Аратта - На головну

23 жовтня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Етноніміка – між наукою і політикою або довкола національного імені українського народу

Цивілізаційні процеси 42266 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 20.02.2011 | Всі публікації | Версія для друку

Ярослав Дашкевич (13.12.1926 р. - 25.02.2010 р.)
Ярослав Дашкевич (13.12.1926 р. - 25.02.2010 р.)
До роковин від дня смерті Ярослава Дашкевича (13 грудня 1926 р. - 25 лютого 2010 р.) пропонуємо вашій увазі передмову відомого історика та археографа до книги Євгена Наконечного “Украдене ім`я: чому русини стали українцями”.

На перший погляд, що може бути спільного між однією з ділянок, а навіть підділянок, лінгвістики — етнонімікою (як частиною ономастики — в загальному, науки про власні назви) — та політичною діяльністю. Того, хто так вважає, чекає глибоке розчарування, особливо тоді, якщо він хоче заглибитися у назви племен, народностей, народів, націй Східної Європи, тобто в етноніміку. Політичні пристрасті обплутали зокрема ті назви, що пов’язані з давніми та сучасними назвами українців (раніше званих русинами) й територією їхнього розселення — Україною, колись давніше — Руссю. Книжка Євгена Наконечного, яка ось доходить до рук читача, розкриває справжні нетрі інсинуацій, вигадок та взагалі різних негідних спекуляцій, придуманих для того, щоб очорнити, висміяти ім’я української нації, її землі, а в дальшій проекції — поглузувати з української історії, української культури, української національної свідомості. Так було знайдено ще цілком радикальний рецепт: не було, немає і не буде.

Етноніміка українського — за сучасною назвою — народу від кількох сторіч обплутується вигадками «доброзичливих» сусідів, не лише обивателів, політиків, але й, з дозволу сказати, вчених, які своїми шовіністичними ненауковими процедурами довели, як часто політика панівних імперських націй є ворогом об’єктивної науки, як часто відбувалося падіння різних «єдиноправильних» концепцій до рівня хоча б вимушеної напівправди. При цьому забувалося, що напівправда — це та сама неправда, навіть якщо вона одягнена в напівнаукові шати.

Керманичі політичної діяльності давно — ще кілька століть тому — зрозуміли дуже добре, що історична мотивація потрібна для виправдання багатьох дій, особливо тих несправедливих і ворожих. І в намаганні заперечити існування народу, його природних прав на суверенний розвиток, на власну самостійність і незалежність, було застосовано значний псевдонауковий арсенал, щоб розправитися спершу з іменем, а потім — також за допомогою інших, в першу чергу насильницьких, методів — добитися його розчинення, асиміляції, знищення. Так виникла та застосовувалася (а подекуди застосовується досі) одна з ланок політики брутального етноциду, який часто, а подекуди й безперервно, застосовувався до української нації упродовж XIX–XX сторіч.

Фальшиві назви, які присвоювали українцям, фальсифікаторські способи їх пояснювання обростали злобною характеристикою народу. Поширені стереотипи, що виникали таким чином, перетворювалися в міфологеми вже зі стійкими вигаданими прикметами нації, щоб врешті еволюціювати в ідеологеми, які творили агресивну ксенофобну політичну платформу для ліквідації цілого національного організму.

У вступному слові немає потреби розглядати колосальний фактологічний матеріал, викладений на сторінках книжки, але, може, варто загострити увагу на окремих вузлових моментах дослідження.

Проблема Русі

Поза сумнівом, що «Московщина вкрала» (це лагідний для цієї ситуації вислів М. Грушевського), а по суті — загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом — етнічним, географічним, устроєвим — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої цілості була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї ж цілості й це дало Московщині, хоча й підроблений, але, все ж таки, блиск культурної, цивілізованої держави з давньою історичною традицією, з візантійсько-київською церковною метрикою.

Великим князям і царям така приштукована неправдива генеалогія дала не лише можливість перейти до зміни назви на стилізовану Росію, але й кидати серпанок легітимності на агресивну політику збирання руських (російських) земель, що є дуже актуальною для північного сусіда досі.

Російська історична наука XIX–XX ст. з готовністю взялася за опрацювання ненаукових міфів, що мали і мають приховати всі неприродні спекуляції. Так виникли, хоча б: звичайна схема російської історії, яка виводить минуле Московщини безпосередньо з Русі та Києва; твердження про масову міграцію руського населення з середньої Наддніпрянщини на північний схід в період монголо-татарської навали; переконання про єдину давньоруську народність (з запереченням існування первісних чотирьох східнослав’янських народів) і т. п.

З власного досвіду (з дискусії, що розгорілася після моєї лекції у Кельнському університеті 1991 р. між мною та професурою і студентами) знаю, що для західного вуха найпереконливішими аргументами, які підтверджують тезу «колишня Русь це теперішня Україна», є географічні й геополітичні. Бо середня Наддніпрянщина зі столицею у Києві творила Руську державу в IX–X ст. — і на цьому ж місці існувала й існує Українська держава як її продовження. А Московщина це вже явно — також з географічної і геополітичної точок зору — побічний продукт.

Україна сьогодні не має можливості та й, мабуть, потреби повертати своє загублене первісне ім’я — Русь. З іншого ж боку, всі українські гуманітарні науки мусять піти шляхом остаточної санації своєї наукової термінології, використовуючи номенклатуру синхронних історичних джерел та відмовляючись від таких антиджерельних новотворів російської імперської історіографії, як «Південна Русь», «Київська Русь», «Західна Русь», «Південно-Західна Русь», «Древня (Давня) Русь» тощо, які, до речі, освячені також сучасною західною антифактологічною течією забелетризованої історіографії постмодерністичного типу. Ці термінологічні питання заслуговують на спеціальний науковий симпозіум фахівців.

Але Україна мусить вміти не лише відкидати зайвий чужий ідеологічний баласт. Вона мусить культивувати своє первісне ім’я Русь, оточуючи його пошаною, пієтетом — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі. Прикриваючись гаслом «общерусскости», українська академічна наука в 60–80-х рр. XX ст. практично згорнула до мінімуму вивчення минулого, культури, релігії Русі, віддавши цю тематику північному сусідові, а в Україні — в монопольне володіння довірених осіб. Що виходить з писань епігонів цієї вірнопідданчої течії (наприклад, П. Толочка, М. Котляра, ми спостерігаємо повсякчасно. Спадкоємці старорежимної сфальшованої науки, виявляється, зовсім не думають, що їхні опуси дискредитують їх як істориків. Навіть за критеріями попереднього, т. зв. радянського часу.

З точки зору відновлення та зміцнення понад тисячорічних традицій української державності співставлення назв Русь — Україна є на сьогодні цілком обгрунтованим, а з громадсько-політичної позиції дуже потрібним і необхідним. Також для міжнародних контактів, при яких слово Rus’ має замінити безпідставно вживану в москвоцентричних історичних працях назву Russia. А в Росії? Сам я чув заяву видатного російського історика В. Пашута, що, по суті, треба писати — відносно періоду існування Русі — відповідний прикметник як «русьский», а не «русский». Але від декларацій до їх реального здійснення сучасною російською історіографією шлях ще дуже далекий.

Справа України та українців

На сьогодні цілком ясно, що заміна назв Русь, русини на Україна, українці це не підміна гірших назв кращими (як це було в колоніальних та напівколоніальних країнах, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Тайланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили міняти національне ім’я — і це був тривалий некерований стихійний процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіми способами намагалися не допустити до потрібного результату. Ще досі існують намагання забрати в українців їхнє національне ім’я (у Словаччині, в Польщі, у Сербії, наприклад), щоб поступово стерти їх з лиця землі вже у XXI ст. Такі антиукраїнські ексцеси здійснюються, треба шкодувати, при потуранні керівної верхівки сучасної Української держави, яка не поспішає на допомогу, а своєю байдужістю роззухвалює агресивних денаціоналізаторів. Бо вони плекають мрію про свою власну імперію навіть тоді, коли імперія розвалилася. Заперечення України, української нації — не лише шовіністичне засліплення, але і глибокий примітивний анальфабетизм, носії якого ще навіть пишаються високими науковими та ненауковими титулами.

До явищ такого ж рангу належить намагання творити з українського етнічного матеріалу псевдоетноси. Так зразу ж після проголошення незалежності України почали виникати псевдоетноси: ятвяги (на Поліссі), новороси і кримський народ (на півдні). Якось вони заникли. Але псевдоетноси «пудкарпатских русинов» (на Закарпатті, в Польщі, Сербії) та лемків (у Польщі) намагаються реанімувати і в наш час. Що все це робиться продумано, щоб відкрити широко ворота для наступної асиміляції підтверджує доля підкарпатських русинів (які ідентифікували себе так, а не українцями) у США, що швидко американізувалися, втрачаючи рідну мову й опираючись у цих процесах на англомовну греко-католицьку церкву, утворену спеціально для денаціоналізованих русинів, так як діє угорськомовна греко-католицька церква для мадярських русинів Угорщини.

Так чи інакше, необхідно, однак, розуміти, що напади на українські національні назви можуть припинитися лише тоді, коли Україна стане повноцінною державою, політично і економічно могутньою, для чого вона теоретично має всі підстави.

Українські етимологічні фобії

Прищіплюване десятками літ, а то й століттями почуття меншовартості давало різний ефект. Гіпертрофія національних почуттів як реакція на переслідування часто перетворювалася на зворотню сторону тої медалі, на лицевому боці якої написано «меншовартість». Патріотичні почування деколи переростали в ненаукову нетерпимість також у ділянці етнонімії, коли псевдопатріотизм («псевдо», бо справжній патріотизм завжди вимагає історичної правди, навіть болючої) давав поштовх до утворення необгрунтованих міфів, які не витримують наукової критики.

Перша з цих фобій — страх перед тим, щоб признати назву Русь чужоземною за походженням. В українців цей страх є відгомоном російського імперського міфу, який вилився в цілу течію антинорманізму в історії, археології, етнології, мовознавстві та інших споріднених науках — в течію, що, незважаючи на гори списаного в заполітизованому дусі паперу, принесла дуже мало позитивних знань. Італія, Франція, Англія якось не відчувають своєї меншовартості від того, що в їхньому державному будівництві брали участь варяги. Для Росії, а тим паче для Російської імперії, це стало пунктом гонору — і предметом замовлення або й шантажу щодо пов’язаної з імперією (незалежно від того, чи вона пофарбована в білий, червоний або потрійні кольори) російської історичної науки. Чимало українських істориків опинилося в полоні московського міфу і доклало багато зусиль для пошуків автохтонних джерел походження назви Русь. Незважаючи, зрештою, на виразні слова літописців, на відомості ранніх арабських джерел (що чітко відмежовують слов’ян і русь), на дані візантійського походження (Костянтин Порфірогенет про подвійні — слов’янські й руські — назви Дніпрових порогів). Нічого ганебного немає в тому, що вікінги стояли біля витоків української державності більше як тисячу років тому, — тут нічого паленіти від сорому. Зрештою, цього вимагає історична правда.

Друга фобія — страх, пов’язаний з етимологією назви Україна. У жодному випадку — на думку підпорядкованих комплексові меншовартості з парадоксальною (протилежною) реакцією на нього — Україна не має нічого спільного з поняттям «окраїни» певної території, краєм землі, країною. Придумують фантастичні етимології цього безсумнівно автохтонного слова, перекреслюючи при цьому нормальні закони лінгвістики. Та не лише лінгвістики, але й правової та адміністративної думки, питомої для індоєвропейського мислення. Бо поняття «окраїна» пройшло через цілий шерег мов. Старогерманський термін «marcha» увійшов до середньолатинської та інших вже германських мов у вигляді слів «march», «mark», «marka» та подібних у ранньому середньовіччі для позначення окрайної, прикордонної території. Слово Ostmark (Східна окраїна) еволюціонувало до назви Österreich (Східна імперія, тобто, в українській трансформації, Австрія), зрештою, час від часу відживаючи заново: Ostmark для позначення Австрії в кінці 30-х — першій половині 40-х рр. минулого століття. Dannmark — тобто «окраїна датчан» (германського племені V ст.) — залишилася назвою держави, Данії, до сьогодні. І ні австрійці, ні датчани не соромляться цих назв, не вважають їх дискримінаційними — так як і не цураються назви Krain (окраїна) — найдалі на захід висуненої землі західних слов’ян, що тепер частково розташована в межах Австрії та Словенії, — її мешканці.

Українські псевдопатріотичні фобії, поєднані з примітивними етимологічними вправами, не додають престижу Україні, часто викликають сміх, а в наукових колах, у кращому випадку, поблажливу усмішку. Може пора вже перебороти такі страхи?

Захист українського національного імені

Як це не дивно, але в Україні немає закону про захист гідності й честі українського народу — про захист національних та державних символів, до яких, так чи інакше, належить також назва держави і народу. Такий закон цілком вкладається у сферу захисту від національної дискримінації, від національних конфліктів, що передбачено міжнародним законодавством, яке гарантує права людини. Виходить, що в межах держави можна зневажати ім’я титульної нації та її суверенного державного організму. Національна назва народу — це його обличчя, з якого не можна глузувати, над яким не можна знущатися і т. д.

Напрошується неприємний висновок, що властьімущі в державі не вважають своїм моральним та юридичним обов’язком захищати честь і гідність, нібито, власної держави і власної нації. Ситуація складається дуже дивна — вона не витримує пояснення навіть з точки зору неоліберальних міркувань. Наявність юридичних санкцій в плані захисту національного імені народу і держави суттєвим чином зменшила б прояви антиукраїнізму в засобах масової інформації, в публічних виступах, у межах навчального процесу і т. д. При наявності такого закону ледве чи була б можлива розгнуздана поведінка таких службовців Російської православної церкви, як, наприклад, єпископ тульчинський і брацлавський Іполит (формально ж — також функціонер т. зв. Української православної церкви), який у квітні 2001 р. називає державу, в якій він виконує свої обов’язки, Малоросією. Ніхто, виходить, не збирається приборкувати і притягати до судової відповідальності людей, що таким чином розпалюють міжнаціональну ворожнечу.

Якщо готуватимуться відповідні законодавчі акти (а вони, незважаючи на спротив українофобів, таки готуватимуться), то сьогоднішня книжка Є. Наконечного буде серед важливих матеріалів підготовчого досьє. Бо автор не лише послідовно виклав проблеми етнонімічного плану та суміжні, що становлять фон аналізу, але й їх інтерпретаційне поле. Багатство цитат з історичних джерел, літератури предмету посилює автентичність змісту дослідження. З однаковою об’єктивністю він подав аргументи «за» і «проти», дозволяючи в багатьох випадках самому читачеві ставити крапки над «і». В цьому велике значення досягнень автора.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Цивілізаційні процеси»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Історія народу починається не з писемних згадок про нього, а з тих часів, які історична пам'ять цього народу зберегла””
Юрій Шилов

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.