Аратта - На головну

26 травня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейських нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Аратта - найперша держава

Аратта - прадавня Україна 31818 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 30.05.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Аратта - найперша держава
Жерці-правителі Аратти спромоглися протягом майже чотирьох тисячоліть – між кінцями VII-III тисячоліть до н. е. – зберігати общинний, докласовий лад у своїй найпершій в світі державі. Аратту та й загалом державність такого, дорабовласницького, типу відкрито лише нещодавно. Тому вона, а значить і витоки цивілізації загалом, була невідомою засновникам теорії історичного матеріалізму.

Основи державності

Назва держави Аратти прочитана шумерологом-мовознавцем А. Г. Кифішиним серед написів Кам’яної Могили та Подунав’я VI-IV тисячоліть до н.е. Дещо пізніша глиняна табличка з Горбуновського поселення, розташованого аж у Південному Заураллі. Ця табличка є копією частини тексту з «Грота Бика» (центрального святилища Могили), скопійованого також для святилища 23/VII Чатал-Гуюка. Ось ці тексти в їхній можливій послідовності:

Уту предків перших (людей) судив – (це) першолюди Півночі. […] (На пагорбі) Дуку утуги Аратти (біля) Древа Правителів Сина МЕ людей Спареними МЕ судили.
(За наказом) утугів Аратти Ламар (у) 80 (році) правителів судить.
Вівця схоплена жерцем Аратти.
Коли Уту Лірою в Аратті заволодів – Думузі до Ніназа у провалля насіння направив.


Ці календарно-міфологічні тексти можна розуміти так:

За часів Льодовика першолюди підлягали суду Сонця… Пізніше ж людей судили – на Білому Пагорбі біля Древа Правителів, від імені Сина Буття та ще й Двічі-Буттям [тобто найвищим судом] – демони Аратти [а не Сонце].

За наказом демонів Аратти у 80 році [якогось літочислення] правителів судив Бог-Захистник.

Верховний жрець Аратти приніс у жертву вівцю.

Коли Сонце вступило над Араттою в сузір’я Ліри – тоді вмираючий-і-воскресаючий Бог-пастух Думузі (‘Син покинутий’; ‘Пращур’) направив насіння у борозну [тобто засіяв поле] під покровительство ‘Владики семені пізнання’ (Нін-а-зу).


Із цих розшифровок чотирьох текстів робимо кілька висновків:

По-перше, Аратта продовжила давню культуротворчу традицію, яка посідала територію від Піренеїв і Карпат – до Анатолії й Алтаю. Але державний лад, що прийшов на зміну первісності часів Льодовика, став протилежністю її додержавного устрою. Тепер найвищі судді-утуги, які діють від імені всесвітніх законів і вважаються втіленням Божественної Істини, пов’язуються вже не зі світлом, а з темрявою – із демонами. Проте, цим самим підкреслюється не зло Закону, а Його надлюдська сила. І дійсно: державний лад, навіть найкращий, є насильством порівняно зі свободою додержавного ладу. Сутність будь-якої держави: зняття протиріч, що стають вибухонебезпечними. А такі протиріччя почали накопичуватися (спочатку між суспільством і природним середовищем його існування, далі – між богатими й бідними племенами і т. д.) внаслідок «Великої неолітичної революції». Згадаємо, що вона уявляла собою перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства (від мисливства й збиральництва – до скотарства та хліборобства), – і цей перехід відображено в четвертому тексті. Виникнення ж державності-цивілізації стало найвищим результатом тієї революції.

По-друге, суд у Аратті був досить людяним, бо проходив під покровительством бога-захисника Ламара. Його ім’я споріднено з Араттою: обидва походять від ‘Полум’я’. Воно ж хоч і небезпечне, але переважно корисне.

По-третє, державний лад Аратти передбачав Верховного Жерця (який, по-четверте, вважався втіленням Бога-пращура Думузі).

Наявність державного ладу в Аратті (Арита «Вєди словена») засвідчують прадавні, напевно найперші назви цього історичного явища. Хаттська назва державності – Кал-лам-АСУ: ‘Бик-полум’я-БОГ’, «спільнота під покровительством вогненного БОГА-Тельця». Слов’яни зберегли цю назву у Калиці «Вєди словена» й Колуні (Голунь) «Велесової книги»; у сучасних Коломиї, Кальневі, (о)колиці й клуні (’сховище’ збіжжя та ін.). Пеласги та греки (що знали Гелон) переклали цю праназву принагідно до свого міфічного Таврополіса (‘Биком захищене’ місто-держава) – з яким була одвічно пов’язана таврійська богиня Артеміда ( ‘А(ра)ти м(атір) Іда’) Тавропола.

Дещо пізніша і вже індоєвропейська (а не праіндоєвропейська) назва государство. Цей термін розкладається на словосполучення ‘го(вяд) (А)СУ дар(уюче) (суспіль)ство’: «суспільство, спроможне приносити корів у жертву БОГОВІ». На час і араттську специфіку государства вказують не тільки назви БОГА й великої рогатої худоби, але й її приручення в археологічних культурах, генетично передуючих трипільській. При цьому «дарування Богові» мали характер релігійної (‘правлячої’) системи, що успадкоємила традиції протошумерів і протохаттів VII-ІV тис. до н. е. Про неї розповідається в кількох священних піснях «Вєди словена».

Ведичний термін держава (від санскритського диржя-ва: ‘довжиною володіти’) виникає пізніше й зводиться до «простирання території». В Аратті вона, на думку А. Г. Кифішина, базувалася на 4х2 ритуальних ланках “Чотирикутника” (предтечі арійської Вари та наступної Скіфії), осмисленого у його природньо-екологічному та людино-суспільному аспектах. Кути тієї території знаходилися біля сучасних сіл Полунічне (Львівщина), Полуденне (Черкащина), Полутори (Тернопільщина), Полум’яте (Луганщина). Останній пункт пов’язувався, напевно, із затопленою Азовським морем котловиною – яку греки вважали ‘Непроглядним’ Аідом, потойбічним краєм своїх пращурів-мерців. Навколо третього зосередилася найбільша (23) кількість міст Аратти. В області двух перших пунктів досі існують населені пункти з дещо ослов’яненими протошумерськими назвами: Урич, Урож тощо. А «в Закарпатье рядом стоят Лагаш, Ур и Урук, выступающие в ритуальной связке, как и впоследствии в Шумере» [М. І. Кікешев з посиланнями на Кифішина; 2003].

Чимало дослідників, від В. В. Хвойка до В. М. Даниленка і В. Ф. Мицика, визнають наявність у Трипіллі (тобто в Аратті) писемності. Чи визнає М. Ю. Відейко [2003], незрозуміло: «Існувала об’ємна система з глиняних жетонів – для обліку, подібна до давньосхідної. На аналогічній базі у другій половині IV тис. до н. е. склалася протописемність шумерів – найдавніша серед нині відомих у світі. Однак саме в цей час трипільське суспільство потрапило в кризу», тому його «орнаменти, знакова система поступово пішли в небуття»; і це при тому, що «староєвропейська писемність на 2000 років давніша за шумерійську», бо існувала вже в VI тис. до н. е.

Пояснити таке роздвоєння позиції Відейка неважко. Коли цей дослідник переказує висновки М. Гімбутас – тоді він “за” писемність (не Трипілля, щоправда, а розгляненої американською дослідницею сусідньої Вінчі); коли ж підходить до необхідності визнати правоту зазначених вище співвітчизників – тоді він “проти”. До того ж Відейко намагається зрівнювати незрівненне: писемність общинної Аратти, коли священним словом вважалося усне, – і бюрократичні записи рабовласницького Шумера.
Перша традиція й досі зберігається у Бгараті-Індії; від її сучасносні у глиб тисячоліть тягнеться все більш тонка вервечка недбалих нотаток на папері, листях, кістках або глині; величезні ж тексти понині завчаються на пам’ять і передаються з покоління в покоління.

А друга традиція, що розповсюдилася з Шумеру в Єгипет і далі, з самого початку була втілена в грандіозні архіви “глиняних книг” тощо.

У 1990 і наступних роках шумеролог-мовознавець А. Г. Кифішин зробив кілька перекладів досить виразних написів на керамічних виробах культури Кукутені-Трипілля. Серед них є згадки про Праматір-неню із Близнятами (…це друге святилище близнят Інанни) і, можливо, про “Всесвітній потоп”, насланий ‘Долею’, посланцем Енліля (Намтар суд Води (на) рід людський постійно ллє). В інших текстах Подунав’я – теж араттських, проте без вказівки назви країни – згадуються жриці. Їхні суспільні повноваження досить великі, а сутність сягає ототожнення з Богинями:

‘Жінка Воїнів’ возвеличила (спалила) воїнів Святилища Вогню, не давши (їм) вийти із (палаючого) Святилища.

Отже, воїни в Аратті були підлеглі жрицям; загалом – жрецькій касті. Але й її представники підлягали законам, за якими (згідно написам на трьох табличках із жертовника Тертерії, в Румунії):

За наказом бога Шауе [Ша-у-е: ‘Ум старійшин храму’] старійшину ритуально спалено. Це десята (жертва). Сорокове княжіння.

Людські жертвоприношення Аратти були необхідним елементом її державного ладу. Елементом страшним, як на нашу сучасну мораль, – але пов’язаним не із людиноненависництвом, а зі Спасительством. Його сутність полягала у знятті протиріч аж до головного – протиріччя між життям-смертю-життям. Що поробиш: людина смертна, це є природним законом. Аратта мужньо стояла на цьому й подібних законах (яких європейська культура, починаючи з античних часів, боязко намагається уникнути або нерозумно підігнати їх під гасло «людина – мірило речей»). Тому жерці-правителі Аратти, дійсні слуги народу, вміли навіть власною смертю прислужити суспільству. При цьому справедливо вважалося, що добровільна (з більш-менш виразною примусовістю, регламентованою традиційним обрядом) смерть одинаків ліпше загибелі тисяч людей у військових сутичках тощо. Які тоді теж регламентувалися й мали характер не нищення супротивника, а демонстрації сили вождів чи героїв, – тобто були спрямовані на зняття суспільних і міжетнічних протиріч.

Не вічні також лани та поселення. Тим паче, що будинки Аратти були, в основі своїй, дерев’яними – і через деякийсь час вимагали перебудови. Археологи визначають той час 50-100 роками; через такий же проміжок часу виснажувалися людьми довколишні землі. На залишені місцини не поверталися, землеробство було екстенсивним. А 250-300 років фахівці припускають на таке зростання “трипільського” населення, яке вимагало розселення. Доцільно звести ці підрахунки до числа почасти співіснуючих поколінь (3 на 100 років, за визначенням демографів). Отже, десь четверте покоління мешканців обирало собі поблизу місцину – й підіймало там цілину, будувало новий кал-ламасу, перегоняло туди худобу й перевозило реманент. А старе місто й довколішні села приводилися в ритуальний порядок – і спалювалися в момент переселення. То була пожертва богам та, водночас, найвищий прояв Спасительства. Окрім господарчо-побутових цілей досягалася, напевно, й найголовніша – суспільна. Такими періодичними самоспаленнями (великими десь через 3х3 покоління) – не тільки «градів i вєсей», але й себе та інших добровольців – жерці-правителі Аратти тримали в енергетичній напрузі народ, не даючи йому розслабнути до деградації в тодішньому «Золотому віці».

Описаний звичай ліг у підмурок індоарійського вчення про День Брахми. За ним, Всесвіт виникає із ‘Вогненного Зародку’ Хіраньягарбхи, проходить чотири ‘великих покоління’ махаюги (від щасливого “золотого” до страшного “залізного”), а потім згорає-оновлюється у всесвітній пожежі – після якої починається новий День. Відповідний міфоритуал простежено в кількох курганних групах української Наддніпрянщини – зокрема на півострові Чонгар (у Сиваській затоці Азовського моря), де поселення араттів передувало курганам аріїв. Зазначене вчення досі живе у Бгараті (Індії) як спадкоємність Аратти.

На Русі ж, де Арта-Арсанія проіснувала до ІХ-ХІ століть, ця традиція трансформувалася згодом у звичай самоспалення рідновірів і старообрядців, залишилася в освяченні “піднятої цілини” та “прощання з Матьорою” (за назвами відомих романів Шолохова й Распутіна). У кіноромані Довженка «Поема про море» є сцена упорядкування селянами хат, що ось-ось мають зникнути під хвилями дніпровського водосховища – чергової “стройки Комунізму, світлого майбуття всього людства”.

Про індоєвропейську систему святилищ-обсерваторій сказано вище; далі її розгляд буде продовжено. Це була не тільки державна, але й міжнародна система регуляції економічних, суспільних, етнічних та інших взаємозв’язків – сягаюча аж всесвітніх засад буття-й-небуття.

Справляючись із тогочасними протиріччями, жерці-правителі Аратти спромоглися протягом майже чотирьох тисячоліть – між кінцями VII-III тисячоліть до н. е. – зберігати общинний, докласовий лад у своїй найпершій в світі державі. Аратту та й загалом державність такого, дорабовласницького, типу відкрито лише нещодавно. Тому вона, а значить і витоки цивілізації загалом, була невідомою засновникам теорії історичного матеріалізму. І вони – Маркс, Енгельс, Ленін – відштовхуючись від уявлень свого часу про “найперші” рабовласницькі країни, невірно вважали, що державність-цивілізація стоїть на класовому розбраті суспільства, експлуатації народних мас можновладцями, нищівних війнах. Відкриття общинної (‘комуністичної’, французькою мовою) держави Аратти, до того ж найдавнішої в світі, якісно змінює розуміння основи цивілізації: вона стоїть на свободі, братерстві й рівності – які є нормальним станом суспільства, тоді як рабовласницька й наступні класові формації є лише викривленими надбудовами цієї основи.

В Європі (не кажучи про інші континенти) общинна державність проіснувала поряд з класовою до ХVІ-ХVІІІ століть включно. При цьому безпосередня традиція Аратти простежується в 12 містах-державах “чорнолісців”-сколотів, а також русенів-етрусків; натяки на неї є в арабських описах руської Арт(с)анії ІХ-ХІ століть. Народна влада на чолі з одвічним Віче була скасована в Новгороді лише при Івані Грізному. А в Запорізькій Січі – «першій демократичній республиці новітньої Європи» – козацька Рада перестала існувати лише у 1775 році… Надалі цю традицію (запорізьку, не знаючи вже про араттську) намагався відтворити Батько Махно та деякі інші комуністи; по суті ж вона відтворюється нині в Скандинавських країнах.
Розквіт Аратти

Виникнувши близько 6200 р. до н. е. (або давніше на 700-900 років, за іншою системою археологічного датування), держава Аратта розташовувалася спочатку ближче до малоазійського Шу-еден-на-Кі-дуга (сучасного Чатал-Гуюка), аніж до наддніпрянського Шу-Нуна (Кам’яної Могили). Її найдавніша історія пов’язана з археологічними культурами Подунав’я: Кереш, Старчево, Боян, Прекукутень. Надалі центр Аратти почав просуватися ближче до Дніпра, і цей рух та розквіт відомий археологам як формування культури Трипілля (за назвою села біля Києва, де розкопками В. В. Хвойка у 1893-1899 роках була відкрита й названа ним трипільська археологічна культура).

Початок просування датується зараз близько 5400 (або молодше на 700-900 років) р. до н. е. й визначається (за В. М. Даниленком), як подальший розвиток буго-дністровської культури. А та виникла внаслідок розгляненої вище експедиції жерців-правителів у 6200+97 (+ ≈800) р. до н. е. “Буго-дністровці” розвідали й обжили землі, нові для вихідців із Шу-еден-на-Кі-дуга; за ними рушили “кукутенці-трипільці”. Вони прийшли у Дунайсько-Дніпровське межиріччя з розвинутими вже господарством, металургією, будівництвом тощо.

Які причини примусили Аратту зміщувати свій центр від Дунаю до Дніпра? Не будемо поки що торкатися проблеми геокосмічних катастроф та погіршання клімату, а обмежимося лише одним з їхніх наслідків. Між 5650-5000 роками до н. е. (чи років на 700 раніше) урвалося існування Шу-едена та інших значних поселень “праіндоєвропейців” Малої Азії. У цей час звідтіля пішла на Балкани нова хвиля переселенців, знана лінгвістами й археологами як індоєвропейська культура Вінча. Ясно, що вона потіснила Аратту.

Дослідники визначають три головних етапи в розквіті Аратти, яку прийнято (у 1893-1992 роках, між відкриттями її залишків та самоназви) умовно називати «Трипіллям» або «трипільською археологічною культурою». Насьогодні відомо 2042 її пам’яток, понад 1800 з яких – поселення [ЕТЦ, 2004].

Найдавніші поселення І етапу з’явилися близько 5400 р. до н. е. на південному сході Трансільванії, в молдавському Прикарпатті та в долинах лівобережних притоків Дунаю; надалі вони розповсюдилися до Південного Бугу. Разом із “трипільцями” разповсюдилася металургія міді, витоки якої йшли з Малої Азії й Балкан, але надалі спиралися на родовища Карпат і Волині. Є данні про приручення коня й виникнення орного хліборобства (при домінуванні мотичної обробки землі; переложного) та виноградарства. Перевежало вирощування трьох сортів плівчастих пшениць і голозерного ячменю, вирощували також горох; використання диких рослин – голозерної пшениці, проса, вівса, віки – було пов’язано зі скотарством і, можливо, селекцією. Садівництво представлено аличою, сливою, абрикосом. Тваринництво було придомно-пастушим; тримали велику й дрібну рогату худобу, свиней, собак, коней – упряжних і верхових. Не відцуралися “трипільці” й від прадавніх мисливства та збиральництва.

Археологи знайшли більше 200 поселень раннього етапу Аратти. Вже тоді переважали прямокутні наземні житла площею до 50-140 кв. м. За даними кінця І та наступних етапів, будинки складалися з дерев’яного каркасу, стін із колотих дрючків або плетених з лози, горизонтальних стель, горища й двосхилого даху, критого соломою або очеретом чи дерном; опалювалися будинки печами й відкритими вогнищами. Із середини й зовні будинки обмазувалися замісом із глини й полови, а потім білились і фарбувалися, а також розписувалися – в ті ж червоний, рудий та інші кольори, що й кераміка (кінця цього етапу, на якому переважав різний орнамент). Печі були купольними, без димарів; малися хрестовидні та ін. вівтарі, глиняні лави і вимостки, кам’яні зернотерки та керамічний посуд; дерев’яні меблі археологами не вивляються. Будувалися окремі сушилки для зерна, комори й льохи. Подібні будівлі дотепер трапляються в глухих селах України й Молдови. Особливостями ж тодішніх були хіба що хрестовиді та інші алтарі перед вогнищами, господарчі ями та круглі віконця (напевно, з висувними рамами, затягненими вичиненими міхурами тварин). А найбільшою відміною стала, з кінця І етапу, двоповерховість будинків, які іноді мали ще й напівпідвальний поверх з майстернями, пекарнями тощо. Господарчим же був і перший поверх, де утримували також худобу; мешкали переважно на другому [К. В. Зиньковский, 1983; Л. П. Корнієнко, 1994; М. М. Шмаглій, 2001].

Будівлі, числом за 20, розташовувалися в ряд понад річковими кручами й захищалися також ровами та валами. З‘явилися й кругові планировки. Площа поселень досягала 10 га. У будинках мешкали, напевно, сім’ї від одного до трьох поколінь. Поселення складалися із садиб, родинних і ремісничих “кутків”, мали будівлі для громадсько-ритуальних зібрань. Проте виразних храмів (для вшанування жерцями окремих богів) та палаців (будинків можновладців) немає, а це вказує на общинний лад. Більша чи менша заможність родин – яку можна визначити за розмірами жител, наборами й якістями посуду тощо – пояснюється природньою градацією дружності, працьовитості, громадського поділу труда, суспільної ієрархії й т. п. людей; виразні ж підстави для висновків про класове розшарування – відсутні.

Опріч окремих жертвоприношень під родинними вогнищами, поховань цього та наступного етапів не виявлено. Небіжчиків, вірогідно, спалювали та розвіювали над річками й ланами – як дотепер це робиться в Бгараті (Індії).
ІІ етап розпочався близько 4600 р. до н. е. Територія, побут, господарство змінилися мало, – хіба що затвердилося орне (дерев’яними ралами й виведеними в Аратті волами) хліборобство, яке довго потім залишалося найрозвиненішим у всьому світі. Провідною з трьох плівчастих пшениць стала двозернянка, розповсюдилося вирощування плівчастого ячменю. Але порівняно з І етапом склад зернових культур змінився мало. Двозернянка – ярова пшениця, зберігали й сіяли її колосками, у останньому випадку загортаючи в землю сохою. Аратти були причетні й до винайдення возів. Дерев’яні вироби не збереглися, але уявлення про них можна скласти на підставі глиняних моделей коліс, саней, човнів, крісел, будинків тощо. Розповсюдилося ткацтво, навіть узорчасте. Виникли общинні центри по виготовленню кераміки.

Значно збільшилися кількість поселень та їхні площі – до 40, в окремих випадках до 100-300 га. Вже за цією ознакою можемо говорити про міста Аратти (бо «протоміста» біля Ієрихона й Чатал-Гуюка сягали лише 3 і 14 га). Тим більше, якщо прийняти до уваги переважаючу двоповерховість будинків і правильне планування цих міст, яке стало переважно концентричним. Виділяються садиби з трьох будівель та господарчих ділянок. Характерні забудови трьома округлими вулицями з площею посередині, яка слугувала для загону худоби, народних зібрань та ін. Подібне призначення, але передусім календарне, мали майдани. Ці святилища-обсерваторії супроводжували, за даними аерофотозйомки [К. В. Шишкін, 1964], чимало поселень. Понад 40 міст мали захисні рови та вали. Захист (більше, напевно, від хижаків, аніж від ворогів) здійснювався, головним чином, поєднанням зовнішніх стін крайної вулиці.

Житлові умови, спорідненність кварталів, побут залишаються майже колишніми; читкіше простежується розвиток суспільного життя. Площа громадських будинків сягає за 300-1000 кв. м, не поступаючись «величиною громадським спорудам доби енеоліту у Месопотамії» [ЕТЦ, 1, с. 338]. Відомо кілька глиняних моделей таких «храмів» рубежа ІІ-ІІІ етапів (більшість зберігається нині в приватних колекціях С. М. Платонова та О. С. Поліщука). В оздоблені цих споруд виражено календарне підгрунтя: річний цикл з особливим пошануванням Місяця й Тельця. М. Ю. Відейко, загалом не визнаючи зв’язків Аратти-“Трипілля” з Шумером, погоджується з тим, що «давні європейці були якимось чином ознайомлені з архітектурними, культурними та релігійними традиціями далекої Месопотамії». В обох регіонах у V-IІІ тис. до н. е. зводилися подібні храми, знані в першому як «дома народження» богині Нінтур. Передумови її культу простежено А. Г. Кифішиним у придніпровському Шу-Нуні серед написів кінця VІІ тис. до н. е. То ж звідкіля й куди йшли головні культурно-історичні впливи? Відповідь однозначна: із дунайсько-дніпровської Аратти – у напрямку месопотамського Шумера.

ІІІ етап почався десь у 3500 р. до н. е., а закінчився близько 2750 (2200, за найпізнішим датуванням) року до н. е. Клімат та пограниччя степів і лісостепів стають подібними до сучасних. До складу зернових долучається просо, що стає характерним для зазначенного пограниччя. Поселення Аратти розповсюдилися до морського узбережжя сучасної Одещини та до лісів пониззя Припяті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни. А центр держави зосередився в майже замкнутому межиріччі Південного Бугу, Собу, Росі, Синюхи. Тут знаходилося скупчення з 23 найбільших міст-держав Аратти. Вони були відкриті в 60-х роках пілотом-геодезистом К. В. Шишкіним та археологом М. М. Шмаглієм. Шмаглій, учень В. М. Даниленка, першим серед колег київського Інституту археології Академії наук УРСР погодився перевірити й визнати аерофотознімки цих “великих поселень” або “протоміст” – як і досі звуть їх співробітники ІА НАНУ (не наважуючись остаточно порвати з настановами «історичного матеріалізму», за якими перші міста та державність на території України виникли лише внаслідок колонізації Причорномор’я рабовласниками Греції).

Міста Аратти, біля теперішніх сіл Майданецьке і Тальянки у нинішньому Тальнівському районі Черкаської області, досягли 300-450 га! (Шумерське місто-держава Ур досягне такої площі лише наприкінці існування Аратти. Щоправда щільність населення там була вище араттської у 3-6 разів.) При цьому більше з них складалося з 2700 будинків, де мешкало 14175 людей, які обробляли 4252 га посівних культур (за підрахунками В. А. Круца). Менше місто населяло 6-9 тис. людей, які годувалися з поля у 1800-2700 га (за М. М. Шмаглієм та М. Ю. Відейком). Вони мали обриси людської стопи та пташиного яйця. Ці фігури відображають міфи про Праяйце Всесвіту та Слід Вішну – що досі шануються в Бгараті-Індії. Та й назва Вишнопіль – сусіднього із Тальянками села – збереглся, можливо, з часів існування зазначеного поліса. В інших містах простежуються спіральне, радіальне, хрестовиде планування вулиць. Такі фігури могли співвідноситися з образами зміїв-хранителів (Шеша і Вала), а також Сонця.

Сполучення міста, кількох довколішніх сіл чи сезоних хуторів і одного або більше святилищ-обсерваторій (майданів) виказують полісний тип державності – як його називали пеласги та греки. До них хатти називали його ж калламасу (див. вище про походження слов’янських Калиця, Колунь – коло – Коломия), шумери – у(н)ру, а середньовічні русичі – гради і вєсі. Що місто – то і держава! Поліси-‘захисти’ Аратти визнавали спорідненість між собою – про це свідчить близкість культових статуеток й орнаментів тощо, – але дотримувалися незалежності від сусідів. Таке етнодержавне об’єднання можна вважати федеративним. Його традиція відома історикам 12 міст-держав – вибудованих сколотами української Наддніпрянщини одночасно з русенами італійської Етрурії… Слід підкреслити, що поліси з комплексу “місто, села, майдан” проступають лише на деяких аерофотознімках у розшифровці пілота-картографа Шишкіна. Археологами такі комплекси досі не досліджено. А із численних майданів частково розкопані лише біля с. Козаровичі (під Києвом) та с. Маяки (Одещина), та й то без астономічних обстежень. Ці споруди відносяться до кінця існування Трипілля, проте поява подібних у придунайській культурі мальованої кераміки Лендель на рубежі VI-V тис. до н. е. дозволяє сподіватися на відповідне датування й найдавніших майданів України.

Особливо необхідно зупинитися на кераміці Трипілля, яка досягла найвищого розквіту – як і вказані вище міста – на початку ІІІ етапу. У виготовлені кераміки було впроваджено гончарне коло, яке грало допоміжну роль. Може тому, що (за етнографічними даними нащадків араттів та аріїв) священним вважався лише посуд, виліплений вручну. «Збільшується кількість керамічних центрів та стандартизація продукції. Багато спеціалізованих поселень працюють на обмін. Гончарство виходить за межі общинного ремесла» [ЕТЦ, 1, с. 299]. Посуд майже перестав прикрашатися прокресленими візерунками, а став розписуватися різнокольоровими фарбами. Окрім символів Сонця й Місяця, пір року, дощу та світла тощо, характерні також міфологічні образи і персонажі: Праматір, танцюристки, титани, змії, Телець, Пси, Овен, Небесні Олені. Подібним чином зміюються культові статуетки жіночих, за нечисленими виключеннями, божеств. Тепер це не завжди Праматір з головою змії або черепахи, бо розповсюджуються й фігурки з портретними обличчями. Парні зображення жінки й дівчини у розпису посудин та у скульптурках слід розуміти як втілення матері й доньки: напевно, Інанни та Марени. Перше ім‘я, споріднене з українською ненькою, прочитується дослідниками на кераміці Кукутені–Трипілля, а також на брилах Кам‘яної Могили. Друге ім‘я співпадає із критською марнан-‘дівчиною’ та латинською Марина- ‘Морською’. Який зв‘язок між тими словами – зрозуміло не зовсім. Можливо – ‘Чиста’ і тому гідна бути принесеною (на пожертву) Богові. Опудало Марени на Купальське свято слов‘яни кидають у воду; аратти ж свої статуетки ломали.

На людиноподібних фігурках та посудинах нерідко трапляються зображення деталей одягу, який можна співставляти з традиційними вбраннями українок і молдаванок [А. П. Погожева, 1983; З. Васіна, 2003]. Проте є й суттєва відмінність, почасти збережена дотепер населенням Бгарати. Це – розпис чи татуювання облич. Подібні знаки, а також сліди жіночих і чоловічих зачісок – серед яких найцікавішими є “козачі оселедці” – простежуються також на черепах із курганів та могильників «усатівської культури пізнього Трипілля» (за селом Усатово під Одесою). В лісостепових областях Аратти проявився – одвічний, напевно – обряд спалення небіжчиків; перепалені кістки почали ховати на кладовищах.

Найкращі зображення кораблів на Кам’яній Могилі співставляються із месопотамськими, єгипетськими, крітськими. Перевагу слід віддати першим, на яких шумери потрапили до Єгипту і Сірії (за Д. Ролом). Пов’язувати перших мореплавців Північного Причорномор’я з аріями (носіями ямної археологічної культури) немає фактичних підстав, а от із араттами – є. Тут можна вказати знахідку кам’яного якоря на поселені в Усатові, а також на зв’язки його металургів із середземноморським узбережжям Малої Азії – де кораблі оріян (приморських араттів) могли зустрічатися з шумерськими та ін.

Історія ІІІ етапу Аратти межиріччя Дністра та Дніпра пов’язана із Шумером межиріччя Євфрату та Тигру. В них одночасно виникають та зникають великі міста, зміцнюється й розпадається державність. На це звертають увагу навіть ті науковці, що не визнають трипільську археологічну культуру за державу Аратту – із якої виводив себе найдавніший Шумер.

Розглянемо факти цього взаємозв’язку перше, ніж перейдемо до проблеми подальшої долі Аратти – Арт(с)анії – (Бг)Ар(а)ти.
Аратта й Шумер та Бгарата

Вище вже відзначалося, що початок східноєвропейського Трипілля (близько 5400 р. до н. е.) співпав із другою хвилею переселення пращурів індоєвропейців Малої Азії на Балкани. У той же період стався великий парад планет (5434 р. до н. е., за М. О. Чмиховим), що змінив сонячну активність і тим спричинив, напевно, грандіозний землетрус. Внаслідок цього утворилася Боспорська протока (5550+20 р. до н. е., за Б. Балардом), яка поєднала ізольоване до того Чорне море із Середземним. Рівень першого, за підрахунками американських вчених піднявся на десятки метрів. Вода поглинула до 300 км низького північного узбережжя (тоді як високе південне постраждало менше), і утворилося Азовське море. Були затоплені найродючиші чорноземи пониззів Дунаю, Дністра, Дніпра, Дону, Кубані. Цілком вірогідно, що їх приморські долини були натоді заселені ще дотрипільськими, “буго-дністровськими” та ін. протошумерами (за А. Г. Кифішиним), а може й частиною пращурів “куро-араксців”. Які допотопні пам’ятки лежать під багатометровими мулом, піском та водою – археологи узнають нескоро. Так що співставлення культур (того ж Трипілля – з Убейдом і Уруком) України й Месопотамії та проміжних зон поки що дуже приблизне. Тим паче, що «Всесвітній потоп» шумерів і виникнення із того ‘потопу’ їх уну (> уру < у(о)рас < Аратта) датується 3300–3100 р. до н. е. [Н. А Чмыхов, 1990; Д. Рол, 2002]. Можливо, йдеться про кілька подібних катастроф. Так, міфологія греків, а також археологія Троади й Кріта знають три великих Потопа – один з яких антично-вавілонська традиція пов’язує із шумерським.

Проте без уточнення хронології проблеми не вирішити. Нині доцільно дотримуватися передостанньої з наведених дат, що співпадає з найбільш прийнятими датуваннями як переходу Аратти до ІІІ етапу свого розвитку, так і з виникненням Шумеру. Можна вважати, що раптове зростання міст обох держав зумовилося переселенням племен із затопленої території, а невиразність (але все ж таки присутність) подібностей між речами, господарством тощо – як раптовістю Потопа й швидкістю втечі людей, так і екологічними відмінностями Месопотамії від Південної України.

В цілому з потопами чи Потопом 5550-3100 рр. до н. е. можна співставити численні згадки у написах Кам’яної Могили VI–ІV тис. до н. е. про Морську Безодню і Суд Води [А. Г. Кифишин, 2001]. Його археологічним відображенням можна вважати ритуально-обрядовий комплекс № 65 того ж часу, нещодавно досліджений Б. Д. Михайловим біля підніжжя гроту №10 Могили. Під трьома потужними шарами піску та двома прошарками мулу знайдено жертовник із ознаками допотопного ‘Коропа’-Сухур (відомого за більш реалістичним ідолом із запорізького острова Хортиця, а також за міфами Шу-Нун і Шумеру). Біля цього жертовника знаходилися фаллічна та дві інші стели, кам’яна голова й кістки бика, крем’яні вироби і три плитки з «письменами» (визнаними археологом Михайловим незважаючи на його замовчування відкриттів шумеролога Кифішина). А ще в обох регіонах – а на Кавказі й донині – був відомий Гільгамеш, пов’язаний із Потопом. У шумерському місті-державі Уруці середини IІІ тис. до н. е. він вважався п’ятим володарем післяпотопної династії, що вийшла з Аратти. А у літописі VІ–ІV тис. до н. е. Кам’яної Могили – це герой, про якого мовиться так:

(За наказом) демонів Аратти (у) 80 році (якогось літочислення) Бог-Захистник правителів судить. Думузі (‘Пращур’) для Суда Води 40 ослів призначив і 40 колісниць [возів чи волокуш?] найкращих. Жребій колісниць найкращих – (відповідно) знанню Морської Безодні – мертвих перевозити. Колісниці-птиці (були ще у) Гільгамеша і Абукуна («Сім’я поверженого Тельця»), правителя, що має Древо Бика.

Є тут і свідоцтва про переселення потерпілих у болота межиріччя Тигра й Євфрата, про обживання тих болот і заснування там міст-держав Шумеру. Розшифровано тексти, які засвідчують, що у 5069 р. до н. е. в Наддніпрянщині утворився Дім Імдугуда – протилежний Дому Барагесі, заснованому переселенцями до шумерської Месопотамії. Біженці з затопленого Приазов’я створили ритуальний канон, яким народи Близького Сходу користувалися до початку І тис. до н. е.; автори біблійної Тори використали його, зокрема, для підсилення власної легенди про ісход із Єгипту [А. Г. Кифішин, 2000].

Деякі з вище згаданих текстів і зображення ковчегів на Кам’яній Могилі, легенди Сходу про рятування від “Всесвітнього потопу” на горі Арарат або в горах між Тигром та Урмією вказують на відповідне переселення із затопленого шельфу Північного Причорномор’я та котловини Азовського моря. Це переселення відбувалося двома взаємопов’язаними шляхами.

Початок першого шляху (згідно з дослідженнями А. Г. Кифішина та ін.) простежується серед протошумерських старожитностей Дунайсько-Дніпровського регіону і виходить на східне узбережжя Південного Причорномор’я. Звідтіля найдавніші шумери Аруни Залпи – ті, що вийшли із ‘Середини Моря’ – «з півночі на південь, при тісній взаємодії з носіями пулурської гілки куро-аракської культури» почали заселяти Месопотамію. При цьому вони тяжіли до Тигру, первинна назва якого – Ідігна – успадкоємила праназву Південного Бугу. З цим переселенням пов’язано, вірогідно, зображення в Кам’яній Могилі ковчегів та судна месопотамського (єгипетського, за Б. Д. Михайловим) типу.

Другий шлях був складнішим. Він спирався на інше відгалудження куро-аракської археологічної культури, носіями якого були маннеї (‘люди’) – одне із племен народу хурритів (<араттів?). Питання їхніх пращурів і прабатьківщини, можливість переселення з узбережжя Чорного моря через Араратську до Араттської долини Д. Рол не розглядає. Свій розгляд дослідник починає з появи у VI тис. до н. е. предків цього племені в гірській долині на південь від озера Урмія. Звідсіля, від Ур-Маннеї, пішла назва Вірменії. А долина-еден називалася Араттою. Оскільки звідтіля пішли уявлення про біблійні ‘Рай’-Едем та післяпотопний Арарат, то назва Аратта з’явилася тут не раніше VI-IV тис. до н. е. Мабуть це була Аратта-ІІ – форпост задніпрянської Аратти-І, що походила від задунайської Аратти-0… Приблизно з 4000, а може ще з 4500 р. до н. е. манеї пішли з гір у пониззя Месопотамії, рідко заселені (з кінця VIІ тис. до н. е.) аборигенами культури Убейд, – несучи туди нові мову, людський тип, етнокультуру, термін аратту як знак найвищої якості.

Маннеї зберегли притаманне найдавнішим пращурам “індоєвропейців” шанування Праматері, яку називали Інанна. Шумеролог Д. Рол виводить її ім’я із Нун-Анна, ‘Володарки Неба’ (Венери). Відповідна ідеограма зображена на першому із згаданих вище письмен біля гроту № 10. Таким чином підтверджується висновок А. Г. Кифішина про появу богині у Шу-Нун, Кам’яній Могилі. Надалі ж, як показує його британський колега, шумерські мореходи розповсюдили культ цієї Богині до Єгипта і Ханаана, де вона називался Ізіда й Астарта. Останнє ім’я можна трактувати як індоєвропейське ’Богиня з Аратти’. На її українській прабатьківщині залишилися також виразні сліди шанування протошумерами і навіть протохаттами (носіями свідерської, буго-дністровської й лінійно-стрічкової археологічних культур) Бога місяця Сіна та ін.

Щодо хурритів у цілому, то вони були дещо споріднені з картвелами (пращурами іберів Грузії й Іспанії), але набагато більше з хаттами (пращурами “індоєвропейців”). Їхні племена селилися від Малої Азії до Північного Кавказу включно, а окремі роди проникали аж до Дунаю – замикаючи Циркумпонтійську зону ‘навколо Понту (Чорного моря)’. Найвиразніші роди залишили знаменитий Майкопський курган і групу поховань у курганах біля с. Старосілля Великоолександрівського району Херсонської області. Хурритська належність цих пам’яток з’ясована Ю. О. Шиловим по особливостям ритуальних календарів, серед яких вперше проступає образ Сурьї. Прямими нащадками закавказських арратів вважають себе сучасні курди.

Сурікаш батьківщини хурритів-маннеїв – це величезне родовище вохри: червоної фарби, яка широко використовувалася індоєвропейцями в поховальних та інших обрядах. Звідсіля, очевидно, пішли сурік і Сурья – верховний Бог ‘Сонця’ найдавніших слов’ян, а також аріїв та індійців. А прародитель (прообраз біблійного Адама, за Д. Ролом) місцевого населення називався Алулім: ‘Червона земля’. Його батько Алалгар – першопредок із «Списка шумерських царів». А їхнього сина й онука, що започаткував похід до Північної Месопотамії, у більш детальній вавілонській «Генеалогії династії Хаммурапі» названо Йа-ам-ку-уз-зу-ха-лам-ма. Початок цього багатоскладового імені відповідає індоєвропейській першолюдині Йамі (Іма «Вєди словена», Яма індоарійських Вед та «Велесової книги»). Нащадок “Йами” спустився з гір на південь Месопотамії – де заснував на початку V тис. до н. е. найперше місто шумерів Еріду – ‘Дім (над) потоком споруджений’. Його Бог-покровитель Енкі (Еа, чи не з одноіменного острова біля Керченської протоки?) вважався сином Енліля. Таке ж співвідношення цих богів у написах Кам’яної Могили, де вони з’являються (іноді разом) з кінця VII тис. до н. е.

Після тих першолюдей жив Убартуту, якого Д. Рол співвідносить із Зіусудрою шумерів, прототипом грецького Девкаліона та єврейського Ноя, – які пережили насланий Енлілєм потоп. Яфета, сина останнього з цих патріархів, дослідник слушно співставляє з грецьким Іапетом. Слід також співставити їхніх родичів [А. Г. Кифишин, 1990]: допотопних Єноха й Інахоса, післяпотопних Сіма і Сіме. Ці та інші збіжності вказують на часткове використання авторами Тори більш давніх, притому іншоетнічних (індоєвропейських тощо) джерел. Передостаннього з названих пращурів Д. Рол вважає прямим міфічним пращуром шумерів. Їхні міста Урук та Ур, безпосередньо пов’язані з ‘Потопом’, виникли близько 4000 і 2900 років до н. е.

Другим правителем Урука став Енмеркар, прадід славнозвісного Гільгамеша. Спорудивши величний храм Енкі в Еріду, цар-жрець вирішив возвести не менший в Уруці – на честь Енліля, якого колись «все благочестиве людство, весь світ спільною мовою щиро восхваляв». Підтримку в будівництві мала надати Аратта, де Енліль шанувався, можливо, під іменем хатто-хеттського Лельвана (близького і місцевим ванам, і слов’янському Лелю). Проте на чолі іранської Аратти стояла богиня Інанна. Ця гірська прабатьківщина Урука відмінна від дунайсько-дніпровської Аратти з її пра-Інанною, бо «подібна до отари, яка розбрелася; її шляхи – ворожа земля». Але й тут аратти мали коней, давно вже приручених на той час у Північному Причорномор’ї, – тоді як шумери користуються лише віслюками. Та й “винайдену” Енмеркаром писемність жрець Аратти легко прочитує – бо знає від своїх наддніпрянських пращурів, дійсних її винахідників.

«Іннін» усіх законів, світла Інанна
до Аратти, країни чистих обрядів мене привела,
у горах перед нею наче браму поставила –
то як же Аратта може покоритися Урукові?
Аратта (Гора) – це герой, насичений мудрістю;
вона подібна до вечірньої зорі, що йде до свого дому
і відганяє темряву перед своїм лицем.


Аратта згадується ще в трьох шумерських поемах, де діє той же правитель Урука.

Із поеми «Енмеркар та верховний жрець Аратти» помітно збереження останньою деяких общинних традицій. Те, що Шумер став державою рабовласницькою, зумовилося, насамперед, меліоративною системою землеробства. У болотах та спекотних долинах Сходу іншим бути вона не могла – і суспільства прив’язували себе до землі каналами та ариками. А щоб ті будувалися, підтримувалися в робочому стані й захищалися від розбратів тощо, потрібна була жорстка влада – яка набула через те рабовласницьких форм. Аратта ж могла без такої системи обходитися, а тому й зберігати общинний лад. Бо обшири найкращих чорноземів майбутньої України, її помірний клімат й достатність вологи дозволяли триматися переложної системи землеробства. Воно не дуже прив’язувало суспільства до оброблених ними ланів, а ще й дозволяло знімати зростаючі протиріччя шляхом розселень і навіть без війн із сусідами. Вільної землі було вдосталь!… попервах; на ІІІ етапі розвитку Аратти землі стало невистачати. Тим паче, що найкращі з кращих чорноземів у пониззях рік від Дунаю до Кубані поглинуло море…

Вище наведені дати потребують уточнення. Більш надійні датування Кифішиним записів у архиві Кам’яної Могили наступних подій.

У 2782 р. до н. е. святилище відвідала делегація жерців із найпівнічнішого міста Шумеру, яке називалося так само, як тоді й Могила: Шу-Нун, ’Закон Володарки (сущого)’. З цією делегацією можна пов’язати поховання куро-аракської та трипільської археологічних культур в основі Великоолександрівського кургану (Херсонщина, межиріччя Інгульця та Дніпра)… У 2535 р. до н. е. було завершено літопис Дому Імдугуда, який перед цим 10 років (подібно облозі грецької Трої) сперечався із Домом Барагесі. Це не завадило шумерам відвідати північний Шу-Нун через 5, а потім ще через 13 років. У другому випадку було залишено писемну згадку про правителя (?) Шару. Це ж саме ім’я викарбувано на надгробку жертвоприношення з кургану біля с. Надєждіно (див. вище). Шумерська міфологема про людський, смертний низ Бога місяця Шару співпала з міфоритуалом поховання: до вапнякових голови й тулуба людиноподібного ідола було долучено останки таза та ніг жертовної людини…У 2369-2261 роках до н. е. Шумер опинився під владою семітського Дому Аккада. У ХХІІІ ст. до н. е. відбулися походи військ Саргона та Нарамсіна в бік Закавказзя, а частини хурритів і аріїв Північного Причорномор’я – назустріч агресивним засновникам Вавілонського царства. З цима походами пов’язуються поява в курганах біля с. Старосілля Великоолександрівського р-ну поховань «старосільського типу алазано-беденської культури» із Закавказзя (за Ю. О. Шиловим).

Такі події могли підштовхнути правителів придніпровської Аратти до розпуску її міст й повернення до попереднього – додержавного, проте також общинного – ладу, менш небезпечного щодо перетворення на рабовласницький. Тобто Аратта могла врахувати негативний досвід розвитку державності похідного від неї Шумеру – і відмовитися від його шляху. Початок такої відмови простежується з XXVIII ст. до н. е., коли було спалено останнє велике місто Аратти й вона почала втрачати вигляд «Трипілля». Воно протягом XXVIII-ХХІІІ ст. до н. е. трансформувалося у софіївську, середньодніпровську та інші археологічні культури.

Ті, хто повернулися назад із походу проти аккадської експансії, принесли в район придніпровського Шу-Нун «Поему про Гільгамеша». В Шумеро-Аккадському (або Ранньовавілонському) царстві цю поему склали, на основі попереднього епосу, близько 2200 р. до н. е. Своєрідними зображеннями центральних епізодів літературного твору було прикрашено два горщика катакомбної археологічної культури [Ю. А. Шилов, 1995]. Їх було виготовлено в ХХІІ ст. до н. е. аріями Наддніпрянщини, а знайдено сучасними археологами в підкурганних похованнях біля сіл Василівка та Вознесенка (між Дніпром і Молочною, над якою височить Кам’яна Могила)…

У вирі тих же подій ІІІ тис. до н. е. могла виникнути й пенджабська Аратта-ІІІ. Відомий індолог С. І. Наливайко [2004] показав її паралелі як з археологічною культурою Мохенджо-даро (яку індійські фахівці схильні зближувати з Трипіллям), так і з українською етнологією. У «Махабгараті» (VIII: 27, 30 та ін.) племена Аратти називаються сіндгу-сувіри, бахліки й ін. В землях бахліків стоїть місто Кундін й тече ріка Апага; відомі правителі Бгішмака, Бгурішравас, Пар’яшравас. Арійські автори пенджабської редакції епосу засуджують звичаї араттів, зокрема належність їхніх людей до каст за здібностями, а не від народження. До того ж аратти вживають хмільні напої з борошна, а потім танцюють і співають (у вінках!) – навіть на похоронах; їдять же ті нечестивці гов’ядину, часник і млинці, – причому навіть «з дерев’яного й глиняного посуду» (тоді як арії призвичаїлися вже до місцевого звичаю їсти з тарілок із пальмового листя). Інша назва Аратти Пенджабу – це Араштра, ‘Не(добра) країна’. Араби знали ‘Країни’-Раштри як у Бгараті (Індії), так і на Русі (з її Артою-Арсанією). Течуть тут ріки з назвами, подібними бгаратській Апазі (Апока в Криму; Апака й Опока – притоки Сейму й Дністра). Були також племена сіндів, сіверців та болоховців. Земля останніх й досі має міста Кудин і Переяслав; не забуто й ім’я Борислав.

В середньовіччя Болоховщина охоплювала верхів’я Тетерева й Південного Бугу – куди прадавня трипільська археологічна культура розповсюдилася лише наприкінці свого існування, в серединах IV-III тис. до н. е. Тоді ж існувала й пенджабська культура Мохенджо-даро – створена, не можна таке виключати, переселенцями із української Аратти-І. Це переселення могло проходити через споріднену Аратту-ІІ, на шляху до якої лежало дві Синдіки – у пониззях тодішніх Дніпра та Кубані.

Остання територія – сучасний Таманьський півострів – ще й за часів Русі вважалася дідівщиною сіверців (колишніх сувірів та кіммерійців, за С. І. Наливайком). Саме тут, здебільшого, арабські мандрівники ІХ-ХІ ст. розміщували Арту й Арсанію, ототожнюючи ці столицю й князівство із назвою всієї Русі.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
Пов`язаний файл:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Аратта - прадавня Україна»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Сила уряду тримається на невігластві народу, і він знає це і тому завжди буде боротися проти просвітництва. Час нам зрозуміти це”
Лев Толстой

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.