Аратта - На головну

26 березня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Гетьман Петро Сагайдачний

Історія 93304 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 2.11.2008 | Всі публікації | Версія для друку

Гетьман Петро Сагайдачний
Сьогодні, коли ми, українці, в черговий раз, кинуті хуторянськими політиканами у смутні часи кризи, варто зупинитися, відійти від нав’язаних нам дурниць та пригадати історію. Бо занадто бурхливий потік брехні ллється на вуха і мізки співгромадян із телеекранів та шпальт різноманітних видань, які існують милістю не українських “доброзичливців”.

Іноді здається, що хтось інде, за кордоном нашої оселі, вже рахує лічені хвилини, чекаючи послів із Києва, які покаються у гордині та подадуть чолобитну. Проте, я б нікому не радив пускати слину і марити видіннями, яким, насправді, навряд чи бути реальністю. Бо тим і славетна наша земля, що у тяжкі часи розбрату і смути завжди народжує людину, яка своїм розумом і Божою волею рятує нас і нашу землю для прийдешніх поколінь.

В тому й є та «страшна» і неосяжна чужинському розумові суть нашого генетичного коду самопорятунку. А іще ( окремо звертаю на цю обставину, увагу сучасних політиканів), український народ завжди, у тяжкі часи, вміє швидко і безпомилково позбавитися людського сміття: псевдопророків, злодійкуватих керманичів, шахраїв тощо. І біда тим хто з-за кордонів зазіхає на нашу святу землю навіть у часи смути. Бо ми, українці, маємо генетичну властивість, вироблену століттями боротьби із численними завойовниками: миттю забуваємо про усі дрібні чвари, пробачаємо сусідів – і гайда гамселити несунів чужинських порядків. Та й ще так, що чортам у пеклі стає спекотно.

Ви запитаєте, який зв’язок між днями минулими і тим, куди ми втрапили зараз? Відповідь проста: найпряміший. Бо історія має властивість до повторення. Зрозуміло, міняються обставини, проте сутність знання цієї науки полягає у можливості практичного застосування досвіду наших пращурів у прикладній площині сьогодення. І у поверненні до традиції нашої вічної землі – ніколи не створювати собі персоніфікованих кумирів, а лишень вірити у власні сили й розум, якими Бог щедро наділив всіх, в кого тече українська кров.

Отже, почнемо відновлювати пам’ять і гортати сторінки історії.

Хто ж такий Петро Сагайдачний?

Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 р. (точна дата невідома) у с. Кульчицях, поблизу Самбора, що нині на Львівщині, у родині шляхтича православної віри, якого Михайло Грушевський чомусь вважав дрібним, хоча ми можемо припустити, що цей висновок може стосуватися хіба що порівняльного майнового стану родини. Наприклад, із Потоцькими чи Тишкевичами. Втім, відомо, що родина Сагайдачних мала свій власний герб і привілею обирати приєднуватися до католіцизму, чи ні. Нагадаємо, що саме у ці часи відбувалося далеко не добровільне окатоличування українських земель. Отже, ці факти свідчать, що рід Сагайдачних мав у Речі Посполитій неабиякі вольності, які надавалися далеко не кожному дрібному шляхтичеві. Церковна реліквія Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря донесла до нас ім’я батька майбутнього гетьмана – Конан або, українською, – Конаш. Відтак, Конашевич означає ім’я по батькові, а не подвійне прізвище, як припускають деякі історики.

Ми знаємо також, що шляхетна родина мала достатній матеріальний рівень щоб забезпечити Петрові не дешеву, у той час, найвищу можливу в Україні світську освіту: він закінчив Острозьку школу, засновану 1576 р. в м. Острозі, на Волині, князем Костянтином Острозьким. Це була перша і найкраща українська греко-слов’янська православна школа вищого рівня. Курс навчання складався із знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу - граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики і астрономії. В цій школі Сагайдачний не тільки здобув освіту, а й під вполивом отриманих знань, сформувався його світогляд. Принагідно зазначимо, що немає жодних історичних джерел, в яких би згадувалося де саме Сагайдачний здобував військову освіту. Це дає можливість припустити, як версію, що військові знання він здобув від родини. Адже, на той час, традиційно, кожен шляхетний хлопчик із дитинства здобував у родині знання військової справи та вишкіл володіння зброєю. Бо такий вже був обов’язок кожного шляхтича – у разі війни ставати під знамена короля і захищати свою державу. І судячи із подальшого життєвого шляху Сагайдачного – очевидно, що його рід міг не тільки надати йому найкращий вишкіл, а й навчити стратегії та тактиці мислення командира, що засвідчує певні родинні традиції. Втім, цивільні історики пояснюють військові таланти Сагайдачного виключно вродженими талантами.
Герб роду Сагайдачних
Герб роду Сагайдачних
Закінчивши навчання Сагайдачний переїхав із Острога до Києва, і улаштувався працювати домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Одразу після Брестської церковної Унії (1596 р.) Петро Сагайдачний написав твір "Пояснення про унію", названий литовським канцлером Левом Сапєгою, в його листі до полоцького уніатського архієпископа Кунцевича, «найдорогоціннішим», про що ми дізнаємося із праць Яворницького. На жаль, твір цей не дійшов до нас і згадки про нього маємо лише в цьому листі. Проте, цей факт може служити свідченням певного соціального статусу Сагайдачного, яке давало йому право брати участь у дискусії тогочасної еліти.

Як відомо із історичних досліджень, цивільна кар’єра не задовольнила Сагайдачного і покинувши службу у київського судді, він пристав до козацького війська. Відомий український дослідник козаччини Яворницький стверджує, що «десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ». Грушевський вказує, що Сагайдачного називають «учасником молдавської й ливонської війн (1600-1601), так що мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську». Але не можна напевно сказати, коли точно Сагайдачний прийшов на Січ і, що примусило або стало безпосереднім поштовхом до того рішення. Можна сміливо припустити, що це рішення було не обов’язково пов’язано із якимись сімейними чи кар’єрними проблемами. Цілком вірогідно, що це – лише реалізація характеру певної інтелектуальної особистості: він просто вирішив, що у війську буде на своєму місці і зможе знайти повну самореалізацію. Можливо, що вирішальну роль відіграло й виховання у старовинній шляхетній сім’ї та конкретні історичні обставини українських реалій того часу. А вони були далеко не мирні. Нагадаю, що на початку VII стліття територія України була ареною постійних військових зіткнень: то із поляками, то із турками, то із московітами. І в житті Петра Сагайдачного, як і кожної людини такого складу мислення, неодмінно виникла потреба вирішити де і з ким бути, і чим займатися, щоб бути корисним собі і людям. І в даному випадку, шукати якихось зовнішніх впливів – даремно витрачати час. Просто, він вирішив і, життя показало - не помилився.

Гетьман Петро Сагайдачний

Як засвідчують історичні дослідження, Петро Сагайдачний із самого початку свого перебування на Січі виявив велику політичну далекоглядність та неабиякий військовий талант. «Ще не бувши гетьманом, а ні старшим на Запоріжжі, - пише В. Антонович, - Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре обміркованих вдалих походів на Туреччину і Крим. Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом - і козацьким гетьманом».

Коли саме Сагайдачний був вперше обраний гетьманом, серед істориків не існує однозначної думки. Так відомий французький дипломат і історик XVIII ст. Ж. Б. Шерер стверджує, що Сагайдачного «козаки обрали гетьманом у 1597 р.». Г. Кониський в «Історії Русів» свідчить, що «полки Малоросійкіе ... согласясь съ Козаками Запорожскими, въ 1598 году вибрали себъ гетьманом Обозного Генерального, Петра Конашевича Сагайдачного, й онъ первьій началъ писатися Гетьманом Запорожськимъ, а по немъ й всъ бывшіе Гетьмани въ титулах своихъ прибавлятъ войсько Запорожское начали». А за свідченням Яворницького він «виступив близько 1606 року в званні гетьмана».

У історичних працях є багато згадок про морські походи 1616 р., що вславився здобуттям Кафи та інших турецьких фортець під безпосереднім керівництвом гетьмана Сагайдачного. Можливо гетьманство він отримав раніше, бо вже від 1614 р. помітним напрямком в козацькій військовій політиці стала стратегія і тактика, якими визначався тільки Петро Сагайдачний. Але щодо його морських походів, ми зупинимося окремо, оскільки ця сторінка, наразі, вельми актуальна на тлі пропагандистських міфів з-за кордонів й диспутів навколо Криму й Севастополя та історії військово-морського флоту.

Петро Сагайдачний провів реформу війська на Січі, основною суттю якої було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у регулярне військо, усунув із ужитку елементи розбійної вольниці, навів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини не рідко карав смертною карою.

Спрямувавши всю свою енергію і знання на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний усвідомлював, необхідність боротьби й проти Ржечі Посполитої, але розумів, що виступати проти неї ще не на часі. Воювати ж на два фронти козацька Україна не могла. Та й досвід козацько-селянських повстань на чолі з К. Косинським і С. Наливайком показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили. Саме з цих причин гетьман Сагайдачний, «політик великий і справжній», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Варшавою, а використовував дипломатію для досягнення своєї мети.

Сагайдачний вважав, що краще знайти компроміс ніж доводити до збройного конфлікту з досить численним і сильним військом Ржечі Посполитої. Очевидно політичну мудрість Сагайдачного зрозуміли не всі дослідники, тому в історичній літературі побутувала оцінка особи Сагайдачного як лояльного да польського правління. Приналежність його до вищої козацької старшини ніби визначала, як стверджують деякі історики, обмеженість та однобічність його політики, начебто спрямованої тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк не відповідає історичній правді. Гетьмана Сагайдачного глибоко хвилювала доля України поневоленої шляхетською Ржеччю Посполитою. І він завжди намагався використовувати слушний час для переговорів з королем.
Петро Конашевич-Сагайдачний з польським королем Жиґмонтом III і гетьманом Любомирським у воєнному таборі. Плоскоріз з XVII в.
Петро Конашевич-Сагайдачний з польським королем Жиґмонтом III і гетьманом Любомирським у воєнному таборі. Плоскоріз з XVII в.
Так було, наприклад, у 1618 р, коли король звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву, щоб врятувати королевича Владислава, який зазіхав на тамтешній престол, з безнадійного становища, в яке він потрапив разом із військом. Сагайдачний, вислухавши короля, висунув такі вимоги: 1) розширення козацької території; 2) свобода православної віри в Україні; 3) збільшення реєстрової чисельності козацького війська; 4) визнання Польщею судової та адміністративної автономії України.

Король і сенат погодились на всі ці вимоги Сагайдачного і прислали до його війська клейноди, тобто булаву, бунчук, печатку і прапор. Зібравши 20-тисячне військо Сагайдачний, у серпні 1618 р. рушив через Сіверщину в глиб Московськовського князівства.

На своєму шляху гетьман захопив міста: Путивль, Лівни, Єлець та інші; розбив ополчення князів-воєвод Д. Пожарського і Г. Волконського, і 20 вересня безперешкодно з’єднався з рештками польського війська королевича Владислава.

1 жовтня, в ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці, почався штурм і навіть ніщо не заважало взяти Москву, як раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити козакам. А залишки війська Владислава без козаків взяти Москву були не здатні.

Джерела того часу про це нічого нам не пояснюють про мотивацію такого несподіваного рішення. Про боягузтво або підкуп Сагайдачного не може бути й мови: його мужність була відома усім, та й багатства його не цікавили, навпаки, усе своє добро він завжди роздавав на корисні справи. Із цього приводу історики виунули деілька версій. За однією, гетьман хотів поквитатися з королем за невиконані обіцянок козакам. Інші припускають, що Сагайдачний не хотів остаточної перемоги Ржечі Посполитої і врятував Московську державу від поразки та іноземного поневолення. Треті припускають, що у нього виникла думка: залучити в майбутньому Московську державу в союзники проти Ржечі Посполитої. Проте, можна також припустити, що православний гетьман Сагайдачний лише виконав свою обіцянку католицькому королеві та його уряду, за які вже отримав певну плату. Тим більше, що реєстрове козацтво було на уриманні казни, тобто було частиною регулярного війська. Але, наскільки відомо, завоювання Московії не було предметом домовленостей, а відтак, православний гетьман просто не бачив сенсу завойовувати для католицького короля православну державу. Натомість він мав свої плани.

Повернувшись з походу, Сагайдачний не пішов на Січ, а прийшов з 20-тисячним військом у Київ, де його було проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького. Підтримуючи освіту і православ’я, Петро Сагайдачний записується з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким до Київського братства. Таким чином, прийнявши братство під свою козацьку опіку і захист, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний, для того часу, історичний крок – поставив зброю на охорону освіти, культури і православ’я.

Ще одна важлива подія відбулась у Києві: відновлено православну ієрархію, а Берестейську Унію (1596 р.) ліквідовано. Сагайдачний, не покладаючись більше на обіцянки польського короля, вирішив скористатися проїздом через Україну з Москви Єрусалимського патріарха Феофана. Він бере його під охорону свого полку і звертається з проханням висвятити митрополита і єпископів. Патріарх Феофан довго вагався, побоючись польського короля та єзуїтів. Але Сагайдачному вдалося схилити патріарха Феофана на свій бік і 6 жовтня 1620 р., у Києві, патріарх Феофан зі своїми супровідниками – софійським митрополитом Неофітом і єпископом Авраамом, висвятив ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським митрополитом разом із п’ятьма єпископами: у Полоцьк, Володимир-Волинський, Луцьк, Перемишль і Холм.

Згодом усі вони стали відомими борцями за православну віру, освіту і українську культуру. І. Крип’якевич писав про ці події так: «Нововисвячені владики у своєму маніфесті привітали Запорозьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства». Таким чином, завдяки мудрій політиці Сагайдачного було відроджено на території України православну ієрархію і врятовано православну церкву від небезпеки залишитися без духовенства.

Польський уряд був неабияк розлючений й відмовився визнати православну ієрархію за законну, але у 1620 р. почалася війна з Туреччиною. Під Цецерою турки вщент розбили польське військо коронного гетьмана С. Жолкевського, який ззагинув у бою. Король змушений був знову звернутися до козаків по військову допомогу і запросив у Варшаву особисто Сагайдачного. Але гетьман погодився їхати до Варшави тільки після переконань патріарха Феофана, котрий ще перебував у Києві. У Варшаві йому та козацьким послам виявили велику шану: король особисто звернувся до Сагайдачного зі словами: «Я посилаю сина під Хотин і доручаю його тобі».

Під час переговорів з королем, Сагайдачний виявив неабияку державну мудрість і талант дипломата; він домігся того, що уряд Ржечі Посполитої дав згоду задовольнити всі вимоги козаків: 1) скасувати посаду старшого над козаками від польського уряду; 2) визнавати владу, обраного на козацькій раді гетьмана, над усією Україною; 3) скасувати постанови сейму щодо обмеження вільностей і прав козацтва; 4) надати населенню України свободу віросповідання.

Православна ієрархія (митрополит, єпископи) висвячені патріархом, мала бути визнана урядом і не повинна зазнавати гоніння від влади Ржечі Посполитої.

Це був значний крок до встановлення української державності: фактично визнавалася автономна козацька республіка в Україні на чолі з обраним гетьманом.

Тільки на цих умовах українські козаки взяли участь у Хотинській війні і надали допомогу Ржечі Посполитій. Запорізьким гетьманом тоді був Яків Бородавка (десь з початку 1620 р. і до серпня 1621р.). Він повів 40-тисячне, добре озброєне козацьке військо, на з’єднання з польськими військами. Проте, традиційно не довіряв полякам і тримав певну дистанцію.

Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався Хотинського табору, але запорожців там не знайшов. Негайно, у супроводі трьох корогв польських вершників, він вирушив на пошук козацького війська. Через кілька годин він зустрівся з козаками, які прямували від Могилева до Хотина, і розповів про позитивні наслідки переговорів у Варшаві. Козаки невдоволені невмілим керівництвом Бородавки, позбавили його гетьманства і обрали вдруге Сагайдачного.
Хотинська війна

Хотинська битва стала однією з найбільших битв кривавого 17 століття. Турецька Порта постійно загрожувала як Ржечі Посполитій, так і усій Європі. Спроба поляків допомогти молдавському господарю у боротьбі з османами закінчилась повноим провалом.

8 - 11 вересня 1620 р. вiдбулись бої пiд Цецорою під час яких польське вiйсько зазнало поразки. Багато жовнiрiв i козакiв загинули, серед них Коронний гетьман Жолкевський i Михайло Хмельницький, Чимало потрапило в полон, у тому числi й польний гетьман Станiслав Конецпольський, Богдан Хмельницький., магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич та iншi.

Ржеч Посполита фактично втратила вiйсько й опинилась беззбройною перед численним й грiзним противником. Татарськi орди розтiклися по Подiллю й Галичинi, дiйшли до Львова i Перемишля, грабували населення, руйнували мiста i села. На захист України піднялась Запорозька Сiч. Сагайдачний повів наступ двома колонами. Частина запорожцiв рушила на Подiлля, дiйшла до кордонiв Молдавiї, фактично винищивши невеликі татарські загони й захопила Бiлгород. Друга частина козакiв вирушили у похiд на Кримське узбережжя й зруйнували вщент 15 татарських мiстечок. Тим самим запорожцi змусили татар повернутись з українських земель, щоб відвернути загрозу від власних.

У Варшавi було зiбрано сейм, який ухвалив план захисту Ржечi Посполитої вiд наступу противника Для цього вирiшено збiльшити коронне вiйсько, довести козацький реєстр до 20 тисяч, але державна скарбниця, як завжди, була порожня і козакам запропонували розрахунок військовою здобиччу. Із цими пропозиціями на переговори до запорожцiв, на початку 1621 р., було вiдправлено Б. Обалковського.

Тим часом турецький султан Осман II мобiлiзував вiйська i у квiтнi вирушив у похiд на Ржеч Посполиту.

У відповідь Запорозька Сiч нанесла найнеочікуванішого удару. На початку червня запорозька флотилiя була зосереджена напроти гирла Днiстра. Козаки хитрістю оминули незграбний турецький флот, спалили мiстечко Ахiоль, а потiм на 16 чайках пiшли до Стамбула. Захопити місто з такими силами вони не могли, проте жаху й паніки навели чимало. Цим несподіваним ударом було зірвано всі плани турецького наступу.

У червні вiдбулась козацька рада, яка розглядала питання про участь запорожцiв у вiйнi. У тяжку годину, перед реальною загрозою Україні, козацькi лiдери припинили суперечки та чвари і заради майбутнього вирiшили подати Польщi максимальну допомогу.

У серединi серпня вся турецька армiя переправилась через Дунай i рушила в глиб Молдавiї. Козацькi загони нав’язували засадні бої авангардним частинам турок, вносячи безлад у бойові порядки, стримуючи просування всiєї армiї.

Відомий один типовий приклад таких дій. Козацький загін у 300 осiб при вiдступi вiд Сучави наштовхнувся на татарську орду i мусив оборонятись табором. Турецький султан кинув проти козаків майже всi вiйська. Приблизно 100 козакiв пробились до р. Прут i засiвши там у великiй печерi, кiлька днiв вiдбивали всi штурми ворога. Тiльки димом турки викурили козакiв зi схованки i всiх перебили. Тим часом, 200 козакiв переправились через Прут, i, вiдбиваючись вiд татарської кiнноти, заклали оборонний табiр i цiлий день боронились вiд противника. Пiд прикриттям ночi козаки вислизнули з табора, роздiлились на двi частини i вiдступили лiсом. Але на ранок їх наздогнали ворожi пiдроздiли й змусили знову стати табором. Тiльки пiд вечiр туркам вдалось прорвати оборону захисникiв, увiрватись до табору й захопити 30 зранених i до смертi замучених козакiв.

Польське вiйсько пiд командуванням коронного гетьмана Ходкевича пiдiйшло до лiвого берега Днiстра i зупинилось. Ходкевич запропонував козакам негайно приєднатись до нього i дiяти спiльно. Однак гетьман Бородавка побоювався можливого сепаратного миру полякiв з турками i вiдповiв, що дасть згоду, коли польське вiйсько вступить на територiю Молдавiї. Це означало початок Польщею воєнних дiй безпосередньо проти Туреччини. Пiсля цього польському урядовi вже не було куди вiдступати. До 20 серпня Ходкевич переправився на правий берег Днiстра i заклав табiр пiд Хотином.

Водночас до козацького війська із Варшави повернувся Петро Сагайдаччний. На козацькiй радi він розповiв про поступки польського короля і рішення Сейму задовольнити козацькi прохання i тим самим привернув на свiй бiк частину присутнiх. Тоді ж рада звинуватила Бородавку в невмiлому командуваннi, невиправданих втратах людей, нездатностi забезпечити вiйсько всiм необхiдним i присудили до смертної кари. Гетьманом знову було обрано Сагайдачного i вiн впродовж тиждня, вiдбиваючись вiд татар, привiв козакiв якраз вчасно до польського табору. Першого вересня союзники з’єднались. Наступного дня пiд Хотин пiдiйшов i турецький султан зi своєю армiєю.

Сили противникiв були нерiвними. Турецька армiя налiчувала, за одними даними, до 200, за iншими - до 300 i навiть до 500 тисяч вояків. Чисельнiсть польської армiї не перевищувала 35, української 40 тисяч. На озброєннi козаки мали 20 мiдних i 2 залiзнi гармати з великим запасом пороху i ядер. Турецький султан першi удари спрямував на запорожцiв. Вiн прагнув розбити ще неукрiплений табiр козакiв, а потiм знищити i слабше польське вiйсько.

2 вересня частини турецької армiї кинулись на штурм козацького табору. Артилерiя вела по ньому безперервний вогонь. Запорожцi витримали наступ, надвечiр перейшли в контратаку, глибоко вклинились у лави противника i вiдкинули його на вихiднi позицiї. Козаки захопили великi трофеї, знищили тисячу ворожих воякiв i захопили 12 польових гармат та 32 прапори.

З вересня турки безуспiшно штурмували козацькi укрiплення, врезультаті яких втратили до 20 тисяч вояків. Наступного дня турецька армiя пять годин атакувала позицiї козакiв i частково полякiв. Вся турецька артилерiя вiдкрила по козацькому табору нищiвний вогонь. Козаки влучним вогнем вiдбили всi атаки, а потiм при пiдтримцi польського загону Русанiвського змусили противника вiдступити. У темрявi запорожцi кинулись у наступ i вклинились у турецький табiр, де почалась велика панiка. Проте Ходкевич вiдмовив Сагайдачному у допомозi, побоюючись засідки i так було втрачено реальний шанс на перемогу. Турки тоді втратили 40 тисяч воїнiв.

Наступного дня противники ховали загиблих. На свiтанку сьомого вересня 150 турецьких гарамат вiдкрили нищiвний вогонь по козацькому табору. Противник кинувся на його штурм. Разом українцi й поляки змогли вiдкинути ворога.

Вночі 8 тисяч козакiв на чолi з Сагайдачним увiрвались до табору туркiв i вщент спустошили його. Одночасно козаки атакували табiр Гусейна-пашi за Днiстром. Такi ж нiчнi атаки вони повторили i 18 вересня.

Але становище ускладнилось для обох сторін. Воно ще бiльше погiршало 24 серпня пiсля загибелi Ходкевича. Наступного дня українцi i поляки вiдбили черговий штурм противника. 28 вересня вiдбулась вирiшальна битва Хотинської вiйни. У нiй брали участь всi сили воюючих сторiн. Надвечiр Сагайдачний перейшов у наступ зi своїми козаками, за ним Любомирський з поляками i спiльними силами вiдкинули противника.

Султан Осман II був змушений 9 жовтня 1621 р. укласти з представниками Речі Посполитої Хотинський мир. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення турків, справила сильне враження на всі народи і знайшла свій відголос в в тогочасній історичній та художній літературі.

Польський сеймовий комісар Якуб Собеський заявив: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Вірменський хроніст Авксентій писав: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу було здобуто тільки завдяки Богові й запорозьким козакам».

Як ми побачили на багатьох прикладах гетьман Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги виключно не стандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оброни була у використанні тактикики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробувану в багатьох успішних морських походах, чим завдавав туркам відчутних втрат.

Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема так званий фламандський стрій, легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту. Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави. Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце. Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях. Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу.

Але великою ціною сплатив український народ за цю перемогу. А для гетьмана Петра Сагайдачного Хотин був останньою з перемогою. Тяжко поранений отруєною татарською стрілою, Сагайдачний їхав до Києва, лежачи у колясці в супроводі королівського лікаря. У Києві він дуже страждав від рани, але продовжував дбати про долю України і козаків, піклуватися про школи, братства, церкви та шпиталі…

Помер Петро Конашевич Сагайдачний 20 квітня 1622 р. у Києві. Перед смертю в присутності Київського митрополита Іова Борецького і майбутнього гетьмана Оліфера Голуба заповів своє майно на освітньо-навчальні і релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам. Поховали славетного гетьмана козаки і кияни з великими почестями в Богоявленській церкві Київського братства.Коротка доба гетьмана Сагайдачного, але має велике значення в історії України. З одного боку, він підніс престиж українського козацтва. Завдяки його політиці козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе роль провідної верстви. З другого боку, своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного і релігійного осередку України.
Перекоп. Татарська фортеця на вузині, що лучить Херсонщину з кримським півостровом. Ґравюра з XVIII в.
Перекоп. Татарська фортеця на вузині, що лучить Херсонщину з кримським півостровом. Ґравюра з XVIII в.
Український військово-морський флот

Під керівництвом Сагайдачного козаки здійснили успішні морські походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства.

Запорожці влаштовували морські й сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря – береги Анатолії та Малої Азії, суттєво послабляючи військову силу ворога, знищуючи його флот, руйнуючи найважливіші порти. Під час великих походів козаки нападали на кілька фортець одночасно, при цьому завдаючи головного удару якійсь найбільшій твердині, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп. Така тактика, не характерна для класичного морського бою того часу, не тільки спантеличувала супротивника, а й завдавала відчутного удару по моральному станові війська, сіяла безлад і паніку.

«Особливо страшними для турків, – описує морську тактику запорожців Яворницький, – були козаки біля морських берегів; захопити козаків тут було майже неможливо, оскільки вони були великими майстрами плавати біля берегів, до того ж якщо вони виходили на берег, спіймати їх було дуже важко; вони вміло ховали свою здобич і дуже швидко затоплювали човни, щоб потім витягти їх з води й розгулювати по морю, турків же козацькі судна зовсім не цікавили, вони намагалися лише захопити екіпаж і здобич».

Для того, щоб мати чисельний флот – потрібно мати розвинуте суднобудування. Човни у запорозьких козаків були двох видів – річкові й морські. Річкові використовувалися здебільшого у мирних цілях, для рибальства. Вони вміщували щонайбільше десять осіб. Морські судна називалися чайками (від татарського слова "каїк" – "чаїк" – круглий човен). Саме ці судна мали найбільше військове значення. Конструктивно козацька чайка увібрала в себе досвід суднобудування часів княжої Русі ( зокраема, два керма, що встановлювалися на чайках, були відомі у ХІІ ст.), суднобудування вікінгів, морський досвід країн Середземномор’я.

Козацька чайка являла собою міцне, маневрове, швидкохідне парусно-веслове судно класу "ріка-море". Вона виявилася добре пристосованою до морських походів і для боротьби із сильним і добре озброєним флотом Османської імперії як у прибережних водах, так і у відкритому морі.

На будівництві кожної чайки працювало не менше 60 осіб впродовж 15 днів. За кілька тижнів на Січі можна було виготовити від 30 до 100 таких човнів. У чайку поміщалося від 50 до 70 козаків з озброєнням та боєприпасами, включаючи артилерію. Сюди ж вантажилося продовольство: сухарі, копчене м’ясо, варене пшоно чи каша, ячмінне борошно, і взагалі все, що було необхідне козакам під час походу.

Згідно з розробленою Сагайдачним тактикою ведення бою, козаки відпливали в походи вночі, перед настанням нового місяця, непоміченими проминали турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень і за 36-40 годин досягали турецьких берегів.

Морські походи запорожців здійснювалися переважно в осінній час, в особливо хмарні дні й темні ночі, перед молодим місяцем. Це давало можливість приховати від неприятеля просування козацьких суден. Козацькі чайки виходили просто з січової гавані і спускалися Дніпром. Флотилія чайок йшла так тісно, що веслярі ледве не зачіпали веслами весла сусідніх кораблів. Стрій флотилії очолювала чайка кошового отамана, на якій був піднятий отаманський стяг. Так козаки допливали до острова Тавані, навпроти якого на правому березі Дніпра стояло турецьке місто Кизикирмен. Турки й татари, коли довідувалися про рух запорожців, вживали проти них відповідних заходів. Зокрема, від Кизикирмена до Тавані вони протягували залізні ланцюги впоперек Дніпра, а від містечка Ослона до тієї ж Тавані в такий самий спосіб перегороджували річку Конку ( приток Дніпра, неподалік Олешківської Січі).

Але козаки добре навчилися оминати такі перепони. Користуючись темрявою ночі, вони звалювали в лісі декілька високих дерев, прикріплювали до них залізні ланцюги і у стоячому вигляді пускали їх повз Тавань на ворота, що замикали прохід по Дніпру. Пущені таким чином дерева билися о залізні ланцюги, закріплені поперек Дніпра і Конки, чим давали туркам знати про козацьке просування. У турецькому стані оголошувалася тривога і починалася стрілянина з гармат, але не по чайках, а по деревах, які приймали за високі щогли. Запорожці тим часом спокійно вичікували, заховавшись плавнях біля берега Дніпра вище ланцюгів, до тієї миті, коли в турків закінчаться боєприпаси. Щойно канонада припинялася, козаки кидалися на ланцюги, розривали їх сильним натиском, а потім, користуючись нічною темрявою, продовжували плисти далі. Так само дочекавшись сприятливих для себе погодних умов, запорозькі козаки проходили повз Очаків та Кінбурн, що охоронялися турецьким гарнізонами. Часто вони, щасливо проминувши усі турецькі форпости на Дніпрі, проходили і Дніпровським лиманом, а звідти – у Чорне море.

Під час плавання козаки користувалися особливим компасом і добре орієнтувалися по зорях. На швидких і маневрених одномаштових морських чайках, вони, як правило, проти сонця, непомітно підпливали до турецької ескадри й з настанням ночі зненацька брали галери на абордаж, блискавично захоплювали їх, знищували турецький екіпаж, визволяли невільників.

Запорозький флот у часи Сагайдачного панував на Чорному морі, контролюючи навігацію між Босфором та Дніпрово-Бугським лиманом та гирлом Дунаю і узбережжям Криму. Сагайдачний особисто керував майже всіма значними походами, як суходолом, так і морем. Його морська ескадра складалася з понад 300 чайок з на яких служили до 20 тисяч моряків-запорожців.

Наразі нам не відомі всі морські операції Запорізького війська на чолі із Петром Сагайдачним. Проте, те що відомо нам із історичних документів говорить само за себе.

У 1605 році козаки із моря, висадивши десант, взяли турецьку фортецю і порт Варну, яка до того вважалася неприступною. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами.

У 1608 році захопили Перекопську фортецю і спалили її.

Восени 1609 року на 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю і атакували турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород захопивши їх та знищивщи турецькі військові кораблі.

В 1615 році 80 козацьких чайок підійшло до Константинополя, і на очах турецького султана, козаки спалили вщент гавані Мізевні та Архіокі разом із флотом.
Кафа. Татарський порт і торговельне місто 
в Криму. Ґравюра з ХVIII в.
Кафа. Татарський порт і торговельне місто в Криму. Ґравюра з ХVIII в.
В 1616 році 2000 козаків на 40 чайках перепливли Чорне море і напали на турецьку фортецю Синоп, захопили її, знищили турецький гарнізон та ескадру. Турецький флот наздогнав козацьку флотилію, але вона вступила в бій і завдала поразки туркам, захопивши в полон турецького адмірала. В тому ж 1616 році під безпосереднім керівництвом Сагайдачного запорожці захопили найбільший невільничий ринок у Криму — Кафу (нині Феодосія) і визволили тисячі полонених. Вони блискавичним штурмом захопили з моря кафську фортецю з її потужними укріпленнями та численною артилерією, знищили 14-тисячний турецький гарнізон і велику ескадру.

Уряд Османської імперії змушений був мобілізовувати всі свої військові ресурси проти українських козаків, чисельність яких під час битв іноді була у кілька десятків разів менша від турецьких сил. Сміливі походи запорожців сіяли паніку і жах у турецьких володіннях, а правителі Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій вимагали, щоб він захистив їх від козаків, інакше вони змушені будуть визнати їхню владу. Султан змушений був скликати екстрену нараду для обговорення заходів оборони від козаків, у якій брали участь представники союзних з Портою держав – Венеції, Нідерландів, Франції… Проте, зупинити морський флот гетьмана Сагайдачного не вдалося нікому. За свідченням сучасників, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі і, по суті, контролювали навігацію між Босфором і Лиманом. Відомий італійський мандрівник П’єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати.»

Яворницький, описуючи битви запорожців на чайках із турецьким флотом, зазначив: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний».

Повертаючись до сьогодення, не без посмішки можна сприймати твердження деяких зарубіжних «істориків», які із пароїдальною наполегливістю намагаються довести нам, що історія військово-морського флоту України починається саме від Російської імперії. Точніше, відколи у IX столітті на Херсонській верфі було побудовано 66 гарматний фрегат «Слава Єкатерині».

Тільки одна сторінка української історії, пов’язана із життям гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного переконливо доводить, що українці мали чудовий військово-морський флот і власних флотоводців за сотні років до того, як московитський цар Петро I збудував на підмосковному озері свій перший потішний флот. А скільки таких сторінок ми просто забули, або просто по невігластву – не знаємо? Не знаємо, бо й досі від нас їх старанно приховують, підміняючи сурогатним псевдоісторично-пропагандистським продуктом.

Бо за сотні років до появи Російської імперії, як держави, укарїнські козаки, а до них – русичі, воїни Київських князів, мали і потужні флоти, і були неабиякими моряками, і вщент розбивали незграбні військово-морські армади іноземних завойовників.

І хто знає, можливо саме тому, що за минулі роки українські козаки своїми карколомними походами вже привчили усіх потенційних завойовників до рефлекторного жаху, потім, війська російської імперії захопили почорномор’я. Захопили не без участі того самого Війська Запорізького – нащадків славних традицій українських гетьманів-полководців. Захопили, щоб потім підступно, вщент знищити Запорізьку Січ, вирізати тисячі родин тих, хто своєю зброєю здобував те, чим зараз так хизується Московія, пред’являючи нам, українцям претензії на наші споконвічні землі, рясно политі кров’ю українських героїв-воїнів, нібито «подаровані», нам, сіреньким від барської милості…

Замість післямови.

Сьогодні, як і сотні років тому, ми маємо складати черговий іспит. Іспит на право жити на своїй землі спокійно і засможно. Здавалося б, - немає війни, на голови не сиплются бомби, чобіт загарбника не топче нашу землю.

Проте, можу стверджувати, що це – ілюзія. Якщо я не правий, то скажіть, кому належать багатства нашої землі? Вам, мені, нашим дітям? Відповідь негативна – не належать, бо ми маємо від того, що по-праву даровано нам споконвіків Богом – лишень жалюгідні крихти. Хіба я не правий?

Чому так сталося, адже ніхто нас не завойовував, не поневолював? Знову відповідь негативна. Бо отими завойовниками є ті, хто у злодійський спосіб проліз у владу над нами. Давайте подивимося уважно, чим саме вони переймаються? Хіба не помітно, що окрім запеклої боротьби за право необмеженого дерибану, злодійкуваті політикани ладні не тільки один одному горло перегризти, а й утягнути нас у тотальну різанину. Щоб знову пішов брат – на брата, син – на батька. Ви не помічаєте, що таке вже неодноразово траплялося у нашій історії? І які ж висновки із того ми зробили? На жаль, судячи по більшості співгромадян – очевидно, – ніяких.

Бо дозволяємо собі створювати при жітті кумирів. Точніше, тепер отих кумирів, створюють із нікчем технології. Ви подивиться уважно хто нами править? Чи є серед них подібні Сагайдачному, чи Орлику, чи Сірку, чи Наливайку? Чи є там герої, ладні віддати життя за те, що називається Україною? Я не помітив, а ви? Проте помітив інше – навіть коли на всіх нас насувається величезна біда, ті хто обраний суспільством для його ж порятунку, насправді, можуть із роздутими щоками невпинно повторювати якісь банальні набори фраз, які зовні виглядають нібито науково, а насправді – не мають жодного змістовного сенсу. І під цю тріскотню і лохотрони, красти, красти, красти. Красти те, що по-праву належить нам і нашим родинам.

Простий приклад: ви бачили що нині сталося із національною валютою? Ви бачите, що робиться із цінами? І що, перед нами вибачився Президент? А як же ж. Усе покинув і побіг. Не вішав, самохизуючись, псевдонаукову локшину на вуха громадян, мовляв і те заважає, і ті погані ( як у відомому прислів’ї про танцюриста), а просто вибачився і чесно сказав, що не виправдав нашої довіри. Будьте спокійні – таке не трапиться ніколи.

Ви бачили, щоб перед вами із телеекранів вибачалися народні депутати? І не побачите. Бо вони були обрані тільки тому, що не зимогли запропонувати сусапільству аж нічого, окрім як почубитися за якісь сумнівні ідеали, на кталт зібратися і вклонитися «добрим» іноземцям, а ще гірше, поміняти рідну мову й традиції пращурів на чужинські. І ми, дурнуваті й сліпі, на те повелися.
І так повсюдно і навкруги. Чи не так?

Отож, давайте робити висновки і зробимо нашу історію прикладною справою кожного дня, аби не вчитися на власних помилках. Тоді на чолі нас стануть не злдійкуваті нікчеми, а нові Сагайдачні та Сірки. Тоді й нашим нащадкам буде дійсно краще жити у домі без смороду і сміття. І буде це – Україна, а не малоросія.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Історія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ми захоплюємося старовиною, але живемо сучасністю ”
Овідій

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.