Аратта - На головну

24 березня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Офіційна двомовність перетворить Україну на Бананові Острови

Мова 34840 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 23.11.2010 | Всі публікації | Версія для друку

Офіційна двомовність перетворить Україну на Бананові Острови
Мої подорожі Білоруссю і Татарстаном переконали, що в пострадянських умовах офіційна двомовність веде не до повного знищення мови, але до її маргіналізації і перетворення країни на культурну провінцію, в якій не створюються оригінальні культурні моделі і оригінальний культурний продукт.

Не так давно довелося побувати в двох країнах, у яких на державному рівні існує двомовність: у Татарстані і Білорусі.

Дві країни — два вантажні вагони проблем, два варіанти маргіналізації і згасання «міноритарних» мов.

У Татарстані є республіканський закон про двомовність (татарська — друга державна), їй забезпечено державний захист — татаромовне видавництво, театр, FM-радіо, телебачення, де в основному співають, танцюють і розповідають про татарські звичаї.

Кажуть (сам не бачив), є татарські села, де люди в буквальному розумінні не знають російської мови. Віриться насилу. Набагато більше татар, які не знають татарської мови або знають її у загальних рисах, — таких я в тій самій Казані бачив багато.

Татарською мовою існує література з татарської історії, культури, фольклору, народознавства і художня. Ні суспільно-політичної, ні філософської, ні науково-технічної виявити не вдалося.

Але вся державна документація ніби повинна існувати паралельно двома мовами. Це дуже складна і громіздка процедура, тому реально таке існує або в райцентрах і на селі, або у сфері республіканської репрезентації.

Є певний формат лояльності Казанського Кремля Московському Кремлю — він полягає в тому, що татари змирилися з долею «молодших братів», але при цьому претендують на статус «найстаршого з молодших» і навіть «другого федерального етносу». У татарському середовищі постійно проголошується ідея про визнання татарської мови другою державною на всій території Російської Федерації (зрозуміло, що думають з цього приводу в Москві).

У Москви з Казанню дуже складні і майже інтимні стосунки, затьмарені багатьма важкими спогадами, — наприклад, захопленням і розграбуванням Іваном Грозним цього міста — столиці Булгарського царства, видворенням з нього булгар (волзьких татар), спробами насильно хрестити або асимілювати мусульман. Ті, хто перейшли в православ`я в XVI–XVIII століттях, тепер складають невеликий субетнос «кряшенів» — православних татар, у яких навіть є літургія татарською мовою.

За радянської влади вважалося, що друга за чисельністю етнічна група РРФСР — це українці, але тепер кажуть, що татари — так політкоректніше. Українська тема стала міжнародною, крім того, українці Росії жодних проблем Кремлю не створюють — асимілюються собі нишком, а татарська — це чи не головна проблема внутрішньоросійської етнокультурної політики. До речі, навіть головніша, ніж кавказька: жоден з народів Північного Кавказу не вимагає собі статус «федерального народу», не претендує на хоч якийсь статус для своєї мови за межами своєї республіки. Волзькі татари ще за радянської влади мріяли про статус союзної республіки для Татарської АРСР — мовляв, татар у СРСР у кілька разів більше, ніж естонців або молдаван. Проте в Кремлі відповіли, що статус союзної мають тільки ті республіки, які безпосередньо граничать з іноземними державами.

З іншого боку, татарська мова відноситься до тюркської групи і має іншу (аглюнативну) структуру, ніж російська, українська або білоруська (які мають флективну структуру). Вести нею паралельну документацію по-справжньому складно і дорого. Хоча татарська інтелігенція вважає інакше.

* * *
У Білорусі теж має місце бути офіційна двомовність — російська отримала державний статус на референдумі в 1995 році.

Мабуть, в останні 15 років білоруська мова мала останній шанс на відродження і розвиток — на те, щоб стати не тільки мовою символічно-репрезентаційною, але й комунікативним засобом — мовою побутового спілкування хоч би невеликої, але впливової і успішної частини освічених міських жителів. Вона могла зайняти місце, схоже на місце української мови в Україні. Але низка політичних обставин зіграла проти.

«Нацыянальна свядомая беларускамоўная» білоруська інтелігенція нерідко поводилася як маніхейська секта. Вони, такі всі розумні, вільні, демократичні, освічені, виявилися абсолютно неефективними в плані взаємин із владою. Вони повинні були б зробити президента своїм головним союзником, але саме прокляття з боку цих людей на адресу Лукашенка, а також безперспективна (з політичної точки зору) дискусія про «правильну» літературну норму («русифікований» правопис 1933 року проти «тарашкевицы» 1918 року) зіграли фатальну роль для білоруської мови, яка, втративши статус єдиної державної, перетворилася на потішну екзотику, якою співає ансамбль «Песняри» й іноді — дружина ковбасного «олігарха» Анжеліка Агурбаш. Але навіть президент нею не виголошує промови у свята і на ювілеї. Ймовірно, він міг би погодитися на статус білоруської як єдиної державної, проте крапка в цій історії була поставлена поемою «Лука Мудзішчаў — прэзыдэнт», підписана ім`ям Вядзьмак Лысагорскі. Нинішнє погіршення відносин між Кремлем і офіційним Мінськом вже не здатне якось істотно вплинути на долю білоруської мови — час «фокусування» нації і створення нової, білоруської пострадянської, ідентичності втрачено. Крім того, сам Лукашенко погано говорить мовою Купали, Коласа і Багдановіча. (А якщо б він говорив добре, як би соковито і пафосно він відповідав би Медведеву «па-беларуску»!) Хоча оптимісти в середовищі білоруської інтелігенції думають інакше: мовляв, пережили полонізацію, пережили русифікацію, переживемо і дебілізацію останніх десятиліть.

У музеї мого улюбленого білоруського поета Максима Багдановіча я був єдиним відвідувачем за кілька днів. А ось білоруський театр їм. Янки Купали, куди я випадково зазирнув, був повний — навіть на дуже сумній і депресивній п`єсі про смерть білоруського села.

Білоруськомовних книг мало і майже всі вони — як і в Татарстані — про народознавство, історію, фольклор, театри і музеї. Тобто про минуле, але не про майбутнє.

Ні в Білорусі, ні в Татарстані не перекладається стільки нехудожньої інтелектуальної і художньої літератури, як в Україні. Взагалі, у цих двох мов, за великим рахунком, немає і не було амбіцій замінити собою російську в усіх сферах, особливо в комунікативній і інтелектуально насиченій. В української — була і є. Багато хто в Україні лається — скажімо, хіба може існувати науково-технічна література українською мовою? Хіба сама така ідея — не прикол?

Хороші знайомі моїх батьків (які, до речі, голосують за КПУ і Януковича) ще в 1990-х роках на Південмаші створили українсько-російсько-англійський словник з космічної техніки. Фактично, створили цілий термінологічний масив спеціальних технологічних термінів. І ніхто не помер! Точніше, проблеми є, але проблеми саме професійні, лінгвістичні, а не екзистенціальні — бути чи не бути? (у сенсі, українській мові як мові технічної документації). Так, бути — разом з російською, англійською, німецькою, китайською та іншими. Але навіть будівельникам «Руського Міра» очевидно, що технічна документація стає все менш російськомовною і все більш англомовною.

* * *
Сучасні дискусії навколо мовної проблеми в Україні розділили тих, хто сперечається не на прихильників знищення української мови і її порятунку, не на прихильників надання російській мові статусу державної і противників цієї ідеї.

Вони розділили людей на прихильників відкритих соціально-культурних систем і прихильників автаркій (закритих систем).

І в цьому сенсі концептуальної різниці між маніхеями, які доводять, що українська мова — це «російсько-польський жаргон», що українською Бог молитов не чує, що від неї не буде більше ковбаси і, з іншого боку, авторами методичних вказівок для школи, у яких наказують вивчати «Євгенія Онєгіна» і «Війну і мир» в українських перекладах або людьми, що вимагають беззастережно відновити «правопис» Скрипника (1928), не існує. Вони всі — прихильники закритих соціально-культурних систем, які, як відомо, існують за рахунок насильства і стабілізації (а не розвитку і модернізації) і за невеликий час гинуть. Навпаки, відкриті системи прагнуть не стільки до стабілізації, скільки до діалогу і обміну з навколишнім середовищем. Вони менш стабільні, зате здатні до саморегуляції і саморозвитку, а тому значно довговічніші.

Мої подорожі Білоруссю і Татарстаном переконали, що в пострадянських умовах офіційна двомовність веде не до повного знищення мови, але до її маргіналізації і перетворення країни на культурну провінцію, в якій не створюються оригінальні культурні моделі і оригінальний культурний продукт. Так, там створюються оригінальні і гідні твори культури, але не оригінальні моделі (а ось, скажімо, створений в кінці 1960-х років Владимиром Мулявіним ансамбль «Песняри» був саме оригінальною культурною моделлю — піонером «фолк-року» у світовому масштабі).

Шкода, що більшість активістів мовної теми в Україні — носії саме «закритого» типу свідомості — це стосується захисників і української, і російської мов. Такі часто озлоблені на життя і своїх опонентів люди не здатні сформувати ефективної моделі пропаганди української словесності, не здатні поліпшити її імідж і підняти престижність. Модель адмінресурсного примусу — здатні сформувати, але модель, засновану на любові, на технологіях «Soft power», на розкритті багатої, але мало розкрученої для масового споживача української літературної і культурної традиції — ні, не виходить.

При цьому збитковість адмінресурсної моделі пропаганди української мови, в якій питання про підвищення її престижності не стоїть на першому місці, стає очевидним перш за все в Південно-східній Україні, де українській культурі доводиться конкурувати з культурою російською мовою, маючи від початку гірші стартові умови. Натиск адмінресурсу за відсутності програм лояльності неефективний і приводить, як відомо, до зворотного ефекту — до домінування різного роду українофобських помилок. У результаті теза про статус російської мови в Криму, Донбасі, Одесі та інших регіонах набула політичного виміру, на чому паразитує вже друге покоління українських політиків. При цьому державні і суспільні програми з розширення сфер функціонування української мови повинні будуватися на основі технологій «м`якої влади» («soft power») — в їх інструментарії мають бути присутніми найрізноманітніші інструменти для завоювання лояльності в різних аудиторій. Скажімо, інтелігентній і освіченій аудиторії цікаво представити чудові зразки української словесності, тоді як аудиторії простішій потрібно представити привабливі моделі мовної поведінки. Наприклад, особистий приклад Андрія Шевченка, братів Кличків, Вакарчука-співака та інших авторитетних у молодіжному середовищі фігур для пропаганди й іміджу української мови здатний зробити набагато більше, ніж безглузді заклики.

Та і для абсолютної більшості жителів Південно-східної України українська мова — це не китайська і не німецька, це — мова предків, які ще недавно жили. В абсолютної більшості російськомовних предки ще 2–3 покоління назад говорили виключно українською. Але відновити в свідомості цей зв`язок із предками можна лише при толерантному ставленні до людини, до її звичок і помилок — і з боку держави, і з боку амбітних суб`єктів громадянського суспільства (партій, культурних організацій, фондів і т.д.). Скажімо, видання масовим тиражем і ефективне просування по всіх каналах книги (аудіокниги) на кшталт «100 (200, 500) шедеврів української поезії» — справа корисніша, ніж інтелігентські безадресні стогони.

Вакарчука-міністра досі лають за Постанову уряду № 1033, яка зобов`язала розмовляти вчителів і учнів українською поза уроками. Але якби це була не постанова уряду, а, скажімо, міністерські рекомендації, та ще з докладним мотивуванням — навіщо це робиться (мовляв, для розширення україномовного простору, для створення лінгвооазисів, для ефективнішого оволодіння дітьми мовою в регіонах, де її маргіналізували впродовж десятиліть, для поліпшення пам`яті і розумових здібностей учнів і т.п.) і з ініційованою міністерством широкою суспільною дискусією, упевнений, ефект був би іншим. І в «професійних росіян» було б менше приводів для роздування світового скандалу.

Пора дати спокій одному з керівників держави, який вперше приїхав до Донецька у віці під 40 років, за те, що він досі не зумів заговорити по-українськи. Актуальний зовсім не він, чиї предки говорили естонською. Актуально молоде покоління міських жителів, яким пояснили (у родині, в школі, у дворі, в інтернеті, в газетах «Кр* Правда», «Дон* Кряж» або «3000»), що говорити по-українськи, — це «ацтой» і ознака обмеженості. У XXI столітті мова, мовна проблематика стають полем жорсткої конкуренції, війни брендів, а то і когнітивної війни. Найбільші шанси вижити з локальних мов мають ті, які переконають своїх існуючих і потенційних носіїв у тому, що саме вони відповідають запитам постіндустріальної епохи. До речі, частиною постіндустріальної свідомості є і гостра, майже екзистенціальна туга міської людини за «органічним», доіндустріальним станом.

* * *
У разі «узаконення» російської мови як другої державної в Україні, її символічний статус може бути як колонізаторським, так і суверенним. У першому випадку країна визнає, що державною мовою є мова, правила і норми якої затверджуються в іншій країні — культурній метрополії, там же знаходиться і її діалектна база. Тобто Україна — це колонія нового типу, що зберігає формальний суверенітет. Але в іншому випадку, якщо йдеться про неколоніальний статус, Україна з неминучістю претендує на участь у «модеруванні» російської мови. Тобто вона ніби заявляє, що спільно з Росією несе історичну відповідальність за російську мову, що вона на рівних бере участь у виробленні і встановленні мовної норми, граматичних, синтаксичних та інших правил (як на початку XVII століття Мелетій Смотрицький), що вона має в системі Національної Академії Наук України Інститут російської мови, що вона займається діалектними дослідженнями, веде картотеку, спонсорує фонди з розвитку російської мови за межами України і Росії і т.д.

Підозрюю, що російська мова в Україні потребує не державного статусу, а підвищення мовної культури, оскільки наявна мовна і письмова форми її існування сильно пригнічують автентичних носіїв. Наприклад, вивчення її в усіх без виключення школах України — в об`ємі, необхідному для грамотного писання і говоріння нею, тренінги для журналістів — це все здатне підвищити культуру російської мови і чітко розмежувати російські і українські розмовні практики. І ось на це цілком доречно просити російську фінансову і організаційну допомогу. Інакше кажучи, боротися треба не за мир в усьому світі, а за щастя кожної окремо взятої дитини.

Зрозуміло, необхідно усунути і очевидний ідіотизм у різних сферах: наприклад, законодавчо дозволити тим самим нотаріусам засвідчувати документи російською і англійською мовами, а не здирати зі своїх клієнтів по 100 гривень за «переклад» і т.п. Але це саме інструментальні проблеми, що вимагають конкретних зусиль і конкретного рішення. Втім, не вирішувати конкретні питання, а обіцяти «світле майбутнє» (в даному випадку, державний статус російської мови) простіше і ефективніше з точки зору політичного популізму і обдурювання.

Аналогічно, українська мова в публічній сфері також має потребу і в підвищенні культури мови, і в очищенні від невластивих їй слів і оборотів. Але головне — вона потребує зміни свого іміджу і підвищення престижу.

Втім, станом на сьогоднішній день українській мові скоріше пощастило, ніж ні.

Якби її знищенням на державному рівні займалися люди розумні, освічені, які володіють технологіями «Soft power», їй насправді щось загрожувало би. А так навпаки: «табачукізм» — нинішня політика зі знищення української як «повнокомунікаційної» мови — створює мотивації для її розвитку як одного з символів протесту, як мови «креативного класу» — амбітної контреліти, орієнтованої на побудову майбутнього. Тим більше, нинішній політичний режим навряд чи існуватиме після 2012–2013 років. І одна з загроз, що безпосередньо стоїть перед ним, — мовна. І мова зовсім не про російську або українську літературну мову. Мова про те, що розкручування саме мовної теми і саме в існуючій контрпродуктивній інтерпретації — це шлях у минуле.
Україні ж, як і іншим пострадянським країнам, потрібен шлях у майбутнє.

PostScriptum.

Максім Багдановіч

Калісь глядзеў на сонца я,
Мне сонца асляпіла вочы.
Ды што мне цемень вечнай ночы,
Калісь глядзеў на сонца я.
Няхай усе з мяне рагочуць,
Адповедзь вось для іх мая:
Калісь глядзеў на сонца я,
Мне сонца асляпіла вочы.


[1912]

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Мова»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Той, хто проявляє жалість до ворога, безжалісний до самого себе”
Френсіс Бекон

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.