Аратта - На головну

30 березня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейських нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


аутсорсинг по охране труда - это комплексное сопровождение
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Чом калину не підняли та кайдани не порвали...

Державність 15689 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 15.05.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Чом калину не підняли та кайдани не порвали...
Новітня історія українських національно-визвольних змагань почалася з Установчого з'їзду Народного Руху України, коли на сцену актового залу Київського політехнічного інституту під звуки «Козацького маршу» вийшов Володимир Яворівський. «Козацьким маршем» потім ще довго розпочиналися чисельні мітинги, які з кожним роком ставали менш людними.

Зараз вперше за всю історію незалежності України націонал-демократи не будуть представлені у Верховній Раді автономною організованою політичною силою.

У їхній поразці віддзеркалюється стан українського суспільства та української нації.

Пригадується пісня про червону калину, що спочатку співалася націонал-демократами з натхненням аж до сліз. Зараз її співають вкрай рідко, бо спів її натхненним не виходить. Не мають ніби твердої віри ті, що її співають, у те, що вони піднімуть червону калину та розвеселять славну Україну. Юрій Костенко сказав після поразки його партії на парламентських виборах, що, мовляв, час починати все з початку, тобто з вулиці.

Отже, треба гадати, знову з мітингів. Загадка лише, скільки людей тепер на них приходитиме, а скільки приїжджатиме "Мерседесами"? Часто вживаний політичний термін "націонал-демократи" є, власне, визначенням офіційним. Комуністи з презирством обзивають їх "национально обеспокоенными", "националистами", або просто "бандеровцами".

Якщо відхреститися від заяложеного терміну "демократ", найкращим означенням до цієї політичної течії було б словосполучення "націонал-патріоти".

Коли значна частина українства втратила національну пам'ять, коли частина нації внаслідок тривалих асиміляційних процесів опинилася на межі перетворення в іншу націю, коли гасло "какая разница, на каком языке разговаривать", стало визнаватися як зрозуміле і правильне, коли в столиці держави і в переважній частині її міст панує мова іншої держави, мусили знайтися національні патріоти, які поставили за мету повернути українців до своїх національних витоків і побудувати українську національну державу.

А зробити це вони хотіли шляхом втілення в життя ідеї національного відродження. Цим шляхом йшли свого часу всі нації, що визволилися від колоніального гніту. Яскравим прикладом є чехи. За часів австро-угорської імперії у Празі та в інших містах Чехії було чути лише німецьку мову, а чеську було чути лише в селах та на базарах.

Але після розпаду імперії національна чеська інтелігенція закликала і повела чехів до національного відродження. До "одродзення" повів поляків президент Пілсудський після виходу Польщі з російської імперії. Нині чехи мають чеську Чехію, а поляки мають польську Польщу.

Упродовж 15 років незалежності, від усіх трьох президентів України ніхто словосполучення "національне відродження" жодного разу не почув. Україна не стала українською.

Націонал-патріотів легко відрізнити від ліберал-демократів за їх ставленням до розуміння національної ідеї. Якщо ліберали зводять національну ідею до ситого життя, націонал-патріоти, не маючи нічого проти ситого життя, розуміють під національною ідеєю побудову справді української національної держави.

Націонал-патріоти розглядають русифікаторів усіх мастей і калібрів як своїх політичних ворогів. Жоден націонал-патріот не стане давати інтерв'ю олігархічним виданням чи телеканалам російською мовою, тоді коли ліберал-демократ зробить це залюбки, оскільки йому доведеться менше "мучитися" через недостатню практику усного українськомовного спілкування.

Щоб хто не казав, а українські націонал-патріоти потраплять в історію як політична сила, що виборола державну незалежність для своєї нації. Ось за що їх так люто ненавидять нинішні комуністи і шовіністи! Адже те, чого не змогли зробити Хмельницький а пізніше Мазепа, те, що не вдалося Грушевському й Петлюрі, те, чого не досяг Бандера з УПА, вдалося українській національно-патріотичній інтелігенції в кінці ХХ століття.

Вона сміливо і рішуче скористалася розпочатими в Росії демократичними процесами та, об'єднавши всі національно-патріотичні сили навколо Народного Руху України, перемогла.

Відтак перед націонал-патріотами постало відразу два надважких завдання. З одного боку, йшлося про побудову замість державного капіталізму, який комуністи називали соціалізмом, капіталізму ринкового.

З іншого боку, необхідно було зупинити розпочате російськими царями та продовжене кремлівськими вождями зросійщення української нації, що проявлялося передовсім у витісненні з українського середовища української мови.

Після проголошення незалежності націонал-патріоти втратили свій вплив на ситуацію в країні. Незважаючи на прийняття за їх активною участю законів, які відкривали шлях до роздержавлення власності, воно пішло не за їхнім сценарієм. Водночас не було припинено зросійщення українців. Навпаки: воно набуло ще небезпечнішого і зловіснішого характеру. Чому так сталося?

Значна частина колишньої комуністичної та комсомольської номенклатури, яка кинулась приватизувати державну власність, не мала достатніх грошей, аби платити реальну ціну за об'єкти, що приватизувалися.

Ця обставина спонукала "червоний директорат" сфальсифікувати у 1994 президентські вибори по Донецькій області і в такий спосіб привести до влади Кучму, який спочатку заплющував очі на розкрадання державних об'єктів, а потім і сам став долучатися до процесу, прозваного в народі "прихватизацією".

Відтоді як почалася епоха "кучмізму", тобто епоха масової приватизації державної власності з грубим порушенням законодавства і моралі, українські націонал-патріоти побачили, що в Україні стартував процес нагромадження і концентрації капіталу.

Але вони не стали до нього активно долучатися. Тоді, коли їхні політичні антиподи почали енергійно накручувати капітал, купувати та створювати засоби масової інформації, українські націонал-патріоти взялися за створення партій і громадських організацій та стали активно з'ясовувати, хто з них більший патріот.

Якщо якийсь "націоналіст" починав свій власний бізнес, він обов'язково піддавався серед своїх однодумців обструкції і зневазі. Зрештою, оскільки українські націонал-патріоти складалися в основному з інтелігентів – письменників, педагогів, вчених, лікарів, офіцерів тощо – вони не мали реальної змоги стати учасниками "розтягування" державної власності.

Адже для цього треба було бути близько тих місць, де її роздавали, тобто при владі чи біля неї. Як наслідок, націонал-патріоти опинилися при партіях, але без грошей. При грошах, при заводах і фабриках, при телеканалах і тиражних газетах опинилися ті, для кого ні українська культура, ні українська мова, ні перспективи існування українського етносу жодної цінності не являли.

У цьому сенсі українська нація найсуттєвішим чином відрізняється від переважної більшості націй, що визволилилися від імперій, в яких вони перебували упродовж тривалого часу.

Повсюди у таких країнах національно-визвольні революції очолювала національна буржуазія, яка після перемоги революції брала чіткий курс на національне відродження, бо розуміла, що лише міцна, згуртована, здорова нація з єдиною мовою, єдиною церквою та авторитетними національними лідерами може бути запорукою безпеки держави і нації.

Для української буржуазії курс на українське відродження був не лише не прийнятним. Він був для неї ворожим. Українська буржуазія об'єктивно українською національною буржуазією не була.

Вона являла і продовжує являти собою зденаціалізовану космополітичну напівкримінальну силу, яка всіма своїми діями взяла курс на продовження зросійщення і асиміляції української нації, бо лише в мутному непатріотичному середовищі їй було легше красти і ховати кінці у воду.

Ось чому Україна не стала будуватися як власне українська держава. Започатковані при Кравчукові під впливом національної революції 1991 року перші паростки українізації України були скошені.

Було знищене українське національне кіно, майже повністю здано іншій державі інформаційний простір, була зраджена обкладенням непомірними податками українська книжка, зупинена українізація освіти, насамперед вищої школи. Від націонал-патріотів, як от Муляви, було очищене військо.

Ні Кравчук, ні Кучма, ні жоден з їхніх прем'єрів жодного разу не нагадали українцям, що вони українці. Навпаки, постійно пріоритетною була турбота про права "рускоязичних", тобто зросійщених українців.

Натомість публічні згадки про права українців та про необхідність національно-патріотичного виховання молоді були з боку офіційних осіб повністю відсутніми, а подібні вимоги від націонал-патріотів розглядалися як прояви "надоевшего всем национализма".

Відмова від політики національного відродження призвела до того, що українська нація замість її об'єднання, яке мало б відбутися на основі повернення всіх етнічних українців до своїх національних цінностей, стала ще глибше розколюватися на дві нації.

Щоб переконатися в цьому, варто придивитися до електоральної мапи Ющенка і Януковича зразка 2004 року. На ній прослідковується чітка кореляція: чим менше української національної свідомості і української мови, тим більше голосів було проти українця Ющенка.

А там, де української мови майже зовсім немає, там майже всі голосували за сина білоруса і росіянки Януковича. Орієнтація під час голосування не на соціальні чи класові, а на національні критерії збереглася і на останніх парламентських виборах.

За Партію регіонів голосували так, наче вболівали за "Шахтёр", за який переживають і донецькі бомжі, і тамтешні олігархи, і ті, хто кидав своїх конкурентів у колодязі, і родичі тих, кого в ті колодязі кидали.

Донецька область, яка має населення не менше, ніж всі західноукраїнські області разом взяті, голосувала у 2004 році не проти програми Віктора Ющенка "Десять кроків назустріч людям".

На парламентських виборах там голосували не за програму Партії регіонів. Там тих програм ніхто і читати не збирався. Там голосували за принципом: "плохие, потому что чужие".

З огляду на висловлені аргументи стає зрозумілим, чому націонал-патріоти не змогли взяти владу і опанувати ситуацію після проголошення незалежності. По-перше, з'ясувалося, що та частина українства, яка жила на територіях, що незмінно упродовж більше трьох століть перебували у складі Росії, відійшла від своїх національних витоків, традицій і мови предків такою мірою, що стала перетворюватися в інший етнос.

У цьому немає нічого дивного, оскільки за твердженням етнопсихологів, нації, як і люди, проходять кілька етапів свого становлення: зачаття, виношення плоду і пологів.. Образно кажучи, внаслідок зґвалтування України російською імперією відбулося зачаття нового етносу.

У часи тоталітарного режиму його плід успішно виношувався. У часи Кучми він народився, хоча міг і не народитися, якби в Україні влада була справді українською, яка б своєю послідовною, в тому числі і мовною, політикою зробила своєрідний аборт, повівши зросійщених українців до національного відродження.

Висловлена вище позиція не поділяється багатьма аналітиками. Вони схильні говорити про різний менталітет українців, що живуть на сході й заході України, про їхню орієнтацію на різні культури, про різномовність тощо.

А як інакше як не різними етносами можна назвати спільноти людей, якщо вони мають різний менталітет, різні побутові й релігійні традиції, різні мови та ще й є густо зосередженими в різних регіонах?

Хто такий українець? Українець це не той, хто носить українське прізвище чи називає себе українцем, уникаючи при цьому звука "ї", та б'ючи себе в груди, твердить, що "он тоже украинец", ставлячи при цьому специфічний наголос - "укрАинец".

Українець - це той, хто себе українцем відчуває, усвідомлюючи себе частиною українського етнічного організму та свою частку відповідальності за його здоров'я і продовження його життя.

Чи можна назвати українцем батька з типовим українським прізвищем, якщо він протестує проти відкриття української школи в місті та активно виступає за "провозглашение второго государственного". Адже він усвідомлює, що "второй государственный" невдовзі стане "первым" а відтак і "единственным".

І, таким чином, поховає українську мову і націю. У столичному Києві не тільки молоді зросійщені батьки а й українськомовні діди розмовляють з дітьми і внуками російською мовою. І це відбувається незважаючи на те, що в столиці майже всі школи стали українськомовними! Звідси випливає, що вони не бачать потреби у відродженні рідної мови.

Біля затоки "Собаче Гирло", що на Оболоні, сиділи на лавочці дві уже немолоді жінки. Біля них крутився хлопчик років трьох. Жінки спілкувалися українською. Раптом одна з них голосно заговорила: "Максімка! Внучєк! Сматрі, варобушки сєли, возьмі і брось ім хлєбушка!"

Суспільно важливо розуміти, які мотиви рухають цією бабусею. Адже вона добре знає, що всі школи на Оболоні є україномовними. Та, очевидно, бабуся свідомо не хоче, аби її внук мав у майбутньому українську мову за рідну.

Отакі бабусі, що колись повтікали до Києва від пильної і невдячної колгоспної роботи, запихали своїх дітей до переповнених російських класів, тоді коли українські класи були недоукомплектованими... Такі бабусі були готові до виродження української нації як за комуністів, так і зараз.

До розукраїнення України готові не лише бабусі. Цього прагнуть насамперед політики. Янукович оприлюднив у Москві перед початком минулої парламентської виборчої кампанії одне з своїх головних гасел:"Два языка – один народ".

Янукович навряд чи знає, що нічого подібного у природі не буває, бо якщо народ, тобто нація, має дві мови, то це вже не народ, а два народи. Але ті, хто підказали йому згадане гасло, добре знають свою мету. Вона була поставлена ще царями: зробити так, щоб української нації не було взагалі, бо "есть нация – есть проблемы, а нет нации – нет проблем".

Оскільки виконати цей стратегічний задум імперія не встигла, нині для неї залишається завдання мінімум: поділити українську націю на дві нації. А там буде видно.

Наведені вище роздуми ще раз засвідчують, що українські націонал-патріоти наштовхнулися на несподівані перешкоди. Якщо протидія з боку російських проімперських сил і з боку комуністів ними очікувалася, то спротив з боку мільйонів громадян України, що носять українські прізвища, була несподіваною.

Зрештою, народ ніколи йде не туди, куди хоче, а туди, куди ведуть. А проводирями стали Кучма та кучмісти, тобто люди на зразок Лук'янченка, Близнюка і Рибака на Донеччині, які не захотіли бодай що-небудь зробити для повернення українців Донбасу до своїх національних витоків, не сприяли українській пресі, освіті, церкві.

Навіть був випадок, коли один з них публічно перелякався, почувши пропозицію міністра освіти про збільшення українських шкіл на Донеччині: мовляв, "здесь ещё не скоро созреют".

Насправді українізації українського Донбасу вони не хотіли і не хочуть. Але ж таких націонал-перевертнів є сотні тисяч не лише серед усілякого дрібного і великого начальства, а й серед відомих особистостей – артистів, спортсменів, співаків.

Що стосуються Жулинського, який двічі призначався віце-прем'єром з гуманітарних питань, то він практично нічого серйозного для національного відродження не зробив, а, мабуть, і не міг зробити, бо, коли вже брався за щось серйозне, то відразу чув грізні оклики з Москви.

Москва не спала і не спить. Москва постійно пильнує за мовною політикою в Україні. Москві, зрозуміло, шкода було б своєї праці, бо не для того ж вона протягом століть асимілювала українців і фізично нищила їхню національну інтелігенцію, щоб новітні націоналісти ліквідували реальні і вагомі плоди їхніх зусиль.

Отже, ідеї національного відродження об'єктивно протистояла така могутня сила, перебороти яку кільком сотням тисяч пересварених між собою націонал-патріотів не вдалося.

Не можна напевно твердити, що в Україні у мовному сенсі нічого не змінилося. У мільйонів українців у центральній частині України змінилося ставлення до української мови. Значною мірою це стосується так званої номенклатури.

Тут значна частина начальників різних рівнів звикає користуватися українською. Проте головної обіцянки зі згаданої вище пісні революційних часів – "а ми тії московські кайдани розірвемо" – націонал-патріоти не виконали.

Точніше, вони виконали її лише наполовину. Адже вони домоглися, щоб Україна вийшла з російської імперії, але не домоглися, щоб російська імперія вийшла з України. Росія на всяк випадок залишила в Україні свій Чорноморський флот.

Росія залишила в Україні величезний загін своїх попів, які захопили дві найбільші українські святині – Печерську та Почаївську лаври – і які, у свій спосіб, пропагують ідею возз'єднання з Росією.

Росія залишила свою топоніміку. Мапи українських міст і сіл засіяні площами і вулицями, названими іменами російських міст, військових і політичних діячів різних епох, значну частину яких інакше як ворогами і катами українського народу назвати важко.

Росія залишила в мільйонах українців свою мову, яка мов іржа роз'їдає українську націю. Звичайно, що вина в цьому не "великого и могучего". Але "великий и могучий" вже знищив не одну мову в нинішній Росії.

Він панує в Білорусії, де вже практично немає білоруських шкіл, і де президент та жоден депутат парламенту не спілкуються і не виступають білоруською мовою. Ось тобі і рівні права двох мов, про що пише білоруськa конституція і що хочуть записати у вітчизняній Конституції борці за права "рускоязичного насєлєнія".

Якого в Україні, до речі, немає, оскільки всі сущі в Україні добре володіють українською мовою пасивно, коли слухають чи читають. В Україні варто говорити про "русскоговорящєє насєленіє", яке у свою чергу має чимало своїх типів і підтипів.

Москві і її ставленикам в Україні не вдався план "білорусизації" всієї України. Тому вони вже протягом п'ятнадцяти років незалежності України успішно втілюють цей план в східних і південних регіонах країни.

Останнім свідченням цього є спроби Партії регіонів проголосити російську мову регіональною. Цікаво лише, чому націонал-патріоти мовчать. Чому не мітингують і не протестують, співаючи "Червону калину"?

Чому не пікетують президента, який спочатку щось було сказав, а відтак замовчав, не бажаючи, напевно, псувати стосунки з тими, хто хоче двома мовами об'єднати одну націю і з ким може ще доведеться йти в парламентську й урядову коаліцію?

Чому не знайдеться серед націонал-патріотів бодай один Олекса Гірник? Той спалив себе живим, протестуючи проти русифікації українців, а тут ніхто навіть протесно проголодувати кілька днів жодного разу не наважився..

У відповіді на ці питання приховується гірка істина. Українські націонал-патріоти виявилися надто слабкою політичною силою. Після проголошення незалежності їхні лідери стали навперейми створювати під себе політичні партії, які більше переймалися з'ясуванням стосунків між собою ніж українськими національними справами.

Важко навіть пригадати, чого суттєвого і конкретного добилися українські патріотичні громадські організації, які завжди більше захищаються, ніж наступають. Не легше пригадати, що конкретного зробив профільний комітет Верховної Ради, який постійно очолюється відомими в країні націонал-патріотами.

Ось уже більше року, як до влади прийшли помаранчеві, а про розробку державної програми захисту прав українців і підтримки української мови нічого не чути. Не було нічого легшого зробити, як домогтися заміни бодай частини проросійської і більшовицької топоніміки.

Але ніхто не виявився здатним навіть згадати про цю проблему. Схоже, що багатьох патріотів приспали комфортні мерседеси, солодке життя в квартирах з європейським ремонтом та регулярні відпочинки на морі з проживанням в багатозіркових готелях.

Перераховані фактори лише на перший погляд видаються суб'єктивними. Нерішучість і безсилля українського національно патріотичного руху об'єктивно випливає із несформованості і слабкості української нації.

Якщо немає сильної нації, то немає і сильної національно-патріотичної інтелігенції та відсутня її згуртованість, відданість національній ідеї і рішучість. Що то буде зараз, після поразки націонал-патріотів на виборах та нового наступу проросійських сил? Що то буде з червоною калиною та славною Україною?

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Державність»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ваша так звана релігія діє як опій: вона заманює і приглушує болі замість того, щоб надати сили”
Новаліс

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.