Аратта - На головну

17 жовтня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Політична нація. Про перспективи українського халіфату

Політологія 19574 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 1.09.2010 | Всі публікації | Версія для друку

Політична нація. Про перспективи українського халіфату
Протиставлення «політичної» нації та «етнічної» в українських умовах є частиною маніпулятивної стратегії, спрямованої на те, щоб загальмувати формування модерної нації взагалі і не допустити перетворення покірних підданих у свідомих та вимогливих громадян.

Найновіша «Україна модерна» опублікувала цілу добірку матеріалів про те, як химерно змінюються й спотворюються західні терміни і поняття в українському постсовєтському дискурсі. З власного досвіду знаю, як важко буває пояснювати невтаємниченим іноземцям, чому безвинних прихильників федеративного устрою прозивають у нас «федерастами» й закликають судити – не більше, не менше – за посягання на територіальну цілісність України. Чому безвинне слово «двомовність» доводить до шалу кожного щирого українця, так само як і «подвійне громадянство» чи, скажімо, «політична нація» – підступна вигадка ворогів, що намагаються нас, українців, ошукати, обеззброїти й підкорити?

Найсумніше, що всі ці побоювання аж ніяк не є виявом параної, навпаки – вони є загалом природною, хоч подеколи й перебільшеною, реакцією української сторони на суто демагогічне використання усіх цим термінів і понять їхніми ідеологічними супротивниками. Українці можуть не знати, що таке політична нація у західному ліберально-демократичному дискурсі, або – як у тамтешніх політичних і юридичних практиках забезпечується двомовність. Проте вони досконало знають, що до панівного в Україні совка та його ідеологічних речників усі ці західні категорії мають приблизно такий самий стосунок, як і до Кім Чен Іра та Ахмедінеджада. Українці, на відміну від іноземців, бачать досвід СССР, досвід сучасної Білорусі та автономій РФ, досвід совкового Придністров’я, Криму й Донбасу, тож мають достатні підстави не довіряти солодкоголосим співам Корнілова, Колесніченка та інших луб’янських солов’їв.

Це не означає, однак, що повернення термінам їхнього автентичного значення є неможливим чи невчасним. Навпаки, саме прояснення термінів і їхня деконструкція у дискурсі опонентів, а не їхнє огульне заперечення й апріорне відкинення, має стати головним засобом інтелектуальної протидії термінологічним маніпуляціям та фальшуванням, що не мають насправді нічого спільного ні з Заходім, ні з ліберальною демократією. Свого часу я зробив таку спробу стосовно «двомовності», час тепер, певно, звернутися й до «політичної нації».

Отже, передусім треба усвідомити, що кожна нація є політичною й водночас кожна має певне етно-культурне («національне») ядро. Політика, за Арістотелем, це «державні справи» (а точніше – «міські», бо міста у Греції, власне, й були державами) , а πολιτικος – це не лише «громадянин», citizen, а й, дослівно, «міщанин», – людина, що має право й обов’язок брати участь у вирішенні всіх справ міста-держави. По-сучасному, політика – це процес прийняття і здійснення колективних рішень. Уявити собі неполітичну націю, отже, неможливо, бо ж сама суть нації – це громадяни, які приймають політичні рішення – делеґують владу виборним органам та контролюють їхню діяльність.

Андрій Бондар влучно зауважив, що у нас нема політичної нації, тому що нема, власне кажучи, ані самої нації, ані політики у модерному значенні того слова. Я б лише уточнив, що і нація, і, відповідно, політика в нас усе-таки є, але в зародковому стані – у стані затяжного й болісного формування. Тому що насправді існує вже певна політична меншина – свідомі своїх прав громадяни, які не лише вибирають владу, а й намагаються зробити її підзвітною й підконтрольною. Проте є також маса підданих, котрі задовільняються цілком середньовічними патрон-клієнталістськими стосунками зі своїми володарями, що перебувають фактично поза єдиним для всіх правовим полем. (В Україні, як і в середньовічній Русі, цілком різні покарання за той самий злочин накладали на смердів-холопів і на бояр-олігархів та їхніх депутатських, прокурорських і всяких інших дружинників. Називати цей халіфат «політичною нацією» означає абсолютно не розуміти ані що таке нація – як спільнота рівних перед законом громадян, ані що таке сьогоднішня Україна – як суто феодальне утворення).

Звичайно, цей постсовєтський релікт існує в модерному світі, та ще й на європейському континенті, де нормативна цінність ліберальної демократії вважається незаперечною. А отже й українські «еліти» (українські в суто територіальному, а не в безмірно чужому й незрозумілому для них національному сенсі) змушені опановувати відповідну риторику й імітувати у своїх володіннях демократичні інституції й процедури. Але оскільки суті цих інституцій та процедур вони насправді не розуміють і в душі глибоко зневажають, то всі відповідні зусилля спрямовують не на їхнє вдосконалення, а на вихолощення – творення суто потьомкінської («суверенної») демократії та славнозвісну, належно відзначену ще Хав’єром Соланою, «гру з правилами», замість гри ЗА правилами.

Зрозуміло, ці «еліти» не зацікавлені ані у формуванні модерної нації, сама ідея якої передбачає беззастережну рівність усіх перед правом, ані в появі громадян та, відповідно, громадянського суспільства, здатного їх ефективно контролювати. Феодальні «еліти» зацікавлені у покірних підданих, якими можна легко маніпулювати й за допомогою яких можна успішно леґітимізувати перед міжнародним співтовариством свою кланово-корпоративну владу на імітаційних виборах. Громадянське суспільство як основа модерної нації є головним їхнім ворогом. Тож зусилля усіх самозваних постсовєтських «еліт» послідовано спрямовані на його знищення – через юридичні обмеження та поліційні репресії, через пропаґандистську дискредитацію та марґіналізацію, а головне – через системні й ситематичні утиски малого й середнього бізнесу як економічної бази антифеодального «третього стану», основи новочасного громадянства та, відповідно, політичної нації.

Протиставлення «політичної» нації та «етнічної» в українських умовах є частиною маніпулятивної стратегії, спрямованої на те, щоб загальмувати формування модерної нації взагалі і не допустити перетворення покірних підданих у свідомих та вимогливих громадян. Історично таке протиставлення походить із німецької політичної думки ХІХ сторіччя, яка розрізняла поняття Staatsnation та Kulturnation. Ішлося насамперед про два різні способи формування новочасних націй: «державні нації» творили передусім зусиллями державного апарату на основі спільних для всіх законів, «культурні нації» ж творили зусиллями інтеліґенції на основі спільної для цієї бездержавної спільноти культурної спадщини. Спосіб формування нації, безумовно, мав вплив на її подальший характер, дискурсивну леґітимізацію, визначення пріоритетів, облаштування й функціонування державних інституцій, здійснення тих чи тих політик. Але з плином часу умовність такого поділу ставала дедалі очевиднішою: навіть найбільш «політичні» нації, як, скажімо, французька чи американська, мають виразне етнічне ядро й забезпечують мовно-культурне домінування «титульної» групи або прямими (як у Франції), або непрямими (як у США) дискримінаційними заходами щодо всіх інших. І навпаки, навіть найбільш «етнічні» нації, як, скажімо, єврейська (ізраїльська) чи латиська або естонська, забезпечують рівні політичні права всім своїм громадянам, незалежно від їхньої мови, культури, релігії чи етнічності. Саме тому в латиському чи естонському парламентах є чимало російськомовних депутатів, а в ізраїльскому кнессеті – не лише російськомовних, а й арабськомовних. Лояльність – це, власне, все, що новочасна нація вимагає від своїх громадян, а рівні політичні права – це той мінімум, який вона їм навзамін пропонує. У цьому сенсі всі модерні демократичні нації є політичними (громадянськими), тимчасом як їхня «етнічність» лише вказує на певні історичні особливості їхнього формування, або ж узагалі є суто оцінковим і часто демагогічним судженням: досить зазначити, наприклад, що в «етнічній» Литві чи Латвії меншини мають куди більше мовно-культурних прав, ніж у «політичній» Франції або Греції (котрі навіть не думають ратифіковувати Європейську хартію міноритарних мов).

Протиставлення «політичної» та «етнічної» нації в Україні демагогічно реалізує відразу дві облудні стратегії. По-перше, дискредитує й марґіналізує ті зародки політичної нації, що формуються у сьогоднішній Україні, представляючи їх як щось суто «етнічне», партикулярне, імпліцитно або й експліцитно «націоналістичне», вороже всім іншим етнічним та мовно-культурним групам. А по-друге, фальшиво підносить на щит та розпропаговує як ідеал «політичної» нації те, що нею не є і ніколи не стане: масу підданих з ідентичністю гомо совєтікуса, сповнених сліпої відданості своїм хазяям-феодалам і такої ж сліпої ненависті до громадян, ототожнених у їхній уяві з ненависним Заходом, ще ненависнішими «націоналістами» та підозрілою, і тому теж ненависною, свободою.

Українська нація, безумовно, формується – саме як нація всіх громадян України, що мають рівні політичні права, але мають також належну політичну лояльність. Тобто визнають і шанують українське етно-мовно-культурне ядро політичної нації; визнають, що на окресленій території саме українці реалізують своє право на самовизначення; що саме українці – як жодна інша етнічна група на цій території – історично боролися й масово гинули за це право, і що саме українці готові й надалі відстоювати це право всіма доступними засобами.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Відберіть у народу все, і все він може повернути, але відберіть мову, і він ніколи її більше не створить... Нову батьківщину може створити народ, але мову - ніколи; вмерла мова в устах народу - вмер і народ...”
Костянтин Ушинський

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.