Аратта - На головну

31 березня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- першою Українською конституцією вважається документ «Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська», складений гетьманом Пилипом Орликом у 1710 році. Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ Конституцією у сучасному розумінні цього слова або прогресивним твором, який випередив свій час, адже перші Конституції в Європі і США з’явилися лише за сімдесят років потому. Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки складалася вона на чужині та її укладачі не мали змоги повернутися в країну. Але в історії вона залишилася як оригінальна правова пам’ятка, яка вперше в Європі обгрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Двовір’я як етно-національна особливість українського православ’я

Духовність 20247 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 23.09.2010 | Всі публікації | Версія для друку

Двовір’я як етно-національна особливість українського православ’я
Будь-який народ (нація, етнос) існує до того часу, поки його представники зберігають відповідну самосвідомість, тобто ідентифікують себе як частину і продукт певної культури, матеріальної і духовної.

Отже і розібратись в чому ж основа, особливість, самобутність певної нації, можна лише з'ясувавши сутнісь культури, яка цією нацією породжена і розвинена протягом століть.

На сьогодні ця проблема є досить актуальною, тому що, з одного боку, існує багатовікова історія української нації і її культури в рамках державницьких утворень інших народів (Російської і Австро-Угорської імперії, Речі Посполитої і Московії), а з іншого боку, існування української спільноти в новітні часи характерезується переходом від цих привнесених, а тому - неповних, певним чином редуційованих, державницьких утворень до власної розвинутої держави. Від того, наскільки успішно поєднаються у певну цілісність нові державні форми та існуючі не одне покоління культурні надбання, буде залежати доля українства у XXI столітті.
Метою даної доповіді є з'ясування сутності і динаміки розвитку тієї культурної компоненти, яка була привнесена у культуру Київської Русі у X ст. і, переживши деякі, на нашу думку, суттєві модифікації, визничала долю і менталітет української нації протягом століть, не зникаючи і не зважаючи на будь-які історичні повороти.

Мова йде про українське православ'я.

Православ'я офіційно починає своє існування на території України-Руси з 988р., коли князь київськиї Володимир охрестив Русь, зробивши християнство державною релігією. Але візантійське православ'я, що вже на той час було розвинутою організованою системою доволі абстрактного світобачення, ідеології і віровчення; обрядів, що вимагали певних культових споруд і певної структури церковної ієрархії, не могло бути сприйняте позитивно простим народом. Його свідомість не була підготовлена до складних форм абстрактного знання, а разом з побутом, була просякнута язичницькими обрядами і віруваннями. Ці вірування, можливо, були ще не досить чіткими і великою мірою архаїчними, але зрозумілими, звичними і такими, що йшли від самого природного духу людей.

Виникло протистояння: з одного боку - простий народ, який ідентифікував і усвідомлював себе як етнос лише у розрізі язичництва - віри батьків, а з іншого боку - еліта суспільства - князь і дружина, які у насадженні християнства керувались політичними і державницькими інтересами.

Історичні джерела не зафіксували великих повстань і збройної боротьби між прибічниками народної і державної віри. Але з плином часу православ'я як розвинутіша форма релігії, ще й підтримана примусом держави, зрештою, перемогло. Вже на початку татаро-монгольського нашестя (середина XIII ст.) князівства на території Київської Русі вважались християнськими і на цій основі, хоча, звичайно, і на основі спільних етнічних і державницьких коренів, об'єднували зусилля у боротьбі з "поганими".

Але чи зникло язичництво остаточно?

Відповідь на це питання можна знайти, зокрема, у таких історичних джерелах, як листування сільських священиків з вищими церковними ієрархами. У листах містяться скарги на те, що нема ніякої можливості відівчити паству від багатьох поганських звичок (весільні обряди без вінчання, своєрідне святкування Івана Купала) і вірувань (проявляються через одухотворення предметів побуту і навколишньої природи).

Отже, що відбулось?

Простий народ був поставлений перед необхідністю прийняття християнства, але не міг у повноті цього зробити, про що вже йшлося вище. Відповідно, єдиним шляхом гармонізації християнської православної доктрини і язичницької свідомості було адаптування одне до одного. В результаті адаптації, з одного боку, постало українське православ'я, що не змінило своєї суті, але було збагачене язичницькою міфологією (язичницькі дрібні божки - водяники, домовики, лісовики - перетворились у представників злої сили, хоча і не дуже могутніх) і обрядами (колядування - на Різдво, свячені яйця - на Пасху). Змінився навіть вигляд культових предметів і споруд. Наприклад, лише українським церквам відомі рушники на іконах, квітковий розпис стін ззовні і у середині.

З іншого боку, формується українство як нація християн, що сумлінно, хоча і досить творчо підходять до виконання церковних православних обрядів і таїнств. А от за змістом, що за ними стоїть, переймається лише незначна частка світської еліти і духовенства. Простий народ, в свою чергу, підмінює, часто-густо, православний зміст обрядів сурогатними конструкціями із сприйнятих православних і старих язичницьких уявлень. Контроль за такими трансформаціями у свідомості віруючих церква здійснювати якісно не може. Отже, у вірі відтепер прослідковується значна частка формалізму і, відповідно, нерозуміння багатьох православних ідей. Але і певна частка суто язичницьких вірувань "консервується" і, з часом, формалізується лише до рівня беззмістовного виконання обрядів (урвався зв'язок поколінь по передачі сакральних знань).

Таким чином, виникає двовір'я, до того ж - формальне, але глибоко вкорінене в свідомості народу.

Мораль, притаманна язичницькому суспільству, частково зникає, не сприйнята православ'ям (відходять у минуле русалії, умиканіє нареченої, багатожонство), а частково - адаптується і в основу свою отримує Десять заповідей Моісея і Вісім заповідей блаженства Іісуса Христа.

Старовинні знання і їх використання (відунство) отримують негативну оцінку і викорінюються як відьмацтво. Хоча у козацьку добу козаки-запорожці вважаються характерниками (чаклунами), але їх сприймають як додаткову позитивну силу, що допомогає у боротьбі з ворогами-іновірцями.

Взагалі, саме у період розквіту козацтва православ'я (хоча в ньому прослідковуються тенденції двовір'я) починає відігравати вповні роль провідної ідеології суспільства. Зокрема, це зпричинено втратою українським народом держави, а також утисками з боку представників інших релігій - католиків, мусульман. Найкраще все це ілюструє історична подія, що сталась в кінці 1653 - на початку 1654 рр.: Богдан Хмельницький у пошуках союзника підписує договір з Московією і присягає разом з військом московському царю. Одним з чинників такого вибору виступила єдність віри: в Москві теж панує православ'я.

Складно сказати, що відбувалось у свідомості мас українців, що на декілька століть були роз'єднані між різними державами, але з великою часткою ймовірності можна припустити, що культурні надбання попередніх поколінь, в тому числі і двовір'я, стали назаваді остаточній втраті українцями усвідомлення себе як нації.

Цікавим уявляється те, що початок цілеспрямованого відновлення української самосвідомості (середина XIX ст.) характеризується, в першу чергу, зверненням до язичницьких традицій нашої культури. У творчості Шевченка - це анімалізм, одухотворення навколишньой природи (дівчина-Тополя), ідентифікація образу України з кущем калини (тобто з молодою дівчиною), або з вербою (тобто з багатостраждальною матір'ю). У творах М.Гоголя яскраво розкриваються язичницько-православні образи нечистої сили (чорти, відьми, вій…), а у "Лісовій пісні" Лесі Українки взагалі акумулюються майже всі залишки язичницьких вірувань Полісся. Через записаний фольклор вимальовується новий образ українства язичницького, і, зокрема, через нього народ, інтелігенція та еліта заново ідентифікують себе як єдину націю. Православ'я ж тепер починає виступати у ролі необхідної умови віднесення певної особи до українського етносу. А самобутність його, як виявилось, можна прослідкувати в деяких аспектах лише через збережені язичницькі традиції в рамках двовір'я та пам'яті про власну історію.

Радянська епоха надала негативних характеристик будь-якій релігії, майже відверто заборонила віру в Бога, тому українське двовірне православ'я відходать у тінь. Певною мірою його замінює соціалістична ідеологія.

Протягом існування СРСР українське суспільство умовно розділяється на дві категорії: віруючі та атеїсти. При цьому атеїсти не перестають надавати великого значення у своєму житті різним прикметам і повір'ям (не стають атеїстами у повному значенні цього поняття). А от віруючі, при відсутності належного виховання і умов зовнішнього середовища, все більше орієнтуються на обрядову, культову сторону релігії, не маючи достатніх можливостей заглиблюватись у зміст.

З розпадом СРСР почався новий процес відновлення духовності, що характеризується підняттям значення релігії та віри. Можна спостерегти, що саме язичницькі традиції і вірування (а також двовір'я) на сьогодні найлегше повертаються і актуалізуються у свідомості вже громадян України. Це найяскравіше проявляється у діяльності представників Рун-віри, які закликають повернутися до забутої релігії предків. Але, на нашу думку, такі заклики є необґрунтованими з позицій потенціалу розвитку культури, адже багато століть саме православ'я було провідною релігією і ідеологічною компонентою свідомості українців. Закреслити його - означає перекреслити багатовікову історію української культури, повернутись до часів раннього середньовіччя, що є неможливим і шкідливим, Такий поворот, з великою часткою ймовірності, може призвести до деградації, адже не можливо природним шляхом поєднати реконструйоване штучне язичництво з умовами життя сучасної людини, які визначив науково-технічний прогрес і загальний розвиток цивілізаційної культури.

Ще однією сучасною тенденцією заповнення вакууму, що утворився в ідеології, є поява прихильників релегійних течій, що не були характерними для українського суспільства в минулому. Мова йде про буддизм, іслам, різноманітні католицькі течії і секти. На нашу думку, старовинне українське двовір'я підготувало і для цього процесу непоганий ґрунт. Свідомість українця століттями звикла узгоджувати в собі язичницькі і християнські уявлення про світ, тож тепер все частіше з'являються люди "нової формації", в свідомості яких співіснують буддистські, язичницькі і християнсько-православні елементи. Щоправда, вони зрідка пов'язані між собою у певні цілісні концепції, але загалом придатні до використання у різних життєвих ситуаціях (особливо при взаємодії з представниками інших культур). Це дозволяє їх носіям, хоч і маючи уривчасте "полікультурне" світобачення, відчувати себе комфортно у мінливих умовах сьогодення. Така організація свідомості, на нашу думку, може породжувати не тільки позитивні явища (зменшення релігійних і культурних бар'єрів між етносами), але й певну ідеологічну безпринципність, складнощі з ідентифікацією себе як частини і носія певної культурної традиції.

Отже, сьогодні ми спостерігаємо формування світобачення нового українського суспільства. Такі основи українського менталітету як відкритість до діалогу, порозуміння і взаємодії з носіями інших культурних традицій, відсутність агресорських тенденцій, вкоріненість і стабільність у власному способі життя, певна консервативність поглядів визначив, зокрема, історичний вплив двовірного православ'я. З іншого боку, реалії сьогодення вимагають певних нехарактерних для українства новацій: формування здатності до жорсткої конкурентної боротьби, механізмів захисту від можливих негативних впливів привнесених елементів інших культур…

На базі якого культурного феномена (об'єкта) повинні формуватись (невипадковим чином і не у шкідливому напрямку) новітні елементи українського менталітету? Чи здатне українське двовірне православ'я забезпечити цей процес?

Можливо, передумовою вирішення цих питань є цілеспрямований розвиток загальної культури мислення людей, яка б розвинула здатності розуміти на новому якісному рівні і узгоджувати абстрактні ідеї, покладані в основу будь-якої релігії і культури. Це могло би стати першим убезпечуючим від негативних впливів чинником подальшого розвитку українського суспільства і культури.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Духовність»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Минулі покоління лишили нам не так розв`язання проблем, як самі проблеми”
Сенека

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.