Актуально
24659 переглядів
 |
Бо замість конструктивного обговорення змісту статті чи відеоролика бачимо велику та епічну битву на лайкометах. Звісно, усі ми знаємо, що це Інтернет, і тут можуть образити буквально ні за що. Але не всі знають, що дехто за це отримує гроші
Як на сайтах новин, так і у блогах, онлайнових щоденниках живуть провокатори. До цього вже всі звикли. Їх лагідно називають тролями. Троль – це людина, яка може назвати вас козлом просто для того, щоб привернути до себе увагу. Чи то з любові до мистецтва. Він зайде до вас на сайт і анонімно розкаже вам щось неприємне. Чи то радісно влізе у будь-яку дискусію, що точиться в Інтернеті, щоб вивісити фото пташиного гуано. Таке трапляється.
Але деякі тролі примудряються ще й отримувати за це гроші. Їхні дії є маленькою частинкою великих інформаційних кампаній із чорного та сірого піару. Вони вже не просто дратують оточуючих, а цілеспрямовано просувають окремі ідеї. Скажімо, що автор статті, в якій критикуються дії певного чиновника, за сумісництвом ще й кандидата у Президенти, – дурень та невіглас. І що не статті йому писати, а курей пасти на гірських схилах. А Чиновник робить усе правильно.
Інколи «правильно» за версією троля робить не чиновник, а все керівництво певної країни. А невіглас, дурень та куропас – той, хто дії цього керівництва критикує. Ще й зрадник, якщо він є громадянином цієї країни. Ще й фашист, якщо не є.
За це тролю платять. Не кожному, але багатьом. Найманих паплюжників в Інтернеті можна розділити на три основні види.
1. Бригадні. Напівміфічний тип – професійні провокатори на службі у Кремля.
2. Штабні. На відміну від попередніх, їхнє існування сумнівів не викликає. Це – напівпрофесійні провокатори на службі окремих політичних партій та організацій.
3. Фальшиві. Рідкісний, але все ж існуючий вид. Блогери та Інтернет-журналісти, які самі привертають увагу до матеріалів провокуванням дискусій різного ступеня тяжкості.
Бригада
Бригада тролів – це щось на кшталт снігової людини. Ніхто її толком не бачив, але багато хто бачив продукти її життєдіяльності. Чи то пак стверджує, що бачив. Довести, що це продукти життєдіяльності саме організованої бригади, а не просто низки людей зі специфічними поглядами на життя, теж непросто.
Першою ластівкою «викривання» стала свого часу стаття «Віртуальне око старшого брата» авторства Анни Полянської, Андрія Кривова та Івана Ломка. Власне вона і ввела у широкий вжиток сам термін «бригада». Уперше опублікована на сайті російського «Демократичного союзу», вона швидко облетіла увесь російський сегмент Мережі. Занадто вже багато осіб впізнали в описаній у ній поведінці бригади знайомі за численними форумами риси.
Дозволимо собі процитувати мовою оригіналу:
«Еще три-четыре года (стаття побачила світ у 2004 році. – Ред.)назад в Рунете либеральная группа участников количественно намного превышала тоталитарную. Однако за последние годы группа “охранителей” на всех либеральных и нейтральных общественно-политических форумах Рунета резко возросла за счет появления огромного количества однотипных персонажей, образующих некий спаянный костяк любого форума. Деятельность этой группы настолько характерна и необычна, а члены группы настолько методологически и идейно сходны между собой, что это стало привлекать внимание многих постоянных посетителей форумов. (…) Помимо обычной “государственнической” идеологии (а также ксенофобии, антиамериканизма, антисемитизма и нетерпимости к инакомыслию), эти люди выделяются жесткой установкой, групповой корпоративной моралью, общей информационной базой, четкими нормами поведения и весьма специфическими методами полемики и “работы с объектом”. У этой группы существуют единые для всех форумов принципы обработки массового сознания, связанные, прежде всего, с осознанной и планомерной ложью, клеветой и дезинформацией».
На думку авторів «Ока», головний принцип такої бригади – інформаційна підтримка дій Кремля в Інтернеті. Чи то пак створення образу всенародного «одобрямсу». Коли під будь-якою новиною про дії російського уряду з’являються десятки доволі схожих між собою схвальних коментарів, а будь-яка критика діючої влади захлинається під бурею народного гніву. Також доволі одноманітного. Фактично, автори надягають на бригаду шкури овець із відомої антиутопії Оруелла «Ферма тварин». Функцією цих овець на фермі була гучна підтримка будь-чого, що скажуть керівники-свині. Настільки гучна, що в ній тонули будь-які протестні зойки.
З моменту публікації статті у світ так і не було винесено жодного прямого доказу існування такої групи. У Мережі не так і складно «сховати кінці» – навіть велику групу, яка щодня й щоночі сидить на форумах в одному офісі, теоретично майже неможливо вичислити за умови дотримання нею певних правил безпеки.
Хоча непрямі докази, наведені авторами статті, і справді можна знайти на будь-якому популярному блозі, не кажучи вже про сайти новин, – там працює група людей, які активно підтримують діючу російську владу та не менш активно цькують її противників.
Може це бути випадковістю? Ще й як може. Але це вже така собі розгалужена система випадковостей.
Для України питання бригади дуже актуальне. Бо є вона чи немає, але слідів її життєдіяльності у нас останнім часом, мабуть, більше, ніж на форумах російських лібералів.
Прості приклади: на будь-якому українському сайті новин («Главред.інфо» – не виняток) завжди є значна кількість бійців, які системно та невтомно критикують «фашиствующий режим Ющенко» та «проклятых бандеровцев» (іноді – бЕндеровцев, хоча місто в Придністров’ї тут точно ні до чого). Можливо, це просто жителі нашої країни, яким справді не до вподоби діюча влада та ідеї націоналізму? Але часто в дискусіях з ними проскакують дрібниці, після яких в оточуючих виникають сумніви щодо їхнього проживання в Україні взагалі. Наприклад, людина вважає, що в Україні президентський термін – чотири роки. Чотири роки – у Росії, в Україні завжди було п’ять. Часто вони демонструють незнання того, які, власне, в Україні є центральні телеканали, які в місті, що фігурує у них у профілі, є вулиці – не кажучи вже про суспільні настрої. Деякі видають себе за жителів країн Заходу, але у розмові з тими, хто в тих країнах справді жив, не здатні відповісти на жодне просте запитання про тамтешнє життя-буття, окрім безглуздих нісенітниць.
Окрема «фірмова» риса цих товаришів – вони навішують ярлики, навіть не розібравшись щодо їх сутності. Приміром, можуть одночасно назвати одну й ту ж особу «бандеровцем» та «польской подстилкой». Хоча ці звинувачення виключають одне одне. Чи то «незалежником» і водночас «пропиндосником». Більшість із провокаторів схильні «брати напором», а не логікою.
Свого часу нерви не витримали у головного редактора УНІАН Олександра Харченка. Він видав статтю «Мочить хохлів в Інтернеті – єсть така робота», в якій ввів чудовий термін «полюцер». До підліткових полюцій це не має жодного стосунку. Мова про латинське pollutio – «осквернення». Себто полюцер – професійний «осквернювач новинних шпальт».
«Cайт УНІАН як один із лідерів серед новинних Інтернет-ресурсів давно став “підшефним” для людей згаданого фаху з однієї дуже сусідньої країни. Рівень літературної та політичної майстерності, звісно, різниться, але функція одна – “мочити” “хохлів”, бандерівців, “Юща”, а загалом – Україну та все, що дає їй можливість ідентифікуватися як незалежній країні. Зі зразками цієї творчості кожен бажаючий може легко ознайомитися в коментарях практично під будь-якою публікацією на тему українсько-російських відносин. Міняються ніки, тобто псевдоніми “авторів”, адреси, регіони, звідки нібито пишуть коментарі. Незмінною залишається лише тональність, термінологія та висновки – “хохли крадуть газ”, “хохли – це бандерівці”, “оранжоїди”, править ними “помаранчева чума”, і скоро всі вони там, у своєму Бандерштаті, нарешті загнуться. Важливо, що це не поодинокі ідейні “ентузіасти” (з “любові до мистецтва” таку роботу апріорі ніхто не потягне), а націлені на конкретний результат люди, технічно й фінансово забезпечені, з чіткою системою організації праці та “продвинутою” технічною базою. (…) Джерела в російських PR-агентствах, знайомих із такими “підрядами”, також засвідчують це. Координатор групи розсилає щось на кшталт темників, відомих в Україні з кучмівських часів. Ними полюцери й керуються, забезпечуючи ту саму “лінію”. Це можна простежити на кожній темі, очевидно, визначеній тамтешнім Центром як “важная и актуальная”».
Олександр Харченко наводив тоді простий приклад із власної практики. На голосуванні, присвяченому оцінці відомого виступу президента РФ, який той повністю присвятив Україні, за дуже короткі проміжки часу почали з’являтися масові «одобрямси». Простеження через IP довело до казахської філії відомого мережевого рекламного агентства. Там вибачилися й заявили, що їхню адресу використовували «в темну».
Єдиним з опитаних «Главредом» експертів, який дав хоча б непідтверджену інформацію щодо діяльності бригади, стала виконавчий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар.
«Ну, скажімо так, на напівофіційному рівні відомо, що існує велика група, близько 400 осіб, яка має певні домовленості із Кремлем і формує для нього інформаційне поле. Сурков, Павловський – уже більше як виконавці середньої ланки. Цілий поверх великої будівлі. Але це вже має назву “відділ спецоперацій”, і довести його існування… Було б, насправді, дуже непогано, якби такими речами займалося СБУ».
Є і скептики, які вважають: існування бригади не доведено, а такі «війни» можуть справді бути стихійними проявами екстравагантного патріотизму. Серед них – медіа-експерт Сергій Малихін. На його думку, ті російсько-українські баталії з національних питань, що в Інтернеті вже отримали назву «хохлосрач», ніким не інспіровані. І сенсу їх розкручувати за гроші немає. Бо немає відбою від людей, які радісно роблять це з власної ініціативи і абсолютно безкоштовно. Тож навіщо платити більше?
Штабні
Штабні – це полюцери для внутрішнього вжитку. Вони працюють на окремі партії, просувають окремих кандидатів та «закопують» усіх їхніх реальних та потенційних конкурентів. Від штабних особливо страждають кілька відомих українських Інтернет-сайтів. Включно із «Главред.інфо». Але особливо на їхні диверсії скаржилися на своїх блогах представники та керівництво «Української правди». Так, журналіст Сергій Лещенко постив у себе на блозі результати відстеження цілого шквалу коментарів на сайті УП, сліди яких вели до штабу БЮТ, щоправда, не лише до них.
«Мені здається, їм платять за кількість реплік, – ділиться своїми враженнями Сергій Лещенко. – І за певною системою. Наприклад, з’явилася новина у топі – пішла велика кількість однотипних за змістом коментарів. Випала з топу – потік миттєво перервався. Але інколи трапляються випадки, коли новина вже давно в архіві, – і от раптово за дуже короткий час знову шквал. Певно, є якась норма відпрацювання. До того ж, у них яскрава система нікнеймів, якими вони підписуються. Скажімо, людина постійно змінює нікнейм, але в кожному є слово “Херсон”. Чи то нижнє підкреслювання. Знак, за яким можна розпізнати, скільки постів вона залишила».
«Якщо у них навіть IP-адреси однакові, і їх можна вистежити аж до штабу – це зовсім дилетанти! – стверджує Сергій Малихін. – Користуватися проксі та іншими анонімними сервісами вміє мало не кожен студент, який хоч якось цікавився темою». За словами експерта, штабні зазвичай організовуються дуже просто – чи то виділяються під це окремі кадри власне зі штабу партії, чи залучаються знайомі та найманці-аутсорсери. Інколи навіть влаштовують тендер між рекламними агенціями. Часто замовляють «представництво у соціальних мережах та блогосфері» «у пакеті» із іншими видами Інтернет-реклами. Деякі агенції мають власні відділи, що спеціалізуються на подібному, інші наймають субпідрядників. Є професіонали різного ґатунку. Високо цінують послуги людей, які довели здатність вдало писати саме в блоговому чи форумному форматі, – звичайному копірайтеру чи спеціалісту іншого виду реклами до цієї специфіки важко призвичаїтися. Справжні професіонали заздалегідь створюють блоги, сайти та форумні акаунти «у ящик». Пишуть на них, спілкуються, щоб у разі потреби – коли отримають замовлення, – виступити з рекламою не як свіжезареєстрований користувач, а як поважна на форумі чи блогсервісі людина. До їхніх послуг вдаються значно частіше.
«Скажу скоріш як споживач, а не як експерт, – зазначає директор агенції онлайн-комунікацій Mouse Interactive Media Дмитро Грушевський. – Наприклад, щодо діяльності російських чи то спецслужбістів, чи то піарників, для мене очевидно – вона ведеться. Інакше як пояснити, що навіть під нейтральними статтями, скажімо, про футбол, час від часу виникають суперечки з національно-політичних питань. Це без сумнівів. Інша справа – наші політичні розборки. Те, що напередодні виборів починається хвиля замовних коментарів, – це нормально. За всі агенції говорити не можу, але майже впевнений, що деякі надають подібні послуги. Є такий тип послуг: “посів” у Мережі. Якщо людина – професіонал у своїй справі, ви ніколи не помітите, що вона захищає якусь точку зору цілеспрямовано та за гроші. А от якщо ви вже розумієте, що коментар відверто замовний – значить, працює непрофесіонал. Інколи залучають популярних блогерів. Деякі з них теж працюють не професійно, рекламують просто в “лоб”. Але я бачив приклади, коли вони діють дуже грамотно та ефективно».
Не всі популярні блогери з цим згодні. «Залучення блогерів до подібних акцій – явище рідкісне», – стверджує Володимир Петров, відомий на сервісі Livejournal як lumpen. Саме на його блозі було вперше опубліковано копію звернення нардепа Григорія Омельченка із звинуваченням його колеги Віктора Уколова у педофілії. «Трапляються поодинокі випадки, коли блоги використовують для внутрішніх партійних “розборок”. На моїй пам’яті таке було двічі, й обидва рази за цю роботу не платили окремо, а як бонус до основної кампанії. Я знаю, що є група, яка пропонує такі послуги. Але, по-перше, це нікому не цікаво, а по-друге – групою керує людина з репутацією афериста. Тому в них нічого й не виходить».
Фальшиві
Це найменший та найрідкісніший вид полюцерів. Як і у випадку з бригадними, довести кожен окремий випадок неможливо. Діяльність цього виду полюцерів полягає у провокуванні дискусій під власними ж матеріалами задля збільшення популярності свого ресурсу. І якщо на блогах це дуже популярна тактика, то чи використовують її у серйозних ЗМІ – питання відкрите. Більшість експертів вважає, що все ж таки – ні. Невигідно. Шкоди від плямування репутації більше, ніж прибутків від тимчасового збільшення відвідуваності. «Раз зайдеш, два зайдеш, а потім просто перестанеш читати, – каже Вікторія Сюмар. – Усе ж таки Інтернет-ЗМІ зберігають певний рівень елітності. Хоча б через те, що особи, які приймають рішення, беруть інформацію саме звідти, а не з менш оперативних газет чи телепрограм. Але певний рівень бруду в коментарях відлякує від ресурсу будь-яких серйозних осіб. Це прибутками від реклами не компенсуєш».
Корисне чи отруйне?
Швидше за все, отруйне. Полюцери паплюжать саму ідею Веб 2.0 та коментування інформаційних повідомлень. Сайт, «освоєний» полюцерами, швидко тоне в інформаційному смітті. І якщо проґавити розвиток цієї хвороби, єдиний стовідсотковий варіант лікування – «вдарити гільйотиною по головному болю». Себто прибрати саму можливість коментування та не розміщувати опитувань.
«Я раніше активно вела свій блог, а тепер майже припинила, – каже Вікторія Сюмар. – Бо не можу під кожною реплікою читати тонни негативу».
«Наш модератор каже, що для нього вони – зло!» – сміється Юлія Мак-Гаффі, головний редактор сайту “Корреспондент”. – Його можна зрозуміти, зважаючи на обсяги коментування. Хоча я цих “професійних постерів” не демонізувала б. Вони – об’єктивна реальність та цікавий об’єкт для спостережень. Це відображає реальний політичний стан у країні, і від цього нікуди не дінешся. Нормальних користувачів усе одно набагато більше».
Єдина користь від полюцерів – тимчасові сплески популярності ресурсу та можливість відточити на них власну красномовність. На те й щука, щоб карась не спав (на нашу думку, іноді таку "популярність" замовляють і власники ресурсу - заради підвищення рейтингу інтернет-ЗМІ в різноманітних рейтингових системах та збільшенні кількості відвідувачів ("тиражу"), адже для більшості інтернет-ЗМІ від кількості відвідувачів залежать і прибутки від розміщення реклами - прим."Аратти")
Протидія
Порятунок від полюцерів – справа рук як модераторів Інтернет-ресурсів, так і самих відвідувачів. Перші можуть діяти репресивними методами – просто видаляти відверто образливі репліки. Чи більш тонкими. Наприклад, УНІАН ввів просту систему – поряд із коментарями автоматично з’явилися географічні примітки. Сам механізм сайту через IP прораховував, звідки надійшло повідомлення. На обережних полюцерів, які використовують іноземні проксі-сервери, це не подіяло. А на необачну частину ще й як – відвідувачі не раз реготали, помічаючи поряд із підписами «Сергій, Луцьк» чи «Михайло, Львів» «московську прописку».
Користувачам теж розслаблятися не варто. Зрештою, якщо є інформаційні війни – мають бути й інформаційні партизани. У Мережі існують окремі ентузіасти та цілі спільноти, що полюбляють час від часу завдати контрудару по бригадним. Приміром, славнозвісна «Фофудья», що наразі існує у двох версіях, «полюцить полюцерів». Коли її учасники помічають «бригадні» репліки, відразу організовується масова акція «на підтримку бригадира». Хвалять його так і такими словами («ісполать тебе, брат, что борешься с заразой жидобандеровской, земли святой Руси, извини за тавтологию, попирающей»), що, зрештою, він змушений втекти чи капітулювати.
Штабним і не треба протидіяти – на думку експертів, це здебільшого мертвонароджений тип піару. І Вікторія Сюмар, і Сергій Малихін, і Сергій Лещенко стверджують: навіть політичній силі, що замовляє їхні послуги, від них більше шкоди, ніж користі. Адже зрештою вони проколюються чи перегинають палицю – і дискредитують власних працедавців. Юлія Мак-Гаффі вважає, що навіть їхній вплив на Інтернет-опитування насправді незначний. На думку ж Дмитра Грушевського, користь є лише від професіоналів. Судячи ж із коментарів у низці найбільших Інтернет-медіа, більшість штабних полюцерів – дилетанти. І шкода від більшості переважає користь від меншості.
Зрештою, єдина порада, яку тут можна дати, – не ведіться на провокації. Вступати з полюціонером у дискусію можна хіба що з філантропічних міркувань, адже ви витрачаєте власний час задля його заробітку.
Ну чи якщо ви стовідсотково впевнені, що після вашої репліки бовдуром виглядатиме саме він.
Публiкацiї за темою «Національна безпека»:
