Аратта - На головну

25 травня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- українська мова посіла друге місце в світі за мелодійністю після італійської. Також її визнали третьою найкрасивішою мовою в світі за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія та побудова речень після французької та перської мов на мовному конкурсі, що пройшов у Парижі в 1934 році...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Чи є артиклі в українській мові?

Мова 25490 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 29.11.2008 | Всі публікації | Версія для друку

Чи є артиклі в українській мові?
Питання, здавалося б, абсурдне. Ні, звичайно, скаже кожний вчитель-мовник, який все життя навчав дітей у школі, викладач педагогічного університету ім. М. Драгоманова або філологічного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, які готують студентів до майбутньої педагогічної роботи, та навіть Голова правописної комісії Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

В жодній граматиці сучасної української мови артиклі не згадуються, ні в одному підручнику ви їх не знайдете.

То що, це просто жарт?

Не зовсім, бо ж існує гарне прислів‘я, що в кожному жарті є доля правди. Може і в нашому випадку те, що сприймається як звичайний розиграш, ховає зернину істини.

Згадаймо – впродовж років більшовицької русифікації, штучного наближення української мови до російської, були відкинуті такі оригінальні її властивості, як кличний відмінок, вжиття двоїни, зменшилось використання модальних дієслів, тобто, якраз те, що надавало їй переваги і привабливості та наближало до європейських неслов‘янських мов. Гадаю, з артиклями відбулось те ж саме.

Захищаючи найголовніший інструмент інтелектуальної діяльності нашого народу від нападок невігласів, на мою думку, варто глибше зачіпати в пресі лінгвістичні проблеми як теорії походження і ролі національних мов в цілому, так і різні мовні особливості, зокрема, висвітлювати способи і приклади природного неписьмового народотворення граматики, дивні маловивчені явища в словникових засіках, а також нетрадиційні методи аналізу, класифікацій, списків, частотних, статистичних характеристик тощо.

Так, в порівняльному плані українську мову протягом всієї компартшовіністичної доби було прийнято співставляти виключно з російською. Сміливими на такому тлі здавались спроби київських мовознавців підрахувати кількість спільних рис української принаймні з іншими слов‘янськими мовами.

Як тільки це було зроблено, одразу ж виявилась хибність і штучність рознесення сукупності слов‘янських мов за географічною ознакою на південні, східні й західні, що було й залишається непорушною догмою для більшості “грамотних”, бо тиражувалося в усіх підручниках, довідниках і енциклопедіях останні 50-60 років, за життя вже трьох поколінь. Пропала і стовідсоткова впевненість у найближчій спорідненості так званих “братськосоюзних” мов. Так, хорватська (південна) і словацька (західна) для української виявились ближчими за російську, яка в свою чергу тяжіє до болгарської і македонської, завдяки істотному впливу на її формування церковнослов‘янської, фактично староболгаромакедонської. Втім, до широкого загалу результати подібних досліджень не дійшли та й не могли дійти, тому й не стали явищем масової свідомості.

Теперішні найсміливіші відкинули всі проміжні порівняльні ланки і навіть спадщину свого земляка киянина В.М. Ілліча-Світича, який титанічною працею зумів звести в єдине дерево майже всі мови світу, розвинувши за допомогою нової лігвістичної науки компаративістики ностратичну теорію, і повернулися до тези польського лінгвіста ХІХ ст., одесита Михайла Красуського про українську мову як найстаршу з індоєвропейських, ігноруючи навіть живу литовську. Його стаття на цю тему “Древность малороссийского языка” за 1879 р. передрукована у щорічнику “Індоєвропа” за 1991 рік.

Отже, табу на вільний пошук знято. Хоча подібні теорії обговорюються найчастіше в інтелігентських і патріотичних колах і часто заслуговують на прискіпливу наукову критику, на що сподівається і автор, вони, на моє переконання, збуджують зацікавлення громадськості мовознавчою проблематикою. Особливо, коли вона охоплює значно ширшу від слов‘янського кола множину усіх індоєвропейських мов.

І тут несподівано виявляється прикладна сьогоденна користь від таких досліджень.

Справді, Україна як незалежна держава дуже зацікавлена, щоб якомога більше людей, особливо молоді, знали іноземні мови. Тепер найпоширенішою є англійська, яка виконує функції міжнародної. Однак, активно вивчаються й інші германські та романські мови – німецька, французька, італійська, іспанська. Є потреба у вивченні деякими групами людей – дипломатами і бізнесменами – менш відомих європейських мов – датської, шведської, норвезької, румунської, португальської, новогрецької, ірландської тощо, аби підтримувати належні економічні й культурні контакти на континенті.

Названі мови належать якраз до індоєвропейських. Безпосереднє співставлення їх з українською, як на мене, то благодатна і незорана ще цілина. Одному недослідженому аспекту і присвячено дану публікацію.

Сподіваюсь, така тематика не може не зацікавити і письменників, основним матеріалом роботи яких є мова. А пізнання невідомого чи маловідомого в ній – шлях до нових текстів.

Характерно, що всі європейські мови романської і германської груп мають артиклі, і нашим дітям, а часто і дорослим людям доводиться знайомитися з цим граматичним явищем як ніби-то зовсім їм невідомим, що значною мірою ускладнює процес навчання. Вже в ім‘я цього варто попрацювати, як кажуть, вдень зі свічкою. Крім того, такі лінгвоархеологічні розкопки можуть виявити забуті або й незнані зв‘язки між українською та іншими мовами, сприяти виникненню почуття європейського спільномислення.

ПЕРШИЙ ПРИКЛАД ДЛЯ ЗАТРАВКИ

Візьмемо очевидний факт, який не відкидається традиційним мовознавством. Як відомо, неозначений артикль англійської мови “a (an)” походить від числівника “one – один”, а в німецькій залишився без зміни як “ein”. В українській розмовній мові він вживається точно так, як і в англійській (приклади навмисно підібрані з неї, а не з підручників чи творів письменників, аби показати органічність, природність цього граматичного явища): “Один чоловік підійшов до мене”, “одна баба сказала”, “ходила я до однієї знахарки”, “вийшло одне непорозуміння”, “мав я одну пригоду”, “одного дня сталось...”, “дав я одному майстру в ремонт”, “розв‘язав я задачку одним способом”.

Невизнання існування неозначеного артиклю дає “одні збитки”, бо ж чи може числівник в значенні однини бути водночас і множиною? Як на мене, то між цими граматичними категоріями “дві великі різниці”.

Зауважимо, що український неозначений артикль, по-перше – не змінив своєї форми числівника як і німецький і не є обов‘язковим як англійський, по-друге, несе ознаки роду, по-третє – відмінюється разом зі словом, до якого відноситься, копіюючи навіть форму множини. Але чи це відміняє його суть як артикля? Чи може цим і обмежуються всі аналогії і тому таке явище просто ігнорується, як ігнорувалась свого часу двоїна і кличний відмінок?

ЩО Ж ТАКЕ АРТИКЛЬ І З ЧИМ ЙОГО ЇДЯТЬ?

Скористаємося підручником А.А. Реформатського “Введение в языкознание” (М., Учпедгиз, 1960). Саме слово це походить від французького article з латинського articulus – “сустав”, “член”. Артиклі не виражають відносин між членами речення і не створюють синтаксичних форм у мові, але вони є типовими граматичними поводирями до значимих слів. В теорії службових слів значення їх дуже велике. Функції їх різноманітні, виділяють їх принаймні п‘ять. Докладніше про це скажемо нижче.

Є відмінності за призначенням артикля. Скажімо, в німецькій мові він несе ознаку роду іменника та відмінку і стоїть окремо перед ним та є обов‘язковим. Спільними з німецькими виявились ознаки граматичного поводиря для українських неозначених артиклів, які, однак, дублюють їх зі значимим словом, чого нема в англійській, а у німецькій, колись було, а нині майже нема. Український поводир веде не сліпого, а зрячого, тому і не є обов‘язковим, в чому ми і далі переконаємось.

Візьмем тепер для порівняння означений артиклі “the“ з англійської мови, який походить від вказівних займенників “this ” – цей, ця, це, “these” – ці, “that” – той, та, те, “those” – ті. Вживається він тоді, коли йдеться про конкретний відомий об‘єкт.
На відміну від німецьких der, die, das, die, він не відмінюється, а по-українськи звучав би як цей, ця, це, ці, або той, та, те, ті, крім того ще й як цього, цієї, цих, цьому, цій, цим, цю, цією цього, або тієї, тих, тому, тій, тим, ту, тією. Отже, в українській мові означений артикль несе інформацію про число, рід та відмінок, подібно до німецької і на відміну від англійської, але знову ж таки дублює її – таким чином, стає необов‘язковим і тому не розпізнається як артикль. Але надлишок інформації дає можливість виконувати йому інші функції.

Вживається він не як обов‘язковий перед конкретним об‘єктом, а як тимчасовий замінник його, коли людина якраз не знає як назвати щось, або потребує час на те, щоб згадати і конкретизувати: “Підходить до мене цей, як його, куратор”, “ходив я в цю...кантору”, ”пробував я лікуватись цим...ну, ти знаєш, його роблять ніби з воску... Прополісом? Так!”. Коли один суб‘єкт мовлення передає іншому попередню граматичну інформацію про конкретний об‘єкт за допомогою означеного артиклю в іпостасі вказівного займенника, тим самим полегшується спільний пошук точного відповідника за контекстом.

В зв‘язку з такою роллю українські означені артиклі залишились між інших службових слів нерозпізнані, хоча можна легко продемонструвати, що вони якраз вживаються аналогічно до англійського варіанту з метою конкретизації: “Де це ти назбирав цих опеньків?” або “Це де ти набрався цих слів? “Забери ти цього кота від мене!”. Звичайний варіант без артиклів: “Де ти назбирав опеньків?”, “Де ти набрався таких слів? “Забери кота від мене”. Зауважте також, що означений артикль, будучи службовим словом, сам може стояти перед і після іншого службового слова: “де це…” і “це де…”.

Тобто, за допомогою означеного артиклю висловлюється певне ставлення до об‘єкту. В момент афектації в усній українській мові формально речення наближається до англійського варіанту. І якби ці нюанси були донесені до учнів і студентів на заняттях з української мови, їм значно легше було б звикати до обов‘язкового вживання артиклів в англійській. Бо була б засвоєна психологічна ситуація, яка породжує певні граматичні форми, і стає обов‘язковою ознакою мови і менталітету іншого народу.

Отже, явище артиклю, як службової частки в українській мові,
з функціями розрізнення граматичних категорій означеності/неозначеності, принаймні, не чуже. Чому ж воно не зафіксоване в нашій граматиці?

ТЕПЕР КОПНЕМО ГЛИБШЕ

Звернемо увагу якраз на місце (позицію), яку може займати артикль. Препозитивний вживається перед іменником у французькій, німецькій, англійській та інших мовах, а постпозитивний у шведській, датській, румунській, болгарській, македонській і російській. Цікаво, що навіть мови однієї групи, як от виділені курсивом чотири германські, відрізняються якраз позицією артикля. Як пишуть болгарські мовознавці, тривалий час в болгарській мові не могли розпізнати артикль саме тому, що він стоїть в кінці слова та ще й нероздільно з ним. Далі ми побачимо, наскільки це зауваження важливе.

Був час, коли вважалось, що слов‘янським мовам взагалі не притаманний такий граматичний інструмент. Сьогодні для мовознавців не секрет, що принаймні декілька таких мов є – це болгарська і македонська (щоправда, болгари вважають її одним з основних діалектів своєї мови). Артикль в них з відомого вже нам ряду – “та”, “то”, “те”, але ставиться він в кінці іменника і зливається з ним.

Приклади візьмемо з Болгарсько-українського словника І.А. Стоянова і О.Р. Чмира (Київ, Наукова думка, 1988): “глас на съвестта” (голос совісті), “заминали сме къщата” (ми проминули хату), “стискам ръката” (потискувати руку). Крім того, зустрічається він і у деяких діалектах російської мови. Приклад з УРЕ: “изба-та
хараша”. Тут артикль також в кінці слова, але записується через риску.

Дізнавшись вище про подібні до англійських означені “цей ця, це, ці” та неозначені ”один, одна, одне, одні”, не будемо категоричні щодо неможливості існування ще й інших артиклів в українській мові. Хоча болгаро-македонсько-російського “та” у нас нема, спробуємо пошукати, а раптом щось інше знайдеться. Теоретично кажучи, якщо подібні прирощені артиклі колись були в українській мові , то ми маємо знайти ці релікти, а коли не було, а лише зароджувались, то мають десь приховатись певні рудименти. Не виключено, що й при міжмовному спілкуванні за довгі тисячоліття до української з інших індоєвропейських мов могли потрапити деякі слова разом з нерозпізнаними артиклями.

Повернемось, отже, до головної функції артиклю: бути ”граматичним позначенням слова, яке даний артикль супроводжує, тобто, ознакою іменника.” Завдяки артиклю відбувається так звана конверсія – перехід слова в іншу категорію у незмінному вигляді. Так, в німецькій schreiben – ”писати”, а das Schreiben – писання, у французькій diner, souper – “обідати”, “вечеряти”, а le diner, le souper – “обід”, “вечеря”, в англійській play – “грай”, а the play – “гра”. (там же, с. 241)

Чи є щось подібне в українській мові з урахуванням, що необов‘язково артикль мусить бути спереду, а може приліплюється до слова ззаду, як звичайний суфікс чи закінчення? Звичайно, є таке явище. Ось воно, далеко ходити не треба, дієслово “яви”, а після конверсії іменник “яви ще”. Артикль “ще” (дозволимо собі так його називати) несе на собі функції зміни відмінків, точно так, як і у мові німецькій, але стоїть після супроводжуваного ним слова і зростається з ним. Точно так від дієслова “рвати” утворилось поняття-іменник “урвище”, “бити” – “побоїще”. Бувають і складніші випадки, коли той же артикль стоїть після суфікса, наприклад, дієслово “ліг”, іменник “ліг-ви-ще”, дієслово “лети“, іменник “лет-ови-ще”.

Тут виникає підозра, що ми втрапили на хибний шлях, бо, мовляв, не дієслова “яви”, “ліг”, “лети” були конвертовані у іменники, а іменники “ява”, “лігво”, “лет” стали знову іменниками з іншими властивостями. Пригляньмося тоді пильніше до того коротенького “ще”, так близького до “що”, русинського “што”, болгарсько-російського “чо” (“что”). На відміну від суфіксів, які самостійно не присутні в мові, маємо справу з чимось іншим, достатньо фундаментальним, аби розкрутити його і далі.

Спочатку спробуємо зрозуміти, чим відрізняються “ява” і “лігво” від “явища” і “лігвища”, а “лет” від “летовища”. Якщо “ява” одномоментна, то те, що постійно являє цю “яву” становить собою “явище”. Якщо “лігво” у ведмедя, то те, що становить постійне лігво для кожного з чисельного стада морських котиків є вже “лігвище”, якщо йдеться про “лет” (політ) птаха чи літака, то те, що становить постійне місце для багаторазового злітання літаків є “летовищем”. При тому, що проміжний варіант “летво” не існує, тобто, йдеться про процес, а не застигле правило. Те саме підтверджується на прикладі дієслова “стій” та іменника “стійбище”.

Отже, коли суперпозиція неозначений/означений артикль означала протиставлення чогось одного з множини, чітко невизначеного до чогось конкретного і відомого, то тут ми маємо справу з часовим протиставленням: одномоментність, одноразовість / багаторазовість, постійність. І цю функцію конверсії одного в друге виконує артикль “ще”, який є множенням “те, що”, на невизначену кількість раз.

Констатуємо дві стадії конверсії. Перша з дієслова за допомогою суфікса утворюється іменник, навіть неіснуючий, але з характеристикою одномоментності одноразовості, одноналежності і тільки в другій за допомогою артикля “ще” набирає остаточного завершеного вигляду універсального іменника.

Перевіримо цю версію підстановкою українського артиклю “ще” у наведені вище приклади з інших мов: німецьке schreiben – ”писати”, а ще, ще, ще schreiben дасть якраз – писання, французька diner, souper – “обідати”, “вечеряти”, а ще, ще, ще diner, souper – і виникає поняття “обід”, “вечеря”, в англійській play – “грай”, а коли ще, ще, ще раз, або що раз play – то вже відбудеться “гра”, а не так собі призволяще.

Є маса прикладів, які свідчать про єдину природу “ще і ще” та “що”: щохвилини, щогодини, щодня, щоранку, щовечора, щоночі, щотиждня, щомісяця, щороку тощо. Коли в означенні періодичності часу часточка “що” не так виразно сприймається як конкретизуючий артикль, то вже у випадках типу тижневик – щотижневик, місячник – щомісячник, річник – щорічник відчувається перехід до явного артиклю у випадках: “щоправда”, “щодуху”, “щосили”, Тут артикль “що” встиг приліпитися до основи-кореня слова на місці префікса, уточнивши шляхом скорочення висловлену думку: “з усієї сили”, “зі всього духу”, “вся правда”.

Яким чином український артикль приліплюється до кореня-основи та може перескакувати з позиції <до> на <після> і ставати непомітним можна проілюструвати аналогією з займенником – часткою “ся” (“сі”), яка може бути перед дієсловом – “я ся бою”, а може стояти позаду – “я бою ся”, і прилипати до дієслова – “я боюся”. Остання форма стала нормативною, а перша лишилась в західних діалектах і є активною в інших слов‘янських мовах, зокрема польській та чеській.

Є також можливість перевірки концепції за допомогою демонстрації процесу, який реально відбувається в перекладах з російської мови іменників, утворених з дієслівної основи з закінченням на “щий” і “щийся”. Українська мова тільки в окремих випадках допускає заміну на “чий”, а в інших, коли не знаходиться адекватного відповідника з другою структурою, вимагає проведення зворотної конверсії на “той, що + початкове дієслово основи”: “нападающий – защитник”, (рос.) “нападаючий – захисник”, (укр.) “нападающий – защищающийся”, (рос.) “нападаючий” і “той, що захищається” (укр.)

Чим же тоді є “що”, коли не артиклем, цілком аналогічно до наведених вище прикладів конверсії в німецькій і французькій мовах?

Інше питання – чи обов‘язково треба вимагати від службового слова конверсії в іменник з дієслова, чи перевірки на контрконверсію, аби вважатися артиклем? А коли іменник конвертується знову в іменник?

На сьогодні український артикль “ще” настільки продуктивний в останньому сенсі, що можна сказати лише приблизно з кількома словами основами він поєднується, хоча підрахувати це в принципі можливо.

Важливішим є зазначити, що в одних випадках він ніби-то істотно не змінює смислу слова, як от в парах: вудка – вудилище, водойма -водоймище, двір – дворище, погріб – погребище, костер – кострище, а в інших надає нового значення: топір – топорище, дно – днище, гора – горище (тут особливо відчувається перехід форм, бо “гора” буває і в значенні “горища

Є дуже багато слів де артикль “ще” набуває функцій суфікса зі значення збільшення: дім -домище, вітер – вітрище, сніп – снопище, ноги – ножища, руки – ручища, на відміну від артиклю “це”, що в ролі суфікса стає ознакою зменшення. Про це нижче.

Отже, в короткому лише огляді, далеко не вичерпному, знаходимо щось путяще. А були ж і у літописах вже засвідчені: торг – торжище, capella (італ.) – капище та й нині по Україні зустрінете Кобищі, Ставище, Жорнище, Дубище.

Приклади типу Городище, Замчище, Монастирище безпосередньо ведуть до нинішнього широковживаного комбінованого артиклю-суфікса “щина”: Полтавщина, Київщина, Житомирщина тощо.

НЕСПОДІВАНІ НАСЛІДКИ

Наведені вище міркування ведуть до абсолютно неочікуваних висновків. Те, що спочатку здавалось екзотикою і молоймовірною гіпотезою, раптом набуває масштабів, які змушують висловити здогадку про якийсь історичний період, до якого артиклі в українській ще неписемній мові і за живої народної граматики грали значно більшу роль, ніж нам здається сьогодні.

Не буду підраховувати скільки понять утворено за допомогою всім відомого суфікса “сть”, але його походження явно тяжіє до версії з рудиментарним артиклем, який сховався на кінці слова, подібно до вже виявленого “ще”.

Прослідкуємо за низкою – “ще” – “що” – “шчо” – “што” – “ште” – “сте”- “сть”. Прямий перехід “сть” в “шьчь” відбувається в одноосновних словах української й польської мов, наприклад, солідарність – солідарношьчь, радість – радошьчь (в транскрипції) тощо. Можна й в межах однієї української мови знайти такі випадки – прикрість, прикрощі, веселість, веселощі.

Отже, в процесі сформування речення україномовний суб‘єкт доходить до точки, де має стояти якесь загальне поняття. В цей момент він уже заготовив прикінцевий артикль, але не вимовляє його, як роблять носії мов, де артикль стоїть попереду. Далі за допомогою відшуканого у пам‘яті відповідно до потреби точного опису явища “дієслова”, “прикметника” або й “іменника” утворюється новий узагальнюючий іменник шляхом конверсії, тобто додачі узагальнюючого артиклю “сть”, що приростає ззаду – як наслідок, виникає загальне поняття.

Ось приклади: стій – стійкий – “стійкі сть” (те, що), цілий – “цілі сть”, близько – “близькі сть”, низ – низький -”низкі сть” – ”ниці сть”. Всюди відбувається конверсія – зміна однієї частини мови на іншу за допомогою артикля “сть”, який є тотожним до артикля “що”.

Таким чином, маємо справу з рудиментарним артиклем, який вже перетворився на суфікс, тому й не розпізнається.

ВІТАМІНИ “ЦЕ”

Природно-народне використання конструкцій з українськими артиклями іноді приводить до кумедних результатів. Вище ми вже говорили про означений артикль “це”, тотожний польському “цо” та русинському “што”.

Коли в мовах, де артиклі узаконені і є парними, з їх допомогою відбувається суперпозиція невизначений/конкретний: the -a(a) в англійській, der-ein, die-eine, das-ein в німецькій, le-un, la-une у французькій тощо, то в українській з врахуванням зміни суперпозиції артикля, перестановки його в кінець слова, відбувається зміна якості по типу: конкретизація-зменшення.

Прослідкуємо за дією народної граматики: село – “це село” – сільце, дерево – “це дерево” – деревце, коло – ”це коло” – кільце, яї (одне з найдавніших спільних індоєвропейських слів) – яйце, а далі відоме всім з анекдотів про українські вітаміни: сало – “о, це сало!” – сальце, м‘ясо – “о, це м‘ясо!” – м‘ясце.

Отже, народу легко й зі сміхом дається те, що ігнорують або не помічають ці, що знають мову – мовознавці. Тут маємо конкретизацію в сенсі приналежності до певної групи. За методом індукції треба б було навести всі приклади, аби робити категоричні висновки, але обмежимось і дедукцією. Дамо ще тільки кілька прикладів: курити (дієслово) – ці, що курять – ці курять – курці – курець, молодий (прикметник) – ці, що молоді – ці молоді – молодці – молодець, гори (іменник) – ці, що в горах живуть – ці в горах – горці – горець. Інколи відтворити такий процес не вдається, тоді, як це зробила Леся Українка, діє повна конструкція – “той, що в скелі сидить” (бо неможливі ані скельці, ані скелець).

Кожного разу бачимо, що не суфікс “ець” – був первинним, а конструкція з службовим словом ці (множина від це), яке виконувало роль артикля. Подібний шлях утворення слів з артиклем жіночого роду “ця”: “стан – ці (польові) стани – станиці – станиця”. А дитину жінки навчають цього жіночого артиклю ще з пелюшок: ця (далі пропускається назва, якої дитина засвоїти ще не може) і додається закінчення – ця, в результаті виникає слово “ця (0)ця” – цяця.

Артикль жіночого роду “ця” спостерігаємо і у вже згаданому займаному слові, яке спочатку породило дохристиянське “капище”, а потім “ця капела” перетворилась на “каплицю”.

ШЕРШЕ ЛЯ ФАМ

Коли вже мова зайшла про жінок, згадаємо, що в Україні про дівчат говорили – “красна дівка, а яка чепурна!”, маючи на увазі що вона дуже гарна з виду і чистоплотна, охайна.

Останнє слово, його походження і склад становить особливий інтерес саме з огляду на поставлене в заголовку питання. Коли вищенаведені міркування з постпозитивним артиклем вас ще не переконали, пропоную повернутись на початок слова до артиклю препозитивного. І хай допоможе нам у цьому славна українська чепурушка.

Латинське “purus” якраз і є чистий. Пурпурний (латин. purpura – червоний колір, по-українські ще багряний) означає найчистіший і одночасно це є колір крові. В одяг саме такого коліру вбиралися візантійські імператори, наприклад, Костянтин Багрянородний, прозваний так тому, що він був “чистокровний”, що є точним відповідником.

Отже, по смислу все ніби ясно. Та тільки що означає те коротеньке ”че” перед зрозумілим тепер “пурна” або “пурушка”? Ніби префікса такого нема в українській мові та й що він, власне, додає до значення основного кореня слова?

Зауважимо, що “че” стоїть перед займаним словом, батьківщина якого на заході (подібно до вищезгаданого – capella), і прийшло воно до нас або безпосередньо з латини, або через посередництво найближчої до нас романської мови – молдавської чи румунської, як її не називай.

Одразу на пам‘ять спадає прізвище відомої молдавської співачки -Чепрага, яке теж дивним чином складається з двох частин, друга з яких є повторенням назви чеської столиці Прага, тобто слова вже слов‘янського і також займаного для молдавської мови. Подібне воно і до українського слова (с)прага. Невідоме че стоїть на місці префікса с, але що ж це за префікс невідомий? А може то щось інше?

Друге відоме всім прізвище – Ернесто Че Гевара латиноамериканського революціонера, якого просто так і називали – наш Че. Цей приклад свідчить, що це коротесеньке слово може вживатись окремо і бути ще й часткою складних прізвищ.

То може воно відповідає за смислом німецькому fon, а французькому і за смислом і майже за формою de? Пишуть же герцог де Рішельє, але водночас і Дебюссі – приростає ця часточка de до французьких прізвищ, отже може бути таке явище і в інших романських мовах.

А от звідки ж взялося це явище в українській мові? І про що воно може свідчити?

Вернемось знову до красної дівки, до її одягу і взуття. В чому вона виходила чепуритись, хизуватися, так би мовити, своєю красою. Та звичайно ж у чобітках, як чоловіки ходили в чоботах. Знову натрапляємо на невідомий префікс чо (уже не че) до відомих нам ботів. Боти теж прийшли із заходу, обжилися і на Україні, а в Росії стали ботінками.

Який же народний чаклун (ча клоун) додає це ча, чо, че, чи, чу на початок слова? Як казали козаки, ані чичирк не взнаєш. І слів же таких немало: тут тобі і чабан і челядь і чуперадло (протилежне до чепурушка). З‘являються навіть штучні слова типу чебурашка, при тому, що в російській мові воно не розпізнається, як ведмедик, де бур (бурий) походить від спільноєвропейських бар-бер (ведмідь, порівняй укр. барліг, рос. берлога – місце перебування ведмедя).

Доведеться таки знову повернутись до версії з артиклем. Тут ми, на мою думку, маємо справу з тим самим рядом “што”-“що”-“чо”-“цо”. Особливість полягає в тому, що деякі іноземні або непрозорі слова самі по собі не засвоюються українською мовою і народно-ментальна граматика вживає в таких випадках означений артикль, прирощуючи його попереду недостатньо визначеного об‘єкту. Після такої операції новоутворене слово засвоюється як своє і починає творити нові форми. Яке ж було першим – чепурушка (іменник), чепуритись (дієслово), чепурна (прикметник), чепурно (прислівник) – навряд чи можна встановити.

Інколи можна продемонструвати процес прирощення артикля до слова, яке здається малозрозумілим (ніби іноземним), хоч походить від цілком питомого українського. Так, з прийняттям християнства монах, що носив чорний одяг, дістав назву “чернець”. Потім утворилось похідне насмішливе – черчик, черчук, а тоді вже до цього слова, не настільки прозорого, як попереднє (нам воно нагадує англійського прем‘єра Черчілля) приростили ще спереду артикль “чи” та й вишло “чичерчик”, засвідчене Б. Грінченком.

Цікавим нюансом тут є те, що існував також прикметник “черчиковий” в значенні “яскравочервоний” та його варіант “черчистий”, який міг бути скороченням від чер(воно)чистий. Звідси виходить, що чепурушка і чичерчик становлять собою пару з прихованою тотожністю кольорів-символів та артиклями однакового походження.

Застереження. Звичайно, треба бути обережним в доборі прикладів, бо не кожне ча,че,чи,чо,чу, з якого починається слово, обов‘язково є артиклем. От хоча б рослина “чамаришок” – Myricaria (Tamarix) germanica, в якої займана назва пристосована до фонетики української мови. Або верхній одяг галицьких міщан, що мав назву чамара. На Подніпров‘ї по суті той же верхній чоловічий одяг звався чемерка. Тут маємо лише приклад переходу ча в че, при відсутності зв‘язку з словами “мара” або “мірка”. Наявність приказки “Чемерис, чемерис, чом дівчаток не любиш” при тому, що було ще слово чемер в значенні “хохол” (рос., так у словнику Б.Грінченка), як ознаки козака-українця, а крім того в значенні “кінської хвороби”, веде етимологію цього слова до – “кімер” – кімерійців, на що вже не раз вказували мовознавці.

ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ

Є в українській мові ще одна загадка, подібна до попередньої.
Що становить собою “лі” та “ле” в словах літепло (тепла вода), лелітки (блискучі прикраси на одягу)? Префіксів таких немає, як і у випадку з групою “че” -”чи”. Французький артикль? Звідки ж йому взятися при чисто слов‘янських словах? Може ми маємо справу з псевдоартиклем, який засвоївся українською мовою в середньовіччя через спудеїв-латиністів, або тих, що вчилися у Сорбоні ? Скажімо, широковідомим було слово лемент, лементувати – в значенні плакати, голосити, примовляючи. Початкове “ле” не є тут прирощеним артиклем, але, припустимо, здалося таким в народно-ментальному сприйнятті – і тоді могли утворюватись форми за аналогією, як у наведених словах.

Якщо це не так, то “лі тепло” є складним словом, де “лі” – в прямому сенсі може значити “вода” (з похідними від нього “лий”, “лійка”, “льляти” тощо). Однак, при чому тут вода в слові лелітка? Б.Грінченко в своєму знаменитому словнику дає приклади з народної мови, в яких вода “леліє”, море “леліє”, тобто, “блищить, переливається на сонці”. Отже, висновок, мабуть, буде такий – справді в коротенькому “ле”, “лі” криється значення і властивості води – литися, преливатися, блищати на сонці, пізніше ця властивість перенесена на лелітки – маленькі блискучі кружальця на гуцульському одязі.

Все здавалося б логічно. Однак, автори “Етимологічного словника української мови” (Київ, Наукова думка, 1989, т.3) слідом за Фасмером і Потебнею вважають, що “літепло” – результат злиття давньоруських “лъ” і “теплъ”. Такий хід думки може бути підтвержений існуванням ще групи слів “ледь”, “ледве”, “лебонь”, либонь” В сучасній російській мові “лъ” дає “или”, “ли”, “либо” рівнозначні до українського “чи”. Підставимо його у досліджуване слово і одержимо “читепло” – якраз той варіант з українським препозитивним приклеєним артиклем, який розглядався вище.

Так малопомітні факти у мові повертають нас до вже описаного ряду артиклів, які збереглися в рудиментарній формі, не встигнувши розвинутись у повномасштабне явище.

ТО ЯКЕ Ж БУДЕ “РОЗУМЕ” ?

Цінність віднайдення українських артиклів як діючих, що ховаються між службовими словами і числівниками або сприймаються за суфікси, так і рудиментарних, що недоутворились і виглядають як префікси у тому, що вони, на мій погляд, дають можливість при вивченні іноземних мов не механічно заучувати артиклі, як щось чуже і незрозуміло надлишкове, а з почуттям проникнення у сам процес мовотворення.

Наведені міркування підтверджують висновки В.М. Ілліча-Світича про те, що носії граматичних ознак походять від окремих слів, а в процесі мовотворення змінюють своє місце, призначення і форму. В різних мовах такі процеси ідуть по різному, але розкручуючи процес в зворотному напрямку, завжди можна дійти до спільного або аналогічного етапу їхнього розвитку.

Як бачимо, спроба нетрадиційного підходу до української мови дає досить несподівані результати. Виявлені артиклі шикуються в цілий ряд і виглядають як питомі, органічні для української мови на всіх стадіях її існування – від минулих до сьогоденної. Це дає підстави твердити, що спосіб мислення носіїв інших європейських мов з розвинутою системою артиклів притаманний і нашій українській ментальності.

Стає також очевидним, що копати й копати ту мовну криницю вистачить ще не одному поколінню, а вичерпати взагалі ніколи не вдасться.

Хоча можна криницю й засипати, як це вже відбулось у Білорусі та й у нас на Сході та Півдні.

Копаймо глибше, аби цього не допустити по всій Україні!

“Літературна Україна”, № 17, 23 квітня 1998 р.
Дукля, № 4, 1998. – Пряшів. Словаччина.
Нова філологія, № 1(16), 2003 р. – Запоріжжя, ЗДУ.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Мова»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ваша так звана релігія діє як опій: вона заманює і приглушує болі замість того, щоб надати сили”
Новаліс

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.