Аратта - На головну

27 липня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Забутий герой України

Українці 14312 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 6.06.2006 | Всі публікації | Версія для друку

У цій половині будинку на вулиці Пожежній Макух прожив одинадцять років
У цій половині будинку на вулиці Пожежній Макух прожив одинадцять років
В усьому світі широко відоме ім’я 20-річного студента празького Карлова університету Яна Палаха, котрий 16 січня 1969 року на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами здійснив акт самоспалення на Вацлавській площі у Празі. Палах вчинив самоспалення коли зрозумів, що опір чехів і словаків іноземній окупації слабне. Але Палах мав попередника в Україні - Василя Мàкуха.

По смерті Палаха усе суспільство Чехословаччини піднялося на боротьбу з радянськими окупантами. Похорон Палаха тоді перетворився на багатотисячну демонстрацію на підтримку свободи. Сьогодні у Чехії Ян Палах є національним героєм. Про нього знімають фільми, дата смерті Палаха відзначається урочистими зборами. Його смерть об’єднала чехів і словаків у потужний рух опору.

Мало хто знає що Палах мав попередника в Україні, котрий першим вчинив акт самоспалення, протестуючи проти введення радянських військ до Чехословаччини, а також проти окупації України радянським режимом, проти тотальної русифікації, під гаслом незалежності України. Цим попередником був дніпропетровець Василь Мàкух (з наголосом на першому складі).

З довідника, виданого Львіським університетом, дізнаємося про Василя Макуха небагато:

«МАКУХ ВАСИЛЬ (1921 - 5.11.1968) - український правозахисник. Народився у Карові Сокальського району Львівської області. З 1944 перебував в Українській Повстанській Армії, служив у військовій розвідці. В лютому 1946 під час одного з боїв був поранений і схоплений НКВД. Незабаром засуджений до 10 років концтаборів і 5 років заслання. Після звільнення вимушений був поселитися у Дніпропетровську. Брав участь в українському правозахисному русі 1960-х рр. 5.11.1968 Василь Макух на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України і політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві.»

В лабети НКВД Василь Макух потрапив у двадцятип’ятирічному віці, був в’язнем мордовських таборів, на засланні перебував у Сибіру. Після заслання йому було заборонено повертатися до Західної України і він приїхав до Дніпропетровська, де у селищі Клочко на вулиці Пожежній у будинку своєї бабусі жила Лідія – жінка, з якою він познайомився у засланні. Строк її заслання закінчився двома роками раніше. Лідія була засуджена у сімнадцятирічному віці також до 10 років таборів і 5 років заслання. Як пише дніпропетровський журналіст Сергій Довгаль, німецькі війска, відступаючи з Дніпропетровська, погнали з собою цивільних. Лидія Іванівна з мачухою, опинившись у чужих для них краях без засобів для існування, приєдналися до артистів чи то з Симферополя чи то з Мелитополя. У мачухи був гарний голос і її взяли співачкою до агітбригади. Лідія танцювала у танцювальній групі агітбригади. Виступали перед німцями та власівцями. Агітбригада побувала у Чехословаччині, Голандії, Франції, Німеччині. По війні артисти повернулися чи були інтерновані на батьківщину і всі до одного потрапили до таборів.

Приїхавши в Дніпропетровськ до Лідії, котру покохав ще у сибірському засланні і з котрою після її звільнення два роки листувався, Василь спочатку одружуватися не хотів, кажучи: «Все одно рано чи пізно віддам життя за волю України, то навіщо сім’ю заводити.” Але таки одружився, у подружжя Макухів народилися двоє дітей – син Володимир і донька Ольга. Василь поступив до дев’ятого класу вечірньої школи, працюючи у цеху вогнетривів, потім слюсарем. Отримавши атестат про середню освіту, поступив до ВУЗу, але невдовзі був відрахований з числа студентів, бо в інституті дізналися про його судимість. Продовжував набувати освіту самостійно. Лідія працювала кухарем. Василь ремонтував устаткування у торгових закладах. Жили незаможно але дружньо, ростили дітей. Коли прийшов час віддавати дітей до школи, Василь наполягав на тому, щоб діти навчалися українською мовою. Ліда не розуміла: «Поруч є російська школа, коли наші діти починають розмовляти українською, з них сміються, називають бакланами...». «Це все мине, Лідочко, настане час, коли Україна буде самостійною» – відповів Василь.

До Василя заходив приятель, з яким вони розмовляли потайки від усіх. Будинок Макухів відвідували люди, що приїздили з Західної України. Відвідуючи рідних на Львівщині, він говорив про антиукраїнство влади у Дніпропетровську, тотальну русифікацію, про свою готовність пожертвувати собою в ім’я України.

Восени 1968 року Василь Макух поіхав на Львівщину до рідних. Від’їжджаючи до Львова, сказав дружині: “Якщо зі мною щось трапиться, знайте, я вас усіх дуже люблю.” Написав зі Лвівщини кілька листів до друзів з Нікополя, Києва, Дніпропетровська, два листи до дружини. Листи закінчувалися гаслом «Слава Україні!». Поїхав до Києва, не взявши валізу – тільки кілька яблук та банку з рідиною, як пояснив племінниці Ярославі, з соком. Згодом батько Василя недорахувався у коморі банки з бензином.

Перед 7 листопада 1968 року, черговою річницею Жовтневої революції, у Києві підпільно готувалася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Та організаторів хтось зрадив – Василь Макух залишився сам. І п’ятого листопада у Києві він здійснив акт самоспалення, облившися бензином. Живий смолоскип палав на Хрещатику, останніми словами Василя Макуха був крик «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!». 6-го листопада Василь Макух помер від несумісних з життям опіків.

Лідії Іванівні про смерть чоловіка повідомили двоє людей, котрі постукали у вікно. Коли вона та її кум Іван Ципух приїхали до Києва щоб забрати тіло, то опинилися під конвоєм. Як розповідає Лідія Іванівна, її з кумом протримали ніч у холодному приміщенні і тільки ранком привезли до моргу, слідкували щоб вони ні з ким не спілкувалися. Похорон на кладовищі селища Клочко також відбувся під пильним оком КДБ, людей, котрі прийшли на похорон, ретельно переписали. Сестру Василя Макуха, яка проживала у Сокальському районі Львівської області, вже сьомого листопада викликали до районного управління КДБ, звідки вона повернулася з пошкодженими легенями, плювала кров’ю і за два роки померла. Лідію Макух почали викликати на допити, допитувалися, з ким дружив Василь, хто до нього приходив. Її звільнили з роботи, щоб прогодувати дітей їй довелося продати все майно. Кілька років Лідія Іванівна не могла влаштуватися на будь-яку роботу.

З вісімдесятирічною Лідією Іванівною і її сином Володимиром Макухом я зустрівся на старому Клочківському кладовищі біля скромної могили Василя Макуха з невеличкою металевою табличкою. Донька Ольга, котра працює в обласній лікарні імені Мечникова, прийти на могилу не змогла – робота, не можна залишити хворих. «Наколола мене зранку ліками, щоб я змогла прийти на кладовище, а сама на роботу поїхала», – сказала Лідія Іванівна. На запитання чи отримує вона якусь допомогу від держави крім пенсії, Лідія Іванівна відповіла що їй щомісяця присилають з Києва сто двадцять гривень й вона за це дуже вдячна.

Було 22 травня, день перепоховання Тараса Шевченка. Згадалися слова Кобзаря «Прадідів великих правнуки погані». Хто ми такі є? Безпам’ятні, безмовні, поганії діти. Сто двадцять гривень коштує наша пам’ять про людину, яка віддала життя щоб нагадати сучасникам у якій нелюдській державі вони живуть, збудити пам’ять, змусити замислитись про жорстокість і ненажерливість радянського монстра, про свій народ, про Україну, про її волю.

Дніпропетровська організація політичних в’язнів і репресованих, політичні організації направили на адресу президента України клопотання про присвоєння Василеві Макуху посмертно звання Героя України. До дніпропетровської міської ради направляється пропозиція присвоїти одній з вулиць Дніпропетровська імені Василя Макухи. Варто було б подумати і про пам’ятник людині-смолоскипу у Дніпропетровську.

Від авт. У статті використані матеріали з публікації Сергія Довгаля «Вогонь протесту».

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Українці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Слово, що йде від серця, проникає в серце”
Нізамі

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.