Аратта - На головну

23 липня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Петро Лещенко, українець, співак, «король танго», ворог Радянської влади…

Музика та виконавці 66018 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 2.07.2010 | Всі публікації | Версія для друку

Петро Лещенко - 2(14) травня 1898 р. - 16 липня 1954 р.
Петро Лещенко - 2(14) травня 1898 р. - 16 липня 1954 р.
Легендарний співак народився в бідній селянській сім’ї у невеличкому українському селищі Ісаєво під Одесою. Коли йому було три роки, помер батько й сім’я переїхала до Кишинева, який був центром Бессарабської губернії. Коли Петрусь підріс, хлопчика віддали до церковного хору...

За своє творче життя Петро Костянтинович Лещенко записав понад 180 грамофонних дисків. Федір Шаляпін говорив про цього видатного співака українського походження, що його пластинки мають куди більшу популярність, ніж його, шаляпінські…

Про народного короля танго розповідає російський журналіст і письменник, відомий збирач українських пісенних творів, автор сайту «Українська пісня» Володимир Коваленко.

Легендарний співак народився в бідній селянській сім'ї у невеличкому українському селищі Ісаєво під Одесою. Коли йому було три роки, помер батько й сім'я переїхала до Кишинева, який був центром Бессарабської губернії. Усі Лещенки любили пісні. Коли Петрусь підріс, хлопчика віддали до церковного хору. Він швидко навчився читати ноти з листа, точно вести мелодію.

В 1915 році в одному з кишинівських ресторанів відбувся його дебют як танцюриста й співака – у підлітка «прорізався» чудовий баритон. Петро виконував російські, українські, циганські пісні, гарно танцював кавказьку лезгинку. Так почалася творча кар'єра майбутньої знаменитості.

В 1918 році Румунія окупувала Бессарабію, і Лещенко опинився за кордоном, де й пройшло все його подальше життя. Поступово Петро Костянтинович досяг великого успіху. На головній вулиці Бухаресту він відкрив ресторан «Пётр Лещенко», де частували українськими і російськими стравами, та головною «стравою» був він сам. (Добрий знайомий автора цих рядків, буковинський поет і журналіст Омелян Сидорович Масикевич, який пішов з життя на 89-му році, до війни жив у Румунії, часто бував у Бухаресті і любив ходити туди слухати Лещенка, а багато років по тому з посмішкою признавався мені, що «то був дуже дорогий ресторан»).

Пісні Петра Лещенка видавались на пластинках фірмами «Columbia», «Bellacord», «Parlophone», «Electrecord» і мали величезний комерційний успіх. (Ф.І.Шаляпін зізнавався: «Далеко мне до гонораров Петьки Лещенко!»). Він також багато їздив із гастролями по Європі. Нема чого й казати про те, що в СРСР на записи співака було накладене табу, ім'я «белоэмигранта» вимовлялось пошепки, з уст в уста. Потім почалася війна...

В 1944 році до Румунії ввійшли радянські війська. Петро Костянтинович давав концерти в шпиталях, воїнських гарнізонах, офіцерських клубах. Він співав популярні радянські пісні. Але врешті-решт був заарештований 1951 р. прямо під час вистави за «измену Родине»(малися на увазі концерти співака в окупованій Одесі). І сліди Лещенка загубились...

Одного разу сестра славетного співака впізнала у натовпі ув'язнених, яких під конвоєм гнали розбирати руїни Бухаресту, свого брата, якого вона ледве впізнала – худий, сивий, виснажений... За правдоподібними чутками Лещенко помер у тюремній лікарні, ставши одною з жертв комуністичного режиму. А табу з його записів у СРСР партійні цербери зняли тільки у 1988 р.

Не дивно, що у Росії Петро Костянтинович іменується не інакше, як «вєлікій русскій пєвєц». Ми, як кажуть, до подібного вже звикли... Але цікаво, що останніми роками робляться також спроби приписати Лещенку циганське, єврейське чи ще якесь походження. Пишуть, що Лещенко – не справжнє прізвище співака. Навіть у довіднику «Митці України» (Київ, 1992) повідомляється, що справжнє прізвище Петра Костянтиновича – Мастикович.
П.Лещенко з дружиною З.Закіт виконує український танок. Бухарест, 1936.
П.Лещенко з дружиною З.Закіт виконує український танок. Бухарест, 1936.
Але дослідниками спростовано ці версії. Так, в книжці Віталія Бардадима «Пётр Лещенко» (Краснодар, 1993) наводиться свідоцтво про навчання майбутнього співака у вищому початковому училищі м. Кишинева: «Предъявитель сего Лещенков (так тоді нерідко писали на російський манер українські прізвища. – В.К.) Пётр Константинович, сын мещанина, православного вероисповедания...». В архівах м. Кишинева знайдено церковну книгу із записом від 1909 р. про другий шлюб матері Петра: «Кишинёвская мещанка Мария Константиновна Лещенко, православного вероисповедания, вступает в замужество первым браком...» Деталь про «перший шлюб» матері 11-річного хлопчика досить цікава. Це або помилка, або «військова хитрість» жінки, або, врешті-решт, свідоцтво того, що з першим чоловіком, тобто батьком Петра, Марія Костянтинівна жила невінчаною. (Хоча як же тоді бути із «сын мещанина»?! Позашлюбна дитина – я суджу по спогадах К.І.Чуковського – іменувалася в ті часи «сын девицы такой-то...»). Тому стає зрозумілою версія про «Мастиковича». Можливо, це прізвище його батька, але нам невідомо, щоб Петро Костянтинович коли-небудь його носив. Скоріш за все, у київському довіднику трапилася елементарна плутаниця, бо на початку кар'єри Петро Костянтинович виступав під «сербським» артистичним псевдонімом МАРТИНОВИЧ. Зберігся плакат румунською мовою про те, що виступає танцювальний дует «Петрушка и Розика Мартиновичі».

Працюючи переважно у жанрі міського романсу, який у ті часи був майже стовідсотково російськомовний, а також орієнтуючись на слухачів-емігрантів, що теж говорили російською, Лещенко переважну більшість своїх пісень співав на «вєліком і могучєм» – як багато хто з наших земляків (згадаймо хоч би Євгена Кібкало та Леоніда Кострицю, Клавдію Шульженко чи Людмилу Гурченко...). Проте походження співака яскраво видавало його, бо Петро Костянтинович до кінця життя не міг позбутися дуже сильного українського акценту, і в нього виходило «мою любов, наши прэжние мечты» або «на бэрэху пруда».

Але син української землі не цурався і рідної мови. В розпорядженні автора цих рядків є дві пісні українською у виконанні Петра Костянтиновича – «Карії очі, чорнії брови» (саме так) і славетний «Комарик». Може, є й інші записи, та мені про них невідомо. Коли слухаєш «Комарика», відчувається, що співак багато років не мав мовної практики українською – спочатку він хвилюється, плутає слова («ЧУМ учинився» замість «ШУМ учинився», хоча це слово однаковісінько звучить і в російській, і в українській мовах; «взяв ЖИНКУ СОБИ» – замість «ЖІНКУ СОБІ»), але далі вже співає без жодної помилки, чистісінькою українською мовою. Це типове явище для людини в подібному становищі. Ваш покірний слуга, якого обставини відривали на рік або й більше від України, притому в такі місця, де не було жодного земляка і доводилося спілкуватися виключно російською, після повернення на Батьківщину кожен раз заново «освоював» українську – язик, розумієте, чіплявся за зуби, і потрібно було кілька годин, щоб «розговоритися». Отже те, що Петру Костянтиновичу вистачило кількох секунд, щоб згадати мову селища Ісаєво – це ще не так і погано...

Помилиться той, хто подумає про «Комарика»: така собі пустенька пісня з життя комах... Ні, це політична сатира кінця XVIII ст. на українського козака Олексія Розумовського, який став полюбовником цариці Єлизавети (а потім і офіційно одружився з нею), одержав титул графа, та після смерті останньої, з приходом до влади Катерини ІІ, знову став ніким – «з дуба впав та й розбився». (Висуваю гіпотезу, що недруги чи заздрісники Розумовського в період могутності фаворита могли потай дати йому прізвисько «Комарик» – адже він мав незвичайної краси високий голос, тобто «пищав, як комар». Нагадую, що Єлизавета звернула увагу на Олексія саме тоді, коли він був тенором придворної капели - В.К.).

На мелодію цієї української пісні поет Дем'ян Бєдний (який був родом з теперішньої Кіровоградщини і, звичайно, добре знав «Комарика») поклав слова своєї агітки «Как родная меня мать провожала». Її й сьогодні залюбки співають у Росії.

Існував ще й повстанський варіант пісні – про Комарика, який «зголосився до повстанців, щоб кусати москалів-голодранців". Повний текст цього варіанту знайдете тут. (Словом «пальці» сором'язливі автори сайту зашифрували інший орган людини чоловічої статі - В.К.).

* * *
Заборонений в СРСР але відомий кожній радянській людині

У будинках простих радянських громадян без кінця «ганяли» веселі і млосні пісні і танго Лещенко. Але мало хто з радянських громадян був присвячений в те, що з платівок звучав голос не самого Лещенка (його платівки вилучалися радянської митницею і тому тільки співробітники держбезпеки мали оригінали).

«У післявоєнні роки в Москві на хвилі популярності Петра Лещенка успішно процвітала ціла підпільна артіль з випуску та розповсюдженню платівок «під Лещенка». Кістяк фірми склали так званий «Джаз табачників» (там один час працював і композитор Борис Фомін) і його соліст Микола Марков, голос якого був майже ідентичний голосу знаменитого співака. За короткий час було записано 40 творів з репертуару Лещенко, в тому числі і такі, що не мали до нього відношення, наприклад – «Журавлі». Платівки поширювалися в основному на Україні, в Молдові ... Один музикант з «Джазу табачників» говорив з цього приводу так: «Туди веземо валізу платівок, назад - валізу грошей ...» Офіційно платівки Петра Костянтиновича Лещенка в магазинах не продавалися, тому що не випускалися, а голос співака звучав майже в кожному будинку. Оригінал або підробка - піди здогадайся ». (Б. А. Савченко. Естрада ретро. - М.: Мистецтво, 1996, стор 220.)

О. Вертинський називав його «ресторанним співаком» і ставився до творчості Лещенко вкрай зневажливо.

Якось в бухарестський ресторан до Лещенко завітав сам Федір Іванович Шаляпін. Господар всю ніч співав для іменитого гостя, а потім запитав, як той знаходить його спів. «Так, дурні пісеньки співаєте непогано!» - зневажливо відповів Шаляпін.

* * *

У 1941 році Румунія разом з Німеччиною вступила у війну з СРСР. Лещенко у цей час був на гастролях у Парижі. З величезними труднощами йому вдалося повернутися до Бухареста, де він продовжив виступи у своєму ресторані. Питання про призов Лещенко в румунську армію не піднімався, проте мова йшла про те, щоб дати серію концертів на окупованій радянській території. Петро Костянтинович погодився, не здогадуючись, чого це буде варто для нього в недалекому майбутньому…

У 1944-1945 роках Лещенко змінив репертуар і в його піснях стала домінувати сумна тональність: «Бродяга», «Дзвіночок», «Серце мами», «Вечірній дзвін», «Не йди». Він з'ясовував можливість повернення в Радянський Союз, звертався в «компетентні органи», писав листи Сталіну і Калініну. Але офіційна радянська пропаганда за часів Сталіна так характеризувала його: «Найбільш вульгарний і безідейний білоемігрантський кабацький співак, що заплямував себе співпрацею з німецько-фашистськими окупантами».

26 березня 1951 за прямою вказівкою МДБ СРСР Лещенко був заарештований органами держбезпеки Румунії в антракті після першого відділення концерту в Брашові і оселилися у в'язницю під Бухарестом. 5 серпня 1952 Білоусова, яка, як і Лещенко, звинувачувалася у зраді Батьківщині (виступи в окупованій Одесі), була засуджена строком на 25 років позбавлення волі. У 1953 р. була звільнена за відсутністю складу злочину. Багато років потому дружина дізналася: Петро Костянтинович став одним із тисяч будівельників Дунайського каналу і помер 16 липня 1954 у віці 56 років не то від виразки шлунка, не то від отруєння.

Місцезнаходження його могили невідоме.
Лещенко Петро Костянтинович

(Біографія, за матеріалами сайту petrleschenco.ucoz.ru)

Підготовлено за протоколом допиту Лещенка П.К., кожна сторінка якого їм особисто підписана (матеріали справи за звинуваченням Білоусової-Лещенко В. Г. за ст. 58-1 «А» УК РРФСР)

За професією артист.

1898 народження, уродженець села Ісаєве, колишньої Херсонської губернії (нині Одеської області), росіянин, громадянин Румунської Народної республіки. Освіта середня, володіє російською, українською, румунською, французькою та німецькою мовами. У березні 1951 заарештований румунськими органами Держбезпеки.

Помер у в'язниці 16 липня 1954

1898-1918

Лещенко народився 3 липня 1898 р. в селі Ісаєве Херсонської губернії (нині Одеської області України). Мати народила його поза шлюбом. Назвала його Петром і дала свою по батькові. До 1906 року виховувався у своїй родині, потім співав у солдатському церковному хорі. Пізніше регент хору Коган визначив Петра Лещенко в кишинівське народне парафіяльне училище. У 1915 році отримав загальну і музичну освіту.

У 1915 році у зв'язку зі зміною голосу в хорі співати не міг і вирішив піти на фронт. Влаштувався добровольцем до 7-го Донського козачого полку. Служив там до листопада 1916 року. Звідти був направлений в піхотну школу прапорщиків у місто Київ.

У березні 1917 закінчив її. Через 40 запасний полк в Одесі був відправлений на румунський фронт і зарахований до 55 піхотного полку Подільської 14 піхотної дивізії на посаду командира взводу. У серпні 1917 року був важко поранений на території Румунії і відправлений в госпіталь, спочатку в польовий, потім у Кишинів. Революційні події застали в госпіталі, знаходився там на лікуванні до січня 1918 року, до захоплення румунськими військами Бессарабії.

1918-1926

Після виходу з госпіталю жив у своїх родичів. Мати на той час вийшла заміж за зубного техніка Алфімова Олексія Васильовича і жила в Кишиневі. До 1919 року працював токарем у одного приватника, потім служив псаломщиком в церкві при Ольгинському притулку, підрегентом церковного хору в Чуфлінській і цвинтарній церквах. Крім того брав участь у вокальному квартеті і співав у Кишинівської опері.

З осені 1919 року в складі танцювальної групи «Єлізаров» (Данило Зельцер, Товбіс, Антоніна Кангізер) чотири місяці виступав в Бухаресті в театрі «Алягамбра», потім з ними ж увесь 1920 рік - в кінотеатрах Бухареста.

До 1925 року, як танцюрист і співак у складі різних артистичних груп, гастролює по Румунії. У 1925 виїжджає з Миколою Тріфанідісом, їде в Париж, де зустрічається з Антоніною Кангізер. З нею, її 9-річним братом і матір'ю, з Тріфанідісом, протягом 3 місяців виступає в паризьких кінотеатрах.

У Петра Лещенко був намір одружитися на Антоніні, але сім'ї не вийшло і Лещенко, порвавши з Антоніною усілякі відносини, йде з колективу, залишившись без роботи і засобів до існування.

У лютому 1926 року в Парижі Лещенко випадково зустрів знайомого по Бухаресту Якова Вороновського. Той збирався виїжджати до Швеції, запропонувавши Лещенко своє місце танцюриста в ресторані «Норманді». До кінця квітня Лещенко виступає в цьому ресторані. Тут він знайомиться з Жені Закітт з Риги, латишкой, за професією артисткою.

1926-1931

Поляки-музиканти, які раніше працювали в ресторані в Чернівцях, і мали контракт з турецьким театром в місті Адана, запрошують Петра Лещенка та Закітт поїхати з ними на гастролі. З травня 1926 до серпня 1928 сімейний дует здійснив гастрольну поїздку країнами Європи та Близького Сходу - Константинополь, Адан, Смірна (тут Лещенка в липні 1926 року оформив шлюб з Закітт), Бейрут, Дамаск, Алепа, Афіни, Салоніки, Константинополь.

У 1928 повертаються до Румунії, вступають до Бухарестського театру «Театрул Ностра». Потім виїжджають до Риги з нагоди смерті батька дружини, де пробули два тижні і перебралися до Чернівців і три місяці відпрацювали при ресторані «Ольгабер».

Переїзд до Кишинева - і до зими 1929 виступають в ресторані «Лондонський», в Літньому театрі та кінотеатрах. Потім - Рига, до грудня 1930 працював один в кафе «АТ». Лише на місяць виїжджав на запрошення танцюристів Смальцових до Бєлграда.

У січні 1931 року народився син - Ігор Лещенко.

1931-1933

Театральний агент Дуганов влаштував Лещенко на місяць виїзд на концерти до Лібави. В цей же час Лещенко укладає контракт з літнім рестораном «Юрмала». Все літо 1931 проводить з родиною в Лібаві. Після повернення до Риги знову працює в кафе «АТ».

У цей час відбулося знайомство співака з композитором Оскаром Строком - творцем танго, романсів, фокстротів і пісень. Лещенко виконав і записав пісні композитора: «Чорні очі», «Синю рапсодію», «Скажіть чому» та інші танго та романси. Працював і з іншими композиторами, зокрема з Марком Мар'яновський - автором «Тетяни», «Міранди», «Насті-ягідки».

Господар нотного магазину в Ризі на прізвище Юнак восени 1931 року запропонував Лещенко на десять днів поїхати до Берліна для запису пісень на фірмі «Парлафон» власника Люндштрема. Лещенко укладає також контракт з румунським філією англійської фірми звукозапису «Columbia» (записано близько 80 пісень). Платівки співака видають фірми «Parlophon» (Німеччина), «Electrecord» (Румунія), «Bellacord» (Латвія).

З весни 1932 року знову працює разом з Закітт в Чернівцях, у Кишиневі.

1933-1941

У 1933 році Лещенко з сім'єю вирішив влаштуватися на постійне проживання в Бухаресті і поступив на роботу до павільйону «Рус». Крім того - турне по Бессарабії, поїздка до Відня для запису на фірмі «Коламбія». У 1935 з Кавур і Геруцьким по вулиці Каля Вікторія, 2 відкриває ресторан «Лещенко», який проіснував до 1942 року. Лещенко у своєму ресторані виступає з ансамблем «ТРІО ЛЕЩЕНКО» (дружина співака і його молодші сестри - Валентина і Катерина).

1935 року Лещенко двічі виїжджає до Лондона: виступає по радіо, записується на студії звукозапису та на запрошення відомого імпресаріо Гольта дає два концерти. У 1937 і 1938 роках на літній сезон з сім'єю виїжджав до Риги. Решту часу до початку війни проводить в Бухаресті, виступаючи в ресторані.

1941 - 1945

У жовтні 1941 року Лещенко одержав повідомлення з 16 піхотного полку, до якого був приписаний. Але під різними приводами Лещенко намагається від служби ухилитися і продовжує концертну діяльність. Лише за третім викликом Лещенко прибув у полк у Фалтічені. Тут його судили офіцерським судом, попередили, що треба з’являтися за викликом і відпустили.

У грудні 1941 року Лещенко отримав запрошення від директора Одеського оперного театру Селявіна з проханням прибути до Одеси і дати кілька концертів. Лещенко, за його словами, відмовив унаслідок можливого повторного виклику в полк. У січні 1942 року Селявін повідомив, що дата концертів перенесена на невизначений термін, але, тим не менше, всі квитки продані. У березні 1942 року Лещенко отримав дозвіл культурно-просвітницького відділу Губернаторства за підписом Руссу на в'їзд до Одеси.

Він виїхав до окупованої румунськими військами Одеси 19 травня 1942, зупинився в готелі «Брістоль». В Одесі 5, 7 і 9 червня Лещенко провів сольні концерти.

На одній зі своїх репетицій він знайомиться з дев'ятнадцятирічною Вірою Білоусової, студенткою Одеської консерваторії, музикантом, співачкою. Робить Білоусовій пропозицію і виїжджає до Бухареста, щоб оформити розлучення з Закітт.

Скандали, розборки з колишньою дружиною завершилися отриманням чергових повідомлень з 16 піхотного полку. Лещенко вдалося домогтися отримання документа про мобілізацію для роботи на місці, таким чином, тимчасово уникнути відправки до діючої армії.

Але в лютому 1943 року він отримав розпорядження повернути цей документ і негайно з'явитися в 16 піхотний полк для продовження військової служби.

Знайомий гарнізонний лікар запропонував Петру Лещенко лікування у військовому госпіталі. Десять днів не вирішили проблеми: приходить нове повідомлення з'явитися в полк. Лещенко вирішується на видалення апендициту, хоча в цьому не було необхідності. Після операції і 25 діб необхідної відпустки на службу не з’являється. Лещенко вдається влаштуватися у військову артистичну групу 6 дивізії. До червня 1943 виступає в румунських військових частинах.

У жовтні 1943 року нове розпорядження від румунського командування: відправити Лещенко на фронт у Крим. До середини березня 1944 року він був при штабі, а потім завідувачем офіцерської їдальні. Потім отримує відпустку, але замість Бухареста приїжджає до Одеси. Дізнається, що сім'ю Білоусових повинні відправити до Німеччини. Петро Лещенко везе свою майбутню дружину, її маму і двох братів до Бухареста.

1945 - 1951

У травні 1944 року Лещенко розлучився з Жені (Зінаідою) Закітт і зареєстрував свій шлюб з Вірою Білоусовою. У вересні 1944, після звільнення Бухареста Червоною армією, Лещенко давав концерти в госпіталях, військових гарнізонах, офіцерських клубах для радянських солдатів. Він виконував складені ним патріотичні пісеньки про російських дівчат - «Наташа», «Надя-Надєчка», співав «Темну ніч» Микити Богословського, популярні російські пісні. З ним виступала і Віра Лещенко.

1951 - 1954

26 березня 1951 Петро Лещенко був заарештований органами держбезпеки Румунії в антракті після першого відділення концерту.

Слідом за цим у липні 1952 послідував арешт його дружини Віри Білоусової, яка обвинувачувалася в зраді Батьківщині.

5 серпня 1952 Білоусова була засуджена до смертної кари, яку замінили на 25 років позбавлення волі, в 1953 звільнена за відсутністю складу злочину.

Лещенко помер в румунській тюремній лікарні 16 липня 1954.

1954 - 2010

Матеріали у справі Лещенко до цих пір закриті. Вдові Петра Лещенко лише вдалося отримати з Румунії єдину інформацію:

LESCENCO, PETRE.ARTIST. ARESTAT. A MURIT ÎN TIMPUL DETENIEI, LA. PENITENCIARUL TÂRGU OCNA.

(ЛЕЩЕНКО, ПЕТРО. АРТИСТ. УВ'ЯЗНЕНИЙ. ПОМЕР ПІД ЧАС ПЕРЕБУВАННЯ У В'ЯЗНИЦІ ТИРГУ ОКНА).

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Музика та виконавці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.”
Олександр Довженко

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.