Аратта - На головну

29 травня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- найдовший духовий музичний інструмент в світі - це трембіта, — конічна дерев’яна труба без бокових отворів. ЇЇ довжина може досягати чотирьох метрів. Діапазон трембіти — дві з половиною октави. Її звуки чутно більш ніж за десять кілометрів. Цей традиційний для жителів українських Карпат інструмент і досі використовується. Трембітарі сповіщають горян про важливі події. Якщо Ви включите до програми своєї подорожі один з фестивалів краю, то обов’язково познайомитеся з незвичайним інструментом.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Оренбургская область http://agro-portal.su/
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Чому в Україні немає свободи слова

Політологія 19332 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 4.10.2010 | Всі публікації | Версія для друку

Чому в Україні немає свободи слова
За останні декілька місяців у суспільстві загострилася дискусія про свободу слова. Ця дискусія, що цілком очевидно, спровокована незграбними діями нової влади, точніше кажучи, некомпетентністю чиновників, які тимчасово посідають владні посади, що стало очевидним для більшості виборців.

Власне, іншого чекати просто не доводилося, адже дії посадовців вмотивовані світоглядною і ідеологічною спрямованістю політичної сили, яка їх висувала та затверджувала на керівні посади. Але про це – трохи згодом.

Загальновідомо, що свобода слова – це не тільки і не стільки право журналістів на повноцінну професійну діяльність. Таке право прийнято називати свободою преси. Свобода слова – це суспільний інститут, який може повноцінно функціонувати тільки у демократичній державі, де є стале громадянське суспільство. В такій суспільній системі свобода слова є невід’ємним правом кожного громадянина у будь-який доступний спосіб відкрито, без жодного побоювання за наслідки, висловлювати свої думки, пропагувати свої погляди тощо. Влада може публічно опонувати, як рівноправна сторона дискусії, але не більше. У демократичному суспільстві за слово не карають, навіть якщо той, хто його сказав помиляється, бо достатньо, якщо всі аргументи вичерпані, визнати помилковість своїх поглядів, чим громадянин зберігає свій суспільний авторитет. Виключенням з цього правила є хіба що відверта пропаганда насилля, розпусти, наркоманії тощо.

Але, свобода слова є лише однією з багатьох складових, які у комплексі невід’ємних прав і свобод громадянина забезпечують функціонування складного організму демократичної держави.

Давайте самі собі дамо відповідь на питання: чи є Україна демократичною державою?

Україна за 20 років не стала демократичною

Європейські країни, кожна своїм шляхом, безперервно, сотні років йшли до сучасного стану демократії. Сотні років в цих країнах формувалися традиції судової, законодавчої, виконавчої влад. При тому, моделей-близнюків демократичних інституцій влади – просто не існує в природі й не може існувати. Бо в кожній країні вони формувалися еволюційно впродовж тривалого часу у підсумку природного розвитку суспільних відносин, трансформації світогляду кожного громадянина. І цей шлях, як наочно засвідчує історія європейських країн, був тернистим, насиченим драматичними сторінками боротьби громадян за свої права, аж поки суспільство не усвідомило потребу діалогу і пошуку взаємоприйнятних суспільних компромісів. До речі сказати, і нині суспільний діалог у європейських демократіях далекий від гармонії: і нині періодично спалахують вогнища крайніх проявів суспільних конфліктів, які далеко не завжди протікають мирно, без застосування насильства. Проте, завжди, якою б жорсткою не була боротьба – перемагає лише пошук і знаходження порозуміння.

Чи має народ України досвід і традиції демократії? Чи розуміють українці що таке демократія, як форма державного устрою і як стан суспільства, як життєва потреба кожного індивіда?

Якщо звернутися до історії України, то стає очевидним, що українці, які поколіннями живуть на цій землі ніколи, ні в Російській імперії, ні в СРСР жодного дня не жили в демократичній державі, а відтак, звідки в них можуть узятися уяви про те, якою має бути демократична держава? І в Російській імперії, і в СРСР насильство меншості над більшістю, безправ’я більшості громадян були нормою життя, а прагнення потрапити у номенклатурну, привілейовану меншість, як тоді казали: «вибитися в люди» – нормою виживання. Тому, абсолютно природно, що всі ми тільки починаємо свій шлях до усвідомлення сутності того, що стоїть за словом «демократія».
Демократія – це влада народу. В Україні, наразі, як такої, влади народу не існує в природі. Натомість є символічний акт виборів органів влади, який повторюється з певною періодичністю. Чому я так стверджую?

А тому, що влада – це певна взаємозалежність того, хто здійснює владу і того, відносно кого влада здійснюється. А тепер скажіть: чи залежні посадові особи, які тимчасово, внаслідок народного волевиявлення, опинилися на владних посадах від настроїв і уподобань громадян? Ні. Вони залежні виключно від вищого керівництва в ієрархії влади.

Яскравою і типовою ілюстрацією стану демократії, як влади народу в Україні є український парламент. Під час виборів ми, громадяни, голосували за певний список осіб, об’єднаних певною ідеологією, які задекларували нам свою програму дій. На останніх виборах виборці навіть голосували за певну правлячу коаліцію, яку публічно обіцяли утворити політичні сили. Саме тому ми довірили їм вищу законодавчу владу. І, зрозуміло, кожен з нас розраховував, що обрані нами представники – народні депутати – будуть твердо дотримуватися свого публічного слова. А що виявилося насправді? Насправді – обранці, отримавши значки і посвідчення, миттю забули про все, окрім своїх групових і особистих інтересів. Очевидно, в їхній уяві депутатський мандат – це потрапляння у касту обраних, «обойму» вищої керівної еліти держави, яка гарантує певний пожиттєвий привілейований статус. Саме тому ми тривалий час спостерігали замість реалізації передвиборчих програм примітивні чвари і розбрат. Саме тому з’явилося на світ божий явище «тушкування», тобто міграції народних обранців у бік іншої ідеології і програми, ніж та, з якою їх обирали. Тобто, фактично парламентарі публічно спаплюжили не тільки свій авторитет державних діячів, а й піддали ревізії вибір народу.

Далі сталося це більш цинічне дійство: Конституційний Суд, який взагалі не обирався народом, а формувався за квотним посередництвом представників влад, без прямої згоди на це народу, за особистою ініціативою купки депутатів, скасував цілу низку конституційних норм, змінивши при цьому систему державної влади в Україні. І тепер, за одну мить, за ухвалою вузького кола осіб, які не мають прямого мандату народу на подібні дії, все населення України опинилося у зовсім іншій державі.

І Конституція, яка була тишком скасована, і та що відновила дію, передбачають, що єдиним органом влади, який має легітимне право змінювати текст Конституції, є Верховна Рада України у спосіб, який визначено Конституцією. Конституційний Суд однозначно не є органом влади, який уповноважений прямо і безпосередньо змінювати текст Конституції, він може тільки тлумачити і визначати конституційність норм права, окрім самої Конституції. Бо визначення конституційності чинної Конституції самій Конституції – є абсурдом, профанацією.

Цей, вкрай небезпечний для суспільства прецедент, наочно демонструє усім нам, що може статися так, що та чи інша купка осіб, які узурпували владу, завтра визнає неконституційною процедуру ухвалення нині чинної Конституції і поверне в дію сталінську Конституцію 1936 року і відповідні нормативні акти, які узаконювали репресії, жертвами яких стали десятки мільйонів українців.

Наразі очевидно, що всі трансформації, які відбулися у середині вищої законодавчої влади держави аж ніяк не вписуються у програми тих політичних сил, за які ми проголосували, обираючи парламент. Так могла вчинити тільки безконтрольна і незалежна від волевиявлення громадян влада, тим самим доводячи, що решта громадян країни є ніхто, біомаса, яка не має законного способу вплинути на нібито обрану ними ж владу. Тобто, на практиці вийшло зовсім не те, що проголошує Конституція, бо народ, який є єдиним джерелом влади, просто позбавлений механізму реалізації свого конституційного права у періоди каденції обраної ним влади, а представники влади не мають конкретної відповідальності перед виборцями за результат здійснення ними владних повноважень.

Парламент, знову таки, від нашого імені сформував уряд. Уряд розпочав свою діяльність не в інтересах більшості виборців, а навпаки, заходився забезпечувати корпоративні інтереси певних угруповань, які представлені у парламенті. І більшість громадян від цього не тільки не отримали реалізації своїх сподівань, а навпаки – стали суб’єктом диктату чиновників, які не підконтрольні суспільству. Чи може така влада користуватися підтримкою суспільства? Звісно ні. Саме тому влада, яка не користується підтримкою і розумінням більшості громадян, аби забезпечити своє існування починає нарощувати репресивні, поліційні функції держави. І як результат – конституційні права і свободи громадян стають факультативними, тобто, необов’язковими до виконання владою, оскільки й виконавча влада аж ніяк не залежить від настроїв і уподобань громадян. Така незалежність – є мотивацією і сприятливим середовищем для зловживань: від корупції і казнокрадства до прямого злочинного насильства над людиною.

Незалежність влади від народу є ознакою недемократичної держави. В недемократичній державі характерна кланова побудова правлячих еліт, які у той чи інший спосіб узурпують владу з метою привласнення і перерозподілу національних багатств. Що, власне, й відбувається в Україні.
Такий державний порядок не може користуватися підтримкою суспільства. З іншого боку, правлячим елітам-кланам, щоб забезпечувати свої матеріальні інтереси потрібно створювати видимість функціонування хоча б якихось інституцій демократичної держави. Саме тому суспільству постійно нав’язується дискусія про недосконалість виборчої системи. Мовляв, стара система – і всі це побачили – не гарантує відповідальність влади перед народом. І на цій хвилі народжуються нові «правила» виборів, при чому – з кожним разом зростає так звана маніпулятивна складова, яка перетворює вибори в змагання лохотронних технологій, у суцільний фарс. Так триває вже майже двадцять років, і тому в Україні досі не було жодного випадку, коли б формування влади відбувалося б за стабільного закону про вибори.

Насправді ж будь-яка з відомих виборчих систем у демократичній державі дає для суспільства позитивний результат. І чим простіша і зрозуміліша кожному виборцеві система – тим важче нею маніпулювати. А сама дискусія навколо систем виборів – це свідома підміна понять, бо виборча система не може й не повинна забезпечувати функцію відповідальності влади перед виборцями у період її каденції. Виборці, у демократичній системі, мають право дострокового припинення повноважень посадовців влади, якщо їхні дії спрямовані проти інтересів більшості виборців. Для цього існують інші механізми впливу суспільства на персоналії, наділені владними повноваженнями. Але цілком зрозуміло з попереднього досвіду: доки ми не матимемо стабільної і незмінної виборчої системи – про демократичне формування влади годі казати, бо кожен наступний виборчий закон формується не під потреби суспільства, а під тактичну реалізацію владних амбіцій кланових угруповань, які у такий спосіб забезпечують своє перебування біля ресурсної бази держави. Бо у недемократичній державі – влада, це інструмент, як правило, незаконного, перерозподілу суспільного багатства між вузьким колом осіб, які її здійснюють.

Саме тому між цими угрупованнями йде постійна боротьба за перерозподіл владних повноважень, по народному кажучи: «боротьба за корито». І це наглядно ілюструють спосіб життя та матеріальні статки так званої української владної еліти.

Для українських посадовців всіх рівнів вже традиційними стали мантри про дефіцит влади, аби продуктивно і корисно для суспільства виконувати свої посадові обов’язки. Наприклад, починаючи з 1992 року, коли Леонід Кучма став прем’єр-міністром, йому хронічно не вистачало влади для виконання його обов’язків. Потім, коли він став Президентом, - для виконання його ж передвиборчих програм. Саме під цим гаслом було здійснено конституційну реформу 1996 року. За дві каденції Кучми змінилося безліч урядів, проте незмінним залишалося лише одне – фактичне безправ’я народу і всевладдя чиновної номенклатури, корупція на всіх щаблях влад. Достатньо лише пригадати відверто кримінальну приватизацію, щоб матеріально підтвердити ці слова. Наприклад, чи багато з вас отримують дивіденди від приватизаційних ваучерів, матеріалізованих у акції, вкладені в регіональні енергетичні кампанії? Суто український парадокс: правляча купка керівників отримує надприбутки, а решта акціонерів – тільки формальні папірці з черговим запрошенням на загальні збори.

З мантрами про відповідальну владу став Президентом Віктор Ющенко. І що змінилося за його каденцію? Що, було подолано корупцію? Що, було зупинено розкрадання суспільного багатства? Що, розпочали функціонувати суспільні інститути демократичної влади? Аж ніяк. І Ющенку, як і Кучмі для реалізації свої владних повноважень хронічно не вистачало влади. І Ющенко, як і Кучма мріяв перекроїти під себе Конституцію.

Тепер ми обрали Президента Віктора Януковича, і він, традиційно почав із чого? – із перекроювання Конституції та перерозподілу інституційних владних повноважень. Невже все це робиться заради перемоги демократії? Сумнівно. Бо, і це не можна не помітити, методи досягнення концентрації влади у руках вузького кола осіб слабо кореспондуються з фундаментальними постулатами права.

Якби дійсно у Віктора Федоровича і його команди було б бажання увійти в сучасну історію України в якості творців демократичної держави і суспільства, напевно б ми побачили кроки зовсім в іншому напрямку. Найпростіший і ефективніший, в умовах українських реалій, механізм забезпечення відповідальності посадовців влади перед громадянами – інститут визначального референдуму про довіру владі. При тому, висловлення більшістю недовіри певним особам, які складають конкретну інституцію влади чи окремому посадовцю повинні мати наслідком їхню безумовну відставку.

Процедура ініціації такого референдуму має бути якнайпростішою, а його реалізація прозорою для суспільства. Влада не повинна мати жодного важеля заборони чи недопущення такого волевиявлення громадян.

Тільки у такий спосіб кожен посадовець чітко усвідомлюватиме свою відповідальність перед суспільством, а відтак зникне мотивація і до зловживань владою. Більш того, відбудеться природна селекція керівних кадрів на всіх рівнях державного управління. Політичні партії еволюціонуватимуть від «кланових криш» до нормальних ідеологічних спільнот однодумців, які генерують суспільні пропозиції і за які отримують, у підсумку, владну довіру громадян.
Мені можуть заперечити: мовляв, за таких умов країна матиме вкрай нестабільну владу. Нічого подібного. Адже влада у демократичній визначається не стільки персоналіями, скільки послідовністю дій з забезпечення і реалізації суспільних інтересів, прогнозованістю, зрозумілістю, спадкоємністю державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Бо у демократичній державі головним чинником, який впливає на формування політики держави є природні інтереси більшості громадян, а вони – як раз є стабільними і цілком зрозумілими. З приходом у владу нової команди може змінитися тактика, проте мета на вирішення певної суспільної проблеми чи комплексу проблем буде залишатися незмінною.

Можна заперечити також, що бувають кризові ситуації, коли влада мусить, аби подолати кризові явища, що становлять загальну небезпеку, вдаватися до непопулярних кроків. І в цьому випадку інструментарій визначального референдуму довіри може стати знаряддям дестабілізації та поглиблення кризи. Звичайно такий ризик є. Але, ситуація підвищених ризиків може виникнути тільки в тому випадку, коли влада не може зрозуміло пояснити суспільству необхідність своїх кроків, або коли між владою і суспільством немає довіри. Інакше кажучи, коли влада діє методами, які непрозорі і не зрозумілі народу, коли практично відкрито вирішуються проблеми одних за рахунок інших платників податків, тоді саме й виникає питання: а чи насправді ця влада демократична? Бо будь-яка демократична влада має діяти відкрито і прозоро, і навіть у ситуації катастрофи має спиратися виключно на розуміння її дій більшістю громадян, мобілізуючи їх на свідоме подолання біди. Бо якщо такого не станеться – будуть домінувати негативні явища: паніка, безлад тощо.

У недемократичній країні навпаки, від «сильної руки», тобто особи диктатора чи правлячого угруповання, яке узурпувало владу, залежить все – і внутрішня політика, і зовнішня. Такі держави, як правило, значно більше залежні від зовнішніх впливів, їхня політика непослідовна і важко прогнозована, оскільки безконтрольна, з боку суспільства, влада розбещує, а владна верхівка – деградує, бо формується не за принципами фахової придатності, а за ознакою особистої відданості вищим владним персоналіям. Постійні інтриги, міжусобні чвари, що не припиняються на всіх рівнях влади, тільки прискорюють деградацію. Занадто висока концентрація влади в одних руках чи в руках вузької купки осіб, тобто тоталітаризм чи авторитаризм, насправді має наслідком неспроможність можновладців реалізувати цю владу навіть у власних інтересах. І така держава, в кінцевому стані, просто нежиттєздатна, бо її ресурси, в тому числі адміністративні, – виснажуються паразитарним режимом.

Важливою умовою формування демократичної держави є чітке визначення публічної особи. Публічні особи – це взірець для інших громадян, саме тому їхнє особисте життя, матеріальний стан, фізичне і психічне здоров’я повинні бути буквально як на долоні. Тобто, обираючи кар’єру публічної особи кожен громадянин і навіть його родина мають добровільно зрікатися права на більшу частину таємниці приватного життя. Або ж не зрікатися і не бути публічною особою, а пересічним громадянином. До публічних осіб мають, в першу чергу, відноситися владні посадовці, політики, державні і громадські діячі. І це – цілком природно, бо суспільство, громадяни мають знати якомога більше про те, кому вони довіряють владу над собою. Така прозорість є запорукою і гарантією взаємної довіри між тими, хто здійснює владу і тими, стосовно кого ця влада здійснюється.

В Україні, як засвідчують численні соціологічні дослідження, влада традиційно має низьку довіру громадян, при чому це стосується буквально всіх її інститутів. Невже українці така недовірлива нація? Аж ніяк. Про прагнення громадян у демократичний спосіб змінити владу свідчить висока активність під час виборів. Тобто, якщо громадяни прагнуть у демократичний спосіб змінити персоналії влади, то недовіра існує не до владних інституцій, як таких, а до тих посадовців, які цю владу реалізують. Я не думаю, що цього не знають чи не усвідомлюють Президент, урядовці, народні депутати, губернатори тощо. Проте, не помітно жодних продуктивних зусиль з їхнього боку, аби докорінно змінити ситуацію. Якби було інакше: чи Президент, чи народні депутати, чи урядовці вже б давно скористалися правом законодавчої ініціативи і відповідний закон про публічну особу вже б давно і продуктивно працював на користь суспільству. Невже ніхто з них не розуміє, що влада, яка не користується довірою більшості громадян, називається не народною, а антинародною? Невже бути об’єктом негативних почуттів і предметом осуду більшості співгромадян є задоволенням? Невже не зрозуміло, що загнати народ «залізною рукою» у благодєнствіє – примітивна облуда? Мені здається, що всі це розуміють. Розуміють, але не наважуються зробити бодай один крок, аби це змінити. Бо якщо зробити цей крок – потрібно не тільки виконати формальну сторону, тобто узаконити нові суспільні стосунки, а розпочати змінюватися самому, не тільки посадовцям, а й кожному громадянину. А це – дійсно важко. Важко, але необхідно.
Суспільна потреба свободи слова у глухій блокаді номенклатури

Потреба суспільства у свободі слова була і є завжди. Навіть за часів тоталітарного режиму свідомо чи ні, ми мали потребу висловлювати ставлення до тих чи інших подій та спільних проблем, висловлювати думку, яка часто-густо не збігалася з тією, яку нам диктувала державна номенклатура. Хтось робив це на кухні, у колі сім’ї чи близьких друзів, хтось, не зважаючи на небезпеку репресій, робив це публічно. Підпільно існував самвидав.

В Україні, на щастя, поки немає потреби ні у самвидаві, ні перешіптуванні на кухнях. Проте, немає і не було свободи слова у повному розумінні цього терміну. На жаль ми всі застрягли у постсовковій гласності.

Чому я так стверджую. Адже, якщо я це пишу, а ви вільно читаєте, не очікуючи ніяких неприємних наслідків, то здається, нібито свобода слова є. Але це – ілюзія.

Бо насправді, свобода слова це дещо більше, ніж розмови чи дискусії на будь-яку тему, це не тільки право громадян публічно критикувати владу і посадових осіб, висловлювати незгоду чи протест проти їхніх дій, які суперечать вашим чи суспільним інтересам. Свобода слова – це суспільна дія, бо слово це вже дія, яка викликає той чи інший резонанс суспільства.

Невід’ємною складовою свободи слова є свобода інформації. А свобода інформації не можлива без свободи преси, як суспільної інформативної комунікації. Саме цим професійно опікуються журналісти. І саме у цій сфері діяльності найчастіше трапляються конфлікти. Конфлікти, які можуть коштувати життя журналістові.

Хрестоматійним прикладом такого конфлікту є вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Навряд зараз, через десять років після його загибелі, в когось виникнуть сумніви в тому, що мотивами злочину стала його професійна діяльність, тобто збір і розповсюдження публічної інформації. Навряд в когось виникне сумнів у тому, що цей злочин організували і скоїли посадові особи влади. І напевно саме тому розслідування вбивства триває під постійним тиском громадськості. А чи тривало б воно, якби такого тиску не було? Можна не мати сумнівів – ще десять років тому злочин би «списали» у той чи інший спосіб.

Чи зробила влада з цього належні висновки? Факт зникнення журналіста Василя Климентьєва засвідчує, що рецидив може не тільки повторитися, а й не має жодних гарантій, що завтра не «зникнуть» ще не один і не два журналісти. Так і буде, якщо суспільство не реагуватиме на це адекватно.

Нещодавно прем’єр Микола Азаров взявся публічно повчати українських і зарубіжних журналістів як і що писати про Україну. Мовляв, забагато негативної інформації і це відлякує іноземних інвесторів. На жаль, Микола Янович досі не зрозумів, що дорікати журналістам – це все одно, що дорікати дзеркалу. Хіба журналісти винні в тому, що серед чиновників процвітає корупція, що не викоріненні такі явища як чиновницький рекет? Хіба журналісти створюють нормативні перепони для свободи підприємницької діяльності? Хіба журналісти виносять неправосудні рішення? Адже саме це, а не інформація про це, відлякує іноземних інвесторів. І поки державні керівники не зрозуміють, що насправді не потрібно шукати ворогів серед журналістів, а краще навести лад серед однопартійців, які мобілізовані на владні посади – в Україні не варто чекати ні демократії, ні свободи слова. А якщо цього не буде – буде проблема з інвестиціями, бо в недемократичної України є більш потужний конкурент: тоталітарний комуністичний Китай.
Відсутність демократії і громадянського суспільства має закономірний наслідок – викривлений, спотворений інформаційний простір. Чи є в Україні сформоване суспільне замовлення на достовірну інформацію? На жаль, його немає. За двадцять років суспільство не просунулося далі формулювання звинувачень на адресу журналістів, при чому звинувачень, які ґрунтуються на, м’яко кажучи, некоректних, широких узагальненнях. Дуже прикро про це говорити, але такі узагальнення активно нав’язуються суспільству, в першу чергу, політиканами. Бо політики, тим більше наділені народом владою, мали б просунутися у своїх висновках далі першого ступеню пізнання, задуматися над природою явища і тим, як його виправити. Натомість, активно повторюються примітивні агітаційні штампи, і під совковим прапором «зміцнення, розширення, поглиблення» свободи преси робиться протилежне. І це також логічно, бо влада яка тільки сама себе називає народною, хоча насправді існує у паралельній площині, просто не зацікавлена у не контрольованому нею інформаційному полі, яке віддзеркалює об’єктивну реальність.

На жаль, громадяни також слабо розуміють, що праця журналіста – це не хобі, а професія, тобто діяльність, яка має приносити достаток, як наприклад, праця кравця чи інженера. Адже, інформація – це такий самий товар, як взуття чи харчі. Людина не може комфортно жити, не маючи інформації. На жаль, в нашій державі інформація зараз існує у вигляді сурогатного товару низької якості. Якби було інакше – жоден передвиборчий лохотрон просто не міг би бути реалізованим.

Візьмемо для прикладу проблему суспільного мовлення. В Україні діє єдина державна система телерадіомовлення, яка фінансується за рахунок бюджету, тобто платників податків. Проте, всі без виключення керівники держави наочно для усіх громадян демонструють на прикладі ДТРК, як вони плутають суспільну кишеню зі своєю власною, примушуючи журналістів співати оди саме державним посадовцям. Наразі - це заповідник реліктової совкової традиції мислення українських державних керівників.

Вже котрий рік поспіль тривають софістичні вправи політиканів навколо проблеми громадського телерадіомовлення.

Про це вперше заговорив Президент Леонід Кучма. Але, що очевидно, не з метою вирішення проблеми, а в якості дешевого самопіару. Бо окрім словоблуддя – жодних дій.

Президент Віктор Ющенко буквально з першого дня перебування на посаді також зробив вигляд, що має бажання швидко і якісно створити громадське телерадіомовлення. Пам’ятаєте, створювалися якісь громадські ради, організовувалися публічні дискусії, писалися численні «концептуальні» папірці. Проте, результат виявився традиційним: нічого, окрім безкорисних потрясінь повітря.

Нині Президент Віктор Янукович також посунув шляхом попередників: громадська рада ухвалила черговий концепт. Можливо ми щось побачимо згодом, але у мене особисто є підозра, що те, що створять творці від правлячої бюрократії, насправді буде, у кращому випадку, черговим сурогатним громадським телерадіомовленням. Бо саме правляча номенклатура найменше зацікавлена у його повноцінному існуванні.

Насправді ж проблема вирішується просто. Ніщо не заважає ні Президентові, ні народним депутатам ініціювати і прийняти закон, в якому б існуюча державна телерадіокомпанія змінила б якість. Достатньо створити Наглядову раду з осіб, які мають беззаперечний авторитет у суспільстві, тобто відомих літераторів, вчених, митців, журналістів, соціологів тощо, які б безпосередньо визначали кадрову політику і контролювали фінансову дисципліну. Редакційну ж політику мають визначати професіонали, найняті на роботу Наглядовою радою. І інформаційна структура працюватиме в інтересах суспільства, частиною якого є журналісти. Щоправда за однієї умови – якщо там, у керівництві не буде жодного політикана, бо вітчизняні так звані політики мають дивну властивість: перетворювати все, за що вони беруться в арену боїв за власні інтереси і суцільну руїну.

До речі, громадське телерадіомовлення, в умовах українських реалій має існувати за рахунок платників податків щонайменше на 70% його бюджету. Бо введення так званої абонентської плати або просто не забезпечить повноцінне функціонування ГТРК, або зробить її інформаційний продукт недоступним для великої аудиторії тих громадян, які не мають достатнього рівня добробуту. Сподівання ж на те, що існуючий в Україні рекламний ринок здатен задовольнити фінансові потреби незалежного ЗМІ, а надто ТРК – є ілюзорними, оскільки виробництво потребує великих витрат, а ринок реклами в Україні все ще формується і його обсяги порівняно невеликі відносно потреби.

Проте, насправді влада правлячої номенклатури у недемократичній державі ніколи не допустить добровільно аби існувало громадське телерадіомовлення не підконтрольне її вирішальному впливу. І це не тільки совковий рудимент, це – одна з головних умов її життєздатності. Для того, щоб переконатися в тому, що це так, а не інакше – давайте уважно подивимося, хто сьогодні є замовником реклами на телебаченні, радіо тощо. Як правило, це великий бізнес. Чи багато підприємців, які займаються малим і середнім бізнесом, можуть собі дозволити замовити рекламу у ЗМІ? Хіба що у дешевих рекламних виданнях. Нині, і це не таємниця, тисячі приватних підприємців згортають свою діяльність. А завтра, якщо буде ухвалено проект Податкового кодексу, який за численними висновками експертів посилює фіскальну функцію держави, вірогідно, й така реклама буде підприємцям, які залишаться, гарантовано не по кишені. А реклама, до речі, для бізнесменів – це передумова розширення обсягів виробництва і реалізації товарів і послуг, що у підсумку – зростання капіталів і відповідне розширення справи.

Малий і середній бізнес у державі з ринковою економікою це не тільки фундамент економічної системи, це й фінансова основа існування свободи преси, адже, завдяки широкій пропозиції реклами сотень тисяч малих і середніх підприємств, приватних підприємців, незалежні ЗМІ матимуть можливість фінансового забезпечення своєї діяльності.

Чому українські ЗМІ, як правило, належать олігархічним кланам? А тому, що в країні немає інших джерел фінансування інформаційного ринку. Хто є замовником інформаційного продукту цих телеканалів і хто формує редакційну політику? Звичайно власник, бо практично немає ЗМІ, які б насправді були б прибутковими. Які інтереси буде переслідувати власник: суспільні чи власні? Звичайно власні.

Отже, можемо зробити висновок, що наразі в Україні просто не існує передумов, насамперед економічних, для існування свободи преси.

Натомість політикани, які знаходяться при владі, замість того, щоб створювати ці умови, переймаються виключно софістичними вправами та театралізованими дискусіями на тему свободи слова. І так буде тривати доти, доки кожен громадянин не зрозуміє: держава має не роздавати милостині, а створювати умови, зокрема, для реалізації громадянами їхньої приватної підприємницької ініціативи. Свобода підприємництва – це не тільки запорука зростання добробуту громадян, а й гарантія існування свободи преси, що в свою чергу є головною умовою реалізації права громадянина на отримання достовірної інформації.

Альтернативою є люмпенізація країни. Люмпеном легко керувати, бо його інтереси зосереджені на фізіологічному виживанні, як біологічного виду. І в ці інтереси навряд чи входить прагнення демократії чи свободи слова, а тим більше – глибоке розуміння їхньої природи.

І поки чиновник чи олігарх буде диктувати свої правила на ринку інформації, ні про свободу слова, ні про достовірну й об’єктивну інформацію просто не може йтися. Може йтися лише про люмпенізацію й улаштування панами масових розваг для пролетарів у вигляді імітації реформ та псевдосуспільних театралізованих дискусій.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Шумерський тип культури надзвичайно споріднений з неолітичними пам`ятками Південної Русі...”
Рене Генон

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.