Аратта - На головну

23 травня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в містечку Заліщики (Тернопільська область), після нападу Німеччини на Польщу в 1939 році, деякий час перебував польський уряд. А вже після вступу у війну Радянського Союзу, цей уряд через Румунію евакуюється в Англію, й до 1945 року вважався легітимним урядом Польщі...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Вибори без вибору. Кого і як ми обираємо

Людина і влада 18930 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 6.07.2010 | Всі публікації | Версія для друку

Вибори без вибору. Кого і як ми обираємо
За майже двадцять років сучасної історії України громадяни вже пройшли певний «вишкіл демократії»: ми багато разів обирали парламент, Президента, місцеве самоврядування. Проте, більшість з виборців, жодного разу не залишилися задоволеними своїм вибором. Відтак, виникають питання: а чи був вибір насправді? Чи нас привчали обирати менш гірше з найгіршого?

Про те, що з вибором у нас не усе гаразд свідчать дискусії народних обранців, які активізуються напередодні чергових виборів. Традиційно, предметом цих дискусій є виборча система. Як результат – в українській виборчій практиці ще не було жодного випадку, щоб правила гри не мінялися напередодні виборчої кампанії.

Взагалі, як на мене, те, що саме обранці, а не виборці, улаштовують подібну суспільну дискусію виглядає дещо патологічно. Бо очевидно й інше: саме ті громадяни, які отримали мандат народної довіри на тимчасове перебування у владі, жодним чином і в жодному разі не висловлювали незадоволення виборчим законодавством одразу ж, після набуття повноважень. Натомість, чим ближче до кінця каденції – тим активніше депутатський корпус нав’язує нам думку про те, що саме та система, завдяки якій вони отримали мандати, є нікчемною й несправедливою. Дивно, чи не так? Але чомусь на це мало хто звертає увагу.

Врешті, ми українці, вже пройшли на практиці всі існуючі виборчі системи. Спочатку ми обирали депутатський корпус за мажоритарною системою, потім – за змішаною, врешті – за пропорційною. І що? Як для пересічного українця, жодна система не мала наслідком ні практичну реалізацію принципу народовладдя, ні якогось помітного покращення рівня життя. Навпаки, кожен наступний депутатський корпус, отримавши мандати, одразу ж забуває про обіцянки і переймається виключно своїми меркантильними інтересами. Зрозуміло, від нашого з вами імені.

Отже, напрошується цілком закономірний висновок: те, що у владу потрапляють, м’яко кажучи, випадкові люди – ніяк не пов’язано із системою виборів. Точніше кажучи, жодна система виборів у виконанні вітчизняних законотворців не спрямована на реалізацію народовладдя, як принципу демократії, а має на меті лише одне: за будь-яку ціну зберегти мандат влади за персоналіями, які фактично скомпрометували себе за попередню каденцію. Бо для більшості з них, якщо казати правду, представницький мандат – це безкарний доступ до суспільних ресурсів, які цими особами трансформуються у власні статки.

І насправді, ви ніколи не задумувалися над тим, кого ми обираємо і як? Можу безпомилково повідомити: нині ми обираємо не конкретних людей, не політичні партії, а лохотронні технології.

Щоб проілюструвати свій висновок, візьму для прикладу останні вибори Президента України.

Якщо проаналізувати передвиборчі програми всіх без виключення кандидатів і співставити їх з розділом Конституції, який регламентує діяльність Президента, то ми побачимо, що жоден з них, включаючи переможця, або не цікавився своїми майбутніми владними обов’язками, або свідомо, ще до обрання, публічно декларував свою неповагу до Основного Закону, йшов на вибори обіцяючи ігнорувати Конституцію. Але парадоксальність ситуації у тому, що більшість виборців, як з’ясувалося, цей аспект ані скільки не стурбував. То ж з якого дива ми зараз вимагаємо від влади дотримання наших конституційних прав, якщо фактично проголосували за їхнє ігнорування? А може, панове українці, треба було про це думати раніше, до голосування? Звичайно, на це можна заперечити: мовляв Президент, вступаючи на посаду присягає виконувати свої обов’язки виключно в інтересах держави і нас, виборців, у межах, визначених Конституцією. Але це знову таки – лише слова, декларація. Ви можете назвати прізвище хоча б одного Президента України, який пішов з посади, отримавши імпічмент? Жодного. А назвіть мені прізвище Президента, який би жодного разу не порушив Присягу і Конституцію?... Так отож. І не буде. Принаймні до того, як народні обранці не ухвалять пакет законів щодо реалізації процедури імпічменту, а Президент його підпише. Питання полягає в тому, який Президент підпише закони, які можуть його достроково позбавити посади? Натомість є очевидний факт – таких поки що не траплялося.
Візьмемо інший приклад: Верховну Раду України. Стосовно парламенту траплялися приклади дострокового припинення повноважень нардепів. Але питання полягає в тому, хто їх ініціював? Що, ініціаторами були ми, виборці? Аж ніяк. Згідно з чинним законодавством, ми, виборці, позбавлені прямого права висловити недовіру народним депутатам. Як відомо, ініціаторами, звичайно, від нашого імені, були Президент та частина нардепів, яка, фактично, була незадоволена іншою частиною своїх колег-обранців, а якщо бути відвертим: всі учасники цих змагань були незадоволені нами, виборцями, бо ми, обираючи їх, не надали жодній політичній силі абсолютної влади. Кажучи по-народному: необмеженого права дерибану суспільного багатства. Що ж змінилося у підсумку дострокових виборів? Змінилася чисельність фракцій політичних партій, склад політичних парламентських партій, проте, не змінилася якість депутатського корпусу. Бо із самого початку, одразу ж після набуття повноважень, нардепи традиційно забули про свої передвиборчі обіцянки і активно, від нашого імені, зрозуміло, розпочали вирішувати свої особисті матеріальні проблеми. Бо, будемо відвертими, саме вони стоять за так званими політичними міграціями: утворенням нардепами нових політичних партій, депутатських груп за інтересами тощо. І наразі ми всі спостерігаємо цілком закономірне явище «тушкування»: коли нардепи, за яких ми, виборці, голосували у складі певної політичної сили з цілком конкретною програмою, публічно наплювавши на наш вибір, стають представниками іншої політичної сили, у такий спосіб спотворюючи наш з вами вибір. При цьому виправдовуючи свої кроки демагогічними заявами, знову таки, від нашого з вами імені. Головне, як це не виглядає парадоксальним, Конституційний Суд визнає спотворення нашого вибору обранцями – цілком законним. Не знаю, як кому, а особисто мені це, окрім театру чиновницького абсурду, нічого не нагадує.

Можемо взяти для прикладу місцеве самоврядування. Воно, як кажуть політикани, наближене до народу, а відтак – дії місцевої влади очевидні кожному громадянину. Отже, що ми бачимо насправді? Насправді ми бачимо той самий дерибан суспільного майна, масштаби якого лише обмежені розмірами території, інфраструктурою та комерційною привабливістю регіону, де розташовано конкретний населений пункт.
Для прикладу візьмемо столицю України – Київ. Бо все беззаконня, яке там коїться вже далеко не перший рік, відбувається буквально під носом у вищої державної влади, і якщо не припиняється, то, вірогідно, не без благословення найвищих посадовців держави. Хіба не так? Бо переконатися, що все не так – поки що просто не має підстав.

Отже, у підсумку здійснення владних повноважень місцевого самоврядування у столиці, ми, кияни отримали: перехід місцевих підприємств-монополістів у руки олігархів, при тому згоди на відчуження комунального майна громади у громадян забулися спитати; роздачу тисяч гектарів землі, яка була власністю громади у руки високопосадовців та будівельних фірм шляхом примітивних афер; зазвичай профіцитна міська казна – порожня, а у заставу під кредити, за безцінь роздаються залишки нерухомості громади; комунікації міста перебувають буквально за межею зношеності тощо. Виникає питання: що ж сталося – стихія, війна чи інше лихо? Чи платники податків припинили поповнювати казну внаслідок страшної кризи і масових банкрутств? Наразі нам, киянам нічого про це не відомо. Проте відоме інше – про епідемію клептоманії у «молодої команди» столичного мера Леоніда Черновецького. Навіть немає сенсу наводити конкретні приклади цієї патології, адже про це не писали й не говорили хіба що ліниві. Але навіть не це головне. Головне те, що ми, кияни, аж ніяк не можемо вплинути на дії влади, яка вже давно нікого, окрім власних персоналій не презентує і не відстоює нічиїх інтересів, окрім власних та найближчого оточення. Ви можете заперечити: мовляв у Києві нещодавно відбулися дострокові вибори і мера, і міської ради. Так, відбулися. Але не тому що громадяни висловили недовіру місцевій владі на референдумі, а тому, що парламент ухвалив таке рішення. І після нього столиця перетворилася у ринг для певних політиканів, імена яких всім добре відомі. Нагадаю, що тодішній Президент Віктор Ющенко, той самий, який нагородив Черновецького «за видатні досягнення» орденом Ярослава Мудрого, поставив завдання своїм підлеглим «перетворити Київ у Сталінград для Тимошенко». І перетворили. У пекло для пересічних киян. І триватиме це, по суті – невідомо скільки, бо Конституційний Суд визначив, що органи місцевого врядування столиці, обрані на дострокових виборах, мають відбути повну каденцію. Чи можуть кияни-виборці припинити цю вакханалію? Практично – ні. Хіба що улаштують революцію. Бо чинне законодавство, ухвалене іншими «народними обранцями», як для себе, практично позбавляє їх цього права до наступних чергових виборів.
Візьмемо інший типовий приклад – місто Васильків. Генеральному прокурору, прем’єр-міністру, міністрам, народним депутатам України щоб дістатися Василькова і все побачити на власні очі треба витратити не більше 20 хвилин, бо місто розташоване приблизно у тридцяти кілометрах від Печерських пагорбів у столиці України. Можу повідомити, що у місті Василькові неодноразово бував Президент України Віктор Ющенко і громадяни, його виборці, неодноразово зверталися до нього з приводу беззаконня, яке чинить місцева влада. Зверталися вони і до народних депутатів – проте, окрім традиційних бюрократичних відписок і імітації бурхливих дій, так нічого не побачили. До речі, «першу скрипку» у міській раді Василькова «грають» партійці Партії регіонів, а підспівують їм «непримиренні опоненти» із БЮТ. Що ж поєднало ці дві політичні сили у окремо взятому населеному пункті Київської області? Ви правильно здогадалися: земельний дерибан. У підсумку – місцева громада фактично залишилася без земель запасу, які успішно реалізовані заїжджим ділкам і «своїм людям» всенародно обраною місцевою владою. Втім, ми також про це писали, і зайвий раз повторювати перелік «подвигів» васильківських «князьків» просто немає сенсу. Окремо зазначу, що задовго до перемоги на президентських виборах Віктора Януковича у Василькові «невстановлені особи» били журналістів, депутатів і просто громадян, які мали сміливість публічно критикувати місцеву владу чи наполягати на її перевиборах. Повторюю, все відбувалося і відбувається не зараз, а вже більше чотирьох років. Повторюю, і Президент України, і народні депутати України, і Генпрокурор – не можуть сказати, що не в курсі, бо всі вони неодноразово отримували письмові звернення громадян Василькова. І результат діяльності місцевого самоврядування у цьому типовому місті – можна побачити неозброєним оком: розбиті, занедбані міські дороги, вщент зруйновану інфраструктуру, комунальне господарство тощо. У цьому українському місті, яке розташоване поруч зі столицею, вже виросло покоління дітей, яке не уявляє, що вулиці міста, окрім центральних, мають освітлюватися вночі. Виникає логічне питання: чого ж місцева громада мовчки споглядає таку владу? Адже, теоретично, згідно з чинним законодавством, виборці мають право провести місцевий референдум і висловити «місцевим князькам» недовіру. Теоретично можуть, а практично – ні. Бо на референдум потрібна згода тієї самої місцевої влади, недовіру якій, збираються висловити виборці. Можу засвідчити, що спроби провести референдум були, був навіть Васильківський Майдан, тільки влада від того, аж ніяк не змінилася. Бо, очевидно, має «волохаті руки» у Києві. Такі «волохаті», що сам Президент Ющенко з ними нічого не зробив. А може не хотів ображати «любих друзів».
Автівка дружини депутата Васильківської міськради Олександра Бабарики після сеансу кримінального "виховання"
Автівка дружини депутата Васильківської міськради Олександра Бабарики після сеансу кримінального "виховання"
Не мають виборці Василькова марних сподівань і на Президента Януковича, хоча б тому, що його однопартійці, - так би мовити, брати по дерибану і вірна опора місцевого мера Сергія Іващенка. Як кажуть у народі: крук круку – ока не виклює... І це, на жаль, абсолютно не залежить від виборчої системи, за якою обиралася місцева влада. Бо окремі персоналії і групи персоналій правлять бал лише там, де Закон існує лише у вигляді декларацій або діє виключно щодо політичних чи бізнесових опонентів. І це стосується не тільки Києва чи Василькова, а переважної більшості міст і сіл України. На жаль.

Що таке демократія? Найголовнішим принциповим правом, яке гарантує демократія – це право громадян формувати владу і пряма залежність влади від настроїв і уподобань більшості. Тобто, у демократичному суспільстві не існує і не може існувати права на пожиттєвий владний мандат. Будь-який владний мандат – тимчасовий і кожного разу, для конкретної особи, він потребує підтвердження довіри суспільства. Формально, українська Конституція визначає народ єдиним джерелом влади, а узурпація влади – є прямим злочином проти суспільства. Проте, насправді, ці фундаментальні конституційні норми досі лишаються деклараціями, а законодавець, який нібито представник народу у владі, абсолютно тим не переймається. Проте, він активно переймається тим, як залишити собі мандат і більш того – привести у владу якнайбільше собі подібних. Чи не так?

Яке пояснення отримало суспільство, коли Верховна Рада України скасувала власну Постанову про проведення чергових вибрів у органи місцевого самоврядування, які мали відбутися у травні? Типу, у держбюджеті, який на той час не був прийнятий, не було передбачено статті про витрати на фінансування виборчої кампанії. Потім з’явилися більш традиційні версії про недосконалість виборчого законодавства, конституційні протиріччя тощо.

Характерно, що вся ця «аргументація» з’явилася вже після ухвалення Постанови про скасування вибрів в якості виправдання рішення парламенту.

Як на мене, всі ці «вагомі аргументи» виглядають смішно, якщо не сказати анекдотично. Наприклад, ніхто і ніщо не заважало народним обранцям, яких у парламенті аж 450, як суб’єктам законодавчої ініціативи, ініціювати поправки до закону про вибори органів місцевого самоврядування два, три роки тому і спокійно, без поспіху, прийняти нову редакцію закону. Чи вони й гадки не мали, що мають відбутися чергові вибори? Ніщо і ніхто не заважав їм виправити «протиріччя» у Конституції: бо про них майже в унісон співають і БЮТівці, і регіонали, і депутати від НУ-НС. Нагадаю, що депутатських голосів у цих фракціях цілком вистачить для внесення поправок у Конституцію.

Ніщо і ніхто не заважав народним депутатам України ухвалити зміни до Закону про бюджет 2009 року, які б передбачали фінансування чергових місцевих виборів. Для цього потрібно було 226 голосів. У нинішньої правлячої коаліції – їх значно більше.

Отже, напрошується лише один висновок, який відповідає дійсності: персоналії у владі не були зацікавлені у виборах. І мабуть тому, що не мали реальних гарантій, що народ, який вони звикли називати «біомасою», обере саме «правильну» владу. Обере без славнозвісного адмінресурсу. Бо саме він чітко проглядається у проекті нового закону про вибори. Але це окрема історія, яка потребує нашої ретельної уваги.

Наразі ж ми, у сухому підсумку, маємо вибори без вибору. Вже майже два десятиліття сучасної історії України. І чи будемо ми мати не псевдодемократичну владу, а справжню демократію (владу народу, а не біомаси) – залежить лише від кожного з нас, а не від персоналій, які тимчасово обіймають ті чи інші владні посади.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Людина і влада»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Слово, що йде від серця, проникає в серце”
Нізамі

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.