Аратта - На головну

17 січня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Чому українські олігархи мають полюбити українську мову

Мова 16698 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 25.04.2006 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Чому українські олігархи мають полюбити українську мову
Навіщо українським можновладцям українська мова? До сих пір намагання схилити зросійщене суспільство незалежної України на користь мови засновувалося на ідеалістичних, у своїй суті, аргументах: яка вона "солов’їна", неповторна, багата, або як це аморально зраджувати рідних тата і неньку.

Утім, ця стаття є спробою подивитися на мову з точки зору холодної прагматики політичного розрахунку, що може виявитися переконливішим за патетичні заклики ура-патріотів.

У політичній філософії є поняття "рації держави". Це дослівний переклад італійського виразу епохи Відродження ragione dello stato (у сучасній італійській – ragion di stato), яке згодом дало французький відповідник raison d’Ètat, чи англійський reason of state.

Логіка влади – це філософія і практика політичних дій, заснованих на осмисленні політиком власного інтересу і спрямованих на здобуття, збереження і зміцнення владного становища.

Владне становище – ось ключ до розуміння рації держави. Логіка влади не мотивується ідеалістичними почуттями громадянина чи патріота, а насамперед голим і холодним прагненням утримати і максималізувати своє привілейоване суспільне становище, перекласти його у гроші, ресурси, вплив та престиж.

Політична еліта незалежної України виросла з еліти совєтської у прямому сенсі, сформувалася з таких діячів, як Кравчук, Кучма, Марчук, Симоненко, Мороз. Чи, у сенсі збереження менталітету, властивого для гомо-совєтікуса, з діячів на кшталт Медведчука, Литвина, Томенка чи Білозір.

Ця нова-стара еліта відчайдушно вимагала політичної леґітимізації, виправдання своїх претензій на керування суспільством. Якщо нову ідеологію українського державництва їй треба було освоювати, то мова нової держави вже була готовою до вжитку. Її лише належало зробити державною.

Виняткова здатність української бути ліґітимізатором нової держави випливає не з якихось її особливих переваг – багатства чи солов'їності. Просто вона об'єктивно створює новий політико-культурний дискурс, який суверенізує, відділяє українську політику від імперської російської.

Вербалізуючи свій питомий політичний дискурс, українська мова створює для політики умови, за яких, щоб грати в політичному полі України, зовнішні чинники змушені приймати правила дискурсивної і політичної поведінки, які пишуться у Києві, а не в Москві.

Це згори надає українській еліті значну перевагу на власному ґрунті і ставить її поза конкуренцією. Для української еліти створення питомо українського комунікативного простору цікаве не якимись ідеалістичними прагненнями відновити історичну справедливість на користь покривдженої мови.

Воно, насамперед, цікаве як дієвий спосіб створення власних правил гри, написаних про себе, й під себе, задля звільнення від контролю і впливу Москви.

Для українських еліт незалежність України була і лишається привабливою в тій мірі, у якій вона узаконює їх самих і їхні зазіхання на неподільне керівництво суспільством. У цьому погляді на український державний проект, насамперед як історичну можливість керувати своєю територією незалежно від колишньої метрополії та тішитися завдяки цьому абсолютно недосяжними ще вчора престижем, ресурсами та владою, українські еліти єдині.

З цієї точки зору серед них зникає поділ на клани – на донецьких, київських чи дніпропетровських, на зовнішньополітичні орієнтації – європейську чи євразійську, на релігії – московська церква чи українська, як і, зрештою, на мови – українську чи російську.

З точки зору Кремля, збереження панівного становища російської мови та культури в Україні мотивується прагматикою забезпечення для себе найпотужнішого важеля утримання України у своїй владній орбіті.

Саме через сприятливі до мовно-культурних маніпуляцій верстви українського населення, Кремль у стані контролювати і задавати поведінку політичних акторів, які домагаються голосів саме цього виборця.

Усвідомлення цього імперативу визначає культурну політику Кремля до України, коли література, поп-музика, кіно, преса, нарешті, релігія застосовуються для досягнення тактичних та стратегічних цілей в Україні і цілей контролю української еліти.

Відповідно маргіналізація українських літератури, поп-музики, преси, церкви є першою умовою збереження культурної, а відтак і політичної гегемонії Росії над Україною.

Тому кожен крок Києва на підтримку української культури викликає агресивну протидію з боку Москви і негайну активізацію "рядових" організацій в Україні на захист від "примусової українізації".

Показово, що найбільший галас навколо "українізації" зчиняється у тих регіонах України, де українська мова має найслабші позиції: Слобожанщина, Донбас та особливо Крим. Таким чином, русофілів відповідних регіонів тримають у стані постійної мобілізації навколо мовного питання.

Москва має всі підстави нервуватися у тому, що стосується мовного питання. Але не з огляду на реальну загрозу для російської мови в Україні чи утисків, яких начебто зазнають українські русофіли.

Вона, насамперед, намагається зберегти панівне становище російської мови та культури в Україні, яке у руках Кремля є найефективнішим знаряддям впливу на Україну загалом і на поведінку українських еліт зокрема.

Наївно думати, що Москва проймається високопарними цілями забезпечення мовних та культурних прав співвітчизників у інших країнах. Якщо б вона дійсно переймалася цими правами, то до сих пір би вже засипала уряди США, Канади чи Ізраїлю нотами протесту і порадами на кшталт тих, які реґулярно летять до Києва.

Тим часом у Вашингтоні, Оттаві чи Єрусалимі не помічають присутності сотень тисяч русофілів, активно асимілюючи їх, як, зрештою, не помічають цього й у Кремлі.

Справжня причина агресивної поведінки північного сусіда полягає у залежності між мовою та політикою, яка не обіцяє нічого доброго для проектів нової російської ліберальної імперії.

Те, що в незалежній Україні такі символи українського націоналізму, як українська мова, тризуб, синій та жовтий кольори, пісня "Ще не вмерла" несподівано легко були визнані державою, говорить не про силу українського націоналізму в політикумі і суспільстві, а насамперед про дію логіки влади на нову-стару еліту.

Цього не можуть не розуміти у Кремлі. Кожен політик, здобуваючи владу, інстинктивно згадує про символи влади як перший спосіб узаконення свого становища.

Серед цих символів мова виявляється поза всякою конкуренцією за силою політичної легітимізації.

Перше, що робить російськомовний політик, який посідає владне становище в Україні – переходить на українську мову в офіційному спілкуванні. Він може бути в цьому послідовним, як у випадку із віце-прем’єром Юлією Тимошенко, чи декоративним – як із президентом Кучмою чи прем’єром Януковичем.

Важлива не якість мови як сам факт її вживання. У такому переході немає і тіні ідеалізму – здійснити його підказує примітивне політичне чуття і та сама логіка владного становища.

Тому не слід дивуватися повідомленням про наміри Володимира Кличка, Рината Ахметова чи новообраного мера Києва Черновецького опанувати українську. Якби українська політична еліта мала мудрість та відвагу довести створення свого суверенного дискурсивного поля до логічного кінця, то вона б користувалася українською і на державних переговорах із росіянами, ігноруючи можливі гримаси своїх московських візаві.

Виникає питання: чому ж українські можновладці так тяжко і довго осмислюють те, що для них політично вигідно у питанні мови і культури. Це пояснюється, по-перше, особливою демографією нової держави.

По-друге, специфікою її еліти, її культурою, упередженнями, свідомістю. По-третє, властивими кожній людині когнітивними обмеженнями.

Українська еліта швидко зрозуміла, що наявність в Україні демографічної спадщини створює ситуацію, коли велика частина виборців на густонаселених сході і півдні є провідником кремлівських впливів, а відтак обмежує поле маневрів українських можновладців, змушуючи їх весь час оглядатися на Москву.

У короткотерміновій перспективі українські еліти зацікавлені використати цього виборця. З точки зору стратегічної перспективи, для них має бути очевидним, що підрив вже хиткого статусу української мови тотожний позбавленню їх потужного знаряддя легітимізації в очах великої частини власних громадян, включно з російськомовними українцями, та зовнішнього світу.

І, ще важливіше, знаряддя дискурсивного захисту від тиску Москви.

Як не парадоксально, але українська мова і культура легітимізують українську державу, а з нею її еліту і в очах громадської думки самої Росії. Ця легітимізація спирається на вбивчу у своїй простоті й ефективності логіку: чим відмінніша Україна за мовою, культурою, історією, релігією, національним характером і т.д. від Росії, тим природнішим є її прагнення бути незалежною та суверенною державою.

Водночас посилення становища російської за рахунок дальшої маргіналізації української мови підриває сам зміст існування української незалежності, а з нею – і української еліти як суверенного політичного актора.

Співпадіння рації української держави із рацією стану еліти криє у собі цікавий парадокс. У спадок від совєтської імперії незалежна Україна отримала еліту переважно зорієнтовану за мовою і культурою на колишню метрополію.

Україна тут не виняток, це властиво всім постколоніальним суспільствам. Однак те, що українські мультимільйонери є всі поспіль російськомовними, ще не значить, що українській мові годі сподіватися від них підтримки.

Вже тепер є ознаки усвідомлення ними постулату, що підтримка української мови відповідає їхнім довготривалим стратегічним інтересам для подолання глибоко вкорінених упереджень проти української мови та створених імперською ідеологією стереотипів української культури як неповноцінної. Утім для того потрібен час.

Чи не найпотужнішим чинником, який штовхає українську еліту в обійми української культури, є Москва. Мова і культура використовуються як знаряддя впливу Кремля на Київ саме знизу, через виборця.

За ефективністю це знаряддя перевищує прямий економічний, політичний чи навіть військовий тиск (як це засвідчив контрпродуктивний демарш із Тузлою).

Гегемонія над Україною у галузі культури – чи не єдина козирна карта, що лишається у Кремля в ситуації, коли ледве який із українських можновладців захоче в ім’я "слов’янської єдності" ділитися з російськими олігархами політичною владою чи економічними прибутками.

Відомо, що велика "прихильність" донецьких політиків до Росії має більше риторичну сутність – у господарстві Донбасу, порівняно із рештою України, російського капіталу найменше.

Нарешті ще одним дуже важливим елементом проблеми є своєрідне ставлення великоросів до України як такої. Не таємниця, що частиною масового менталітету північних сусідів є їхня переконаність у своїй культурній зверхності над Україною. Незалежно чи йдеться про українську мову та культуру, чи український різновид російської мови та культури. Для росіян Україна – це завжди, в кращому разі, несерйозно.

Про несерйозність України як явища свідчить і те, що по всіх університетах великої Росії назбирається менше студентів-україністів, ніж у одному польському Любліні. Кожен, хто їздив до Росії, мав помітити, що на рівні буденного спілкування росіяни називають українців не інакше як "хохли".

В ідеології російської зверхності на звороті виразу "великий и могучий русский язык" завжди було написано "маленькая і дебильная украинская мова", чи щось у такому сенсі.

Переконаність у своїй культурній зверхності над українцями наскрізь пронизує російську національну свідомість.

Українські націоналісти мають бути безмежно вдячними панам Путіну, Фрадкову, Жиріновському, Дерипасці, Чорномирдіну та іншим російським можновладцям за презирство до України, яке вони надто часто не в стані приховати.

Малодипломатичні, але такі промовисті вислови Владіміра Путіна про українців, які "тирять" російський газ, його приятеля, олігарха Олєґа Дєріпаски, про відсутність в Україні ефективних управлінців та бізнес-еліти – все це вияви менталітету російської імперської зверхності.

Українська владна еліта, особливо та, що спокушається на кремлепоклонство, мала б надовго затримати у пам’яті сцену між Януковичем і Путіним на трибуні в Києві восени 2004 року під час параду з нагоди 60-ої річниці відвоювання совєтською армією Києва у німців.

Головна ж мораль тієї сценки полягала не у Януковичеві, а у зверхності та презирстві, з якими Владімір Путін поставився до, може трохи нетактовного, але, у свій спосіб, навіть зворушливого жесту гостинності його українського союзника. Так ставляться до хохлів. Tак у Кремлі ставляться до своїх малоросійських васалів.

Все це свідчить про одне: українська еліта, без огляду на її походження, мову, культуру, релігію чи інші складники індивідуальної та групової тотожності, кровно зацікавлена у підтримці та зміцненні української культури як головного засобу свого узаконення.

З огляду на це вона повинна активно взятися за всебічну програму заходів подальшої кристалізації української ідентифікації на всіх рівнях – мовному, культурному, релігійному, ментальному.

Важливо, щоб цей проект здійснювався не лише урядом, що обов’язково викличе протидію Кремля і запуск мобілізаційних механізмів "на захист російської мови"...

Важливо, щоб він здійснювався як приватні ініціативи, програми та фонди, теле-, радіо- та кіно-виробничі компанії, як підтримка українського книговидання, молодіжної культури, інших високо престижних масових форм самовиразу.

Політична нестиглість української еліти до сих пір виявлялася у тому, що надто часто вона керувалася лише бажанням здобути підтримку москвоцентричного виборця. Чи то віддавала перевагу емоціям, уподобанням та упередженням перед тверезим розрахунком.

Юрій Шевчук,
Колумбійський університет, Нью-Йорк

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Мова»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Нація або спільнота людей, що не використовуватиме свій інтелект, уважається за тварин, котрі не мають інтелекту взагалі. Таких людей можна використовувати як робочу худобу або матеріал залежно від вибору чи уподобань”
Таємна доктрина так званої «Більдерберзької групи»

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.