Аратта - На головну

26 травня 2017, п`ятниця

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


У нас вы можете заказать деревянные окна
Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Хто нищив і тепер нищить українські села?

Державність 16527 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 30.11.2010 | Всі публікації | Версія для друку

«Моє село». Фото - Олег Нич.
«Моє село». Фото - Олег Нич.
Зникне українське село - зникне Україна... За результатами дослідження Департаменту економічних та соціальних справ ООН, починаючи з 70 років минулого століття сільське населення в Україні зменшилося на 13,3 відсотка. Щороку з мапи України зникає близько 30 сіл, - підрахували економісти. За вісім останніх років держава втратила 235 таких населених пунктів.

У Богуславському районі Київської області є село Медвин. До 1917 року в ньому проживало понад 12 тисяч осіб, які під час громадянської війни вирішили організувати самооборону села. Вони не пускали в нього ні білих, ні червоних. У серпні 1920 року більшовики вирішили покінчити з медвинськими повстанцями. Вони направили на Медвин одну з будьонівських дивізій. Зброї та набоїв у мешканців було дуже мало, тому багато селян озброїлися вилами та косами й зайняли окопи, викопані навколо села. Майже два тижні їм вдавалося відбивати атаки червоних.

27 серпня 1920 року з усіх боків на Медвин наступали кілька полків кінноти червоних. Там, де червоноармійці встигали заскочити до крайніх дворів, вони підпалювали будівлі. Через кілька годин усе село поблизу фронту палало. Бій тривав до пізнього вечора. Тоді було спалено понад 600 хат з усіма надвірними будівлями.

29 серпня, коли червоні повністю захопили Медвином, три доби вони грабували вцілілі селянські хати й гвалтували жінок та дівчат. 30 серпня будьонівці зігнали медвинців у центр села й забрали з натовпу 80 молодих чоловіків і хлопців, вивели за село й порубали шаблями. 3 80 чоловік лише один хлопець, поранений і прикритий трупами, залишився живий (Роман Коваль. Медвин в огні історії. — К.: ВЦ «Просвіта». 2000. 82 с.).

Унаслідок розкуркулювання, Голодомору й репресій перед Другою світовою війною в Медвині залишилося близько 6 тисяч чоловік...

У селі Мельники на Черкащині, яке знаходиться на окраїні знаменитого Холодноярського лісу, загинуло понад 300 осіб, борців за свободу України, і спалено більшовиками сотні селянських хат. Такі явища були по свій території України. Це була перша хвиля знищення сіл та їх знелюднення. Друга хвиля трагедії українського села була в 1929 р., коли розпочалося розкуркулювання, тобто знищення найбільш працездатної, освіченої та культурної частини селянства. Заможні, а тому незалежні від керівників селяни, вважав Сталін, — головні вороги радянської влади, а тому їх як клас потрібно знищити, і повезли нещасних з сім’ями на Північ до білих ведмедів спостерігати північне сяйво. Поселяли їх у таких місцях, де не можна було вижити, але органи влади на це й розраховували.

«ЕКСПЛУАТАТОРСЬКИЙ» КЛАС

«Мудрий» вождь Сталін, повторюючи епітети Леніна (ПЗТ, т. 23, с. 206-207), називав заможних селян найзвірішими й найдикішими експлуататорами, вампірами, кровопивцями, павуками й злодіями (Сталін «Вопросы ленинизма», ст. 319). Знищенням куркулів як класу й насильницькою колективізацією було покладено початок кризі в сільському господарстві та в забезпеченні населення продуктами харчування. Ця криза існувала до розвалу СРСР.

Третю хвилю знищення сіл та їх знелюднення викликала насильницька колективізація і штучно організований Голодомор 1932—1933 років, від якого, за оцінками демографів та істориків, загинуло від 7,5 до 10 мільйонів чоловік. Загибель селян від Голодомору розпочалася ранньою весною 1932, але масове вимирання настало в 1933 р. Тоді всі, хто тільки міг, кинулися тікати з села від голодної смерті. На жаль, за межі України селяни виїхати не могли. Їм не продавали залізничних квитків, а на заводи й фабрики в містах їх не приймали, бо вони не мали паспортів.

Вершиною цинізму були тоді твори деяких поетів. У 1933 році від голоду щоденно помирали тисячі селян, вимирали цілі села, а П.Г.Тичина у вірші «Партія веде» писав:

Та нехай собі як знають,
Божеволіють, конають, —
Нам своє робить:
Всіх панів до одної ями,
Буржуїв за буржуями,
Будем, будем бить!..
Фото - Валерій Колосюк
Фото - Валерій Колосюк
Оскільки до 1933 року панів, «куркулів» і буржуїв уже побили, а до закордонних руки не могли дотягнутися, то Голодомором і репресіями нищили власних селян — останній «експлуататорський» клас.

Знаменитий український письменник П.А. Загребельний цілком слушно зауважив, що згадуваний вище вірш П.Г. Тичини треба читати так: «Всіх людей до одної ями, злидарів за злидарями будем, будем бить».

Керівники України й особисто Сталін постійно одержували величезну кількість листів від помираючих від голоду селян, у яких вони повідомляли про своє трагічне становище й запитували, за що з них так немилосердно знущаються. Адже, писали вони, не було в 1932 р. посухи й потопу, нема війни, то кому це потрібно, щоб хлібороби помирали голодною смертю? Нещасні люди волали: «Жити хочу, але помираю з голоду. Благаю, дайте хліба» (ЦДАГОУ, ф.1, оп. 20, сп. 5272).

У 1932 — 1933 рр. в села, що опустіли, зокрема, в південні райони України, везли переселенців із Росії: Горьковської області — в Одеську (2120 господарств, 1345 корів, 2062 коней), з Івановської — у Донецьку (відповідно — 2520, 1619, 3498), із Центрального Чорнозем’я Росії — у Харківську (4800, 2329, 3472), із Західного Сибіру — в Дніпропетровську (6679, 5719, 7571)... Отже, Голодомор українців був засобом зміни демографічного складу населення, зокрема, в південних областях України.

ЗАХИЩАТИ СЕЛЯН «НЕ БУЛО КОМАНДИ»

Четверту хвилю знелюднення сіл викликали масові репресії, які досягли свого апогею в 1937 — 1938 роках. Типовими для тих років були справи 170 жителів сіл Трипілля й Халеп’я (Обухівський район на Київщині), які знаходяться в ЦДАГОУ (№ 32126, 24985, 38462, 24987, ф.263). Чекісти в своїх кабінетах вигадали підпільну повстанську організацію і 1 — 3 квітня 1938 р. арештували людей і вже через 7 — 8 днів закінчили «слідство» й всіх заарештованих розстріляли. Я вивчив у архівах велику кількість судово-слідчих справ. Часто при їх вивченні серце й розум не витримували психічного навантаження, адже майже від кожної справи тхнуло страшенними муками й смертю. Гинули люди в основному віком 20 — 40 років. Скільки добрих справ вони могли ще зробити, скільки залишили вони сиріт і вдів? У 1957 році всі вони були реабілітовані — ніякої підпільної повстанської організації в Трипіллі й Халеп’ї не було.

П’ята хвиля знищення сіл настала в роки Другої світової війни. За роки війни окупанти зруйнували й спалили в Україні 714 міст і селищ, понад 28 тисяч сіл. Без даху над головою залишилося 10 мільйонів жителів.

27 лютого 1943 р. партизанське об’єднання, яким командував О.Ф. Федоров, напало на районний центр Корюківка (Чернігівщина) й убило сім німців. 1 березня 1943 р. німці оточили селище й спалили 1390 будинків та убили 7000 його мешканців. У ніч з 4 на 5 березня командир об’єднання секретар підпільного обкому КП(б)У Олексій Федоров прилетів на літаку з Москви в об’єднання, в якому було близько трьох тисяч партизан. За його мемуарами, товариші розповіли про найзначніші бойові операції, проведені під час його відсутності й про напад на Корюківку. Але жодним словом Федоров не згадує про трагедію корюківчан.

Колишній партизан Олексій Сунко згадував, що партизани були недалеко, у Тихоновичах, за кілька кілометрів від Корюківки, і спостерігали, як вона горіла, і чули стрілянину. Але вони не захистили мирних жителів селища: «...не було команди...» («Голос України», 1 березня 2003 р., № 40).

На початку грудня 1943 р. партизани спалили хату старости в с. Соколів Брід (Попільнянський район Житомирської області) й убили кількох німців. 11 грудня 1943 р. фашисти зігнали селян, у тому числі й дітей, у двоповерховий дерев’яний будинок і всіх — 320 осіб — живцем спалили. Партизани могли вступити в бій з фашистами й дати людям можливість утекти від розправи, але вони цього не зробили.
Фото - Валерій Колосюк
Фото - Валерій Колосюк
ЗА ПЕРЕМОГУ — ЧЕРГОВИЙ ГОЛОД І ПОДАТОК НА БЕЗДІТНІСТЬ

Шоста хвиля знелюднення й знищення сіл, яка тривала до кінця існування СРСР, настала після закінчення Другої світової війни. У 1947 р. Україну знову вразив страшенний голод. Усе вирощене на ланах колгоспів здали державі. Тоді, перефразовуючи слова «Інтернаціоналу», колгоспники з гіркотою говорили: «Владеть землей имеем право, а урожаем — никогда!» Після війни розгорнувся черговий наступ на релігію і народну мораль. Скрізь закривали церкви, які почали діяти в останні роки. Нищівного удару народу-переможцю, зокрема, сільському населенню, органи влади завдали своєю податковою політикою. У 1945 р. додумалися встановити величезні податки навіть на плодові дерева, що змусило селян вирубувати свої садки. Тоді ж з ініціативи «батька» Сталіна були встановлені нові норми сільськогосподарського податку. Кожен селянин, навіть кожна багатодітна вдова — солдатка з купою дітей, щороку повинні були здавати державі (не продавати, ні!) яйця, молоко, м’ясо і крім того сплатити грішми 800 рублів податку і 40 — страховки, а також «добровільно» віддавати від 300 до 1000 рублів на державну позику.

Особливо обурював людей податок на бездітність. У селян тоді постійною проблемою було: де взяти гроші на податки? Адже в колгоспах вони не одержували й копійки. На трудодні колгоспники не одержували зерна та іншої продукції. 4 липня 1957 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР вирішили скасувати податки і обов’язкові (безоплатні) поставки сільськогосподарської продукції. Із того часу в колгоспах трудодні почали оплачувати грішми (правда, суми були мізерні) і видавати зерно. На початку 60-х років колгоспникам почали платити пенсію — 12 рублів на місяць — і видавали паспорти.

Після війни селяни остаточно втратили віру в закон, правду й справедливість і шукали будь-якого способу втекти з села. Втеча їх у міста — це був своєрідний протест проти сільських порядків, сваволі місцевих органів влади, безправ’я й злиденного життя. У післявоєнні роки молодь примусово змушували їхати на шахти Донбасу й «будівлі» комунізму.

ПРИСАДИБНІ ДІЛЯНКИ — ЯК НЕПРИЙНЯТНА АНОМАЛІЯ

Дисципліна в колгоспах із року в рік погіршувалися й органи влади вживали все нових і нових репресивних заходів: за прогули й запізнення на роботу зрізали трудодні, тих, хто не виробив річного мінімуму трудоднів, судили і висилали за межі України як саботажників. Двадцять першого лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадянський паразитичний спосіб життя». На виконання цього указу сотні тисяч селян відправили в тюрми й виселили в Сибір.

Після організації колгоспів органи влади встановили розміри присадибних ділянок для колгоспників і робітників, а також норми утримання худоби та свійської птиці. Ці норми неодноразово переглядалися в бік їхнього зменшення. За їхнє порушення винних нещадно штрафували й обкладали подвійним податком.

16 травня 1963 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про норми утримання худоби в особистій власності громадян. В указі зазначалося, що громадяни на одну сім’ю можуть мати одну корову й теля віком до одного року, одну свиню або трьох овець.

Починаючи з 30-х років ХХ ст. органи радянської влади ретельно стежили за тим, щоб у дворі колгоспника чи робітника не було «зайвих» курки, теляти або поросяти, бо це нібито порушувало принципи соціалізму. Радянська влада все робила для того, щоб поставити жителів села в цілковиту залежність від колгоспу й держави, «рятувала» їхні душі від «розтління», не допускала збагачення селян і «спекуляції» продукцією сільського господарства.

Московські керівники систематично «полегшували» життя колгоспникам, робітникам і службовцям — відрізали ту частину городу, яка перевищувала встановлену норму, а також руйнували теплиці, в яких селяни вирощували помідори, огірки, цибулю та інші овочі. Відрізали городи і в тих колгоспників, хто не виробив або й не міг виробити річного мінімуму трудоднів. Фінагенти періодично переміряли людські городи, і якщо виявляли хоч б одну сотку землі понад норму, нещадно штрафували винних і обкладали подвійним податком.

Десятки років у колгоспах присадибні ділянки залишалися єдиним джерелом існування для селян, але в більшості сіл їхні розміри не давали можливості вирощувати достатню кількість сільськогосподарської продукції. Деякі голови колгоспів намагалися допомагати таким колгоспникам і за рахунок невикористовуваних угідь виділяли їм по кілька сотих землі для посадки картоплі, а лісники дозволяли садити її в міжряддях лісових культур.

Рада Міністрів СРСР і ЦК ВК(б) 19 вересня 1946 року видала грізну постанову, в якій було записано (цитую мовою оригіналу): «... расхищение общественных земель ведет к тому, что интересы общественного хозяйства, колхоза, основой которого является общественная колхозная земля, приносятся в угоду частнособственническим и рваческим элементам, использующим колхоз в целях спекуляции и личной наживы». Постанова передбачала жорстоке покарання для порушників.

Більшовики постійно мріяли про те, як ліквідувати присадибні ділянки як неприйнятну для соціалізму аномалію. Ще на ХVІІІ з’їзді ВКП(б) у 1939 році член політбюро А. А. Андреєв, відповідальний за сільське господарство, зазначав, що «у деяких місцях приватновласницькі господарства стали переважати над колективними формами» — замість того, щоб останні витісняли їх, присадибні ділянки, стверджував він, — узагалі не потрібні, оскільки колгоспи спроможні забезпечити всі потреби селянства.

Голова РНК УРСР Л. Р. Корнієць у 1946 році говорив, що навіть ту єдину корівку, яка є в селянина, він відведе в колгосп, бо вона для нього буде нерентабельною. Колгоспник усе, що йому потрібне, одержуватиме з колгоспу. І такі люди протягом десятків років керували державою, вели нас до «світлих вершин комунізму».
Разом із селом зникає цілий пласт сільської культури та архітектури. Фото - Валерій Колосюк.
Разом із селом зникає цілий пласт сільської культури та архітектури. Фото - Валерій Колосюк.
«НЕПЕРСПЕКТИВНІ» СЕЛА

У 50-х роках ХХ ст. кремлівські керівники, керуючись теорією марксизму-ленінізму, намагаючись побудувати комуністичне суспільство, взяли курс на стирання різниці між містами й селами. Тоді, за ініціативи М. С. Хрущова, взялися за ліквідацію неперспективних сіл і укрупнення колгоспів. Сотні й тисячі років стояли вони, буяло в них життя і раптом —неперспективні.

Історики підрахували, що центр Поросся — Білу Церкву — могутню фортецю, яку нелегко було взяти, різні напасники руйнували 46 разів. Отже, незахищені села на Пороссі, як і по всій території України, різні вороги стирали з лиця землі десятки разів. Проте щоразу, ніби міфічна птиця Фенікс, воно знову й знову поставало з попелу та руїн. Лише кремлівським правителям завдяки розкуркулюванню, насильницькій колективізації, терору голодом, репресіями, податковій політиці й укрупненню колгоспів та оголошенню багатьох сіл неперспективними вдалося знищити величезну кількість населених пунктів. Для прискорення процесу ліквідації «неперспективних» сіл до них не будували доріг, закривали школи, магазини, пошту та лікувальні заклади, забороняли будівництво житла. Ось чому в мирний час, без війни і стихійних явищ, радянська влада перетворила багато сіл на пустки.

У 1959—1960 роках минулого століття 113 економічно слабких і збиткових колгоспів (252 села з населенням 168, 5 тис. осіб) були ліквідовані, а їхні землі передані в державний лісовий фонд (ЦДАГОУ, ф.2, оп. 10, сп. 3214, арк. 149). Поступово всі вище згадані села зникли з лиця землі.

Після проголошення України незалежною державою внаслідок кучмівської земельної реформи (указ президента Л. Кучми від 3 грудня 1999 року № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки») знищення й знелюднення сіл прискорилося. Молодь втікає з сіл. У багатьох селах залишилися самі лише пенсіонери. Скрізь видно пусті обійстя там, де нещодавно стояли чепурні хати-білявки. Серед багатющої природи незбагненно дикими виглядають порожні, мов сліпі, оселі, городи, зарослі лободою й чортополохом. Я написав, яке лихо зігнало людей із рідної землі, прирекло найродючіші в світі землі на безплідність. Адже сотні й сотні років вони давали рясний урожай. Варто підкреслити, що Україна завжди жила селом. Воно було основою української нації, берегло мову, культуру, традиції й звичаї. Умруть села — вмре й Україна.

Отже Л. Кучма запровадив у сільському господарстві таку модель господарювання, яка призвела до остаточної руйнації АПК і його бази — села та масового безробіття селян. Тепер керівництво України хоче скасувати мораторій на продаж сільськогосподарських земель. Цього злочину допустити не можна. За скасуванням мораторію наступить масове безземелля й перетворення селян на дармову робочу силу.

І, на кінець, трохи статистики. У 1999 році в Україні було 12 421 колгосп і радгосп і більшість із них не були збитковими. Середня площа сільськогосподарських угідь у кожному з них становила 3 100 га. У 1926 році в Україні провели перепис населення і населених пунктів. У 1928 році опублікували підсумки цього перепису: сільських населених пунктів було тоді 54 470. Вони об’єднувалися в 10 733 сільських рад (Україна. Стат. щорічник на 1928 р. — Х., 1928. — С. 16).

За 1959—1979 рр., за даними В. І. Наулко (Культура і побут населення України. К., 1993, с. 14), кількість сіл зменшилася з 42 229 до 29 806. Тепер потрібно було б провести новий перепис населення і населених пунктів, а головне, урядовим органам подумати, як врятувати села від остаточної загибелі.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

Фотогалерея:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Державність»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Історія має свою правду, легенда - свою”
Віктор Гюго

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.