Аратта - На головну

24 березня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Україна – країна-диво, тільки на нього весь світ дивиться осторонь

Туризм і подорожі 40307 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 3.05.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Туристи в Україну приїжджатимуть, напевно, не на тракторах чи танках, а на автомобілях, більшість з яких абсолютно не пристосовані до вітчизняних умов експлуатації на викатаних колесами напрямках, які ми чомусь називаємо дорогами...
Туристи в Україну приїжджатимуть, напевно, не на тракторах чи танках, а на автомобілях, більшість з яких абсолютно не пристосовані до вітчизняних умов експлуатації на викатаних колесами напрямках, які ми чомусь називаємо дорогами...
І ніби все для того є, щоб з усюди в Україну прямували бажаючі відпочити в незрівняних, мальовничих Карпатах, Побужжі, Поліссі, Поділлі, Причорномор’ї… А шанувальники старовини торкалися священного каміння тисячолітньої колиски слов’янської цивілізації Трипілля чи Кам’яної Могили… Та хіба ж можливо все перерахувати, що б могла подарувати світові і для тіла, і для душі, і для розуму українська земля? Це – казково, тобто теоретично. А практично? Не хочуть кляті іноземці створювати штовханину біля наших воріт, хай їм грець!

Приказка

У дивній країні ми з вами живемо, хоча цього не помічаємо. І найбільше, вочевидь, полюбляємо казочки. Поки ми маленькі – це казочки та байки, а як виростаємо – безневинні дитячі фантазії перетворюються в дорослі міфи. І настільки ця забава популярна в народі, що іноді треба мати неабияку мужність, щоб, бодай, хоч на мить скинути рожеві окуляри ілюзій та подивитися звичайним, неозброєним оком на навколишній світ.

Подивитися, жахнутися, отримати порцію адреналіну та знов поринути у світ фантазій…

І, напевно, на сьогодні – то найреальніша і неповторна відзнака української нації, яка у маренні віртуальних фантазій постсовка, у тяжких муках народжує те, чого не вистачає для повного суспільного щастя та гармонії – національну ідею. Але поки що, на елітний політичний розум не приходить нічого продуктивнішого за класичне, від булгаковського Шарикова: «Ну, щоб усім!»…

І на печерських пагорбах столиці вже п’ятнадцять років поспіль сидять команди казкарів, не покладаючи рук продукують усе нові й нові шедеври міфологічної творчості для народу. Бо для них – це не просто творчість, а питання всього життя, а точніше – виживання. Тому й народжуються шедеври, гідні належати до скарбниці світової класики. Чого, наприклад, варта казочка про легендарне золото козацького гетьмана Полуботка, яке він ніби поклав у Британський банк, умисно для нас, українців, на той випадок, якщо ми здобудемо державність? Невеличке вдосконалення цієї байки статистичним розрахунком депозитного навару – і вийшло щонайменше пуд червонців на душу українського населення! А поки «практичні» громадяни метикували, куди ж такий скарб приладнати, на чолі держави став казкар Леонід Кравчук, той самий секретар, тієї самої компартії, яку за декілька місяців до цього, ті ж самі українці заборонили геть назавжди, зажадавши кримінальної відповідальності її керівників за спробу державного заколоту. І сталося, дійсно як у казці: під його мудрим керівництвом незалежна держава, яка входила в європейську шістку найрозвиненіших, хутенько позбулася чи не найбільшого у світі торгівельного флоту, суднобудування, машинобудування, приладобудування тощо, а громадяни – трудових заощаджень.

Якщо флот раптово зник у невідомому напрямку (мабуть, інопланетяни викрали), потужна промисловість розсипалася, як стара макітра, то заощадження, відповідно до офіційної казочки від керманичів держави, з’їв невідомий науці хижий звір, якого академічні політики назвали «інфляція». А що ж золото? Його, звісно, імперіалістичні акули не повернули, біса їм під ребро! Проте й українці були практично задоволені – вони отримали за дурно: власну державу, президента, малесенький герб, гімн і великий прапор. А на додачу – кожен міг придбати нове диво національної інженерної думки: візок під валізу на двох колесах (народна назва – «Кравчучка»), у яку замість золота, мав складати зарплатню, отриману в натурі продукцією свого підприємства, бо платити гроші стало ознакою дурних манер. Щоправда, іноді давали й замість грошей інше диво – нашвидкоруч надруковані на дешевому папері й такою ж фарбою іграшкові грошики (національну перехідну валюту): купоно-карбованці. І коли та казка українцям набридла, а казкар явно стомився (авжеж, ледь устиг побудувати «хатинку»), йому підставив плече друг і колега по компартійному ЦК, тезка Леонід Кучма.

Він був явно неабиякою творчою особистістю, і придумав казки: про геніального космічного конструктора й не меншого директора гіганта космічної індустрії; про зцілення розірваних зв’язків, про народну приватизацію; про трасти, як єдиновірний і швидкий спосіб побудови народного капіталізму; про боротьбу зі злочинністю й корупцією, які миттєво зорганізувалися… Щоправда кожен українець таки став мільйонером – бо іноді, у касі підприємства, отримував замість грошей все ті ж купоно-карбованці та ще й мільйонними купюрами. Гарна казка була, пам’ятаєте? Чого тільки вартий рекламний хіт, запозичений в сусідній державі, про тезку двох президентів, Льоню Голубкова: «Я – не халявщик, я – партнер!» – гордо казав хлоп у одязі люмпен-пролетаря, який на очах публіки перетворювався у багатія.

А поки народні маси мільйонерів мріяли на напівпорожній шлунок біля вітрин «шопів» та «супермаркетів», у солодкому очікуванні обіцяних дивідендів від народної приватизації та трастів, казка скінчилася. Бо така вже казкова традиція – невчасно скінчуватися. При тому, обов’язково казковий розкішний екіпаж (відповідно до вимог часу – лімузин) миттю перетвориться на гарбуза, а палац – усе на ту ж набридлу землянку з розбитими ночвами. Та, якщо уважно подивитися, не такий уже в тієї казки поганий кінець. Бо ж на вулицях українських міст таки з’явилися лімузини й не тільки, а кожен тепер може наочно побачити, а іноді й помацати (поки хазяїна немає) найновітні досягнення світового автомобілебудування, а на околицях міст та в курортних зонах – казкові палаци.

Тільки їздять на казкових авто та мешкають у казкових палацах не шляхетні принци, а сіренькі особистості типової зовнішності з явно кримінальними манерами, з типовими рисами однієї з нацменшин. І найбільше їх збиралося навколо казкового президентського палацу, який колись був комуністичним ЦК…

Проте й національна гордість пересічного українця отримала неабияке моральне задоволення від демократичності власної країни – першими вітчизняними мільярдерами стали саме вихідці із нацменшин, а не титульного етносу, який за ради того свята опинився за межею бідності.

Та скінчилася ця казка весело й патріотично – народ вийшов на майдани та з музикою й піснями, квітами й помаранчами прогнав поганого казкаря під гуркіт порожніх залізних діжок, бо надто непривабливий був кінець у його казок: з ядерної могутньої країни ми якось непомітно для себе перейшли в невідомо що – з умовною армією й таким самим флотом, конаючою промисловістю, епідеміями туберкульозу, холери, тифу, ботулізму, екзотичних венеричних хвороб, наркоманією, проституцією, безправ’ям та безробіттям…

І тепер у нас розпочалася нова казочка, демократична, соціально-ринкова, європейської орієнтації. А що? Знай наших! А кому не подобається – є інший варіант: демократична, ностальгічна із кремлівськими зірками на обрії, що прикрашають головний цвинтар, та, привидом наддержави, що так і норовить знову повештати Європою, і пожахати навколишній світ. Бо що ж то за привид, якщо його ніхто не боятиметься?… Просто казкова демократія. І казкар ніби пристойний: патріот, мову добре знає, вишиванки не цурається, старовину й звичай шанує… І перед велелюдним Майданом так гарно казав, ну майже клявся, що й бандити врешті переїдуть із палаців у тюрми, і про щорічні мільйони робочих місць із пристойною зарплатнею, і про гідне місце нас у Європі, і про… Ні не буду далі про це казати, бо наврочу, тьху, тьху, тьху….

Тільки це була приказка, а казочка, любі друзі, у нас ще попереду.

Страшна казка

П’ятнадцять років поспіль на вуха пересічного українця з казкотворчих печерських пагорбів із постійною періодичністю випадають різноманітні варіації казочки про унікальність і неповторність українських ландшафтних територій, історико-культурних пам’яток, курортних зон відпочинку. І, напевно, щоб ці казочки набули солідного вигляду чи, щоб надати тій справі статусу високого державного рівня, традиційно в урядовій структурі аж цілий міністр, із численним чиновницьким апаратом ніби має дбати, щоб ота унікальність стала не тільки всесвітньо відомою, а й несла до державної скарбниці та кишень пересічних громадян золоті яєчка. Та й робити особливо багато для цього не потрібно, так, пару-трійко дрібничок – і запрацює потужна золотояєчна індустрія, і вишикуються біля кордонів черги з іноземців, які за будь-що, і за будь-скільки зажадають вдихнути чудодійного українського повітря… Принаймні кожен новопризначений на цю високу керівну посаду клянеться, що саме так невдовзі й буде.

Що правда, і без казочок та унікальність є очевидною й абсолютно матеріальною. І ніби все для того є, щоб з усюди в Україну прямували бажаючі відпочити в незрівняних, мальовничих Карпатах, Побужжі, Поліссі, Поділлі, Причорномор’ї… А шанувальники старовини торкалися священного каміння тисячолітньої колиски слов’янської цивілізації Трипілля чи Кам’яної Могили або ж на повні груди дихали п’янким повітрям козацької вільної держави на Хортиці… Чи із здивуванням відкривали для себе, що легендарні воїни-амазонки, які наводили жах на римські легіони – то предки тих самих лагідних, на вигляд, україночок, що привітно зустрічають гостей біля господи. Або ж очистити душу від мирського тліну, крокуючи у святих печерах Київсько-Печерської, Зверинецької, Почаївської, Святогорської Лавр або гуляючи священною землею Видубичів, побудованих на підмурках рідновірських (язичницьких) святилищ. Та хіба ж можливо все перерахувати, що б могла подарувати світові і для тіла, і для душі, і для розуму українська земля? Це – казково, тобто теоретично.

А практично? Ось тут і заковика виходить. Не хочуть кляті іноземці створювати штовханину біля наших воріт, хай їм грець!

От, наприклад, за даними Державної туристичної адміністрації України, за 9 місяців минулого року (це останні доступні офіційні данні, напевно, чотири місяці поточного року замало, щоб підвести бодай підсумок минулого року) Україну відвідало лише 420 339 іноземних туристів (табл.1). При тому, за кордоном відпочивали 642 443 українця, а обрали відпочинок, так би мовити, вдома – 1 257 983 українці. От і виявляється, що ми найпатріотичніша нація – відпочиваємо лише на своїй землі (бо хто ж на такі статки може собі дозволити по закордонам мандрувати?). Найменше побувало іноземних гостей на Сумщині та Київщині (95 і 92 особи, відповідно). А Луганщина – взагалі залишилася суцільною «білою плямою» туризму, оскільки навіть у офіційну звітність не потрапила: чи то випадково, чи то зі зрозумілої причини. Найбільш популярними були: Київ – 131 284 іноземці; АР Крим – 104 233; м. Севастополь – 57 536; Одеса – 42 856, тобто столиця й приморські курорти. Загалом, від туристичної діяльності до державного бюджету за означений період надійшло 76 964 тис. грн..

Однак, вочевидь, зазначені публічні данні є неповними, бо в іншому розділі офіційного сайту тієї ж Державної туристичної адміністрації ми можемо побачити трохи інші данні, яким ми так само мусимо довіряти, оскільки вони є, так само, офіційні. Згідно із цих даних, за минулий рік Україну відвідали 17,6 млн. іноземних туристів, що на 3,1 млн. осіб більше ніж у минулому році. При тому, найбільша кількість туристів була зі СНД, зокрема: із Росії - 6 043 829 осіб; із Молдови - 2 780 880; із Білорусі - 1 841 783. Із Західних країн, найбільше було туристів із Польщі - 3 489 033 осіб; Угорщини - 1 957 708; Словаччини - 321 977; Німеччини -189 546. Загальна сума послуг, наданих туристичним сервісом України в минулому році була в межах 4 900,0 млн. грн.

Таким чином, підсумовуючи зазначені офіційні данні можемо стверджувати, що й за минулий, як за попередні роки в Україні домінує так званий традиційний туризм, тобто туристичний обмін у межах СНД чи країн колишнього соціалістичного блоку. Практично не спостерігається тенденцій зростання цікавості до України з боку тих країн, для населення яких Україна є потенційним джерелом нових вражень та нових знань, тобто для більшості країн Західної Європи, Близького Сходу тощо. Хоча слід зазначити, що торік нашу країну відвідали більше 70 тисяч американців та більше 50 тисяч ізраїльтян. Але при тому слід пам’ятати, що в обох цих країнах є відчутна кількість вихідців з України, у яких є не тільки інтерес до нас, а й родичі, які тут залишилися.

Для повноти картини залишається додати, що, наприклад, у сусідній Туреччині туристична галузь посідає 2-е місце в національній економіці, прибуток від неї становить 20 млрд. дол. США. Тобто, майже бюджет сучасної України.

Отже, у чому ж причина такої вражаючої розбіжності між казковим, бажаним та дійсним? Державні казкарі-керманичі, кожного разу, отримавши більш ніж скромні результати своєї праці не стомлюються повторювати, мовляв, не їде до нас іноземний турист, тому що рівень сервісу заслабкий, відсутні достатні інвестиції та й замалі рекламні бюджети… Воно, звичайно, звучить правдоподібно. Зрозуміло, що рівень сервісу, насамперед, визначає комфортність, а від так і ціну послуги. Хоча чи є це дійсно головною причиною заслабкої популярності України в туристичному світі? Сумнівно. Наприклад, у Африці – рівень сервісу приблизно на тому ж рівні, якщо не гірший, але ж їде туди турист у пошуках екзотики з усіх усюд. Або Латинська Америка, екзотичні країни Азії… І це при тому, що через ці країни, на відзнаку від України, не проходять трансконтинентальні комунікації.

А причина, напевно, навіть не у високопосадових казкарях, а в нас самих, так полюбляючих жити в казкових віртуальних світах. Давайте подивимося навкруги.

Чи не бачать кияни, що коїться з їхнім святим містом? Як перетворюються на купи сміття та зникають з обличчя землі старовинні пам’ятки, як спотворюється самобутнє обличчя міста? Невже вони в захваті від потворних фалічних символів та архітектурних форм «а-ля теплиця», що є тепер головною площею країни? Звичайно, і бачать, і не в захваті – та що ж робити, адже влада нікого про свої наміри не питала.

Чи, наприклад, мешканці Чигирина чи Кам’янця не бачили, і гадки не мали, що руйнуються історичні святині не тільки їхнього міста, а й усього українського народу? Уявіть, що б було, наприклад, у Римі, якщо, не Дай, Боже, місцеві чиновники задумали продати землю під Колізеєм, довівши його до стану руїни? Напевно, було б непереливки. А чим кияни, чигиринці, чернігівці, львів’яни чи херсонці гірші за римлян?

І теж можна сказати буквально про будь-яке місто України. Бо все, що відбувається – відбувається на очах тисяч, мільйонів людей. І ті ж самі люди мовчки за тим спостерігають, ніби не вони, громадяни, а купка зманкуртілих пихатих казкарів-чиновників, які тимчасово опинилися у владних спорудах, становлять місцеві громади, які, за законом – є справжніми власниками й своєї землі, і того, що споконвічно на ній стоїть, того, що кожен і вся громада повинні передати в спадок своїм нащадкам. А якби ж дійсно були в населених пунктах громади – то, напевно, усе б було інакше: і пам’ятки не руйнувалися, і давали б вони, окрім морального зиску, ще й робочі місця, і зарплатню, якої так тим людям не вистачає.

Сотні тисяч українців, які володіють автотранспортом є платниками цільового податку, який має використовуватися для будівництва та ремонту доріг. А це, до речі, не малі грошенята. От тільки, вочевидь, ці грошенята десь постійно зникають. Мабуть, невідомий науці хижий звір з’їдає. Бо інакше, як зрозуміти, що в Україні немає жодної пристойної дороги? Де той гучно розрекламований пам’ятник казкової «епохи» Кучми – автобан, під який команда можновладців «закопала» мільйони громадських грошей? Чи когось ухопили на «гарячому» наші доблесні правоохоронці? Щось не чутно. Може я, чи ми всі разом, чогось недочуваємо? А між тим, не тільки платники податку мають додатково витрачати чималі грошики, на ремонти своїх машин, після поїздок по екстремальним трасам. Туристи в Україну приїжджатимуть, напевно, не на тракторах чи танках, а на автомобілях, більшість з яких абсолютно не пристосовані до вітчизняних умов експлуатації на викатаних колесами напрямках, які ми чомусь називаємо дорогами.

Але навіть не це головне. Насправді, є дуже серйозні причини, які дозволяють стверджувати, що в найближчий час українцям не слід очікувати туристичної навали. Головна – відсутність внутрішньої стабільності та умовна дієздатність інституцій державної влади. Якщо подивитися західні видання, а їх читає й пересічний громадянин, який є потенційним туристом, то волосся дибки стає від «подвигів» нашого вітчизняного криміналітету, як високопосадового, так і пересічного на тлі практично повної безкарності. Прикро, але це факт – наша держава навряд чи сьогодні, окрім як на словах казкотворців, може гарантувати прийнятний рівень безпеки іноземного туриста поза межами столиці чи окремих мегаполісів. Та і як його гарантувати, якщо навіть громадяни нашої держави не почувають себе комфортно й безпечно у власній оселі?

До цього слід додати, що наші минулі керманичі: Кучма з товаришами, створили Україні імідж близький до дикунської території, до якого додає неповторного колориту двічі не судимий за кримінальні злочини, пов’язані з насильством над особою, екс-прем’єр Янукович, який до того ж здивував світ тим, що навіть назву своєї посади писав із граматичними помилками. Але, судячи з результатів виборів до парламенту й органів місцевого самоврядування, він та його колоритне оточення аж ніяк не здивували українців. За підсумками їхнього волевиявлення він і партія, ним очолювана, набрали найбільшу кількість мандатів у парламенті та декількох стратегічних регіонах. Тепер ця команда формуватиме щонайменше регіональну владу, і впливатиме на ухвалення законів. Навряд чи це сприятиме довірі до української влади з боку консервативних західних туристів, бо ж у їхніх країнах – таке було б просто неможливо.

Креативні винаходи політтехнологів, які розпалили залишки мозку в люмпенізованих, ностальгуючих за концтаборами та чергах за ковбасою, верств населення, що дозволило криміналізованій владі, на очах усього світу, мало не розколоти країну навпіл, з подальшою кровавою банею. Ці масові дійства набули вигляду серіалу з елементами трилеру. І він триває не тільки впродовж двох політичних реаліті-шоу «українські вибори», а й сьогодні. І що, і хто виграв від тих «атракціонів»? У першу чергу, програли. Програли ті, хто, живучи у віртуальному минулому, повіривши в казочку про «зростання добробуту вже сьогодні», позбавилися навіть теоретичної перспективи отримати робочі місця, які дає туристичний бізнес. Території південної та східної України, які стали ареною цього шоу іноземних постановників з «братньої» країни, тепер аж ніяк не «потерпають» від економічного буму, а населення – від надлишкових доходів. Більш того, у близькому майбутньому ніяких див, окрім зубожіння та стагнації очікувати не слід. Тому що навряд чи вони стали привабливішими для туристів чи інвесторів за підсумками мовних, федералістичних, антинатівських чи сересерівських (єепівських) шоу політиканів. А виграли (чи виграли взагалі) ті, хто сховався за владним мандатом, аби вирішити власні меркантильні проблеми: чи то сховатися від правосуддя, чи то докрасти те, що залишилося. Як відомо, у каламутній водиці можна багато чого виловити, а там – хоч потоп, хоч до сусідньої держави подавайся….

Така сумна казочка виходить. І буде вона тривати доти, поки ми, пересічні українці, будемо вирішувати філософську проблему – що було раніше: чи стали ми дурними, а від того бідними, чи навпаки. Доки чекатимемо казкового богатиря чи доброго дядька, який прийде розжене й злих, і поганих по закуточках, і подарує нам благоденствіє. І зберемося ми тоді на казковий бучний бенкет, і будемо мед-пиво пити, і визволителя славити… І мед-пиво по вусах потече, а до рота так і не потрапить. Така вже вона, казкова традиція.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Туризм і подорожі»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Церква - скоріш лікарня для грішників, ніж музей святих”
Ебігайл Ван Берен

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.