Аратта - На головну

18 січня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Українські дерев`яні церкви були збудовані у символічній формі кораблів та звернуті зі Сходу на Захід. Історично, українські церкви були побудовані з центральним нефом та двома боковими проходами. Це розділення споруди на три частини відповідає трьом догмам, або Божої Священної триєдності: духу, душі, та тілу людини. Багаточислені куполи та шпилі позначають щогли кораблю, а хрести на кожному вістрі розмежовують де бути вітрилам.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


То хто ж «замовив» «Криївку» і «Галицьку жидівську кнайпу»?

Національне питання 19983 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 3.11.2008 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

«Галицька Жидівська кнайпа»
«Галицька Жидівська кнайпа»
З нами все простіше, а головне – ефективніше. Не виключено, що через кілька років уся вина за Голокост плавно ляже на плечі націоналізмів Східної Европи (головно українського).

Більш, ніж жвава дискусія довкола статті Василя Расевича на ZAXID.NET про три шоу-ресторанні проекти компанії «Криївка» несподівано допомогла скласти у цілісний образ низку вражень і досвідів, які мала упродовж кількох останніх років. І головними героями цього образу стали зовсім не «креатори», як їх сором'язливо і тактовно називає автор, хоча поіменно знає усіх цих хлопців, але якось не відважується зіпсувати з ними стосунки.

І навіть не жиди-євреї-гебреї, які, до слова, ще ніяк не висловилися щодо предмету суперечок, бо, за словами одного із тих, хто був жертвою «псевдо-погрому» на Січових Стрільців - чим гірше - тим краще (дослівно: «Навіть якщо засоби масової інформації перебільшили і перекрутили факти так званого погрому, то це правильно»). У випадку з Галицькою жидівською кнайпою, очевидно, така ж позиція. Або інакша, але ми про неї ще нічого не знаємо.

І навіть не галичани, які тільки вчаться робити піар, починаючи з найбільш примітивних і вульгарних його форм, як от самопіар, антипіар і безсмертне «сам дурак».

І навіть не путінське ФСБ, яке чомусь безсовісно оминули коментатори, не згадавши їх ані словом при нагоді такої антиукраїнської криївської експансії. Шкребеться певне в потилицю наш східний сусід і розпачає, чому таке без нього відбувається.

Волею випадку і з причини роботи у журналі «Ї» неодноразово упродовж років мала нагоду спілкуватися з німцями. І з причин довготривалого гранту (це авансом кістка для коментаторів), і з причини регулярних виступів чи просто спілкування з численними групами журналістів, політологів, культурологів і просто шпигунів, які практично ніколи не оминали редакції журналу.

Останні 3-4 роки ці зустрічі мали один лейтмотив, який можна було наперед передбачити, незалежно від складу групи, мети подорожі, віку «інтелектуальних екскурсантів» і под. Рано чи пізно, але завжди випливала жидівська-єврейська тема. Чи то у вигляді конечної екскурсії місцями жидівсько-єврейської історичної і культурної пам'яті, чи то місцями, де були нищені носії тієї історії і культури.

Якось завжди незручно було оповідати про це саме німцям і показувати ці місця саме їм. Тим паче, що зазвичай були це люди немолоді, отже можливі свідки, або й учасники подій ІІ Світової війни. Однак важко говорити про мотивацію цих людей, не переживши самому нацистський режим так, як пережили це німці.

Та все ж, окрім переживання і вкотре внутрішнього засудження нацизму, якого, напевне, зазнавало більшість цих людей на руїнах галицьких синагог чи гета, все частіше проскакувало у коментарях і запитання ще щось, тоді наразі невловиме. Особливо часто це «щось» давалося взнаки у розмовах з представниками середнього покоління, з тими, хто тепер реально робить німецьку політику, або формує громадську думку німецькомовного світу.

Оце «щось» сконцентровано вилилося у запитанні, яке прозвучало з вуст члена чергової німецької делегації, з якою зустрічалися у Центрі міської культури навесні цього року. Воно звучало так: «Чи не маєте ви (галичани - І.М.) фантомних болей за вашими галицькими жидами?» У контексті попереднього діалогу це звучало абсолютно однозначно: чи не шкодуємо ми (галичани), що ми ж таки знищили наших галицьких жидів (тоді ще зовсім не євреїв, даруйте).

У той чи инший спосіб це нав'язування вини повторювалося доволі часто. Мало того, це блискуче лягало у парадигму розвитку німецької (а, отже, на жаль, і европейської) політики щодо України, яка переповнена нашими «провинами» перед ЕС - не хочемо розчинитися у великому німецькому другові - Росії, чим створюємо великі труднощі і проблеми з газопостачанням до Европи, не хочемо з радістю привітати спорудження надміцного берлінського муру на кордонах з ЕС, чомусь наполягаємо на чітких перспективах щодо европейської інтеграції, що абсолютно не входить у плани пакту Меркель-Путін і под.

Це такі наші «провини» на геополітичному рівні. На суспільному і моральному рівні їх також має бути чим більше, тим краще. Наприклад, фішка антисемітизму і ксенофобії. Велике бажання німців «поділитися» виною за Голокост уже відчували на собі поляки. Але з ними трудніше. Вони, як не як, члени ЕС, а отже мають відповідати певним стандартам плюралізму і лояльности.

Хоча ні - Пітер Ф.Н.Хьорц (Університет прикладних наук у Еслінгені) на конференції у Центрі міської історії виголосив доповідь під дуже недвозначною назвою «Подорож до «Жидоленду»: Присвоєння, перформанс та містифікація єврейської культури у постсоціалістичному Кракові».

Тепер наша черга. З нами все простіше, а головне - набагато ефективніше. Цілком ймовірно, що через кілька років уся вина за Голокост плавно ляже на плечі східноевропейських націоналізмів (головно українського), а німці виявляться простими виконавцями нашого замовлення. З такою антисемітською і ксенофобською країною, як Україна, ЕС просто не зможе провадити жодних серйозних переговорів і под. Чого і добивалися у зовнішній політиці.

А у внутрішній така технологія теж не менш успішна і вигідна як для західних, так і для східних сусідів України. Знищити паростки національної самоповаги, штучно навіяти (а у випадку Росії - експортувати) існування ксенофобії, расизму, антисемітизму, повторно знищити пам'ять про тих, на кому можна будувати і виховувати ідентичність громадянина України. Під ревізію «об'єктивних наукових досліджень» з боку східних чи західних дослідників потрапляють усі - від традиційного Мазепи до Шухевича, Бандери і Шептицького.

Для прикладу спадає на згадку стаття пана Таріка Сиріла Амара про пам'ятник Бандері, де піддається сумніву не тільки і не стільки його художнє виконання (яке, без сумніву, фатальне), а сам факт права українців мати тих, кому в принципі можна ставити пам'ятники. Тільки Шевченко, і бажано у гоголівській шинельці, сумний та невеселий.

Без сумніву, постать Бандери неоднозначна, але однозначно молодій українській державі потрібна пам'ять про тих, хто долучився до її створення й існування. Це право кожної держави. Кожен народ, аби статися народом, потребує рук з минулого, які будуть витягувати його до національного самоусвідомлення. Ататюрку - Мустафі Кемалю, творцю молодої Турецької республіки, пам'ятники у Туреччині стоять у кожному селі, хоча вірмени, після геноциду, вчиненого у 1915-1923 рр., і курди инакше дивляться на цю постать. Може пану Амару це буде зрозуміліше? А як берлінець пан Амар ставиться до помпезного відновлення пам'ятника Фрідріху ІІ у Берліні? Чи не варто цей пам'ятник також заборонити з огляду на неоднозначне ставлення поляків до цієї історичної постаті?

Згодом із цього ж джерела з'являлися академічні, «розвінчувальні» статті і про Шухевича. Переконана, що якщо ми врешті доростемо до того, що будемо ставити пам'ятник митрополиту Андрею Шептицькому, то неодмінно з'явиться глибоке наукове европейське дослідження про те, чи варто пам'ятати про людину, яка «колаборувала» з нацистами і вітала прихід гітлерівців до Львова.

Про успішність технології накидання вини свідчить і факт псевдопогрому на вулиці Січових Стрільців, який першими штучно роздули зі звичайного побутового конфлікту російські ЗМІ (не без участі ФСБ), а потім охоче підхопили і західні, і наші київські. Як у анекдоті: «У пана Н. донька - повія!» «Але ж у нього немає доньки...» « А ви підіть тепер доведіть, що у нього немає доньки, якщо вона - повія».

Уся ця суперечка довкола галицької жидівської кнайпи не вартує і виїденого кошерного яйця, якби не острах, що невдовзі з'явиться стаття у якому-небудь «Фанейшнл Таймс» або «Берлінер Цайтунґ», що у Львові черговий випадок кричущого антисемітизму. Знову у Львові, і знову кричущого. А вона конче з'явиться. Адже матеріалу наші галицькі коментатори і автори цієї «дискусії» наплодили для такої статті чимало. Чекаємо чергового клейма, на провокацію створення якого самі ж і повелися.

І врешті останнє, до слова. На відкритті міжнародної конференції «Міська єврейська спадщина та історія Центрально-Східної Європи», що проходила у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, директор Центру др. Гарольд Біндер у вступному вітальному слові перед поважною міжнародною аудиторією чимало місця присвятив антисемітським і ксенофобським кнайпам «Криївка» і «Галицька жидівська кнайпа».

Чергові переконані у процвітаючому українському антисемітизмі і ксенофобстві роз'їдуться світом із конференції у Львові вже завтра.

Оскільки авторка має нехіть до спілкування у чатах, то авансом відповім гіпотетичним коментаторам: авторка не історик, і це лише рефлексії, які комусь можуть видатися істотними. Авторка не страждає на ксенофобію щодо німців. Їй насправді до них байдуже. Не байдуже, коли маніпулюють українцями. Щоб вилізти з тієї дупи, у якій ми опинилися, нам потрібне почуття власної гідности.
Довідка:

"Криївка" – заклад розташований в підвалах навпроти Ратуші у місті Львові.

Відкрився наприкінці вересня 2007 року. Заклад стилізований під схрон, подібний до тих, в яких переховувались вояки Української повстанської армії, з відповідними світлинами в інтер’єрі та текстами меню. На січень місяць цього року "криївку" відвідало понад 80 тисяч відвідувачів – рекорд міста Львова. Відкриття "Криївки" спричинило широкий розголос та викликало дискусії про етичну сторону відкриття закладу, як зі сторони колишніх воїнів УПА та традиційно зі сторони комуністів. Більше того львівські комуністи обіцяли через суд закрити "Криївку". Проте всі ці та інші розголоси лише збільшують кількість відвідувачів закладу. Власники вважають "Криївку" добрим та нетрадиційним способом презентувати історичні факти, а також позиціонують його як відкритий музей. Одна з цілей зробити на базі "Криївки" середовище успішних людей нової генерації, з адекватним сприйняттям історії. Такі люди є постійними клієнтами та мають власні ключі від "Криївки". Найближчі плани – відкрити "Криївку" в Києві та містах Західної України.

Автор проекту "Криївка" – Юрко Назарук

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
Пов`язаний файл:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Національне питання»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Тільки осягнувши минуле, люди будуть здатні на пророцтва, що спрямовані в майбутнє”
Дмитро Волкогонов

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.