Актуально
41386 переглядів
 |
У цьому році майже одночасно суди в Донецьку позбавили Шухевича та Бандеру звання Героя, а міськради у Львові, Тернополі, Івано-Франківську присвоїли їм звання почесних громадян.
Одні й ті самі люди за одні й ті самі вчинки в одному випадку вважаються героями, в іншому злочинцями. Причому не на рівні персональних уподобань, а на рівні рішень державних інституцій.
Якщо б такі протилежні оцінки одного явища ми почули від Москви та Тбілісі, або ж від Тегерану та Вашингтону, то ясна річ - це ворогуючи сторони, які діаметрально протилежні у своїх оцінках. Але ж Донецьк і Тернопіль знаходяться не у двох ворогуючих державах, а в одній.
Тоді це повинно вважатися ознакою державної шизофренії в складній формі.
Шизофренічне роздвоєння особи на державному рівні виникає у випадку, коли в межах однієї держави співіснують дві різні цивілізації.
Цивілізаційна парадигма
Такий підхід, або як кажуть у вчених колах - цивілізаційна парадигма - у політології здобув популярності після виходу в 1996 році книги Самюела Гантінгтона "The Clash of Civilizations" - "Протистояння цивілізацій", хоча більш точно буде "зіткнення". Після того як глобальний конфлікт комунізму з капіталізмом був вичерпаний, саме в зіткненні автор вбачав основний конфлікт сучасної історії.
Однією цивілізацією може бути сукупність народів та держав, наприклад, сучасна західна цивілізація, а може бути одна країна-цивілізація, як Китай.
А може скластися ситуація, коли в одній країні існують одночасно дві цивілізації.
Гантінгтон називає ці країни розколеними. Такі, як Судан, Індія, Шрі-Ланка, Малайзія, Україна. Проте межу розколу і його природу в Україні він визначає без глибокого аналізу, тому робить це помилково.
Конфлікт, який розколює Україну, з точки зору Гантінгтона, є конфліктом між західною та православною цивілізаціями. При цьому "західна цивілізація" в Україні представлена районами проживання греко-католиків. А тому межа конфлікту має пролягати по лінії, що відділяє Галичину та Волинь від решти України.
За наочне підтвердження Гантінгтон використовує результати голосування на президентських виборах 1994 року. Тоді лінія розколу проходила по східному кордону Київської, Черкаської, та південному кордону Черкаської, Вінницької областей. Але ж, очевидно, що ці області не є уніатськими за панівною конфесією.
Ще більш показовими є результати президентських виборів 2004 та 2010 року, та парламентських 2007 року.
Результати дають стабільну лінію, за якою "західна" частина України включає ще й Чернігівську, Сумську та Полтавську області, які ні географічно, ні релігійно не належать до тієї межі, по якій провів поділ Гантінгтон.
Стабільність цього поділу вже стає достатнім приводом для аналізу його природи. Очевидно, що він не є релігійним. Такі ж самі православні знаходяться по обидві сторони лінії розколу.
З точки зору Гантінгтона, на схід від лінії розколу знаходиться "православна цивілізація". Але точніше це називати "російською" або ж "євразійською" цивілізацією. Зараз Росія, включаючи її мусульманське населення, становить специфічну самостійну цивілізацію, до якої належать також колишні середньоазійські республіки СРСР, що стали незалежними державами, але не покинули культурну зону Росії.
Тому релігійне визначення цієї цивілізації не правильне. Вона включає православних та мусульман, а також значну кількість атеїстів, що утворились в наслідок антирелігійної політики СРСР.
Звідси логічно, що цивілізаційний розкол в Україні не має релігійних ознак.
Найдавніше свідоцтво
"Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх.
І взяли вони майна безліч, і церкви оголили, і дзвони познімали ... і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди".
Це - запис із літопису про тотальне пограбування та руйнацію Києва в 1169 році. То не половці, то не монголи, то війська Великого князя Володимирського Андрія Боголюбського та декількох князів, яких він долучив до справи.
Жорстокі конфлікти, аж до вбивства, були звичайними для Рюриковичів. Сам по собі похід руських князів на Київ не дивина, інновація Андрія Боголюбського полягала в тому, що він прагнув не заволодіти, а знищити Київ.
Але навіщо? Це ж не була громадянська або релігійна війна. Вчинок князя Андрія виглядає геть не вмотивованим, навіть привід для розгрому Києва в літописах відсутній.
Дуже правдоподібним виглядає пояснення, яке наводить Грушевський.
Уявіть собі, що в той час Володимирсько-Суздальська земля - це Америка Київської Русі, вона почала швидко розвиватися саме за княжіння Боголюбського. Андрій створював це князівство с самого початку як автократичну державу, зародок майбутнього російського абсолютизму та деспотизму. Звідси можна зрозуміти його відношення до Києва.
Андрієві, пише Грушевський, "не симпатичні були самі історичні традиції, зв'язані з Києвом, ... ся безконечна галерея князів, впливи боярства і політична роль громад. Перебороти се - не було надії, й Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ."
Якщо Грушевський правий, то руйнування Києва Великим князем Андрієм Юрійовичем можна вважати першим передвісником цивілізаційного конфлікту між західним та євразійським світом.
Хоча самих цих цивілізацій у той час ще не було сформовано. Вони сформуються через декілька сторіч.
Свідоцтва Сигізмунда Герберштейна
У першій половині 16-го сторіччя в Західній Європі не було більш освіченого знавця східноєвропейських країн та Московії, ніж Сигізмунд Герберштейн, видатний дипломат королівського дома Габсбургів.
Він першим свідчить про безпрецедентну владу московського государя: "Владою, яку він має над своїми підданими, він далеко перевершує всіх монархів цілого світу... Всіх однаково він гнітить жорстоким рабством, так якщо він прикаже будь-кому бути при дворі його, або йти на війну, або правити будь-яке посольство, той має виконувати все це власним коштом."
Ще не народились Іван Грозний, Петро I, Сталін - але можливість рабського використання будь-якої людини вже безперечна. Більш того, вона вже є нормою, яка прийнята в суспільстві.
"Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі" - ця фраза Герберштейна стала тавром для визначення суті політичної культури Росії на віки вперед.
А що про іншу, європейську частину Русі?
На той час то є Литва, яка в описі Герберштейна сягає від Лівонії (сучасної Латвії) до Черкас. Тобто на той час більшою частиною складалася із земель нинішньої Білорусі та України.
Не дивно, що тодішня Литва була країною переважно православною, а не католицькою. Найзнаменитіші серед литовців того часу, за визнанням Гарберштейна, були князь Костянтин Острозський та князь Михайло Глинський, тобто корінні волиняни, а зовсім не литвини.
І ще один дуже красномовний факт: "Литовський Статут" був написаний в оригіналі 16-го сторіччя руською мовою.
Слабкість влади монарха Литви щодо його підданих викликає подив Герберштейна, особливо в порівнянні з Московією. Магнати Литви, за його враженням, "не стільки користуються непомірною свободою та добротою своїх государів, скільки зловживають нею".
Складно уявити більший контраст сусідніх країн, ніж політичні свободи Литви та досконалий деспотизм Московії.
Де проходить лінія розколу
Як бачимо, свідоцтва принципової різниці двох політичних культур можна знайти в неймовірній історичній давнині. Місце проходження цієї лінії сьогодні можна вказати дуже конкретно за багатьма критеріями, серед яких найочевидніший - це електоральна географія.
Усі національні вибори з 2004 по 2010 рік дають одну й ту саму межу:
Публiкацiї за темою «Є така думка»:
