Аратта - На головну

25 березня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в містечку Бердичів (Житомирська область) в костьолі Святої Варвари 14 березня 1850 року місцева красуня Евеліна Ганська була повінчана з Оноре де Бальзаком. В цьому ж містечку тривалий час жив Фредерік Шопен, окрім написання музики, він також керував роботами по реставрації тамтешнього органу...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Оптимум просування

Холодна війна-2 23978 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 27.05.2008 | Всі публікації | Версія для друку

Оптимум просування
Чи можливе возз`єднання Росії зі східною Україною? У виданні радника Президента Росії Гліба Павловського триває публічне обговорення варіантів розчленування суверенної держави Україна.

Тобто, як такого питання: знищувати Україну чи ні?, - вочевидь, перед Кремлем не стоїть. Стоїть лише питання: як це зробити, аби не нарватися на нову Чечню. Втім, ви можете самі скласти свою думку, ознайомившись із цим текстом.

Чи не найважливіше питання російської політики - який курс здійснювати щодо України? Не в найближчі рік або два, а на десятиліття вперед. Скажемо більше, те, у яку сторону повернуться російсько-українські взаємини, буде тестом на державну зрілість нової Росії, і для неї стане, не побоїмося цього слова, історичним іспитом. Тому обговорювати їхні перспективи треба серйозно й чесно.

Риторичні заяви, які ми чуємо з різних сторін політичного спектру, у крайностях своїх або закличні до "відвоювання" Лівобережжя, або до "жовтогарячої трансформації" самої Росії, нічим не підкріплені, окрім, як емоціями авторів цих інвектив. Довгострокова ж політика повинна, в першу чергу, керуватися аналізом, бажано науковим - політологічним, соціологічним, історичним. Для початку необхідно з'ясувати, чого хоче Росія - інакше кажучи, російське суспільство й держава - і чого хоче Україна? Зокрема, Україна Східна.

Але ще раніше треба сказати, що нинішнє державне керівництво України проводить політику антиросійську, причому продумано й постійно. Причини цього зрозумілі. Прагнення зазначеного керівництва привести свою країну в НАТО й нескінченні літанії історичних, політичних і економічних обвинувачень на адресу Росії, що виходять із Києва, мають своєю підставою два бажання української влади: якомога більше продовжити власне політичне життя й закріпити територіальні придбання, які молода держава одержала в 1991 році.

У цьому випадку Захід, на жаль, дав достатньо «їжі» тим коментаторам, які завжди готові обвинуватити його в "антиросійскості" і лицемірстві. Бажання США затягти Україну в НАТО є дія, одночасно безрозсудна, сама по собі, й недружня стосовно Росії. Головним чином тому, що мова йде про країну, населення якої в НАТО йти не бажає. Тому турбота із її приєднання до Альянсу виглядає, як глава із книги по realpolitik минулого, а то й XIX століття.

Зазначимо, що приєднання України до НАТО не відповідає й американським інтересам (і якщо новим президентом стане демократ, то проштовхувати її він буде аж ніяк не так завзято, як Буш-молодший), а спроба форсування цього кроку – була приречена викликати відповідну реакцію Росії й завзяту опозицію в Західній Європі. Що й відбулося. Помилку США можна визначити, як порушення принципу, який дуже часто, за останні сто з лишком років, ігнорувався й Росією-СРСР. Його геополітики називають визначенням "границі оптимуму завоювань" (a line of an optimum of conquest), експансія за межі якого є контрпродуктивною (1).
Захоплення надто великої території може, впродовж короткого проміжку часу, стати невигідним для метрополії - вона змушена обороняти віддалені землі, населені недружнім населенням і витрачати на це надто великі ресурси, непорівнянні з витратами супротивної сторони (географічно близької до місця конфлікту й до того ж такою, що користується симпатіями місцевих мешканців). Відомо також, що неминучий відхід таких територій часто спричиняє ланцюгову реакцію втрати проміжних земель, близьких до серцевини метрополії й вже зовсім не "зайвих".
Є ще один негативний аспект приєднання до імперії "багатьох мов" - нові народи часто не бажають поглинатися титульними націями, а, навпаки, починають поступово міняти її зсередини. Тому своєчасний відступ з того або іншого регіону часто приносить певні вигоди (як мінімум відсутність шкоди). Як приклад, приведемо відхід США з Філіппін або із зони Панамського каналу. Прикладам же зворотним немає числа, особливо в історії російської. Бумеранг геополітичної жадібності не раз лупив по імперіях, що зарвалися.

Сучасна Східна Україна перебуває далеко за межами американського "optimum of conquest". І що ще важливіше, вона багато ближче російській геополітичній серцевині, її "корінним землям". По всіх параметрах: культурним, етнічним і історичним. Саме це визначає послідовну твердість російської реакції.

Щодо цього різниця між Україною й країнами Східної Європи повинна бути чіткою, зрозумілою й не викликати питань. Російським політикам або російським громадянам може не подобатися приєднання до НАТО, припустимо, Болгарії або Литви. Але очевидно: населення цих країн (і десятка інших) не заперечувало, а частіше було однозначно за входження в НАТО. Ці країни майже повністю населені неросійськими народами й ніяких історичних прав, на їхній території, в Росії немає. Немає й погрози російській безпеці від того, що частиною блоку стали Словаччина або Польща. Одностайний прийом більшості східноєвропейських країн в Атлантичний альянс пов'язаний з тим, що приблизно так само оцінювала ситуацію західна еліта. Це для неї були країни дружні й у всіх відношеннях слова - "не росіяни". Їхній відхід зі сфери впливу Москви де-факто закріплював ситуацію кінця 80-х - початку 90-х і не викликав рішучих зрушень у внутрішньо європейському балансі.

Ще раз - ми говоримо про країни, значна більшість населення яких, до горбачовської епохи, вже було твердо налаштоване антисовєтськи, а надалі – антиросійськи (є в них і чималий властиво антиросійський сегмент). Лаяти Горбачова або Єльцина за те, що вони не змогли запобігти "відходу" Чехії або Угорщини, значить жити у світі удаваної історії. Навіть, якщо припустити, що американці підписали б наприкінці 80-х обіцянку не розширювати НАТО на схід, цей документ уже сто разів дезавуювали б під тиском електорату - і американського, і східноєвропейського.

У відношенні України - усе з точністю до навпаки. Значна частина населення цієї країни (а надто її східної частини) у НАТО не бажає, але їх, очевидно, спробують не запитувати. Помітна частина цієї території країни є історично російською, а багато хто її громадяни - російськомовними. І навіть при наймиролюбнішому настрої наших західних друзів (любов більшої частини з них до воєнних дій і справді досить невелика) свято місце порожньо не буде. Якщо з’явиться можливість, то поруч із російськими кордонами спочатку з'являться іноземні станції спостереження, а за ними - цілком повномасштабні військові бази. Закони геополітики ніхто не скасовував.

Однак не все так просто. Як відомо, країни Західної Європи в несподіваній єдності стали проти американо-помаранчевих планів, і не тому, що хотіли вразити Буша або облизати Путіна. Західноєвропейські еліти зробили те, що їм диктують їхні власні політичні інтереси. Вони відповідальності за Україну не хочуть. Крапка. Як говориться, нічого особистого, тільки бізнес. Завдання Росії – використати дану ситуацію, тому що в політичному світі немає нічого довічного. Але як? І в чому інтереси самої Росії? Загрожувати Києву? Умовляти його? Домовлятися з ним?
Щодо "домовлятися" – відметемо одразу. За останні роки українське керівництво порушило стільки найрізноманітніших домовленостей, що вірити йому на слово, щонайменше, нерозумно. Переукладати "великий" російсько-український договір можна тільки за умови, якщо Україна дасть гарантії свого нейтралітету, що уважається малоймовірним. До того ж будь-які міжнародні домовленості мають обмежений термін життя. Іноді – дуже обмежений. Загрожувати Києву теж безглуздо. До речі, так можна нарватися на зміну думки й на самому обережному Заході: от яка агресивна Москва, скажуть там. Звичайно, від неї треба терміново захищатися. А вмовляти українське керівництво повинні не московські чиновники, а самі українські громадяни – і якщо воно до них прислухатися не буде, то... То що?

І отут головна заковика – і головне питання для Росії. Яка Україна потрібна Росії - нейтральна або розділена? Чи можлива нейтральна Україна взагалі? (Якщо вірити заявам Києва, то навряд). Є чи різниця між іноземною базою під Харковом і під Львовом? Чи ідентичні для Росії емоційно й політично Одеса й Тернопіль, Севастополь і Івано-Франківськ? Загостримо: якщо Східна Україна стане частиною Росії, те чи можна буде заперечувати, якщо в НАТО одностайно ввійде Україна Західна?
І ще важливіше запитати: а чи хоче Україна Східна бути частиною Росії? Чи може захотіти цього хоча б теоретично? Сьогодні або завтра? Якщо виключити з розгляду Крим, то чи знаємо ми відповідь на це питання? І скажемо чесно: на сьогоднішній день - ні, не знаємо. Тому що навіть не почали це питання вивчати. Тому, в першу чергу, дані проблеми підлягають обговоренню усередині самої Росії – вони повинні бути відверто й відповідально задані росіянам і російській владі: якої політики у відношенні до України вони вважають за потрібне дотримуватися й чому?

Настільки ж важливо довідатися, як на ці питання реагують мешканці Східної України. Нагадаємо, що відповіді на них повинні дати три роздільні групи соціуму, будь-які дві з яких у випадку об'єднання звичайно нав'язують свою волю третій. Тріада ця – політико-економічна еліта, інтелектуальні авторитети й рядовий електорат. Хто становить еліту й просте населення, зрозуміло, а щодо інтелектуального прошарку хотілося б пояснити. До нього відносяться не тільки широко відомі люди (наприклад, суспільні діячі), але й "рядові" лідери, наприклад ті автомеханіки й завучі, до думок яких прислухаються в родині й на службі, кого прийняте називати "шановними", нехай вони впливають не на думку тисяч, а декількох десятків осіб. Знову загостримо: як поставляться до того, що Росія може заявити територіальні претензії на український схід, луганський шахтар, харківський доцент і донецький олігарх?

Якщо знову чесно, то відповідь і на це питання зараз невідома. Чи можна запропонувати сценарій, при якому відповідь трьох зазначених соціальних категорій може бути позитивною для Росії? Спробуємо. Якщо східноукраїнські еліти зрозуміють, що одержать від Москви не менше автономії й економічної вигоди, ніж від Києва, якщо населення зазначених областей побачить, що інтеграція з Росією дасть їм кращі умови економічного й культурного розвитку, якщо інтелектуальні лідери побачать, що входження в Росію дасть їм більші можливості для творчої самореалізації.

"Умовити" жителів Східної України не вдасться. Переконатися в тому, що зазначені вище умови відповідають реальності, вони можуть лише самі. Перше трапиться, якщо стане ясно, що Кремль грає з російськими губернаторами й магнатами по чітких і певних правилах (за законом). Друге - якщо Росії вдасться продавити нинішні соціальні проекти плюс значно зменшити рівень корупції. Третє - якщо інтелектуальним лідерам сьогоднішньої Росії буде надана можливість нормально працювати й заробляти й, як наслідок, будувати транснаціональні проекти світового рівня, інтегруючись із культурними, науковими й бізнесовими інститутами найбільш розвинених країн сучасності (умовно говорячи, участь у франко-російсько-корейському проекті повинно бути принадливіше за проект польсько-українсько-литовський). Звичайно, що для реалізації останньої умови "французи" і "корейці" теж повинні бути зацікавлені в співробітництві з Росією й що певні внутрішньополітичні кроки можуть такий інтерес підірвати або зміцнити.
Йти ж від київського свавілля у свавілля московське, від хохлацького злодійства в злодійство москальське ніхто не буде – бо нема чого. І французи, в крайньому випадку, можуть навпростець приїхати в Кривій Ріг – якщо побачать, що бізнес там робити вигідніше й простіше, ніж у Самарі.

Як не кинь, ключ до рішення "української проблеми" перебуває усередині самої Росії. Ніякі гучні заяви не допоможуть у випадку припинення властиво російського політичного, соціального й економічного розвитку, ніякі зусилля "западенців" і їхніх союзників не утримають прилеглі до Росії території Лівобережжя, якщо вони самі захочуть покинути Україну. Ті, хто вважають, що останнього Москва може досягти однією голою пропагандою або періодичною кампанійщиною, глибоко помиляються.

Приваблива по всіх параметрах Росія або надовго затримає нинішню Україну в задумливо-нейтральному статусі, або, у випадку істеричних кроків помаранчевого угруповання, розколе її "із середини". Неприваблива, агресивна, ригідна, корумпована Росія з легкістю переконає український Схід, що краще перебиватися на європейських закутках, ніж животіти на російському просторі.
Росія може стати центром кристалізації російського миру, тільки будучи відкритою. Тільки якщо дасть шанс розбагатіти ній усім, хто цього захоче. Якщо Москва й Петербург стануть дійсними світовими містами, мобільними й безупинно модернізуючимися, якщо російськомовні громадяни всього світу (не тільки східноукраїнського) зможуть знайти там такі можливості для самореалізації, яких їм ніколи не нададуть Нью-Йорк, Париж і Токіо.

Вердикт Росії винесуть не спостерігачі з Євросоюзу й не коментатори з Першого каналу, не оксфордські професори й міжнародні фінансові агентства. Про конкурентоспроможність Росії буде судити самий прискіпливий, допитливий і добре знаючий її соціум. Голосувати "за" або "проти" її буде російськомовний мешканець сьогоднішнього південно-західного російського прикодону. Майже у всіх відносинах "наші люди", які в найближчі 10-20 років вирішать, ким їм бути - "нашими" чи ні? І для порушення нинішнього статус-кво їм будуть потрібні найсерйозніші доводи.

Тільки в такому випадку, мешканці цих земель захочуть знову стати частиною Росії, то у неї заново виникне проблема визначення "оптимуму просування кордону". Зараз до цього дуже й дуже далеко.

Примітки:
1. Див. наприклад: Lattimore O. Studies in Frontier History. Paris, 1962.

Переклад - Аратта-Україна

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Холодна війна-2»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Справедливість без сили і сила без справедливості - обидві потворні”
Жозеф Жубер

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.