходу загалом. Якщо Путіна не зупинити в Україні, потім доведеться робити це набагато західніше і в рази більшою ціною, адже логіка реваншизму є універсальною для всіх часів і народів: її носії самі не зупиняються, і що пізніше, то вищу ціну доводиться платити.
Під час передвиборчої кампанії 2011 року в опублікованій виданням «Известия» статті «Новий інтеграційний проект для Євразії – майбутнє, яке народжується сьогодні», окреслюючи плани на свою майбутню каденцію, Путін вказав, що кінцевий план – інтеграція ЄС, Євразійського союзу та Азійсько-Тихоокенського регіону з метою витіснення американського впливу та послаблення трансатлантичних інститутів. «Така економічно збалансована система партнерства Євразійського союзу і ЄС здатна створити реальні умови для зміни геополітичної та геоекономічної конфігурації всього континенту», – підсумовував Путін.
І лише коли цей простір стане «гармонійним за своєю економічною природою, але поліцентричним із погляду конкретних механізмів та управлінських рішень», а відтак Москва зможе грати першу скрипку у виробленні спільної позиції, «буде логічно розпочати діалог про принципи взаємодії з державами АТР, Північної Америки, інших регіонів». У межах розвитку відповідних планів Концепція зовнішньої політики РФ, затверджена Путіним 12 лютого 2013 року, передбачає, що «основним завданням у відносинах із ЄС є просування до «створення відповідних механізмів співпраці в галузі зовнішньої політики і безпеки… спільного прийняття рішень з їх подальшою спільною реалізацією».
Як бачимо, стратегія Росії полягає в досягненні гегемонії в Європі за одночасного витіснення з неї впливу США і Великої Британії та руйнації НАТО й трансатлантичної солідарності. ЗВТ «від Лісабона до Владивостока» є тільки інструментом досягнення такої мети, але аж ніяк не економічною самоцінністю, що продемонстрували й інші квазіекономічні об’єднання під егідою Москви. Для Путіна економіка – то лише ширма й інструмент досягнення політичних цілей, що кардинально відрізняє його від європейських країн, де політика підпорядкована економічній доцільності.
Замість колишніх агентів впливу у вигляді комуністичних партій тепер «союзники» поповнюються політичними силами, що заперечують демократію, лібералізм і глобалізацію. У низці країн ЄС може повторитися ситуація з приходом до влади антиєвропейських, проросійських сил, як це нещодавно сталося в Греції. Високий рівень підтримки спонсорованих Кремлем політичних проектів спостерігається у Франції, вельми міцні позиції мають потенційні союзники Кремля в Італії, Угорщині, Чехії, Словаччині, врешті, в Австрії. Не кажучи вже про Сербію та Албанію, які поки що не стали членами ЄС.
У розпаді Євросоюзу важливу роль можуть відіграти антиєвропейські настрої у Великій Британії.
З огляду на означену сукупність факторів шанси Кремля спровокувати розпад ЄС і переорієнтацію значної частини його нинішніх членів на себе видаються не такими вже й фантастичними. Тому Україну та її долю не можна розглядати як ізольований випадок. Тут вирішується доля парадигми, яка визначатиме найближчим часом розвиток не лише значної частини постсоціалістичних країн Європи чи таких, як Греція та Кіпр, а й самих держав «старого ЄС». А сам Путін уже зараз публічно нарікає, що в Україні відбувається «стримування» Росії.
Зростає настороженість російським експансіонізмом навіть із боку Білорусі: з 1 лютого в країні набрала чинності нова редакція Закону «Про воєнний стан», відповідно до якої до переліку умов, за яких у країні може бути оголошено воєнний стан, додані концентрація збройних сил іншої держави на кордонах країни, мобілізація в сусідній країні з метою нападу на Білорусь, а також «направлення іншою державою озброєних груп, іррегулярних сил або підрозділів регулярних військ» на територію республіки. Такі нововведення явно зорієнтовані на можливість повторення кримського чи донбаського сценарію, адже в країні також розташовані російські військові бази. Такі рішення свідчать про усвідомлення Мінськом того, що аншлюс Білорусі для Путіна – це лише питання часу і буде пришвидшений у разі зміни влади.
Першою жертвою військової агресії серед країн ЄС і НАТО цілком може виявитися Латвія, яка має найбільшу частку російськомовного населення (понад 1/3 усіх мешканців) з-поміж членів Євросоюзу. Згідно з переписом 2000 року в столиці країни Ризі російська була рідною для 55,1%, а в низці адміністративних одиниць у східному, прилеглому до РФ регіоні Латгалія – 40–80%. Днями на тлі ескалації конфлікту на Донбасі офіційний представник МЗС РФ Алєксандр Лукашевіч вкотре звинуватив владу країни в «дискримінації нетитульного, насамперед російськомовного, населення», що, за його словами, розколює суспільство й суперечить численним рекомендаціям профільних міжнародних інститутів щодо забезпечення прав нацменшин на збереження і розвиток своєї мови.
Реваншизм за визначенням неможливо заспокоїти жодними поступками чи лояльністю. Якщо його не спинити малою ціною, доки він не набере достатньої сили, це лише додасть йому апетитів і посилить пов’язані з ним загрози. Як і гітлерівська Німеччина 1930-х років, путінська Росія сприймає нинішню політику Заходу як заохочення до дій, зумовлене схожим відчуттям «провини» деяких кіл за «надмірне приниження» цього разу вже РФ після завершення холодної війни. Попри поширені сумніви у здатності фінансово-економічних санкцій таки примусити Росію відмовитися від агресії, якщо тиск Заходу буде консолідованим і максимальним, це цілком може завдати достатньо потужного удару, щоб привести до «палацового перевороту».
Лише остаточне руйнування імперії та перетворення Росії на пересічну національну державу здатні припинити імперські комплекси й фантомні болі частини еліти та суспільства в Росії. У випадку і нацистської Німеччини та імперської Японії у 1940-х, і Сербії Милошевича у 1990-х, і сучасної Росії це можливо тільки за умови остаточної поразки гегемоністських амбіцій на пострадянському терені та претензій на якусь особливу роль у Євразії й тим більше в інших регіонах. Лише після цього стануть реальними її внутрішня еволюція в бік демократичної країни, незворотна нормалізація відносин із Заходом на основі адекватного сприйняття свого місця у світі.
Публiкацiї за темою «Політологія»:
