Аратта - На головну

18 січня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в містечку Глухів (Сумська область) 12 травня 1870 року, поширилися звістка, що їх знаменитому земляку Артемію Яковичу Терещенко, відомому цукрозаводчику та меценату височайшим указом надано потомственне дворянство. Сини згодом гідно продовжували його справу. А от численні онуки, вже стали прикладати свої здібності в інших іпостасях. Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонних справ в уряді О.Керенського; Федір Федорович Терещенко був талановитим авіаконструктором, вельми високо цінувався Жуковським, й літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російською армією в І Світовій війні...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Коли, ким і де була написана Влескнига та кому невигідне її визнання

Історія 40670 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 14.12.2010 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Коли, ким і де була написана Влескнига та кому невигідне її визнання
Влескнига – це прямий доказ того, що руський (український) народ мав власну писемність, власну світоглядну філософію, свою абетку й літературу задовго до запровадження на Русі християнства.

Мова ВК (“Влескнига”, “Велесова книга”, “Книга Велеса” - існує кілька трактувань назви цього давньослов`янського твору - прим. “Аратти”), описані в ній віра, традиції та звичаї, місце описаних подій, все говорить про те, що це суто українська річ, і що саме Україна є прямою спадкоємницею древньої Русі. Більше того, якщо раніше наука заявляла, що українці вперше згадуються в писемних джерелах лише у 12 ст., то за допомогою ВК ми бачимо себе вже в 9 ст. під іменем “окри”.

Влескнига називає багатьох руських князів. Останніми згадуються Аскольд і Дір, роки життя і правління яких достеменно невідомі. Офіційна наука припускає, що вони були вбиті князем Олегом приблизно 882 року, який звинуватив їх в узурпації влади. Однак у ВК (д. 29) вказується, що „Аскольд забив Діроса і є він один на місце те”.

Суттєва поправка – Діра вбив не Олег, а Аскольд. Коли не стало самого Аскольда, достеменно невідомо. У Влескнизі нічого не згадується про його смерть, Отже, якщо Олег убив Аскольда у 882-му, то Книга була написана не пізніше цього року.

Необхідно сказати, що роки правління Аскольда відзначалися активізацією літописної справи на Русі. М. Брайчевський навіть стверджує про існування “Літопису Аскольда”, Б. Рибаков виявив у тексті Никонівського літопису (ХVІ ст.) низку уривків, які він вважав фрагментами хроніки, започаткованої близько 865-866 рр.

Очевидно, що хроніку могли вести не лише придворні літописці, а й інші грамотні люди, яких було чимало, бо, як можна зрозуміти з Книги, на час її творення на Русі були учні, а якщо були учні, значить були і школи.

Існує кілька версій авторства Книги. Одні кажуть, що це робота київського волхва, інші – новгородського. Але новгородську версію не можна розглядати серйозно, бо більшість подій, головні племена, згадувані в ній, стосуються саме української землі. Описана віра – віра хліборобів та скотарів, а не лісовиків та мисливців. Та й автор явно належить до хліборобського племені: “молитвою зміцнивши тіло, поївши, йдемо до полів наших працювати, як боги веліли кожному чоловікові, що повинен трудитися на хліб свій” (3А).

Є також думка, що написана вона не одним автором. Дійсно, коли читаєш розповідь про одну й ту ж подію в різних інтерпретаціях, складається саме таке враження. І все ж за чіткою ідеологічною і духовною спрямованістю, однаковим стилем, що простежується упродовж усієї Книги, можна стверджувати, що швидше всього її автором була одна людина. Візьмемо д. 38А, де описано дві версії одного землетрусу. Чи могли б про одне й те ж писати два автори на одній дощечці? Навряд. Якби була необхідність інакше сказати про одну й ту ж подію, вони писали б на різних дощечках. В даному випадку автор просто подає відомі йому перекази.

Автор особисто не був свідком тієї трагедії, а отже і не хоче брати на себе відповідальність визначати, який з переказів правдивіший. Як почув від отців і старих людей (а він часто посилається на них), так і записав. Те ж саме стосується й історій про батька Орія, до життя якого автор звертається не один раз, війн з готами тощо...

Автор переказує події глибокої старовини. Щоб не „Залишитися невігласами до кінця, звідки ми”, ставить собі за мету відновити втрачені Веди (Святі книги). Його сучасники-жерці, забувши заповіти своїх праотців, вже паплюжать рідне: „То бо жерці Веди габзувати стали ... А їх вкрали у нас”(6Д). Автор розуміє, що він взявся за непосильну роботу, однак: „Не дав Богдаждь знати будучину смертним, тож возхвалімо мудрість Його: і старе згадаємо, і те, що знаємо, скажемо” (д. 38А) .

Він зустрічається з досить суперечливими свідченнями, але дисципліновано слідує визначеному завданню: “та, що знаємо, скажемо”, і ретельно веде записи та переказує науку праотців. Більше того, очевидно, що його інформаторами були представники різних родів. Поруч із розповідями прихильників Влеса зустрічаємо й того, хто поклонявся Костирі (мабуть, представник загадкового племені костобців), окрім оповідей русів, трапляються й венеди та чехи (щехи)...

1130 років тому руський (український) народ зіткнувся із знайомою нам проблемою – тотальним оббріхуванням. Мовляв, він не мав своєї історії та віри, і взагалі, він поганин. Автор доводить протилежне, наголошуючи: „краще не кажіть, що не маємо віри. Старанно повчімося тому, що тут сказано, аби ми не забували цього” (38А).

Очевидно, що автором Влескниги є вчитель і волхв на ім’я Ілар, про якого говориться на д. 8(3). Лише вчитель і волхв-пророк, міг взяти на себе відповідальність повчати „дітей наших невчених”, і віщувати: „А те повідаю вам, що повоюєте греків, бо знаю те ясно: так, як отці наші говорили мені...”

На дощечці 28 він говорить про допомогу свого слова в боротьбі з ворогом: „То сказано вам, і те я казав, допомагаючи в боротьбі руській проти ворогів моїх і ваших”. А на д. 29 він виступає в ролі посередника між людьми і богами: „годиться битися за життя наше мечами, – се мовить вам Хоругин син отця Хориги, а се є прохач ваш перед богами, які дають вам силу і владу на землю вашу”.

Тільки волхв міг описати так гарно віру та богів – хоч на музику клади (наприклад дощ. 1, 11А та 11Б). Отже, саме нашому далекому співвітчизнику вчителю-волхву Ілару Хоругину ( хо, го – високий, руга – данина, тобто святий датель) маємо завдячувати цим унікальним твором про життя і славу наших пращурів. Це був справжній патріот своєї землі, великий гуманіст, мудрець і філософ, геніальний письменник та провидець, який передбачив, що не тільки повоюємо всіх ворогів, а й повернемося до джерел своїх, що „греків зменшиться, і будуть вони на минуле своє дивитися та кивати головами” (8(3).

Мова Влескниги

Книга написана в період, коли Русі доводилося протистояти масованій навалі греків, що намагалися підкорити волелюбний народ і запровадити на Русі свої цінності. Твір і виник як відповідь на зазіхання знищити історію та духовний світ руського народу. В Книзі неодноразово звучать палкі заклики зберегти своїх богів, старовину і пам’ять про предків: „почуй, нащадку, славу ту і держи серце своє за Русь, якою є і пребуде наша земля. Маємо боронити її од ворогів і вмерти за неї” (д. 8(2).

Може для когось це видасться дивним, але тогочасна ситуація була дуже схожою на ту, яку маємо довкола України нині. Так звані греки прагнули заволодіти Руссю, її історією і культурою. Це дуже ласий шматок для задоволення амбіцій завойовника – тут знаходиться центр людської цивілізації.

Але не варто сприймати греків у прямому розумінні – мовляв це ті, хто вийшов з Греції і розмовляв грецькою мовою. Насправді, грецького мало чого було в тих, хто панував на той час у Візантії і на Руському (Чорному) морі. Греками були лише митрополити, пастори та царі. Грецькою була ідеологія, яка передбачала підкорення русів за допомогою християнізації. Все решта то були болгари та колишні огречені або оболгарені руси.

Вони нав’язували свою мову та письмо, тож вчителю Ілару, який “хоче учити дітей наших”, вже доводиться їх „повертати на наше письмо” (д. 8(3). Бачимо також, що, як і нині, вороги насміхалися з нашої мови, але і це Хоругин не залишає поза увагою: „Говоримо як говорили на нашій землі, а не так, як греки, жадаючи за рахунок руського народу зростати і болгарам підкорити.” (д. 4Б).

Греки в розумінні автора – це іновірці. Навіть у ХІХ ст. заклятого ворога українського православ’я, католика, магната Єремію Вишневецького одна з пісень називала „воєводою грецьким” (М. Максимович. „Дні та місяці українського селянина”, Київ, 2002).

На півдні під протекторатом греків створювалася сила, яка, за задумом її творців, мала підкорити і підмінити справжню Русь. Автор ВК фіксує навіть назву міста Росія, яке знаходилося на підконтрольній греками території. Згодом таких „греків” потіснили на північ, на суздальські землі, де незабаром постане московське царство і лише в XVІІ ст. оформиться в Російську імперію.

Тому стає зрозумілим неприйняття московськими науковцями Влескниги (не хочу говорити російськими, бо, наприклад, новгородські вчені з тієї ж Росії, навіть ввели ВК в шкільні програми, цим самим визнавши її достовірність). Для московських вчених це підробка. І нічого іншого, окрім усмішки, не може викликати таке твердження одного з них: „На мой взгляд, защитникам ВК не удалось доказать ее подлинность. Главным препятствием является не содержание ВК — в древних и средневековых источниках нам встречаются самые фантастические легенды и сложные для интерпретации пассажи, — а прежде всего ее язык. Если полагать, что создателями ВК являются славяне, то язык памятника должен был отразить строй славянской речи. Наука смогла реконструировать грамматический строй общеславянского языка и других славянских языков на самых ранних стадиях их развития, и ни к одному из них чудовищный волапюк ВК не имеет ни малейшего отношения” (О. В. Творогов, „Что думают ученые о «Велесовой книге». СПб.: Наука, 2004, с 6-29).

Чи не нагадує вам це відомі заяви з того ж боку, що української мови немає і не було? Як тільки щось не вкладається в рамки великоруської ідеології, одразу такого не має і не може бути. Вони (москвини) не впізнають себе у ВК, не про них вона і цим все сказано.

Ми ж можемо впевнено заявляти, що книга написана одним із українських діалектів, яких і нині є чимало, а раніше було ще більше. Наприклад, слова гондзя, крижувати, генбель, гундіти, гордин, пудо, тамо, туто, тако, яких не знайти в сучасних словниках, донині зустрічаються в мові мешканців Приятрання, в центрі Трипілля-Руськолуні. Так само можна говорити про те, що деякі гонорові племена мали власні абетки. Однією з них і написана Влескнига.

Вражає багатство мови і термінології, що є показником різноманітної розумової, духовної та виробничої діяльності наших предків, їх контактів із сусідніми етносами тощо. Істинну казав Борис Яценко: “Явлення Влескниги з небуття – живе свідчення невмирущості, незнищенності українського народу”.

Звідси випливають справжні причини невизнання Влескниги

У статті “Загадкова “Велесова книга” відомий український письменник Валерій Шевчук писав, що в колишньому Радянському Союзі Влескнига трактувалася як крамола і нелегальщина: “ввіз її текстів у межі держави був заборонений, хоч ішлося, здавалося б, не про антикомуністичний самвидав, а про твір VIII—IX століть”.

«Дива ці, однак, не важко збагнути, бо що означало б визнати й почати об’єктивно вивчати пам’ятку? А означало це піддати сумніву основу основ, тобто ідеологічні постулати російської імперської історичної науки, і погодитися, що не було ніякої “колиски трьох братніх народів” (це позірно, насправді та “колиска” вважалася основою російської історії), і визнати факт, що різні слов’яни не користувалися однією мовою; по-третє, що державність Руси не була принесена в Київ із Новгорода Рюриковичами, а існувала тут задовго до того; по-четверте, як це може бути, щоб пам’ятка нічого не писала про Північну Русь, власне Росію, хіба що згадується тут якесь вороже Русі плем’я онезьва і виразно кажеться, що північні племена сум, весь і чудь — це зовсім не Русь; а основне, виявляється, що Русь — тісні родичі чехів та хорватів, тобто західних та південних слов’ян (згадаймо, як люто поборювалися антропологічні досліди Федора Вовка, який доводив, що українці більш споріднені з південними слов’янами, ніж із північними); а ще й те, що та Південна Русь мала свою на півтори тисячі років давнішу історію — як же таку пам’ятку визнати? Отже, єдиний засіб локалізувати чи блокувати її вплив на розвиток історичної науки і тим самим “знешкодити” — довести, що це фальшивий документ, а коли так, то не має він ніякої наукової цінності».

Ось кому не вигідне визнання Влескниги:

Домінуючій до сьогодні в Україні промосковській ідеології, бо Влескнига

а. доводить, що Русь і влескнижні руси, що поклонялись Триглаву, – це однозначно Україна і українці;

б. розкриває історію, культуру, духовні цінності та розумові здобутки України-Руси, а не тих, хто нас обікрав і видає чуже за своє;

в. підтверджує, що в 9 ст. в Україні були учні, а отже і школи.

г. нагадує справжній вік нашої столиці міста Києва – не 1500, а 2700 років;

Панівній християнській релігії, бо Влескнига

а. детально розповідає про дохристиянських богів України і релігійну систему наших предків, показує, що їхня віра була не рабською, а вірою вільних людей, які готові відмовитися від усього, аби лиш країна була незалежною і сильною: “Ані до банкету нам, ані до їства борошняного, жиром змащеного. Маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену доки не буде Русь вільна і сильна” (8);

б. показує, що основи Православ’я насправді треба шукати в сонячній вірі наших предків, яку досить детально виписує автор;

в. підтверджує викрадення Ведів з нашої землі (6Д);

Офіційній науці, бо Влескнига

а. спростовує теорії, про первинність грецької (візантійської) та римської культур, не кажучи вже про московську;

“Світовому уряду”, тим, хто хоче диктувати свої правила життя народам всього світу, бо Влескнига

а. за національно-патріотичним спрямуванням, релігійно-духовним виміром та гуманністю переважає всі їхні ідеології;

б. несе загрозу існуванню світовому капіталу, бо може стати основою для творення нової світової політики, яка будуватиметься на кардинально інших цінностях – на засадах справедливості і рівноправ’я, а не висмоктуватиме соки з чужих культур та підступно поглинатиме їхнє виробництво...

Значення Влескниги

Влескнига – це прямий доказ того, що руський (український) народ мав власну писемність, власну світоглядну філософію, свою абетку й літературу задовго до запровадження на Русі християнства. Мова ВК, описані в ній віра, традиції та звичаї, місце описаних подій, все говорить про те, що це суто українська річ, і що саме Україна є прямою спадкоємницею древньої Русі. Більше того, якщо раніше наука заявляла, що українці вперше згадуються в писемних джерелах лише у 12 ст., то за допомогою ВК ми бачимо себе вже в 9 ст. під іменем “окри”, як діди русів (д. 7Є).

Ми нарешті маємо можливість вивчати власну історію не за грецькими, німецькими чи ще якимись чужинськими джерелами. З перших уст дізнаємося, хто насправді був засновником нашого роду, яким богам поклонялися наші предки, як називалися наша перша держава і її столиця. Що запорозьке козацтво то продовження тисячолітніх військових традицій одного народу. Наприклад, започаткований руськоланами спосіб забудови міст і військових таборів колом успішно використовувався козаками. Спосіб попередження про прихід ворога димами (д. 14) та сигнал до наступу: „крикнемо яко кречет, бо той крик до серця нам” (д. 23) теж іде від руськоланів.

Влескнига – це конкретне підтвердження того, яким великим, освіченим і древнім був наш народ. Вона описує події, що відбувалися на Русі, починаючи з VІ-VІI ст. до н. е. Ми тепер достеменно можемо стверджувати, що батьківщина богів Гіперборея, зовсім не якась мітична країна. Це країна дніпровських бореїв – Ніперборея, бо Влескнига Дніпро називає Ніпер, але греки, щоб нав’язати світові власне розуміння історії, підмінили наше „н” на латинську „г” і дурили людство, що Гіперборея – це вигадка.

Влескнига може бути візитною карткою, чи, як кажуть сьогодні, брендом нашої країни в усьому світі, бо це “Філософська висота нашого Віщуна. Наймодерніша ідеалістична філософія. Платон і Аристотель залишаються позаду основної космічної концепції нашого Віщуна” (Володимир Шаян). Це не лише путівник в наше минуле, а й навчитель, на яких засадах облаштовувати своє життя. І пора вже проявити волю та сміливість нашим державним інституціям – маємо неоцінений скарб з історії та культури свого народу, необхідно визнати і відкрито проголосити це.

Книга називає імена давніх героїв, святих захисників нашої землі, нашої віри і предківських заповітів. Маємо славити і згадувати в молитвах саме їх. Влескнига має стати священною для кожного українця, бо вона описує історію української землі, українського роду, показує наші джерела, звеличує нашу душу, дає нам крила, силу і натхнення, а не тим, хто завжди хотів бачити нас своїми рабами. Саме в Україні наша Правда, а не на смітниках Росії, Європи чи в якійсь землі “обітованій”, куди нас постійно спрямовують деякі історики та політики.

Раніше нас переконували, що, нібито, лише греки могли когось чомусь навчати, тим часом ВК пише, що й вони „Посилали до нас багато свого юнацтва” (8(3), очевидно, щоб навчалися премудростям у наших предків. Зауважується також, що хазари мали вільне життя тільки з русами. “Куди підемо від них? Де життя вільне знайдемо?” (4Б), - бідкалися вони, коли русам вривався терпець від їх нахабства і вони починали проганяти хазарів зі своїх земель.

Влескнига має також велике світове значення. Переконаний, саме у ній треба шукати зав’язки всесвітньої історіографії та історіософії, адже, як доводять вчені, з української землі починалося розселення білої раси. У Влескнизі можна знайти досі невідомі історичні факти не лише про русів та ряд слов’янських племен, а й про гунів (в оригіналі єгуншти), готів (годе), венедів, антів, хазарів (хезарів) та еліців, про яких раніше ми навіть не чули (детальніше про них в коментарях).

Із вступної статті до другого видання книжки "Ілар Хоругин. Влескнига" (Кіровоград, 2010)

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Історія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили один одного!”
Біблія

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.