Аратта - На головну

27 липня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Київ був найбільшим містом Європи у ХІ сторіччі, в п’ятдесят разів більшим за Лондон, в десять – за Париж. Досяг свого розквіту за Ярослава Мудрого (1010-1054 н.е.), який поріднився з королівськими родинами Франції, Норвегії, Румунії та Польщі. Німецький церковний діяч XІ століття єпископ із Саксонії Титмар Мерзебурзький у своїй «Хроніці» у 1012 - 1018 роках, характеризує Київ як «велике місто, у якому більш 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість жителів». На початку ХІ століття теперішня столиця України мала 50 тисяч населення. Для порівняння, у Лондоні на той час мешкало 20 тисяч жителів. Німецький хроніст XІ століття Адам Бременський називав Київ «суперником костянтинопільського скіпетра, найчарівнішої прикраси Греції».

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Духовне відродження чи духовне виродження?

Духовність 15809 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 28.03.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Духовне відродження чи духовне виродження?
Ми вже живемо в ситуації автоґеноциду – самі собі відбираємо життя від почуття зневіри і безвихідності, а ієрархи українських Церков не перестають співати пісню про «духовне відродження України», подібно, як і політики про «незалежність України». Складається враження, що ми живемо у ситуації описаній у відомому фільмі «Матриця»: ми занурюємо голову в пісок віртуальних ілюзій, не помічаючи навколо себе, що насправді живемо у стані духовної катастрофи.

Терміном ґеноцид позначається певна політика держави, уряду, певної країни з метою винищення народу, етнічної групи. В історії людства було багато ґеноцидів, однак перевищив усі знані в історії дотепер, за своєю жорстокістю та масштабами ґеноцид українського народу 1933 року.

Ґеноцид супроти українського народу триває і сьогодні, у більш замаскованих та витончених формах. Скажімо, багато жінок в Україні після лицемірно-сердечних привітань «с празніком 8-го марта» від своїх коханих мужчин однією рукою приймали весняні квіти, а другою рукою приймали від коханих валізу для «мандрівки» на батьківщину Клари Цеткін і Рози Люксембург, «обслуговувати» вболівальників футбольного чемпіонату. Дітей також можна продавати на Захід бездітним сім’ям. А поповнивши всі бездітні сім’ї, решту можна продати для трансплантації органів...

Менш відомим є термін лінґвоцид, який набув своєї гостроти в контексті передвиборчих маніпуляцій відносно статусу російської мови як другої державної. Окрім товариства «Просвіта» та «Товариства захисту української мови» найбільш гостро цієї проблеми торкнулось ВО «Свобода», зокрема її лідер Олег Тягнибок. Мова є основним засобом поширення інформації, засобом комунікації, національного ідентитету, генетичним кодом нації. Мова безпосередньо стосується сфери людського розуму, людської свідомості. Мова є своєрідним інформаційним фільтром, який допомагає в сучасному інформаційному просторі відрізнити корисну інформацію від некорисної, оскільки ми живемо в інформаційному суспільстві, де мова виступає найважливішим чинником. Вилучення мови із свідомості людини, заміна іншою мовою руйнує зв’язок із генетичною пам’яттю, руйнує здатність до критичного аналізу ситуації, формується підвладний будь-яким маніпуляціям споживацький менталітет, який позбавлений високих духовних ідеалів. Таким чином отримуємо заземлену істоту, послушну на всі команди, біоробота (біокібера).

Можна привести численні приклади постатей з української історії, які лише після свідомого повернення до свого коріння зажили повнотою життя і вершили великі справи. Можливо, найяскравіший з них є приклад митрополита А. Шептицького. Вже кілька поколінь в його родині жили польською свідомістю помішані з польськими родами. Лише завдяки поверненню до свого коріння, до свого народу і мови своїх предків А. Шептицький став чи не найвидатнішою духовною постаттю в історії нашого народу, значення котрого ми не змогли досі оцінити.

Можна поставити питання: а як бути з татарином Агатангелом Кримським чи поляком Вячеславом Липинським? Їхній перехід на бік української ідеї був абсолютно свідомий. В тодішніх обставинах, зрештою як і тепер, стати на бік української ідеї означало втратити всі шанси для росту в кар’єрі. На таке були здатні лише дуже відважні, принципові, духовно незалежні особи – пасіонарії.

Отже, у випадку лінгвоциду маємо справу із свідомою державною політикою, яка ставить собі за мету знищення національного інформаційного простору, що в кінцевому рахунку ставить собі за мету перетворення народу в позбавлену ідеї, власної думки і критичної свідомости інертну масу. Проявами лінгвоциду є оподаткування національного книговидання, відсутність закону про захист національного інформаційного простору.

Фідесцид (від fides лат., що означає віра) – це цілком нове поняття і найскладніше з усіх дотепер розглянутих, що означає – нищення віри народу. Всі ґеноциди розпочиналися із фідесциду як свідомої політики держави. Голодомор 1933 року розпочався з атеїстичної пропаґанди, нищення церков, заборони християнства і других релігій. Згодом це переросло у лінґвоцид і досягнуло кульмінації у ґеноциді, тобто голодоморі. Говорячи простіше, спочатку в народі вбивають віру, згодом розум, а відтак життя.

Натепер не потрібно відкрито забороняти релігію, достатньо будувати якомога більше неякісних церков, розмальовувати їх нашвидкуруч дешевим мальовидлом, посадити там напівграмотного попа та напівп’яного дяка – і справа зроблена! Зайшовши до такої церкви, де дячок щось «завивав» на кшталт вечірні, яка більше подобала на арію з колгоспної опери «не мучте худобу», один пан підсумував: атеїстам немає поля для діяльності, тут вже все зроблено.

Кілька років тому у тижневику «Дзеркало тижня» була опублікована стаття Геннадія Апанасенка «Третій шлях?». Він звертає увагу на ріст смертності серед чоловіків в постсовєтських слов’янських державах, яка є настільки високою, що світова організація охорони здоров’я запровадила спеціальний термін «надсмертність слов’янських чоловіків». Різниця в тривалості життя між чоловіками і жінками в Україні 10 – 15 років. Україну можна назвати країною вдів. Найдраматичнішим є ріст кількості самогубств: з 1988 по 1999 вона зросла в Україні на 58%.

Все можна списати на економічні негаразди. Але чи справді тут справа лише в економіці. Ситуація в США за часів Великої Економічної Депресії у 1932 році була досить подібна до нашої, проте рівень самогубств зріс лише на 5 – 8 %! Геннадій Апанасенко подає й іншу статистику. Порівняно з 1991 роком релігійна мережа в Україні зросла практично вдвічі — з 13,2 тис. до 26,8 тис. релігійних організацій, конфесій, течій. Очевидно, що найактивніше зросли традиційні християнські Церкви. В Україні почали говорити про «духовне відродження». Однак як пояснити зростання кількості самогубств? Адже самогубство вважається найстрашнішим гріхом, який може вчинити людина втративши віру, а разом з тим і сенс життя. Логічно, із активізацією релігійного життя, ростом кількості парафій, єпархій, єпископів, слід було очікувати і зниження кількості самогубств.

А можливо у нас і насправді відбувається не «духовне відродження», а «духовне виродження», тобто фідесцид? Останнім часом за межами України видається багато літератури, яка присвячена феномену людської віри (не обов’язково релігійної). Проводяться численні конференції та симпозіуми, на яких представники різних галузей науки розглядають феномен віри. Дуже багато говориться про значення віри в справі лікування недуг, які вважаються практично невиліковними. Минулого року подібна конференція відбулась і у Заґребі (Хорватія), яку ініціювала католицька Церква, зокрема оо. Єзуїти. Учасники конференції видали збірник під назвою «Віра і здоров’я». В одній із статей подано «характеристики, які спотворюють релігійність і роблять людей нездатним відповісти на проблеми життя». Одна з тих характеристик названа «Небезпека інституції». Автор цієї статті, монах-францішканин пише наступне: «Практично всі релігійні системи, особливо християнство, вимагають високого рівня духовності і безкомпромісне практикування чеснот. Тим часом, на жаль, не вся історія релігійних інституцій прямує шляхом високого духовного досвіду та незаперечних цінностей. Психологи наголошують, що індивідум лише у спільноті може віднайти своє справжнє задоволення і реалізацію основних потреб життя. Одночасно психологи, як і деякі містики, не замовчують про небезпеку, що загрожує справжній релігійності з боку таки релігійних інституцій та їхніх провідників. Крім цього вони додають, що релігійний досвід свідчить про те, що провідниками релігійних спільнот часто стають особи, які не є передовсім людьми високого релігійного досвіду (а саме так мало би бути), а радше, як і у кожній іншій бюрократичній структурі:

— слухняно підтримують і презентують саму організацію як таку (напр. беззастережна лояльність до ідей і планів єпископа, настоятельки і т.д.);

— немає великого вибору достатньо кваліфікованих церковних службовців;

— низький духовний рівень деяких релігійних спільнот вимагає передовсім механістично та матеріалістично орієнтованих провідників, аніж таких, які поряд з тим мали б ще і високий духовний рівень;

— сама релігійна структура як така часто надає перевагу міцності власної структури всупереч автентичному духові засновника і високому духовному рівню спільноти;

— релігійні провідники, які би мали бути добрими та кваліфікованими щодо способу і змісту в справі реалізації духовних цінностей засновника спільноти, частіше всього стають провідниками, не будучи до того здатними.

При допомозі таких недорозвинених і нездорових кадрових рішень створюється безнадійна ситуація в якій власне люди, без високого духовного досвіду стають відповідальними за інституцію, яка би мала плекати високий релігійний досвід і одночасно збагачувати світ і життя його плодами.

В такому випадку більшість психологів на основі досліджень застерігають супроти організованої релігії та інституції, які можуть стати справжнім ворогом для автентичного та справжнього релігійного досвіду. Багато релігійних постатей з високим духовним досвідом ще раніше попереджали нас про це. І Христос про це не мовчав. Відоме є його застереження щодо тих, що «ходять у довгих шатах..», які дбайливо виконують всі закони, але позбавлені звичайної людяності, не кажучи про духовність. Христос особливо наголошував першим провідникам християнства, що вони, зрештою як і всі релігійні лідери, «сіль землі і світло світу». Тож нехай постійно чувають, адже, «коли сіль перестане бути солоною, вона нінащо не придатна» і її викинуть геть під ноги і, якщо «світло не світить у темряві», темрява його огорне.» (Vjera i zdravlje, Zagreb, 2005, c. 57-58).

Наведена цитата дає відповідь на існуючу в Україні проблему: відбулось «відродження» лише зовнішніх церковних структур, які не дали позитивного впливу на загальний духовний клімат в Україні. Церковні структури заповнили «недорозвиненими і нездоровими кадрами», і тому не дивно, що вони тепер переживають глибоку кризу, яку всіляко маскують різними заходами, як наприклад: боротьба проти ідентифікаційних кодів, боротьба за церковні канонічні території, привезення копії Туринської плащаниці, перенесення осідку глави УГКЦ до Києва, недавнє відзначення річниці 1946 року.

Таким чином, ініціатором фідесциду може бути не лише держава, але й певна релігійна структура. Якщо погортати українську церковну пресу, то там дуже мало зустрінемо статей на тему віри, статей, які б будили в людях оптимізм, які б давали свідчення людей, котрі вірою перемогли найскрутніші обставини свого життя, одужали з невиліковних хворіб (з огляду на стан нашої медицини це було б дуже бажаним). Переважно читаємо статті на тему святкування ювілеїв того чи іншого єпископа, про церковні празники в тій чи іншій парафії з обов’язковою статистикою присутності на празнику священиків, деканів, монахів і монахинь, вірних. (І саме це часто називають «відродженням духовного життя»).

Щонайбільше можуть подати якесь тлумачення доґми, церковного свята, заповіді, обряду. Все це робиться в нудній формі, яка мало має спільного з феноменом віри і духовним життям сьогодення. Коли я запитався у крамниці видавництва «Свічадо», що вони можуть запропонувати прочитати сучасній людині, яка займається пошуками справжньої, живої віри, мені подали якийсь православний катехизм і пояснення І. Гоголя до Божественної літургії, обидві книги перекладені з російської мови.

З усіх структур, яка переживає найбільшу кризу віри в Україні – це звичайно Російська Православна Церква МП. Позаминулого року ми були свідками відкритої участі представників МП в агітації за Януковича. На жаль, «духовні пастирі» цієї церкви не зробили жодних висновків, бо вже цього року «святі отці» вишикувались за депутатськими мандатами (серед них є навіть матушка-ігуменя). Вони кажуть, що це вони роблять з метою покращення ситуації в державі, не розуміючи, що таке їхнє твердження є ознакою того, що вони вже більше не вірять в те, що цю ситуацію може покращити лише жива, автентична віра, Бог. З другого боку, правди ради, необхідно визнати, що ще на початку минулого століття саме представник російського православія о. П. Флоренскій заговорив не лише про кризу православної віри, але й світового християнства. Ось що він пише у своїх «Записках о православии»: «Якщо людина тримається своєї конфесії і своєї релігії, то причина є швидше зовнішня – історична звичка, виховання, оточуюче середовище, звичайна інертність думки і лінивість свідомості, що оберігає від чіткого і ребром поставленого запитання. Ті, що бояться фанатизму, можуть бути спокійними: сучасна людина є доволі байдужа до своєї релігії, вона її не знає і не хоче знати, принаймні не знає її як пов’язуючу і цілісну духовну форму. Якщо вона і вивчає свою релігію, то лиш як суму окремих формул, обрядів та уставів, тобто зовнішньо, стоячи осторонь, так само, як це робить по відношенню до чужої релігії». Чи це не про наші теперішні т. зв. «духовні учбові заклади»? І далі: «Для російських православних людей кумиром є найчастіше сам російський народ і природні його властивості, які він підносить на п’єдестал і кланяється йому наче Богові». Чи це не про нашу ситуацію в Україні із статусом російської мови? У «Записках о християнстве и культуре» Флоренський пише наступне: «Християнський світ є повний підозри, недоброзичливих почуттів і ворожнечі. Він є гнилий в самій своїй основі, бо позбавлений активної віри в Христа і разом з тим не має мужності та щирості визнати гнилість своєї віри. Вони охоче дискутують про деталі і скрупульозну точність доґматичних формул, церковного обряду, канонічного устрою, дискутують без кінця і ніяк не можуть дійти згоди ні з одного, ні з другого боку. Чи не є причиною неуспіху всіх цих дискусій те, що до питань віри підходять не внутрішньо, як віруючі, а зовні, наче археологи, втрачаючи почуття духовної реальності, наче сліпі, що не можуть охопити цілість? […] Ми повинні визнати, що не ті чи інші різниці у вченні, обряді та церковному устрою є справжньою причиною роздробленості християнського світу, а глибока взаємна недовіра до найважливішого — віри в Христа, Сина Божого, що прийшов у тілі. […] Це стосується не тієї чи іншої конфесії, але всього християнського світу, який об'єднує тепер лише одна ознака – криза віри. Перед грядущою кризою християнства всім, котрі іменують себе християнами, варто поставити ультимативне питання і покаятись «єдиним серцем і устами», голосячи: Допоможи моїй невірі».

Шкода, що цих слів досі не збагнули сини і доньки Церкви, до якої належав Флоренський. Можливо, варта прислухатись до слів Флоренського нам в Україні? Зрештою, у нас іншого виходу немає. У противному випадку нам всім загрожує фідесцид. А відтак не буде потреби над нами проводити ні лінґвоцид, ні ґеноцид. Ми вже живемо в ситуації автоґеноциду – самі собі відбираємо життя від почуття зневіри і безвихідності, а ієрархи українських Церков не перестають співати пісню про «духовне відродження України», подібно, як і політики про «незалежність України». Складається враження, що ми живемо у ситуації описаній у відомому фільмі «Матриця»: ми занурюємо голову в пісок віртуальних ілюзій, не помічаючи навколо себе, що насправді живемо у стані духовної катастрофи. Нехай так не буде!

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Духовність»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Той, хто проявляє жалість до ворога, безжалісний до самого себе”
Френсіс Бекон

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.