Аратта - На головну

19 січня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Життя та побут селян Київської губернії. Частина 3

Етнографія 50948 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 24.09.2010 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Управління містечками й селами здійснюють старшини або виборні, вони судять сварки, які виникають та приймають рішення щодо них...

IV. ОСОБЛИВОСТІ ГРОМАДСЬКОГО ПОБУТУ СЕЛЯН

Управління містечками й селами здійснюють старшини або виборні, вони судять сварки, які виникають та приймають рішення щодо них.

Два рази на рік у кожному товаристві збираються гроші на сплату державних податків та інших казенних зборів. Хоча державні податки, згідно з розпорядженням уряду, повинні збиратися з кожної ревізької душі, та з багатьох причин це було б дуже обтяжливим для селян, тому відповідно до рішення місцевого управління податки кожної родини або кожного товариства вимагаються від глав родини з огляду на їх становище. Так, родина без худоби (піша) сплачує половину податку, а безземельний селянин — лише третю частину того, що платить селянин, який не має худоби, але має землю.

Селяни здебільшого носять прізвища своїх предків, хоча трапляються й такі, що одержують нові прізвища або в насмішку, або через деякі особливі вчинки, фізичні особливості, вади чи чесноти, внаслідок чого родинні прізвища міняються.

За звичаєм батьки мають право дотримуватись власної волі при розподілі свого маєтку між синами і при виділенні посагу для дочок, хоча здебільшого вони віддають перевагу синам.

Селяни, які мають достатню кількість тяглової сили, окрім хліборобства, займаються ще й іншими промислами; одні, як уже зазначалось, мандрують у Крим або на Дон по сіль та рибу; ті, у кого немає тяглової сили, йдуть на паперові, цукрові та інші фабрики по сусідству, дехто займається теслярством. В Овруцькому та Радомишльському повітах, де земля піщана і неродюча, селяни, які живуть неподалік лісу, виробляють смолу, дьоготь, вугілля та інші лісові матеріали. У період жнив вони вирушають у південні повіти Київської губернії, де майже завжди добрий врожай, допомагають збирати з поля зерно, працюючи за 4-й або 5-й сніп; в такий спосіб вони заробляють досить хліба для прожитку.

Ті, що живуть на берегах Прип’яті й Дніпра, наймаються на байдаки, які йдуть до Києва, Кременчука, Катеринослава та інших міст й перевозять по воді різні лісові матеріали та інші вантажі.

V. РОЗУМОВІ ТА МОРАЛЬНІ ЯКОСТІ Й ОСВІЧЕНІСТЬ СЕЛЯН

Селяни Київської губернії загалом мирні за вдачею, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники; дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки, багатьом селянам властиві поміркованість і логіка. Єдиною вадою багатьох з них є нахил до неробства і пияцтва. Вони, зрештою, набожні, не люблять неладу, гостинні; у них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонуються кожному гостеві. Вони зовсім не насмішкуваті і не мають образливих приказок і прізвиськ для своїх сусідів. Повсякденна праця при обробці полів та інші сільські роботи впливають на їх моральність як у всіх людей праці, котрі виконують важкі роботи. Так, вони загалом думають мало, а душевні страждання, такі гострі у людей вищого стану, їм зовсім чужі, бо бажання їх геть обмежені. Вони взагалі малочутливі, їхній смуток нетривалий. Втрата тих, хто був їм дорогий, гнітить їх недовго, вони так само мало співчувають стражданням інших; незважаючи на свою постійну працю, злидні та всілякі нестатки, вони доживають до глибокої старості.

Серед селян Київської губернії мало таких, що вміють читати й писати, шкіл майже ніде немає, хіба що у маєтках, які належать державі. У кожному товаристві є школа для селянських дітей обох статей, в них налічується від 30 до 50 учнів; їх навчають російської граматики, арифметики й катехізису. У селах Київської губернії зовсім немає розкольників.

Доречно буде згадати про сільських священиків, зважаючи на їх вплив на моральність селян та на те, що вони можуть багато зробити для їх просвіти й поліпшення життя.

Ніхто не зв’язаний тісніше з селянами, ніж священик. Він знає всіх, бо сан змушує його щоденно відвідувати кожну родину, без нього не можна ні народитись, ні одружитись, ні вмерти, він очолює найурочистіші події життя, він поруч з людиною від народження аж до смерті.

Священик подає перший знак християнства щойно народженій дитині, він освячує подружжя, а для того, аби вони зрозуміли, що у своєму союзі повинні йти шляхом Божим, він веде їх із з’єднаними руками в урочистій процесії, довкола аналоя. Зрештою, священик приходить і до вмираючого із словами останньої втіхи у смертний час, він супроводжує домовину до місця спочинку, звертаючись до неба із звичними молитвами, а для того, щоб полегшити горе рідних і друзів, які супроводжують покійного до місця його вічного спочинку, в кожному місці, де зупиняється похоронна процесія, він промовляє слова втіхи, взяті із Святого Письма.

Повернувшись у свій скромний дім, священик завжди має бути готовий піти туди, де потрібна його допомога; двері його будинку повинні залишатися відчинені у будь-який час, палиця повинна завжди бути під рукою, а лампа готова, щоб її запалити. Для священика не існує ні відстані, ні пори року, ні дощу, ні снігу; він не гаючись має йти туди, де потрібен, отож він заслуговує на ім’я отця, як і називають його парафіяни. Тим більше тоді, коли він як добрий пастир утішає свою паству, співчуває її нещастям, вчить її долати людські страждання за допомогою Христового вчення, яке він проповідує. Йому не треба бути красномовним, достатньо розгорнути й читати. Кожна строфа Євангелія, яке просвітило світ, є філантропічною настановою для вдосконалення людського єства; а для тих, чий розум малорозвинений і кому важко збагнути його слова, буде достатнім приклад християнських чеснот, про які він розповість.

Однак обов’язки священика не обмежуються порогом церкви. Після виконання духовних обов’язків він має інше завдання — слідкувати за моральністю мешканців, оскільки серед них він єдиний, хто має освіту, лише він може дати їм настанови; він повинен розмовляти зрозумілою їм мовою, щоб довести до розуміння цих простих людей свої напутні слова, бо саме на нього покладено примирення ворогів, налагодження миру в родині; своїми порадами він може зменшити непорозуміння і ненависть, які іноді призводять до злочинів, що, на щастя, рідко трапляються у цих краях.

Сільські школи там, де вони є, завжди знаходяться під опікою священиків, дехто з них присвятив себе навчанню дітей, і я з задоволенням бачив, що більшість досягли значних успіхів. Успіхи їх учнів і учениць, незважаючи на їхній юний вік, досить часто дивують, це я й зміг спостерігати, буваючи присутнім на іспитах.

Звісно, було б бажано, щоб до стількох обов’язків, священик долучив ще й вміння надавати інколи медичну допомогу важкохворим, до яких його кличуть; це особливо важливо у селах, віддаленних від міст і містечок, де бракує лікарів. Відповідно, добре б було, щоб вони мали деякі знання з гігієни й медицини, оскільки щодня їх викликають до пацієнтів, захворювання яких здебільшого полишено напризволяще, тоді як благотворні поради й деякі звичайні медикаменти змогли б вилікувати або, принаймні, полегшити страждання хворого. Його поради з гігієни допомогли б запобігти епідеміям, зменшити зараженість та кількість хворих; наприклад, скільки б дітей залишилися живими, якби він міг переконати матерів не годувати немовлят більше, аніж потрібно; скільки б лиха було відвернено, якби він міг пояснити мешканцям, що не слід вірити різним шарлатанам, яким селяни часто-густо сліпо довіряють, а ті замість того, щоб вилікувати, лише ускладнюють перебіг хвороби; особливо треба показати цим простим людям, що абсурдно вірити у магічні слова (шептання), якими майже у всіх селах старі жінки начебто лікують хвороби. Таке саме становище з так званим чаклуванням, на рахунок якого селяни відносять свої хвороби.

Найбільше проти пияцтва, через яке людина деградує і тупіє і яке призводить до злиднів його й родину, нищить його здоров’я, а часто зводить у могилу, саме — підкреслю — проти цієї вади, якій влада може зарадити лише частково, священики повинні спрямувати усі засоби переконання, щоб зарадити незгодам і нещастям, до яких воно призводить або, принаймні, скористатися своєю владою, щоб завадити молодим людям набути цієї згубної звички. Оскільки селяни напиваються саме з нагоди релігійних свят, на хрестинах, весіллях і похоронах, священики повинні пояснити їм, що вони всупереч релігії оскверняють ці свята пияцтвом. Іноді, на жаль, трапляється так, що священики самі схильні до цієї вади. За яким же правом проповідують вони стриманість? Адже вони втрачають шану, яку викликає їхня священна місія, стають негідні свого сану. Та найгірше те, що їх приклад починають наслідувати; у тих селах, де священики випивають, налічується більше п’яниць серед парафіян; за виконання своїх обов’язків ці священики здебільшого вимагають непомірної плати навіть від найбідніших селян.

Селяни дуже прив’язані до рідних місць, з розмови з ними можно зробити висновок, що вони не хотіли б залишати своїх сіл, де побачили світ, ні за будь-які вигоди, що могли б мати деінде. Багато з тих, кого покликали на захист вітчизни, майже завжди повертаються після 25 років служби на відпочинок під рідний дах; навіть ті, які, заслуживши своєю хоробрістю й мужністю підвищення в чині та винагороду, могли б жити в достатку там, де побажали б, навіть вони квапляться повернутись, щоб провести решту своїх днів під рідним дахом або, принаймні, серед родичів і давніх приятелів. Для прикладу розповім історію одного ветерана, якого знав особисто.
Стародавній малоросійський прапор
Стародавній малоросійський прапор
РОЗПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО ВОЯКА, ЯКА ХАРАКТЕРИЗУЄ ЙОГО ПРИХИЛЬНІСТЬ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ ТА РОДИНИ

Щоб показати, наскільки мешканці цього краю прихильні до місця, де вони побачили світ, вважаю, що не можна не розповісти про такий цікавий випадок.

У 1846 р. я їздив по всій Київській губернії, з метою скласти її топографію, у селі Соснівка, що належить до Веприківського товариства Васильківського повіту, я зустрівся після приїзду з відставним офіцером, який поквапився виявити свою гостинність. Це був чоловік років п’ятдесяти, високий, худий, блідий, з чорним волоссям і вусами, одягнений у чистий військовий сюртук, застібнутий на всі ґудзики. Його манера і мова свідчили, що він звичний до світського життя. Він повів мене до дерев’яної побіленої хати з цегляними димарями через невеликий сад з симетрично посадженими фруктовими деревами, огороджений майстерно плетеним тином. Охайність, чистота і порядок, які я побачив довкола такого скромного житла, підказали мені, що це помешкання військової людини; у мене склалось добре враження про людину, якій воно належало, бо, зізнаюсь, я ненавиджу бруд і безладдя — цих дітей лінощів.

Я входжу в гарно вибілену кімнату з кількома вікнами, окрім простого вмеблювання у ній немає нічого прикметного, хіба що розвішані по стінах образи, дві дорогі турецькі рушниці, шабля, гарний кинджал та червона шапочка, прикрашена довгими чорними вовняними нитками, які носять черкеси. Це, напевно, було його вбрання за часи військової служби. Гарна зброя свідчила, що він служив на Кавказі, вона ж стала темою розмови, яку він урвав, наказавши приготувати чай. "Ви воювали на Кавказі?" — запитав я його. — "Так, — відповів він, — я там ледве не загинув. Я прожив декілька років у Тифлісі, та хоч я й не міг скаржитися на долю, туга за батьківщиною, спогад про дружину та родину покликали мене у рідне село, бо я тут народився." — "Чи давно ви повернулись?" — запитав я. "Уже чотири роки," — почув у відповідь. — "А скільки ж років ви прослужили?" — "О, пане, — сказав він, — моя історія довга і цікава. Якщо хочете, я розповім її вам. Звуть мене Бочаленко, я народився підданим колезького радника Харленського, колишнього власника цього села; у 16 років я одружився з донькою сусіда-селянина, на кілька років старшою за мене. Ми жили настільки щасливо, наскільки дозволяло наше бідне становище, але у нас не було дітей. Це, очевидно, й вирішило мою долю, бо у 1815 р. через 18 місяців після одруження управляючий визначив мене у рекрути і мене прийняли.

Я залишив сім’ю і мою бідолашну дружину і став солдатом. Доля захотіла, щоб за свою добру поведінку мені пощастило здобути прихильність майора полку, який навчив мене читати й писати; отож я вже міг працювати в полковій канцелярії. Я захопився читанням книг, які потрапляли мені під руку, з них я набирався певних знань, яких дуже прагнув; зрештою, мені вдалося розширити свої знання з військової справи. Розповідь про мої походи була б довгою; отож, після кривавих битв, де за моєю поведінкою спостерігали, мені присвоїли звання унтер-офіцера, потім підпрапорщика, пізніше — прапорщика. Далі нас послали на Кавказ і під час штурму редута, ворог звалив на нас уламок скелі, який розбив мені груди, я упав бездиханним, знайшли мене лише наступного дня, віднесли у лазарет, де невсипущий догляд та талант військового медика повернули мене до життя, на що вже не було надії.

Мені довелося довго бути у жалюгідному стані, та й досьогодні я відчуваю себе нездоровим. Мені довелось подати у відставку, яку й одержав разом з пенсією 800 крб. асигнаціями у званні прапорщика. Я перейшов на цивільну службу, отримавши посаду у Тифлісі, де я й влаштувався, купив землю, збудував кам’яний будинок, посадив сад, за кілька років назбирав трохи грошей. Я жив спокійно, у непоганому достатку, якби крім страждань, яких мені завдавала жорстока рана, мені не докучав інший біль — туга за батьківщиною. Ці краї були мені зовсім чужими; спогади про рідний край та родину і особливо дружину обсіли мене, я знав, що вона, бідолашна, змушена заробляти на прожиття.

З іншого боку, оскільки після того, як мене призначили офіцером, я не отримував відповіді на відправлені у різні краї листи, я зробив висновок, що моєї дружини і моїх батьків уже немає і що мої переживання були даремними. Аж от одного разу завдяки випадку я зустрів солдата, уродженця сусіднього з нашим хутором села, який знав моїх батьків. Від нього я довідався, що їх уже немає, але дружина ще жива. Ця обставина поновила мої приховані страждання й прикрості і примусила мене повернутись на батьківщину. Я відмовився від місця, продав свій дім і сад, купив коней, подорожній екіпаж і назавжди залишив ті місця. Я їхав помалу і після кількох тижнів подорожі, бо моє слабке здоров’я не дозволяло мені їхати швидко, дістався до цього хутора.

Та ба! Всі мої родичі й знайомі пішли вже з цього світу, мене ледве впізнав дехто з старих людей. Село вже не належало тому поміщику внаслідок відомих вам подій.

З великими труднощами я розшукав стареньку селянку, вона розповіла, що моя дружина служить у Києві у місцевого купця і дала його адресу. Тоді я не гаючись купив хату й поле, підремонтував її, як самі бачите, і невдовзі вирушив до Києва у пошуках дружини. Я дістався до Подолу, до названого мені купця, відвів його убік і запитав, чи не служить у нього селянка на ім’я Гапка, він відповів ствердно, але здивувався: "Що ж за справа у Вашої милості до цієї бідної і старої служниці?" — "Пане, — відповів я, — скажу вам таке, що вас, напевно, здивує. Ця селянка — моя дружина." Це його дуже вразило. І все ж він одразу сказав, щоб покликали Гапку, йому відповіли, що вона пішла по воду до Дніпра.

Тим часом купець запропонував мені присісти і наказав подати сніданок. Я вважав за свій обов’язок розповісти йому, як так вийшло, що я чоловік жінки, що в нього служить. Це його дуже зацікавило, і йому стало соромно за вигляд, в якому вона з’явиться, коли ж вона несподівано ввійшла у вітальню, одягнена, як київські служниці. — "Що бажаєте, пане?" — запитала вона купця. Я ледве впізнав її, бо залишив молодою, а переді мною стояла стара зморшкувата жінка, і все ж я підійшов і звернувся до неї: "Чи впізнаєш мене, Галко?" — "Ні, Ваша милість, — відповіла вона, — я вас ніколи не бачила." — "І все ж, я твій чоловік." — "О, Ваша милість, не насміхайтеся з бідної старої жінки." — "Запевняю тебе, що я кажу правду." — "Але мого чоловіка немає вже 20 років, а якби він був живий, то як могло статися, щоб бідний селянин та став паном, це неможливо." — "Послухай же, я тебе не обманюю, це правда. Ти — Гапка, а я — Іван. Я знайшов тебе, щоб жити разом на хуторі, де обоє народилися. Ходи, обійми мене, дружино моя, після стількох років злиденного життя, тепер ти трохи відпочинеш."

Думаючи про її злигодні, я не міг стримати сліз. Переконавшись нарешті, що я кажу правду, вона обернулась до святих образів, перехрестилася, після багатьох поклонів і молитв підвелася, хвалячи Бога, і, плачучи, кинулася в мої обійми. Очевидець цієї сцени, купець, був дуже зворушений і не промовив ні слова. Тим часом з’явилася господиня дому, яка здивувалася не менш, дізнавшись, що її бідна стара служниця стала панею, але, ставлячись до неї завжди добре, вона похвалила її за старанність і працьовитість.

Вони затримали мене в себе, виявляючи багато знаків уваги, бо були чесними купцями, і справи у них йшли добре. Я попросив господиню допомогти купити відповідні тканини і шубу для моєї дружини, бо не хотів виходити з нею, доки вона не буде одягнена належним чином. Через декілька днів ми покинули цих чесних людей, подякувавши їм, приїхали сюди з дружиною і оселилися тут".

Тут зайшла його дружина, несучи тацю з чашками та склянками для чаю. Вона виглядала так, як і описав цей офіцер: це була старенька, невисока жінка, зморшкувата й посивіла. Я бачив, з якою повагою він ставився до неї і наскільки вона йому віддана. Вона подала чудову вечерю, приготуванням якої займалася сама, бо навчилась куховарити у Києві. Нарешті, я щиро подякував офіцеру за гостинність й поїхав, попрощавшись з ними і побажавши їм всіляких гараздів.

Я розповів цю історію, щоб показати любов жителів України до рідного краю, а також для того, аби відзначити чесноти, що заслуговують на те, аби їх гідно оцінили всі, хто про це дізнається, бо той факт, що людина, котра після стількох років і зміни становища не вважала принизливим визнати дружиною жінку низького стану й назватись її чоловіком, можна віднести до рідкісних чеснот.
Мамай
Мамай
VI. НАРОДНІ ПЕРЕКАЗИ

Оскільки Київська губернія була колись театром тривалих і кривавих битв, то жителі цього краю й понині зберігають спогади про них. І досі розказують про татарські і турецькі набіги; їх імена вживаються як лайки, наприклад, вони називають "бусурманами" (мусульманами) тих, хто не дотримується посту. Коли вони зустрічаються на великі свята і питають: "Чи ж був ти у церкві?", то чують у відповідь: "Ну, як би це я не пішов туди, чи ж я татарин?". Є й приказка: "Невчасний гість (коли дають лад у хаті) гірший від татарина". Я часто чув, як замість лайки використовували ім’я Мазепи.

У Київській губернії є довжелезний вал (Змієві вали - прим. "Аратти") довжиною понад 200 верст, який перетинає частину її, — в околицях містечка Умань, поблизу Василькова, далі повз Фастів; я не знаю, як далеко він сягає, дехто каже, що аж до Варшави. Цей насип настільки незбагненний, наскільки величезний, схоже, що він належить до найдавніших часів, бо про нього немає жодної згадки в історії. Характерно, що цей вал тягнеться не прямою, а звивистою лінією. Цілком природньо, що він дивує селян, які складають про нього казки. Вони пов’язують його виникнення із страшним велетенським змієм, який утворив його, проповзаючи по цій землі. Змій цей, як кажуть, щоденно поїдав жителів краю, отож вони погодились віддавати йому в жертву своїх дітей; але один коваль, Грицько-сміливець, схопив кліщами розпечений шмат заліза із своєї кузні, пішов, жертвуючи собою, прямо на чудовисько і подав йому це залізо. Змій, думаючи, що це дитина, жадібно ковтнув його й одразу ж здох.

Серед народу поширена також розповідь про розбійника на ім’я Мамай, зображення якого зустрічається у багатьох хатах. Він сидить під дубом, грає на бандурі (вид гітари), віддалік на дереві висить чоловік, а внизу написані такі слова:

Хоч на мене дивишся, та не угадаєш,
Як зовуть і відкіль родом,
І як прозивають, нічичирк не знаєш,
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той може моє прізвище вгадати.
Жид з біди за рідного батька почитає,
А ляхва дурна милостивим добродієм називає,
А ти, як хочеш, то так мене називай,
Аби лиш не крамарем.


У Чигиринському повіті поблизу села Черкас мене водили до величезного, вже давно всохлого дуба. Його називають дубом розбійника Мамая. Колись у затінку цього дуба він влаштував своє пристановище, а на гіллі цього дерева вішав поляків і жидів, які потрапляли йому до рук, та й його самого на ньому пізніше повісили.
Портрети Хмельницького та Мазепи
Портрети Хмельницького та Мазепи
РІЗНІ ХРОНІКИ, ЗНАЙДЕНІ У ЦЕРКВАХ ІСТОРІЯ СЕЛА БІЛОГОРОДКИ

Білгород, нині Білогородка, казенне село Київської губернії і повіту знаходиться на відстані 23 верст на захід від Києва на пагорбі, внизу якого тече річка Ірпінь, на її лівому березі лежить поміщицьке село Ігнатівка. У 990 р. Білогородка була укріпленим містечком. Великий князь Володимир Святославич оточив його подвійним валом й перевіз туди жителів інших містечок, прибуло їх дуже багато, бо, як пише у своєму літописі історик преподобний Нестор, князь дуже любив це місто. До того часу, тобто до прийняття християнства Володимиром, це був замок, у якому він тримав своїх дружин.

У 995 р. великий князь Володимир Святославич здійснив поїздку у Новгород, щоб зібрати там військо проти печенігів, які спустошували околиці Києва. Довідавшись, що князь відсутній, ті оточили і взяли в облогу Білгород, нікого не впускаючи й не випускаючи з замку, що призвело до великого голоду. Не маючи надії на допомогу Володимира, жителі, дійшовши краю, вирішили здатися ворогу; лише один старий чоловік запротестував й запропонував старійшинам почекати ще три дні. Потім він порадив зібрати від кожного жителя жменю вівса, пшениці або висівок, жінкам наказав приготувати з цього цижу, з якої варять кисіль і звелів викопати два колодязі: в один налили діжку киселю, в інший мед, знайдений у князівському погребі. Наступного дня звелів послати до печенігів і запропонувати їм взяти заложниками місцевих жителів, приславши у Білгород десяток їхніх чоловік для переговорів. Печеніги, думаючи, що жителі вирішили здатися, прийняли заложників і послали найкращих своїх людей. Жителі міста звернулися до них з такими словами: "Чого даремно виснажуєте себе, адже хоч би й десять років ви тут стояли, ви нам нічого не зробите, адже ми одержуємо наші наїдки від землі, а якщо не вірите, можете переконатись на власні очі". Привівши їх до колодязя, вони витягли з нього відро киселю, потім зачерпнули з іншого колодязя, поїли самі і дали печенігам, які також поїли й були дуже здивовані. Вони сказали жителям, що їхній князь у це не повірить, доки сам не переконається. Тоді вони набрали в одну посудину киселю, в іншу — меду й понесли князю, який покуштувавши, звільнив заложників і зняв облогу міста. Преподобний Нестор розповідає про цю подію у своєму літописі.

Збудувавши містечко, великий князь Володимир Святославич у 992 р. визначив його як місцеперебування єпископа, їх були по черзі десять до татаро-монгольської навали.

Кафедральна церква була присвячена Святим апостолам, тепер на тому місці дерев’яна церква Воскресіння Христового.

Після зруйнування Києва татаро-монголами уся країна потрапляє у 1320 р. під владу литовців, а у 1560 р. — під владу польських королів. Польські історики описують це містечко, оточене лісами, які простяглись від Дніпра до річки Прип’яті, вони називали цей край київським Поліссям. Згідно з третім пунктом угоди, укладеної між Росією й Польщею 1 травня 1686 р., землі від гирла річки Стугни до містечка Василькова й вище аж до берегів річки Ірпінь, а також землі, розміщені між цими двома річками, відходили до Росії, таким чином Білогородка опинилась на кордоні. І лише після другого поділу Польщі у 1793 р. вона опинилась в межах Російської імперії. Від стародавнього містечка залишились високі подвійні вали, всередині яких знаходився замок Володимира, а тепер церква, другий вал оперізував усе містечко.

У 1846 р. нижче села Білогородки у річечці Бочалці, що впадає в Ірпінь, знайдено бронзовий дзвін вагою близько шести пудів; я звелів витягти його з води і віддав київському цивільному губернатору Фундуклею. Його, очевидно, вкинули у воду, щоб уберегти від пограбування татарами, під час набігів на ці місця у період зруйнування Києва 1320 р., на ньому видно напис латинською мовою.

На дзвіниці сільської церкви мені показали дзвін, трохи менший за перший, зроблений з того самого металу, він схожий на сучасний; створюється враження, що як за формою, так і за характером напису слов’янськими літерами вони виготовлені тим самим майстром, однак дату прочитати неможливо.

Історичні документи, знайдені у рукопису від 1667 року в Скитівській церкві Васильківського повіту:

"Року 1710 потуранням Божиїм у Києві та багатьох інших містах з обох боків Дніпра, була нищівна епідемія чуми, багато мешканців міста Київа померло, а також і у всіх Київських чоловічих та жіночих монастирях. Єдиний Київський Михайлівський Золотоверхий монастир залишився цілим та непошкодженим, як і жодний ченець у ньому не помер, так само і у приписному Пустинському Свято-Онуфрійському Анницькому монастирі. Того ж року скрізь дуже багато було сарани, за винятком Михайлівського монастиря, тоді як у верхнім Києві її було багато тривалий час. Все це сталося благодаттю Божою, молитвами та іконою Пресвятою Богородиці Діви Новодворської, яка там знаходиться й робить чудодійство, захистом святого Архистратига Христова Михайла та усіх святих ангелів, захистом святої Великомучениці Варвари нетлінно тілом там попиваючої, да буде їм честь та слава!"

Рукописна примітка на старовинному Євангелії церкви Успіння Пресвятої Богородиці в містечку Стайки, яке знаходиться на березі Дніпра:

"Ця книга, Євангелієм названа, подарована козаками Війська Запорозького Михайлом Жилилом і Семеном Шумаком, з дружинами та нащадками на вічні часи. Нехай вона не виноситься з храму Успіння Пресвятої Богородиці, а той, хто зважиться заволодіти нею, буде проклятий навіки. Хіба що він поверне цю книгу в храм на те місце, звідки її взято. Семен Шумак, козак Війська Запорозького."
Церква, споруджена в селі Суботові
Церква, споруджена в селі Суботові
Оповідь про Вишгород

Вишгород був колись містечком, знаменитим своїми святими Борисом і Глібом. Сьогодні це село, розміщене на 17 верст вище Києва на високій горі, підніжжя якої омивається Дніпром. Воно засноване у V ст. Хоривом, наймолодшим братом Кия, засновника Києва у цей же період, від імені якого й пішла назва міста. Спершу містечко називалось Хоривиця.

У 949 р. велика княгиня Ольга стала дружиною київського князя Ігоря, який, одержавши це місце в посаг за Ольгою, збудував для неї замок, названий Ольжиним городом або замком*, пізніше у зв’язку з його розташуванням вище Києва на березі Дніпра назвали Вишгородом.

Спершу Вишгород належав великим князям київським, де була їх резиденція, у 1072 р., до нашестя татаро-монголів це було укріплене княже місто поблизу Києва.

У 1240 p., в тяжкий для всієї Русі період, його було пограбовано, зруйновано і, нарешті, спустошено татарами, тепер на місці знаменитого й квітучого містечка Вишгорода знаходиться невелике й бідне село під такою самою назвою.

У 989 р. великий київський князь, святий Володимир, перший святий під цим ім’ям, збудував у Вишгороді першу християнську церкву, де було покладено тіла його синів, святих мучеників Бориса і Гліба, вбитих їх братом-варваром, першого вбили на річці Альті (пізніше це місце отримало назву Бориспіль (Борисове поле) - прим. "Аратти"), а другого на Смядині**.

Після того як церква згоріла у 1030 p., великий князь Ярослав Володимирович, збудував дерев’яну церкву, куди було перенесено і покладено в одну домовину мощі Бориса і Гліба, які не постраждали від пожежі. Після зруйнування і цієї церкви великий князь Ізяслав Ярославич збудував третю у 1070 р., залишки святих мучеників було перенесено туди, і з цієї нагоди спостерігався ряд чудесних зцілень серед віруючих.

У 1075 р. великий князь Святослав Ярославич заклав фундамент кам’яної церкви, і після його смерті її будівництво завершив його син Олег, князь чернігівський. У 1112 або 1115 р. Володимир Мономах освятив її в перший день травня (минуло ціле століття відтоді, як вона почала будуватись) і вдруге реліквії святих Бориса і Гліба було перенесено з дерев’яної церкви до кам’яної. У 1240 р. у часи нищівної навали монголо-татарських варварів церква ця була пограбована й геть зруйнована, як і жіночий монастир, що знаходився у Вишгороді***, звідки Андрій Боголюбський вивіз у Володимир образ Божої Матері, привезеної до Києва із Константинополя купцем Пірожеско. Тепер вона знаходиться у Москві, й називається Володимирська Богоматір.

* Кроків за 150 від церкви є висока рівнина, яку нині називають Замковищем. Ймовірно, що саме там знаходилась резиденція княгині Ольги.
** Альта знаходиться у Переяславському повіті Полтавської губернії, а Смядин — у Смоленській губернії.
*** Місцезнаходження та назва цього монастиря невідомі. Поблизу церкви у місці, що називається Ніковщина, а тепер знаходиться цвинтар, під час копання ям для поховання знайдено багато великих каменів, які вказують, що монастир знаходився тут.

Монастир Спаса, що знаходився на північ неподалік Вишгорода було також повністю зруйновано. І донині виділяється місце, де він знаходився, воно називається Спашина. Пізніше монастир відновлено неподалік між горами, як і сьогодні, він називається Межигірським, там знаходиться фаянсова фабрика. У часи литовського, а потім польського правління у Вишгороді збудовано дерев’яну церкву на місці кам’яної, але у 1662 р. поляки й татари, воюючи, зруйнували церкву під час переправи через Дніпро нижче Вишгорода, використавши ліс і дошки, а також іконостас для будівництва мосту. При цьому образ Богоматері із цієї церкви, після того як послужив для переправи, татари викинули у річку. Хвилі віднесли його до Києва на Поділ, там його виловили і передали у Братський монастир, де він зберігається і донині, де йому поклоняються віруючі. У цій церкві у Вишгороді був ще образ Христа-Спасителя, татарин дуже поглумився над ним та вчинив кощунство, пробивши списом дірку у бороді. Ще й тепер можна бачити цей слід, що має вигляд рани на живому тілі із запеченою кров’ю. Цей образ зберігається у цій же церкві, його дуже шанують віруючі.

Близько 1769 р. київський полковник Костянтин Дмитрович Мокієвський на місці церкви, сплюндрованої поляками і татарами, спорудив нову дерев’яну церкву, присвячену Борису і Глібу. Пізніше, коли церква почала руйнуватись, вишгородський священик Василь Лук’янович збудував нову трибанну церкву, у 1744 р. на місці кам’яної, зруйнованої Батиєм, присвячену тим же святим, її фундамент цілий і донині, та центральна баня церкви похилилась на північ, незважаючи на внутрішні підпірки, як через те, що будівля зведена на підвищенні, так і через те, що грунт не щільний.

Біля церкви в п’яти аршинах од вівтаря слід згадати колодязь, який існує з незапам’ятних часів. Колись тут був тайник або церковний погріб, він має 12 аршинів глибиною, його вода чиста, здорова, холодна, легка. У першу неділю кожного місяця відбувається хресний хід, бо вода ця робить чудеса, її використовують лише для пиття і приготування їжі. Багато хто з віруючих окроплюється нею і бере з собою на згадку про своє поклоніння.

З Батиєвих часів нічого не відомо про місцезнаходження мощів Бориса і Гліба. їх, очевидно, заховали десь під церквою або біля неї, де вони знаходяться і тепер. Навіть зараз ці мощі свідчать про свою присутність у цих місцях силою благодаті, яка сходить на тих, хто приходить у храм з ревною вірою. Щороку 24 липня у Вишгород звідусіль сходяться натовпи прочан, щоб вшанувати цих святих. Одному Богу відомо, коли і як будуть віднайдені ці безцінні, дорогі для віруючих реліквії.

Хори церкви в селі Суботові. Фундамент будинку Богдана Хмельницького
Хори церкви в селі Суботові. Фундамент будинку Богдана Хмельницького
У цій церкві є рукописне Євангеліє, написане дяком Жуком у 1699 p., подароване київським полковником Мокієвським. Воно переписане чітко й вірно на гарному віленському папері; можна подумати, що воно надруковане. Варто відзначити вірші, написані золотими літерами на одній з перших сторінок, з його гербом: "Нікому не дозволено мати їх, ні привласнити те, що подаровано церкві, повинно зберігатися. Бог дасть спокій і мир усім боголюбним, і пану Костянтину Мокієвському за цей дар, як і його друзям, здоров’я на багато років. Нехай ті, що цього варті, довго живуть на цій землі та стануть щасливими на небі зі святими. 1699 р."

На перших аркушах внизу кожної сторінки вміщено дві строфи віршів: "В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Благородний у слові мужній пан Костянтин, в серці благочесний, превозлюблений син його Царської Величності, знатний благочестивий у своєму серці, улюблений син його Імператорської Величності, дуже знатний ватажок знаменитих запорозьких вояків, київський полковник, могутній Мокієвський, щедрий благодійник, з любов’ю над усе шануючий святих мучеників, люблячи всім серцем Бога, наказав переписати цю книгу своїм коштом для святої церкви, спорудженої у Вишгороді на честь святих Бориса і Гліба, щоб слово Боже все більш примножувалось у цьому храмі".

Переклад віршів під гербом Костянтина Мокієвського: "Нехай мужність Костянтина буде записана золотими літерами, а дні його життя вкриті славою і спокійні. Збережи, Свята Діво, здоров’я пана Мокієвського, охорони все, чим він володіє, твоїм святим ключем, знищи ворогів його мечем, він завжди молитиметься до Тебе зі сльозами перед Хрестом, як і його улюблені учні. Нехай Хрест всюди береже його в битвах і нехай мужній Костянтин завжди перемагає святим хрестом своїх ворогів [...]."

Два стародавніх написи під образами у церкві в селі Лютіж Київського повіту

Напис на іконі Спасителя: "Раб Божий Себастьян, в чину інока наречений ім’ям Сільвестра Андрієвича, київський бургомістр, преставився 1621 року і похований у святій церкві Межигірського монастиря, присвяченій Святому Спасителю, нашому Господу Богу Ісусу-Христу. Ця ікона з зображенням розп’яття Христа дана, щоб на тіло покійного бути покладеною. Вона виконана коштом і благочестям його зятя Кирила Пінчука і його дружини Васси, щоб завдяки їх молитвам і старанням Господь відпустив йому гріхи і він увійшов у Царство Небесне."

Напис на іконі Богоматері: "Цей образ Спасителя, виконаний на дереві, надав благочестивий міщанин богом хранимого міста Києва до храму Преображення Господа Бога Спаса нашего Ісуса-Христа у Межигірському монастирі за держави ігумена отця Воментарія до ухвали Господу Богу та на прикрашення храму і на довічну пам’ять та відпущення гріхів."

Напис, зроблений у книзі "Акафісти": "Слава, честь, глибока пошана та вдячність Богу єдиному у неподільній і незбагненній Трійці, Отцю й Святому Духу, прославимо давшего цю книгу, яка називається "Акафісти", з іншими захисними молитвами, почавши робити й здійснювати за добродійного царювання найсвятішого й самодержавнішого Великого Государя Царя й Великого князя Петра Олексійовича Великої, й Малої, й Білої Росії самодержця, вперше літо від поразки короля шведського при доброчинному царевічеві й Великому князі Олексії Петровичі. За щасливого регментарства дружини його милості вельможного пана Іоана Скоропадського, його царської найсвітлішої величності гетьмана обох боків Дніпра, в перше літо архімандрії пана отця Іларіона архімандрита Печерського у святій великій чудодійній Києво-Печерській лаврі у 1704 році."

Перелік всіх відомих альбомів Де ля Фліза (D. P. De la Flise).

Перший альбом — "Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи...". — Київ, 1854. — 1245 стор. Належав історику О.М. Лазаревському. Зберігається в ЦНБ (Київ).

Другий альбом — текстовий без ілюстрацій, ідентичний першому. — Київ, 1857 р. Зберігається в ЦНБ (Київ).

Третій альбом — "Етнографічний опис селян Київської губернії..." — Київ, 1854. — 154 стор. Належав Церковно-археологічному музею при Київській духовній академії, згодом архимандріту Евгену Волховітінову, а в 1920-х pp. — Д.Ф. Красицькому. Зараз зберігається в ЦНБ (Київ).

Четвертий альбом — ескизів поселень (без року і назви; на думку В. Горленка, він був підготовлений у 1851р., оскільки на одному малюнку стоїть ця дата). Зберігається в ЦНБ (Київ), має 86 стор.

Пятий альбом — "Костюми селян... округів Київського, Сквирського і Черкаського намальовані для складання медико-топографічного опису..." — 1851 р. — 10 стор. Знаходиться в ЦНБ (Київ), в фонді О. Попельницького.

Шостий альбом — "Коротка етнографія Київської губернії..." — Сквира, 1854. 187 стор. Належав М. Юзефовичу, потім зберігався в його фонді (Історія Києва, Ч.1, ЦНБ), зараз — в архіві АН Росії (СПб).

Сьомий альбом — "Медико-топографічний опис...Київської округи." — 1848 р. 1195 стор. Належав В. Тарновському. Зараз зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї.

Восьмий альбом — "Медико-топографічний опис... Сквирського повіту." — Мала Чернявка, Сквирського повіту, 1849 р. — 321 стор. Належав В. Тарновському. Зараз зберігається у Чернігівському обласному історичному музеї.

Дев’ятий альбом малюнків (археологія, портрети), б/р., 16 стор. Зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї.

Альбоми Де ля Фліза були створені за програмами Комісії для опису губерній Київського навчального округу і Російського географічного товариства протягом 1848-1857 pp. Згодом доля розкидала їх за різними збірками і дотепер вони знаходяться в архівах Києва, Чернігова і Санкт-Петербурга. Деякі з них чудом збереглися, хоча відомо, що далеко не все з творчої спадщини Де ля Фліза дійшло до нашого часу.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Етнографія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ми захоплюємося старовиною, але живемо сучасністю ”
Овідій

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.