Аратта - На головну

25 вересня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт поблизу Москви) помістя - 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року, де і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Мама Нонна. Копержинська: актриса літ минулих

Українці 32314 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 11.06.2009 | Всі публікації | Версія для друку

Мама Нонна. Копержинська: актриса літ минулих
10 червня минуло 10 років, як від нас пішла незабутня Секлета Лемириха. Вона ж - Рогнєда Карпівна з відомої пирятинської бензоколонки. Її ще називали «українською Фаїною Раневською»...

Редакція отримала листа. «Наприкінці 2007-го натрапив у «ДТ» на статтю про Андрія Сову. Може, знаєте, як склалася доля його партнерки по фільму «Королева бензоколонки», прекрасної української акторки, про яку сьогодні майже не згадують — Нонни Копержинської? Колись народ її обожнював. Вона знімалася в популярних фільмах, грала в театрі імені Івана Франка. Напевно, вона вже померла?..»

Вже... Вже дев’ять (десять - прим. "Аратти") років як немає. І начебто немає «зовнішнього» інформприводу згадувати про неї в цьому номері — ні дати народження, ні дати смерті. Хіба що міжнародний день «жіночої солідарності»? Втім, є ж і постійні «внутрішні» приводи.

и пам’ятаєте? Ви все, звичайно, пам’ятаєте! Старий Поділ. Якийсь завулок. Темно, хоч в око стрель. І несамовитий жіночий вереск, здатний розбудити будь-яке міщанське кодло: «Калавур! Бардак!»

Це ж вона — Секлета Лиме­риха з найкращої української кінокомедії всіх часів «За двома зайцями»! Хусточка поверх голови з двома «ріжками» (відьма подільська). Кошик під рукою (всі яблучка продала) Рум’яна, гомінка, груди вперед — й ані кроку назад! У цей момент вона вже пройдисвіта Голохвастова (О.Борисов): «Куда?! Я тебе за свою дочь сейчас глаза выцарапаю! Удрать хотел! Да чтоб я такого вертихвоста не удержала… А что б ты не дождал, чтобы я за свою дочку деньги брала…» І з усієї моці своєї — об ліхтар його! І лобешником! Бідолашний Борисов здригається, аж піНджак губить... Уже потім — «розвідка боєм», перемир’я. «Любишь, значит? Тогда сватай!» І відразу землю їсти змушує! А після з переможною усмішкою: «Хата моя вон там за яром… Спросите Лымериху — всякий скажет. Только не подумайте удирать. Я и в Полтаве найду!»

І таки знайде. Навіть у Чернігові. Від такої не сховаєшся.

* * *

А от іще одна шалапутна «мадам». «Вот опять я за стойкой буфета, для поправки бюджета служу!» — немов про неї Пугачова співала. Про Рогнеду Карпівну. Язикату «бухветчицю» із «Королеви бензоколонки» (популярній українській кінокомедії вже 35 рочків виповнилося). На тій пирятинській бензоколонці (із фільму режисерів О.Мішуріна та М.Літуса) справжньою «королевою» була власне не героїня Румянцевої, ця лялька на роликах. А інша — пишногруда, пишнотіла. Яка постійно ревнує свого «шефа» Панаса Петровича навіть до телеграфного стовпа: «Имейте же снисхождение к женской слабости...» Або: «А меня и пожалеть некому, для вас я только материально ответственное лицо!». Або: «Грубить не каждый умеет — тут талант нужен!» А от ліричне: «Тоска зеленая — летом, желтая — осенью, белая — зимой…». І, нарешті, концептуальне: «Всю жизнь делаю ошибки и учусь на них!»

* * *

За піввіку творчого життя головних ролей у Копержинської в кіно не було взагалі. Так — епізоди, фрагменти. Начебто прохідняк. Але ж обожнювали її всім світом і всім народом саме за цих... За невгамовних матусь. За сварливих тіток. За заміських буфетниць. За відстаючих «буряківниць» (наприклад, із веселого комуністичного фільму «Доля Марини»). Любили її за одарок, горпин, парасок, секлет...

Майже так само, як і у випадку з Раневською: знялася десь випадково, промайнула десь, «мимо» пройшла — а забути неможливо. Назви фільмів із пам’яті стерлися. А її колоритні акторські мікровкраплення — нізащо! Ні під яким наркозом!

Їх, до речі, постійно порівнювали: Нонну Кронидівну і Фаїну Георгіївну. Не масштаби талантів порівнювали, а гіпнотичну силу і шалену акторську породу.

Пам’ятаю, сам якось нашкрябав: «...якщо Раневська несла позачасову загальнолюдську ауру, то Копержинська завжди була актрисою національною» (розумності такі роїлися ще років 15 тому).

Копержинська офіційно стала народною 1967-го. Але неофіційно «народною» була завжди. Вважай, із першої появи на порозі театру імені І.Франка в 1946-му. Коли її запросив до трупи Гнат Юра (вчилася у Амвросія Бучми).

Уже тоді вона була і «своя», і «наша навіки». В епізодиках й іноді в ролях жирніших втілювала народний характер з такою безпосередністю та магічною переконливістю, що сумніватися в істинності, у «справжності» тієї чи іншої її тітки не було ну ніякої змоги!

У чергах, на стадіонах (була фанаткою «Динамо»), у транспорті — де завгодно — люди озиралися, завжди всміхалися: «О... Наша пішла!»

А позаяк серце у неї було з перцем, та й по слово в кишеню не лізла (навіть якщо ця кишеня зашита), то вже удвічі — «наша».

* * *
«За двома зайцями»
«За двома зайцями»
Пам’ятаю, якось проводжав її з театру... То ні, щоб як люди «нормальні» — через підземний перехід пройти (вона жила з 1981 року на Майдані, у тому будинку, де раніше була «Поезія», а тепер, напевно, «проза»). Так от вона тоді — «кроком руш!» на проїзну частину. Ліньки, каже, під землю повзти. «Машини, стояти!» Міліціонери завмерли. Потім кидаються на неї як на «ворога народу»: «Бабусю, ви куди?!» А вона враз перевтілюється в якусь приблуду із сільської місцевості (із «задрипанська»). Нібито непритомніє, пускає сльозу: «Ой, лишенько, заблудилася у чортовому Києві! Ой, діточки, поможіть, бо сознаніє тіряю…»

Менти підхоплюють її. Ставлять на ноги. Переводять на другий бік вулиці — як королеву англійську. А вона, озирнувшись, складає їм дулю — «на!»
І пішла собі.

Мало хто знає, що Копержинська була ще й завтятим водієм. Коли зовсім прихворів чоловік — режисер Павло Шкрьоба, — вона йому: «Ну що ж, Павлушо, потрібна машина, аби тебе в Осокорки возити!»

І придбала дивовижне створіння радянської технічної думки — апельсиновий «Запоро­жець 968-М». І ставилася до нього з ніжністю материнською. Пестила, по капоту гладила. Але оскільки натура вона була дійова, вибухова й емоційна, то тиснула на гальма не завжди вчасно. І частенько таранила на бульварі Лесі Українки то горді «Волги», то підгулялі «Жигулі». І коли вартові дорожньої дисципліни кидалися їй під колеса з вереском «стій, навіжена!», вона прокуреним тембром (викурювала по кілька пачок «Біломору» на день) із наївністю Джульєтти відповідала: «Ти ба... А я в цей час на гарного хлопця задивилася!»

Деякі актори театру імені Франка можуть згадати масу інших історій, пов’язаних із «українською Раневською». Адже у неї що гумор був колоритний, що вдача неприборкана.

«Критиком» театральним була безапеляційним. Годі колезі нариватися на комплімент. Частіше почуєш: «Люба моя, та це ж бездарно!» І таки рідко помилялася.

А коли сама іноді «партачила» на сцені, то синочка молодшого випитувала: «Синашо, я сьогодні не сильно переграла?»

А він виріс у цьому театрі: за лаштунками або під сценою, де й досі життєдайне джерело б’є. І на гастролі за собою синочка брала. Їдуть в автобусі, Дмитрик головою крутить, а на паркані слово непристойне — із трьох літер... «Мамо, а що таке?...» — і на весь автобус, перед всією академічною групою. «Та нас…на-ру твоїй матері у великодній очіпок!.. Цить, Дмитрику! Нема такого слова в українській мові! То москалі написали!».

Випадково зустрівши біля театру цю кумедну жінку, людина недосвідчена могла вирішити, що якась колгоспниця швендяє — з Фастівського чи Білоцерківського району (певно, «окультурюватися» до столиці приїхала?) А вона монумен­том слави «маячила»у театральному сквері біля фонтану — в гумових чоботях (у таких тільки на буряки), у кольоровій хусточці (з базару), плащик на ній непримітний — карбованців за тридцять. І тільки горда цигарка в зубах видає «замасковану» інтелігентку: «Ой... А ви хіба мене впізнали?..»

* * *

Оcь так колись і «впізнав». Сцена біля фонтану — класична. «Ви Копержинська?!» — «А звідки знаєш?..» — «Ви ж моя улюблена актриса!» — «Дєточка... Ой ти Господи! Я ж думала вже всі померли, хто ще пам’ятав про мене...». І нервово загасила недопалок гумовим чоботом.

У театрі тоді йшла чергова прохідна прем’єра. Але її вже не запрошували на вистави... На той час вона була вигнана з трупи. І дивилася в той — ніби «чужий» бік — приречено-сумно.

Одне слово, познайомилися... І проговорили згодом вечорами по телефону років п’ять... Доки її не стало — 10 червня 1999-го... Цей голос, цей тембр, цей хрип — досі... Пам’ятаю кожну інтонацію:

— Ой, дитино, яке вже там здоров’я? Про шо ти питаєш? Мені аби до весни дотягти, та хоч раз на дачу доїхати. Та якийсь там огірок посадити чи помідорину... А то що ж я, сиджу в цій квартирі, ніби на прикорні прив’язана — і не рушу з місця. Та ти жартуєш! Та про що кажеш — яку ще книгу писати про «своє життя в мистецтві»? У мене якщо й було мистецтво, то «поблизу» життя... Тому що хорошого — справжнього — життя я ж не знала... Як народилася в Києві в медчастині в роки громадянської — так і воюю! Мене мама на скрині народила. Коли вчилася на медичних курсах. І зов­сім крихіткою потім відвезла на Донбас. Так я на «рудниках» опинилася — із малечих років. А чому опинилася? Ну я вже не знаю... Мама лікарем була. Її партія мобилізувала. Треба було робітників лікувати — у промислових регіонах. От і лікувала! І я там росла в місті Димитрів. Навчалася в школі — під номером один... А часи тоді страшні — голодні. Ну що ти хочеш — 33-й. Якось наїлась «камінчиків» від абрикос — думали, помру! А потім мов цуценя нещасне тинялася попід тинами поки мама на роботі. Може саме голод у мені якийсь акторський хист і виявив? Я ж з голоду пішла попід хатами милостиню просить. «Гру» тоді таку вигадала. Знайшли з подружкою дрантя, одягли його — і давай жалісно скиглити: «Тітонько, дайте хлібчика!». А в той час бродяг голодних — повсюди було. Бідні люди їхали на Донбас, бо думали, що там ліпше. А я ж так жалібно вила, так уже скавучала, що й мені кусок перепадав. А потім, коли додому поверталася, мама лупцювала: «Як же ти можеш! Іншим гірше, ніж нам!». Мама була на «хлібній посаді» — лікар! Їм пайки видавалися. Ой, ну які пайки... Консерви прострочені. Вона буравила дірочку в банці. Капала олію на сковорідку — і гнилу картоплину підсмажувала. Ось так і жили… Татуся на той час давно не було. Він помер, коли мені виповнилося тільки два роки… От тобі й «життя» — біля «мистецтва»!

* * *
«Королева бензоколонки»
«Королева бензоколонки»
Життя біля «мистецтва» вирувало й у сьомому класі. Нонна не стала чекати милості від природи — втекла з дому: світ за очі! А чому? А тому що якось потрапила на спектакль мандрівної трупи — і, як усі дурненькі провінціалки, захворіла «мистецтвом». Її, щоправда, відразу впіймали. Сказали: довчитися треба, а вже потім вирішиш куди — на яку «сцену».

Але оскільки Копержинська була артисткою в житті, то видавала «шоу» на всіх уроках. Якось на хімії вчитель розповідає про склад тухлого яйця і просить її написати формулу. Нонна: «Яка там формула у яйця, якщо воно таке смердюче!».

А на уроці мови на весь клас: «А що таке ж...а?..». Діти регочуть. Вчителька навісніє. А вона очі в підлогу, сусіда — по потилиці: «Я ж тобі казала, що це те саме що й с...!».

Коли «донецькі університети» закінчилися, надумала вступати на хіміко-фармацевтичний факультет університету імені Шевченка. Майже все склала на «відмінно». Один крок до вступу... Та лиха година занесла під вікно театрального. І почула звідти переливи ліричні — шекспірівські чи шевченківські? Недовго думаючи, летить в університет, забирає документи — й успішно складає іспити в театральний.

Тільки не вийшло відразу в Офелії чи в Дездемони записатися. Перед тим довелося воєнними дорогами поневірятися — Велика Вітчизняна...

Матері вже не було. Партія знову її кудись «кинула» — цього разу на будівництво Дніпровського каналу. Довго там не протягнула. І Нонна в 20 років залишилася круглою сиротою.

У воєнні роки майбутня акторка знайомиться з інтелігентним парубком — архітектором за фахом. Сподобалися одне одному. Одружилися не роздумуючи.

Та от знову: «дан приказ ему на запад — ей в другую сторону!». Архітектора відправляють на південний захід проходити прискорений військовий вишкіл. А вона поневіряється воєнними дорогами. Розповідала якось: «Куди їхати? Де шукати? А Господь його знає... Сутками до нього їхала. Лісами темними добиралася — до Гайсина чи до Вінниці... Іду — кінця-краю не видно... І коли та дорога закінчиться? Чи знайду, чи побачу?».

* * *

На той час вона вже чекала дитину — свого первістка. Сина назвала Євгеном. Тільки з першим чоловіком життя не склалося. Вони залишилися друзями, зустрічалися іноді. Вдруге вийшла заміж у 33. А другого сина народила, коли їй було сорок. Театральні байкарі «свідчать», що другого чоловіка — режисера Шкрьобу — вона полюбила з однієї «причини...

Якось на репетиції Павло Маркович зображував радянського «діяча» і йому треба було стрибнути у сценічний «котлован» — заради високої ідеї, не інакше? Готується до стрибка... Але випадково лопається резинка — і актор... уже без трусів. На репетиції — дикий регіт. А Нонна Кронидівна згодом лукаво усміхалася: «Свого Павлушу я покохала за дуже великі достоїнства!».

* * *

Її чоловік, режисер Павло Шкрьоба, ніколи не був «провідним» режисером у театрі. Ніби другим. Чи третім. У міру можливостей давав ролі дружині в тих виставах, які ставив. Готував «Безталанну» у 1965-му. Копержинська, природно, Ганна — язиката свекруха, яка поїдом їсть невістку Софію. Запис спектаклю зберігся. І побачив його, як завжди, вночі на «Культурі». Чого, думаю, очікувати від такого ретро? Спектакль ніколи не вважався «візитним», класичним. Та ось з’являлася в кадрі — на сцені — Ганна-Копержинська — і щось змінюється в самому «мікрокліматі» мелодраматичної історії. Грала вона і сварливу свекруху, і одержиму матір. За насупленістю, буркотливістю та крикливістю — і плач за власним понищеним життям. А як світлішало її обличчя, коли сват дарунки привозив із міста! Хустку та бублики. Вона змінювалася — просто молоділа. Відразу зникала колишня злостивість. В очах грали смішні бісики: молодичка хоч куди! «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка!». І вже у фіналі, коли ставалося непоправне, у тих самих очах застигав жах. Була і її вина: «Ну як же так...»

* * *

У образах класичної української драматургії Копержинсь­ка була неперевершена. Ось поставили нещодавно на сцені театру імені Івана Франка «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького. І, на мій погляд, вийшов приємний спектакль. І акторки грають характерні ролі — з азартом, із темпераментом. Тільки вони грають, «зображуючи» народні типи, характери. А Копержинській не треба було нічого зображувати. Вона «була» — і все тут! Це як повітря, як сонце. Як трава, земля — була, жила, дихала, лаялася, любила, ображалася, прощала. Її героїні тягнули лямку повсякденності. Однак це була удавана повсяк­денність: її «будні» яскравіші, ніж свята деяких...

«Фараони»У виставах «Пора жовтого листя», «Фараони», «Тил», «Дороги, які ми вибираємо» у неї ролі, здавалося, приречені на забуття. П’єс давно не ставлять. І ніколи не поставлять. Однак ролі її лишилися.

Якось, сама зізнавалася, їй випав розподіл у провальну п’єсу головного радянського «драмороба» Анатолія Софронова «Старым казачьим способом». Вона і так, і сяк навколо п’єси — вже й носом крутила. Потім прийшла до керівництва: «Не гратиму в цій дурниці! Не буду, та й усе!»

І не зіграла. Заявив би хтось щось схоже сьогодні в Російській драмі, наприклад, то був би звільнений без вихідної допомоги вже наступного дня! А тоді (так, навіть тоді) розуміли цінність дару. І багато що вибачали. Нині люблять згадувати про «високих покровителів» тих чи інших акторів. Мовляв, та Брежнєву подобалася, а та — Щербицькому. У Копержинської не було не те що «спини», навіть руки худої — в жодному парткомі! Одного разу їй вручав важливий орден товариш Ватченко, так всміхнувся, підморгнув: «А ви ж наша улюблениця...»

* * *

А «улюблениця» і дочекалася єдиної головної ролі лише «перед заходом сонця». І нікому ні на що не скаржилася. Грала те, що пропонували. І самою своєю присутністю оживляла будь-яку драматургічну мертвечину.

У «Порі жовтого листя» — люди добрі, хтось це пам’ятає? — вона грає бешкетливу тітку, екзальтовану дурепу, яка охала та зітхала, приміряючи на себе роман «Консуело» (їх дует з Дальським був дивовижним: навіть головна роль Ужвій губилася в цих бризках шампанського).

А «Ретро»? Коли три бабусі ввечері приходять до пенсіонера набиватися в наречені — Ужвій, Куманченко, Копержинська! Головний «хіт-парад» українського театру... Найбільш невезучою з цієї трійці виявляється, звичайно, Нонна Кронідівна. Проста жінка: огрядна, змарніла, життям бита. Розповідає про свою долю — і неначе «рукою руку миє». Ніби шукає опору в неслухняних мозолистих долонях. Ніби хоче утримати їх, щоб не роз­крилися без дозволу як крила — і щоб не полетіла сама в непотрібний вирій. Це, вважай, як велика сцена Бучми з піджаком (у «Макарі Діброві»). Коли вже не має значення текст — (хоч Корнійчук, хоч Галін), а важливий сам стан — і велика акторська магія.

Про її роль Насті в «Патетичній сонаті» Куліша колись чудово написала мистецтвознавець Наталя Кузякіна: «Усе пливе перед її очима, кошмарний жах, страшний сон зв’язав її губи... Героїня Копержинської хоче крикнути — і не може. Біле полотнище тихо сповзає з її рук, вистилаючи шлях Аврааму, доти, доки й сама героїня, знепритомнівши, не впаде йому до ніг. Хвилина страшна і сильна...»

* * *
«Візит старої дами»
«Візит старої дами»
Таких страшних і сильних хвилин було чимало й у «Візиті старої дами», спектаклі Сергія Данченка, в якому Копержинська грала, мабуть, єдину головну роль — за всю свою кар’єру «народної».

З Данченком завжди були непрості стосунки. А простих і не може бути, коли неординарні художники. Вона ображалась на Данченка, якщо не давав «потрібних підказок» під час репетицій «Дяді Вані» (грала роль няньки). «Чого він мовчить? Чого він нічого мені не каже?» А Данченко частіше мовчав, ніж диктував. Він йшов за акторською інтуїцією. І рідко коли помилявся.

Він не помилився, запропонувавши їй, здавалося б, акторці суто класичного українського репертуару, одну з найскладніших ролей західного театру ХХ століття у п’єсі Фрідріха Дюрренматта. Це Клер Цаханасьян. Жінка-монстр, яка прибула в місто юності помститися за свої давно згаслі і зневажені почуття.

Клер найчастіше і грали чудовиськом. Жінкою без серця, зате з суцільними шарнірами.

Копержинська, як мені здавалося, спочатку навіть злякалася такої роботи. Злякалася сотні «підступних порад» від самого Дюрренматта — щодо образу. Та вже потім, як я розумію, просто плюнула на «теорію». І зайнялася «практикою».

А на практиці вивернула ідеологію п’єси навиворіт. Її Клер не була ні графинею Монте Крісто, ні Вершником без голови. Якщо й страчувала, то неохоче. Зі спазмом у горлі. Гірка посмішка блукала на її мертвому обличчі: «Дочекалися? То отримайте...»

Вона грала у п’єсі те, що начебто мало в ній передбачено... Тему нерозтраченої любові і розтоптаного материнства. Вона приїхала до Гюллена не для того, щоб «помститися» місту і конкретній людині, а щоб попрощатися з ними... Перед своєю смертю. Щоб, страчуючи, поплакатися тихенько на місцях колишньої любові та печалі, де була зачата єдина дитина — згодом втрачена.

Ось за неї й розплата!

Це почуття виникало неначе мимоволі. Спочатку, здавалося, ніщо не може оживити це старече чудовисько. Тільки в ньому самому пульсувала і мука, і невщухаючий біль — за дитиною й за собою самою...

* * *

Якось дивно виходить: актриса неголовних ролей по-своєму втілила в українському театрі-кіно щирий (а не удаваний сусально-ідеологічний) образ материнства... «Візит старої дами» — інша історія й зовсім інша тема.

Але, за великим рахунком, матері, яких вона зіграла в різних п’єсах і фільмах, і є та сама наша батьківщина... Метушливі, галасливі, вічно чимось невдоволені. Як квочки над своїми курчатами. Коли що, вони відразу у бій. Мабуть, хтось згадає, як вона свою Галю видає за Голохвастова. «Де ж ти був, Свиридко? Де ж була, Галочка?» — співають п’яні подруги. А Секлета-Копержинська, наче й твереза, ридма ридає над Галиною долею... Це, звісно, не «батьківщина-мати». Це — батьківщина-мама. Така, коли й спитає суворо, то не образишся. У лементі її голосистому, у пісні її сердечній, у гуморі (часом «нижче...» — і радість, і біль України. І всіх наших мам — не завжди задоволених, не зав­жди спокійних... Не завжди щасливих.

Зовсім в іншій країні й зов­сім на іншій паралелі колись вийшов класичний фільм «Мама Рома» з Анною Маньяні (режисер П’єр Паоло Пазоліні). Маньяні стала тоді для цілого покоління «мамою Риму». Мамою Вічного міста. В Україні начебто не було такого «титулу» в жодної з найславетніших акторок: ні в Ужвій, ні у Роговцевої (хоча кожна з них цю тему пережила й зіграла).

А «мамою» всієї України, на мій погляд, «негласно» була саме вона — народна Копержинська... «Мама Нонна». Оскільки втілила навіть у миттєвих образах життєдайне начало, біль пологів і материнське нутро національного характеру.

Це тепер ні в кіно, ні в театрі не потрібні ніякі «характери». Тому що їх витиснули приблизні типажі або сумнівні «знаки» (просто актриси-шелихвістки). Пам’ятаю, років із десять тому на репетиціях у Києві Роман Віктюк кричав на своїх маріонеток: «Не грайте так, як Копержинська!» (його тоді хотілося вбити). Боже ж мій, та хто ж «так» зіграти зміг би — і десять років тому, і тим більше зараз?

* * *

— Мама Нонна була одержима родиною, домом, — розповідав мені не так давно її молодший син Дмитро. — Дім наш — завжди повна чаша. Спочатку, коли я був маленький, трохи допомагала по господарству одна жінка... Потім, коли в мами стало менше робота в театрі, вона вправлялася сама. Кожне моє пізнє повернення додому — постійні істерики: «Де ти був? Ти ж знаєш, що в світі робиться?».

Навіть у глибокій старості вона не втратила дитячої наївності. І всерйоз вірила у «світлі» ідеали. Але це можна пояснити. В неї було таке життя — обпалене війнами, голодом, тяжким побутом. Певний час доводилося ночувати навіть у театральних ложах... Усяке бувало. Нас, синів, хай там що, вона хотіла поставити на ноги. Женя досконало володів кількома мовами. Мені теж передалася лінгвістична жилка. З батьком вони жили душу в душу. Хоча й сварилися — як у кожній родині. Батько помер 1985-го... Це був перший сильний удар для неї. У батька був інсульт іще в 1976-му, потім він оговтався, але весь цей час — лікарні, ліки. Коли «вибухнув» Чорнобиль, був іще один удар... Мій старший брат Євген вирішив разом із родиною виїхати в Чехословаччину. Вона цього не розуміла: «Ну й що, що Чорнобиль? Адже іншої батьківщини не знайдеш!». Потім з примхи долі в Америці опинилася й її єдина онука…Це окрема історія: вона зустріла заможного чоловіка, і він допоміг українській студентці здобути освіту за океаном. Мама ввесь час тужила за сином, за онукою. Але й це був не останній удар…

* * *

Через п’ять років після смерті чоловіка Копержинська — велика українська актриса — втратила й театр. Її просто виставили з нього. Це стара непроста історія. Про це неодноразово доводилося писати. Вже давно немає на світі людей, які вчинили розправу над старими франківцями... Коли опинилися поза рідною сценою і Копержинська, і Куманченко, і Гашинський, і Кусенко. На «профзборах» пенсіонерам дорікнули: що це ви, зарплату отримуєте задарма?

І давай боротися за «чистоту» штатного розкладу!

Із Копержинською боротися було безглуздо. Вона сама написала заяву про звільнення. Грюкнула кулаком по столу: «Раз так — до побачення!».

Безум часто затьмарює голови (і сьогоднішні приклади в культурі й політиці це підтверджують). Як можна було тоді робити ганебну «зачистку», звільняючи з театру гордість української сцени? Нехай історія про причини промовчить... Та й акторка вже не розповість про горе й приниження, яких зазнала.

Знаю, що мучилася, переживала. Ночі були безсонні. Дні неспокійні.

Позбавити її сцени — все одно що лишити наркомана потрібної дози — так, саме таке порівняння тут дуже доречне.

Часто говорила на цю тему. Часто цікавилася: «Так що там у них тепер? Полегшало без нас?» — «Ні, без вас дуже важко...».

До неї навідувалися деякі актори театру. В останні роки тісна дружба пов’язала її з відомою актрисою Ольгою Кусенко. Наче й раніше в одному театрі працювали. Але з початку 90-х стали мало не сестрами, подругами по нещастю (й колишньому творчому щастю). Разом вони відзначали дні народження, згадуючи «бойові походи». І слухати ці розповіді можна було до ранку.

У 1997-му, коли ховали Ольгу Яківну, Копержинська востаннє вийшла «у світ» — таки прийшла до рідного театру... Вона сиділа біля труни невпізнанна: приголомшена, знічена, висохла. А через день «пожартувала» по телефону: «Ну що ж, наступна станція — «Копержинська»...»

Смертельні метастази вже роз’їдали її зсередини. Вони ж мучили і її старшого сина Євгена (він помре через рік після матері)... Ніхто про це вголос у сім’ї не говорив. А їй і не треба було нічого розповідати — сама розуміла. Голос у трубці дедалі сумнішав. І з кожним разом вона говорила тихіше, тихіше... Потім і зовсім замовкла.

В останні роки її голова стала білою як сніг. Немов природа якусь театральну перуку приготувала — для незіграної ролі, напевно. А коли вона померла в червні 1999-го, посивів від горя і її улюблений песик, дуже відданий своїй хазяйці.

Пам’ятаю, на похорон прийшло небагато людей. Театр у відпустці. Спека нестерпна. До того ж, вже мало хто пам’ятав актрису «літ минулих».

* * *

Листи в редакцію тепер пишуть рідко (частіше — на форуми). Тільки ось цей чомусь зачепив: «Напевно, вона вже померла?..».

Напевно... Батьківщина рідко згадує про своїх матерів. А час летить. Змиваються плівки. Стираються її різні обличчя. Досі немає навіть її меморіальної дошки — через стільки років після відходу. Немає ні вулиці, ні книжки... Немає навіть документального фільму про неї. Правда, лишилася крилата фраза з її ж кінофільму: «Тітка Секлета просила передати, що ви...».

Короткі титри долі

Нонна Кронидівна Копержинська народилася в Києві 1 травня 1920 року. У 1938 році вступила до Київського театрального інституту (курс Амвросія Бучми). Закінчувала навчання після війни. З 1946 року — акторка театру ім. І.Франка. Дебютувала у фільмі Олександра Довженка «Щорс». Зіграла в десятках спектаклів рідного театру. Знімалася у фільмах «Штепсель женить Тарапуньку», «Доля Марини», «За двома зайцями», «Сватання на Гончарівці», «Королева бензоколонки», «Царівна», «Острів любові» та ін. Померла 10 червня 1999 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч із чоловіком — режисером Павлом Шкрьобою.


Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Українці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

В цілому, люди працюють більш напружено й більш інноваційно, якщо їх не примушують. Зовсім інша картина там, де їм жорстко вказують, що робити”
Соічіро Хонда

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.