Аратта - На головну

23 липня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в селі Лемеші (Чернігівська область) на початку XVIII століття народився хлопчик Олексій Розум. У вільний від випасу корів час, він співав у сільскому церковному хорі, де був помічений, відправлений до Петербургу й згодом став графом Розумовським й вінчаним чоловіком імператриці Елизавети (щоправда без права престолонаслідування). Брат графа Кирило у 18 років (!!!) очолив петербургську академію наук, а згодом ще й став гетьманом Лівобережної України...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Глобалізація і нації

Політологія 35791 перегляд Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 5.12.2005 | Всі публікації | Версія для друку

Презентація книжки Ернста Заграви відулася 26 лютого 2003 року.
Презентація книжки Ернста Заграви відулася 26 лютого 2003 року.
Властивість виробництва зростати – зруйнувала свого часу феодальний політичний устрій. Тепер ця властивість прийшла у зіткнення з державним ладом планети. Як зіткнення виробництва з обмеженнями феодального ладу породила лібералізм, так його новітнє зіткнення з державним ладом планети відродило цю ідеологію у вигляді неолібералізму...

ГЛАВА І: Виклик доби і відповідь йому

I. Як держави ламали ціле

Колись світ був влаштований просто й нехитро - людство ділилось на племена та роди. І все було ясним всередині родів і племен: був голова роду, і всі корилися йому - "бо так було завжди ". Були серед роду волхви, і всі поважали їх - бо їхньою справою було спілкуватися з богами. Решта вся працювала, хто як міг, на користь роду. Хоча було ще й молоде парубоцтво, що час від часу знаходило вихід своїй бурхливій енергії в нападах на сусідів. Як набіг вдавався, то додому повертались з трофеями. Та на тих трофеях довго не протягнеш і життя не проживеш, що там у них хапнеш? Кілька горшків та тарілок глиняних? Все то була, знай, справа молодеча. То ж кожне покоління обирало собі нового ватажка: він ними верховодив, він їх і на сусідів водив. Звичайно, що на голову роду на той час він навіть і у думках не мітив - відчував, настане тая година, коли, можливо, його теперішня братія й обере старійшиною. Здавалося, що так було завжди і так завжди буде.

Але час минав, знаряддя праці вдосконалювались, кожен робітник все більше й більше додавав до спільної купи, а рід багатів. А що файно - парубоцтво зі своїми ватажками з більшою здобиччю з походів почало повертатись. Сусідні роди теж заможнішали, отож багатшими ставали й трофеї. Хлопці почали зазнаватися - ми стільки добра для роду нанесли, що ви й за місяць не впоралися б змайструвати, тепер ми місяць відпочиватимемо.

Минали роки, змінювались покоління, зростав достаток, зростали й претенсії парубоцтва на вільний від виробничої діяльності час, їх все більше й більше приманювали походи та пограбування навколишніх земель. Не всім це подобалося навіть в середовищі самого парубоцтва. Більш лагідні дома зоставались, горшки ліпили, а більш войовничі залишались вірними своїм парубоцьким забавам, - за те одне одного й зневажали. У багатьох народів (насамперед аріїв) виділяється декілька різнорідних прошарків: волхви, трударі та воїни, - які і формують систему роду чи племені. Над усіма ними вивищувався старійшина, що надавало цілісності такій системі.

Та чим далі, тим більших переваг давав грабунок. Ватаги молодців з декількох родів об'єднувались для спільних нападів на сильних сусідів (як, скажімо, германські молодці єдналися, щоб грабувати простори Західної Римської Імперії, а наші предки - для глибоких рейдів у глибини Візантії). Це ламало старий порядок. Адже частина роду вливалася тепер в іншу єдність вже під орудою чужого спільного ватажка.

В якомусь із наступних поколінь народжується особливо рішучий ватажок, який відчуває, що він вже вийшов, і діяльністю і почуттями, за межі свого роду. Він не вважав більше за доречне для себе підкорятися старійшині. Зіткнення влади роду (старійшини з оточенням), та елементами роду - верствою воїнів, стає невідворотним. Так само як і його наслідок.

Здобувши владу над ближніми племенами, ватажок-переможець, тепер уже князь, починає поширювати свою владу на дальні племена та інші народи.

Сталася дуже цікава й значна подія в історії людства. Частина цілого, вийшовши із цього цілого, з"єдналась з іншими подібними складовими інших цілих - і всі вони разом утворили нове ціле. А те, що було раніше цілим, стало тепер його часткою. Частини племен, касти воїнів, які вилонились з різних племен, утворили нову цілісність - державу. Колишні "ціле" стали частками цієї цілісності. Колишній член одного з племен став головою над всіма племенами, його дружинники - посадниками в різних частинах країни, що зароджувалася, а колишні старійшини, залишилися місцевими старостами, підтримуючи порядок в окремих селах та містечках, - осідках колишніх родів. Всі гуртом вони сформували апарат управління і підтримки порядку в новоствореній країні – себто, державу.

За роди і племена ніхто вже й не згадує. Сучасний світ належить не їм, а поділений між країнами. І ворогують між собою вже не роди, а країни (точніше, ворогують виразники інтересів країн - держави).

II. Як ціле ламає держави

Ми є свідками того, як на наших очах відбувається стабілізація державного устрою світу. У старіючих держав відпадає охота воювати. Світ поділений. Останні спроби його перекроїти обійшлись надто дорогою ціною. Навряд чи щось подібне повториться.

Світ знову став простим і ясним. Він є поділеним на країни, країни мають свій народ, що її замешкує. В решті решт кожна країна має свою державу, що контролює цю територію, що підтримує порядок у цій країні, що служить виразником інтересів нації, яка населяє цю країну. Країни мають внутрішню структуру, територіальну, національну, економічну - фірми, що складають її цілу економіку.

Приблизно така картина була характерною для нашого світу досить тривалий період. Аж допоки у перший половині 19-го століття не почала особливо ясно заявляти про себе характерна риса виробництва - зростання. Підприємство дає прибуток. Він вкладається у розширення виробництва. Виробництва зростають, стають сильнішими й витісняють та поглинають слабших конкурентів. Цьому явищу була дана назва - концентрація капіталу й виробництва. Компанії невблаганно зростають і не менш напруженішою стає і їх боротьба між собою. Одна справа, коли конкурують дві слюсарні майстерні на розі перетину двох вулиць, а інша справа, коли конкурують компанії, що об"єдують під єдиним дахом сотні, а то й тисячі таких майстерень.

Економічні взаємостосунки країн, що існували завжди у вигляді торгівлі, набувають інших рис. В добу колоніальних завоювань європейські компанії почали вивозити на впідпорядковані собі території не лише товари, а й капітал. Іншими словами, почали вкладати гроші у розбудову виробництва в наново здобутих землях. Цей процес посилювався, і вже на початку 20-го століття вивіз капіталу став переважати над вивозом товарів. Така тенденція подальшого економічного розвитку стала прикметою нової епохи. З того часу вона ніколи не зупинялася.

Рано чи пізно держави мали відчути небезпеку, яка виходила від нової сили, що народжувалася в надрах їхніх країн. Все більш величезні сектори економік країн підпадали під контроль поодиноких гігантів, що, як ті спрути, добувались своїми могутніми щупальцями до всіх закутків національного господарства. Скажімо, у 1950 році 130 компаній контролювали половину! економіки США. [1].[Mason, Edward S. Introduction to "The Corporation in Modern Society", 1-24. Cambridge, Mass.:Harvard University Press,1959]. Ця молода й завзята сила ще наприкінці 19-го століття стала намагатися накидати державам свої умови. Усвідомивши для себе в цьому небезпеку, держави вдалися до оборончих заходів - повсюди були прийняті Антимонопольні Акти, що стали головною заповіддю всіх держав. Більше того, якщо якимсь корпораціям все ж таки вдавалося нишком розростися до велетенських розмірів, держави рішуче брались до їх примусового поділу. "Вони зосередили занадто багато сили"- такий суворий вердикт надавав державі всі підстави, щоб убити успішну компанію.

Зустрівши перешкоди на шляху зростання, гігантські корпорації пішли скоком-боком. Саме це і стало причиною переважання вивозу капіталу над вивозом товарів на кінець 19-го, початок 20-го століття. На цей же час припадає впровадження Антимонопольних Актів у всіх розвинутих країнах. Втративши можливіть зростати вдома, корпорації намагаються зростати за його межами. Це одразу надало нових рис у стосунках держава-корпорації. Обійшовши Антимонопольний Акт і продовжуючи могутнішати за межами країни, деякі корпорації у своїй потузі вже обігнали економічну потугу багатьох країн світу. Безумовно, це робить їх все менш охочими танцювати, як держава каже. Все частіше вони дозволяють собі чубитися з ними. Але зазнавши тиску від сильнішого суперника, намагаються сховатися під пелену держави. Чи не найяскравіший тому приклад - вторгнення японських автомобільних корпорацій на американський ринок у 70-х роках. Американські, заплилі жирком, гіганти-бики почали програвати боротьбу молодим завзятим японським бугаям. Куди й ділась їхня ліберальна риторика? Всі дружно кинулися до держави слізно прохаючи і гнівно вимагаючи державної протекції. Наших б'ють! Держава мусить сказати своє вагоме слово! Не дамо вітчизняної економіки на поталу зайдам! Але варто було навалі видихнутися, і корпорації знов згадали за свої ліберальні переконання.

Світ ще не перевернувся, але він вже не той. Нова сила зародилася в надрах країн і рветься назовні, з-під контролю держав. Старі гравці світової арени - держави, що сотні років кроїли і перекроювали Землю поміж себе, сходять з арени. Не вони вже гравці. Сьогодні інша, молода і завзята сила ділить світ поміж себе - корпорації. Вони нападають і захищаються, вони завойовують нові простори й приносять додому здобич.

Частки країн - корпорації, що були елементами більшої єдності - країн, вириваються з цього цілого. Що утворять вони?

Колишнє ціле – структура племен включала в себе як свою частину – прошарок воїнів. Ці прошарки вилонились із структури племен і утворили нову цілісність – структуру військової організації, яка лежала у позаплемінній площині. Ця структура, в кінцевому підсумку сформувала під себе структури новопосталих держав. Структура держав включила структури колишніх племен у себе як свою частину.

Нині ми спостерігаємо подібний процес. Частини держав – компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності – транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині. Цей процес триває. Якою буде цілісність яку він утворить, і яка включить у себе держави як свою частину?

III. Корпорації ламають межи на шляху зростання.

Потреби економічного зростання вже зламали декілька перешкод, що політичний устрій виставляв на його шляху. Феод мав сільське господарство, достатнє щоб прогодувати всіх його мешканців. Він мав майстрів, що виготовляли увесь потрібний феоду інструментарій. Всім цим володів феодал (пан), член князівської дружини. Феод, у той же час відігравав роль адміністративно-політичною одиниці, а феодал виступав головою цієї мікродержави та головним суддею. Достатньо тривалий час розвиток техніки відбувався саме в таких рамках. Їх простору вистачало для економічних одиниць того часу. Концентрація виробництва відбувалася за такими напрямками - наділи селян урізалися до "присадибних ділянок", ці ж селяни обробляли великі панські лани, себто одне велике сільськогосподарське підприємство. З іншого боку ремесло окремих ремісників концентрувалося у цехи, потім у різного роду майстерні, мануфактури і пізніше у фабрики та заводи. Розвиток техніки, як наслідок концентрації виробництва, потребує все більших масштабів. Зростаюче виробництво вимагає більшої кількості працівників. Ці люди мусили мати достатньо свободи для вільного пересування до тих місць, де потреби успішного виробництва мали потребу в додаткових робочих руках, полишаючи місця, де виробництво занепадало. Потрібно було усунути перешкоди в торгівлі з віддаленими землями для збільшення можливостей збуту продукції. Але феодальна система намагалася зберегти все у рамках феодів, яки вже були явно затісними для масштабів концентрації нового виробництва.. Феодали не воліли відпускати своїх селян в інші феоди, де господарство вимагало додаткової робочої сили навіть у випадку, коли їхнє власне господарство занепадало і вивільняло зайві руки. Феодал стягував податки за ввіз і вивіз продукції: щоб проїхати, скажімо, від Леону до Марселю, купець, минаючи з десяток феодів, мусив заплатити з десяток мит. Капітал, що зростав, заходився здійснювати експансію в нові землі, скуповуючи тамтешні підприємства та організовуючи нові. Та феодали не збиралися безперешкодно сприяти скуповуванню виробництва у своїх феодах чужим підданим (або ставай моїм підданим!)

Виробництво рвало пути феодального устрою. Цей факт мусив відбитися у свідомості людей. І він відбився виникненням і поширенням ідеології лібералізму. Одночасно стара еліта висуває ідеологію консервації існуючого ладу – консерватизм. Почалася боротьба. Але це не була боротьба між ідеями і людьми. Феодальна форма організації суспільства прийшла у зіткнення з потребами концентрації виробництва. Хтось мусив програти. Оскільки концентрація виробництва є законом виробництва, то мусило отримати перемогу чи поразку виробництво. Як відомо, переможцем стало виробництво. Десь у мирний спосіб, десь шляхом революцій, але стара шкаралупа була розчавлена. Лібералізм тріумфував.

Минув час, і ми пересвідчились, як новий лад, опанувавши майже всією Землею, дав волю концентрації виробництва, і та за своїми масштабами зуміла досягти нечуваних розмірів. Кілька сотень різного роду господарчих елементів (концерни, корпорації, конгломерати тощо) у великих сильних країнах контролюють 2/3 всього виробництва.[1]. Але корпорації відчувають потребу в подальшому зростанні. Внутрішній тиск до зростання викинув корпорації на світову арену. Але міжнародні комерційні операції зустрічають десятки перешкод. Державні кордони, догляди, мита, санконтроль, обмеження на ввіз, обмеження на вивіз, заборони на ввіз і вивіз тощо. Потреби економічного розвитку вимагають додаткових робочих рук у економічно розвинених центрах. У держав, що відстають, часто спостерігається велике безробіття. Та й економічний підйом не завжди співпадає у всіх країн, а як і співпадає, то не є однаковим. Все це призводить до того, що в одних країнах відчувається нестача робочих рук, а в інших процвіта безробіття. Але останні хоча і раді позбутися зайвих ротів, та роблять це не зовсім охоче, бо втрачають своїх громадян, а отже стають слабішими назавжди (навіть потенційно). Інші, в свою чергу, хоча й раді додатковим робочим рукам, та бояться завеликого напливу іноземців, бо адаптація великої їх може виявитись державам не під силу, а це загрожує національній стабільності країн. Завеликі потоки імігрантів однієї національності не воліють розчинятися в національному морі господарів: зберігають свою мову, не переймають звичок і традицій, залишаючись чужорідним тілом, що в любий несприятливий момент може повернутись не на користь державній безпеці в цілому, тобто цей факт містить потенційну загрозу національній політиці цієї держави. І держави пильнують цього.

У тисячах випадків, з тисячі причин інтереси держави і великих корпорацій розбігаються. І чим далі, тим помітніше. Чим більшими стають корпорації, тим менш вони воліють виструнчуватись за кожною примхою держави. Чим далі вони розростаються, тим некомфортніше їм почувається у володіннях власної держави. Простір всього світу більше не завеликий для них. Як колись вони рвалися за межі феодів, у простір всієї країни, так тепер вони рвуться за межи країн, у простір всього світу. Тому й зовсім не дивує, що нової популярності знову набув затертий було лібералізм. Він повертається під злегка підновленим ім'ям - неолібералізму.

Державний лад планети виявляється перешкодою на шляху до зростання корпорацій, стримує вільний розвиток виробничих сил і чим далі, тим більше виступає для сьогодення безприбутковим спадком минулих епох.

Глобалізація - це лише наслідок концентрації виробництва. Зростання – є головною властивістю виробництва. Будь-які межи рано чи пізно стають затісними за для нього.

Властивість виробництва зростати – зруйнувала свого часу феодальний політичний устрій. Тепер ця властивість прийшла у зіткнення з державним ладом планети. Як зіткнення виробництва з обмеженнями феодального ладу породила лібералізм, так його новітнє зіткнення з державним ладом планети відродило цю ідеологію у вигляді неолібералізму.

IV. Якісно інший випадок.

Щоправда і самим державам не є вперше відстоювати свою цілісність і зверхність. Колись вже економічні одиниці розривали їх на шматки.

Держави, що були утворені в результаті вибуху завзяття племен, і очолювалися ватажками воїнів, не мали під собою економічного грунту. Доба середньовіччя довела це з усією переконливістю. Колишні великі держави, утворені першими князями, майже повсюдно розпалися на дрібні шматки - на феоди. Економічна доцільність не диктувала більшого. Феоди були економічними одиницями країн. І спочатку була гармонія. Чим багатшими і сильнішими ставали феодали та економіка їхніх феодів, тим сильнішою ставала вся країна і її король. Перші феодали, що приймали феоди, як нагороду від короля за заслуги, відчували обов"язок відслужити їх королю. Але феоди були економічно самодостатніми одиницями. Тому з часом, добре окублившись у своїх феодах, феодали почали розглядати владу короля як зайву. Вони замикаються в своїх феодах, воліючи обмежити владу короля, і бажають залишити його лише як об"єднавчий символ на випадок іноземної навали, або віддають йому права верховного арбітражу в суперечках між феодалами.

У боротьбі з власними феодалами королям доводилося маневрувати: використовувати боротьбу феодалів між собою. Бувало, що вони ставали на бік буржуазно-ремісничого населення міст, яке боролося проти влади феодалів. Не гребували й вони виступати в ролі прибічників полегшення долі кріпаків.

Королі уособлювали держави, в той час як феоди були уособленням економічних одиниць, що протиставлялися державі. На той час держави перемогли, бо економічні одиниці-феоди, ломаючи цілісність держав, просто кришили їх на дрібніші державки. Феоди не ламали цілісність держав, утворюючи нові позадержавні цілісності.

Тепер перед державами виникла якісно нова загроза. Адже їхніми економічними одиницями в першу чергу виступають вже не сільськогосподарські, а промислові підприємства, які, на відміну від феодів, мають властивість нескінченного зростання.

Тут теж спочатку панувала цілковита гармонія: компанії ширшали, нарощували виробництво всередині країни, вкладали свій капітал за кордоном і привозили прибутки додому. Разом з ними міцніли і держави за рахунок зтягування податків зі зростаючих прибутків компаній. Компанії багатіли, і держави раділи тому, як батьки радіють дітям, що пнуться в ріст і міцніють в силі. Але для змужнілих компаній державна опіка поступово перетворюється на надлишковий тягар. Почуваючи себе зручно і безпечно, вони починають розглядати державні податки і регулюючу функцію держави як кайдани, що сковують їхні рухи. Держава в якості верховного нейтрального арбітра ставала на перешкоді переросткам-здорованям, що бажали й надалі поїдати увесь планктон дрібних компаній. Планктон (дрібний бізнес) не в змозі протистояти власними силами новітнім гігантам і шукає захисту в держави, вимагаючи від неї державного втручання, вітаючи регулюючу функцію держави. Та й крім того інтерес корпорацій далеко не завжди співпадає з інтересом суспільства, пильнувати який призначена держава. Інтерес корпорації простий - прибуток. Його збільшення досягається 1) зменшенням собівартості виробництва, 2) збільшенням ціни на вироблений товар, 3) захопленням більш широкого ринку збуту для своїх товарів. По всім цим трьом пунктам зіткнення корпорацій-гігантів та держави ставало неминучим. Дбаючи за суспільний інтерес, держави вимагають більш двайливого відношення до природи, тобто застосування в процесі виробництва запобіжних заходів: фільтрів, очисних споруд, - а значить, нових більш вартісних технологій, які зменшували б забруднення. Крім того держави вимагають від корпорацій забезпечення своїх робітників соціальним захистом: виплатами по безробіттю, пенсіями, вкладанням грошей в охорону праці тощо. Все це суттєво збільшувало капіталовкладення корпорацій і драматично зменшувало їхній прибуток. Це був удар по першому пункту.

Але на цьому не закінчилось, держави починають втручатися в процес ціноутворення, прискіпуючись наскільки обгрунтованими є певні ціни, а почасти просто безцеремонно диктують максимально допустиму ціну. І таким чином зменшують потенційний прибуток корпорацій. Що було ударом по другому пункту.

І врешті решт, стаючи на захист дрібного бізнесу, держави починають урізати апетити корпорацій-гігантів, перешкоджаючи їм на шляху цілковитого захоплення ринку. Що в свою чергу вдарило по третьому пункту.

На додаток до всіх вищезгаданих обмежень держави вдалися обкладати корпорації й найбагатших акціонерів збільшеними податками з метою надання за їх рахунок допомоги біднішим прошаркам населення.

Як закономірний наслідок, зрослі в розмірах і силі корпорації, почали вимагати від держави не втручатися у справи корпорацій. Підпираний ними лібералізм популяризує точку зору, що за державою мусять залишитися виключно поліцейські та оборонні функції, а також арбітраж у міжкорпоративних суперечках. Чим далі зростала сила корпорацій, тим упертішим ставало їхнє прагнення обмежити владу держави. Та потрапивши в загрозливе становище, держави вдалися до вже випробуваного засобу: вороги моїх ворогів - мої друзі. Чим більша небезпека загрожувала державам, тим більшими союзниками трударів та дрібного бізнесу вони ставали. Перші Антимонопольні Акти були впроваджені як захід, спрямований проти цінової монополії - на захист трудящих, та на захист інших немонопольних фірм - на користь дрібного бізнесу. Хоча пізніші були вже відверто спрямовані на обмеження завеликої потуги корпорацій у суспільстві. Держави мусили спертися на альтернативну лібералізму ідеологію, і цією ідеологією невідворотно став соціал-демократизм, цілі якого великою мірою співпадали з задачами держави – зменшення нерівності, і процвітання для всіх, тобто для всієї нації, що з точки зору держави є зменшенням напруги в суспільстві. Більше того, соціал-демократизм на практиці шукав вирішення своїх завдань у загальносуспільній власності та загальносуспільному контролі, які, за відсутністю інших механізмів, ставали державною власністю і державним контролем.

Боротьба “держави-економічні одиниці”, не є чимось новим. Феоди (як економічна одиниця) та корпорації – лежать в іншій площині ніж держава. Оперуючи у своїй стихії - економіці, корпорації бачать державу, як явище соціально-політичне, явище іншої стихії. Втручання держав сприймають, як втручання “з іншого світу”. Звідси бажання повернути державу назад у “її світ” – підтримувати соціальний порядок та пильнувати політичну незалежність. Та оскільки при функціонуванні нерегульованого вільного ринку годі відвернути соціальні проблеми, то держави не могли залишатися осторонь цих процесів.

Держави закономірно мусили вдатися до соціал-демократизму, як до природної реакції на зростаючу силу корпорацій. Саме це і стало причиною приходу до влади соціал-демократії у більшості розвинутих країн світу та різким ухилом вліво правлячих лібералів в інших країнах до 60-х років 20-го століття.

V. Сильні нації втрачають свої корпорації.

Але намальована картина поступово відживає своє. З розпадом комуністичного блоку, що свідомо підбурював відсталі держави до протистояння передовим, до протистояння напливу транснаціональних корпорацій з одного боку, і всіляко підігрівав незадоволення корпораціями у розвинутих країнах з іншого, зв'язка держава - її корпорації, починає остаточно виснажуватись. Тепер вже немає тієї небезпеки, якою виступали соціалістичний табір з її комуністичною ідеологією, підпираною та поширюваною ним.

Остання доба об'єднань гігантів між собою внесла нові нюанси. Тепер, коли перевиваються один з одним давно прославлені гіганти, місце штаб квартири стає проблематичним. Скажімо, коли зливалися Даймер-Бенц та Крайслер, місце штаб-квартири з однаковим успіхом могло бути вибраним і в США і в ФРН. І те, що врешті решт обрали ФРН зовсім не значить, що за певних обставин її не можна буде перенести в США.

Раніше, коли гіганти підминали всіх удома і виривалися на оперативний простір світового ринку, ці гіганти були виразно національним явищем. За кордоном вони відкривали чи скуповували виробництво, що розцінювалося як допоміжне для основної активності, яка продовжувала реалізуватися "вдома". Тепер, коли злучаються компанії, жодну з яких складно назвати філією іншої, то приналежність такої компанії стає непевною, розмитою. Перенести таку штаб-квартиру з Сіетла у Франкфурт-на-Майні не є неуявлюваним (принаймні, це не те ж саме, що перенести її у Браззавіль чи у Київ).

Більш того. Все сильніш помітною тенденцією стає купівля і продаж іноземних акцій. Особливого розкрилля ця тенденція набуває по мірі того, як Інтернет стає звичайною річчю для все більшого кола людей. Надалі більше акцій народних компаній потрапляють у володіння закордонних власників.

Виникає цілковито нова ситуація, якої не існувало раніше. Маючи філії по всьому світу, велика частина з яких нічим не поступається головному виробництву, постійно збільшуючи відсоток закордонних власників, корпорації втрачають колишні дитячі сентименти до прабатьківщин. Приміром зовсім недавно віце-президент Nortel - одного з гігантів Канади, заявив, що його компанія “не винна ніяких вірностей Канаді … Те, що ми були народжені тут, зовсім не значить, що ми будемо залишатися тут. Канадійці не повинні відчувати, що ми належимо їм. Місце повинно залишатися привабливим, щоб ми були зацікавлені зоставатися в ньому" - додав віце-президент Nortel. [Торонто Стар 29 апр-99] Кореспондент зі смутком підсумував: "В практичному світі міжнародної конкуренції, де націоналізм рівнозначний сентименталізму, канадійці мають призвичаїтися до того, що їхні корпорації повертаються до своїх виробничих обов'язків". (Тобто до свого головного обов'язку - давати прибуток інвесторам). Отже злука держава - концерни рветься. Рветься на наших очах.

Таким чином ліберальний підхід до справи призводить до послаблення націй та держав, що втрачають своє економічне підгрунтя - корпорації, а корпорації позбуваються останніх сентиментів до "своєї" держави і нації та до їх інтересів.

Особливо сумною бачиться така зміна сюжетної лінії для націоналістів Східноєвропейських країн. Вони рвалися з комунізму, від його інтернаціоналізму у вільний світ. Лібералізм був їхнім знаменом надії. Від комунізму, що вже давно забув за свою інтернаціоналістську риторику й будував цілком національні країни (Польща, Албанія, Китай...), вони потрапляють у світ консерватизму-лібералізму, у світ безликої конкуренції, національно безликих корпорацій; у світ, що у своєму практицизмі не бачить для себе користі від націй і не розуміє, нащо йому бути корисним націям. Цей світ значно гірший для патріотів будь-яких націй, бо у ньому немає винних, немає проти кого влаштовувати демонстрації чи йти у партизанські загони. Чи ви візьметесь воювати проти поступу вперед?

Нажаль східноєвропейські націоналісти не помічають протиріччя між лібералізмом та націоналізмом, і це може дорого коштувати і їм, і їхнім націям, і всьому звичному ладу планети.

Держава-нація-економіка завжди були триєдиним поняттям, де одну складову не можна було відірвати від іншої. Тепер же великі корпорації (основа економіки), вириваючись з цього триєдиного сполучення, полишають нації і їхні держави. Таким чином нації втрачають основу для свого існування, бо яка національна культура може існувати без національної економіки, що дає цій культурі матеріальне підгрунтя для її життя?

VI. Чи вічно першим бути першими?

Майбутнє глобалізації не виглядає безхмарним. Скажімо США вже сьогодні намагаються вести себе як світовий гегемон. Є також поза сумнівом, що вони зустрінуть гідного конкурента з того боку, з якого ще 10 років тому ніхто його не сподівався.

20 років тому ВНП Китаю складав 16.93% від американського. У 2000 році - вже 59.26%. Темпи росту Китаю у 1997 році - 8.8% на рік проти 3.8% американських. Для порівняння Індія, що має майже теж саме населення, що і Китай (зараз 1014 млн проти китайських 1261 млн), скоротила своє відставання з 12.32% до 22.28% за той самий час.

  1970 1980 1990 2000

Китай 

513 887 2150 4800

Японія 

1196 1859 2780 2950

США

3848 5238 6972 8100

Індія 

474 651 1139 1805

Як Китаю вдалося досягнути цього дива, котре, як маємо змогу пересвідчитися, набагато перевершує диво японське? Денаціоналізувавши дрібні підприємства (створивши дрібний бізнес), вони надали можливість вибору, утворили сприятливе середовище для народжування майбутніх національних Фордів та Біл Гейтсів. З іншого боку такі дії забезпечили основу для конкуренції всередині країни. Китай почав заохочувати іноземні приватні інвестиції й сміливо зустрівся зі світовою конкуренцією. Словом, він відмовився від всього ідеологічного мотлоху комунізму. Але при цьому держава не випустила зі своїх рук командні висоти економіки. Якщо порівнювати з США (де 500 компаній із загальної кількості в близько 3 млн. дають 2/3 всієї продукції), то можна сказати, що Китай утворив мільйони приватних компаній, залишивши у власності за собою лише найбільші 500. Що з цього випливає? Дві надзвичайно суттєві речі.

Перша - якщо б Китай приватизував би все, він увійшов би в світову конкуренцію як блюдо для бенкету іноземних корпорацій, бо дрібненькі компанії не спромоглися б протистояти іноземним гігантам. Він би безславно впав і перетворився б на безліч філіалів Тойот та Сіменсів. Або він чекав би, коли його дрібний бізнес поступово б розрісся до потрібних гігантських розмірів. Але до цього часу довелося тримати країну в ізоляції від іноземних конкурентів, а отже безнадійно плестися в хвості, бо нема іноземних конкурентів - немає й розвитку. Та й взагалі, навіщо руйнувати готову велику корпорацію, щоб потім чекати, коли природним шляхом виростуть такі самі інші? Чи це не безглуздя? (На жаль саме цей шлях обрала Україна).

(Не забуваймо, що мова тут йдеться не про комуністичну державну економіку, а про комерційну корпорацію, котра бере участь у конкурентній боротьбі, і яка нічим взагалі не відрізняється від жодної іншої корпорації, окрім того, що її засновником і утримувачем контрольного пакету акцій виступає держава.)

Друга – в найрозвиненіших країнах світу відбувається процес втрати націями своїх корпорацій. Саме це є тією проблемою, з якою все невідворотніше зіштовхуватимуться США. Економічна могутність корпорацій - основа могутності цієї держави. Втрачаючи свої корпорації, вони втрачатимуть і свою вагомість.

Китай пропонує іншу модель розвитку. Державна корпорація утримує злуку держава-корпорація, не даючи економіці перейти в іншу позадержавну, позанаціональну площину. Така корпорація матиме підтримку держави (що посилюватиме її), й така держава і така нація не втрачатимуть свого економічного підгрунтя. Тому в довгостроковій перспективі можна не сумніватися, що Китай перевищить за своїм впливом США.

Ті нації мають шанс на майбутнє, чиї держави зберігають певну єдність з економікою. Держави, що втрачають таку злуку, залишаться без надійної підпори й балансуватимуть, немов циркач на дроті, між життям і смертю. Така єдність може бути досягнута лише за рахунок сильних корпорацій, де державі належить контрольний пакет акцій, за рахунок наявності в національній економіці сильного державного сектору.

Єдність держава-корпорації вмирає й разом з нею відмирає звичний нам світ. Тепер, коли сходяться в сутичці американсько-європейсько-японські компанії, загалом компанії багатонаціональні, їхня боротьба виходить з національної площини, й це паралізує здібність держав втручатися в такі конфлікти. Нації втрачають економіки, як свої атрибути, і втрачають національні держави, як знаряддя взаємодії з іншими націями.

Китай є прикладом нації, що спромоглася надибати інший шлях. Цей шлях не лише прискорює економічний прогрес нації. Він ще й виступає запорукою безсмертя нації. Нація житиме, допоки житиме її національна економіка.

VIІ. Західна і Східна Європи - біг у протилежних напрямках.

Сьогодні ми є свідками нового етапу глобалізації - доба мегаоб'єднань. Величезні, гігантські корпорації злучаються чи зкуповують одна одну, утворюючи ще більш велетенські економічні об'єднання. Вони відчувають: сьогодні, як і раніше, розміри вирішують майже все. Або ти гігант і душиш інших, або ти жертва гігантів. Ця хвиля мегаоб'єднань спростувала висновок для "нової економіки", який передчасно був проголосив:"Стара ідея "чим більше, тим краще" дедалі старішає." [Alvin and Heidi Toffler. Creating a New Civilization. The Politics of the Third Wave. Turner Publishing, Inc. Atlanta, 1995] Він замінений нині на більш обережний:"Розміри - це ще не все" (втім, звичайно, вони ніколи й не були всим).

Цей процес набув особливих обертів у Західній Європі, що об'єднується. Оскільки державні перешкоди там зняті остаточно, то хвиля мегаоб'єднань гігантських економічних імперій у ще більші набула там особливого розмаху. Дисонансом на всьому цьому тлі виглядає лише Східна Європа, де процес пішов у протилежному напрямку. Їхні монолітні економічні утворення (державні економіки) дезинтегруються на безліч приватних фірмочок. З точки зору глобалізації гігантські економічні імперії західних країн зустрічали в державних економіках соцкраїн подібних собі гігантів, лише дещо детренованих через відсутність конкуренції. Після хвилі приватизації західні економічні імперії у пошуках нових "територій для завоювань" вже знайдуть у східноєвропейських сусідів багато натренованих новоутвореним вільним ринком ліліпутів.

Таким чином, з точки зору глобалізації, Східна Європа, відмовившись від комуністичної самоізоляції, виплюскується на глобальну світову арену не драгліючими, одутими старими касатками, відгодованими в закритому економічному басейні, а у вигляді готових для частування смачних блюд з повненьких соковитих креветок. Лише ось чи цей шлях є кращим для самої Східної Європи?

Набагато привабливішим виглядає шлях, що був обраний Китаєм. Залишитися гігантом, поступово відростити детреновані комуністичною економікою м'язи і в такому вигляді міцно ступити на світову арену. У наслідках такої політики можна переконатися чи не на кожному кроці: майже 2/3 речей, що виставлені на продаж на ринках розвинутих країн, є китайськими.

Темпи зростання ВНП 1991-1999

......................1991-1998...1991...1992...1993...1994...1995...1996...1997...1998...1999

Japan…............................1.3......3.8......1.0.......0.3.....0.6......1.5.......5.1.....1.4.....-2.9...-1.5

China…..........................10.8.....9.2.....14.2.....13.5...12.6...10.5........9.6.....8.8......7.8.....7.5

Korea, Republic of ..........5.4.....9.1.......5.1.......5.8.....8.6.....8.9........7.1.....5.5.....-5.8.....4.5

Czech Republic…..............................................0.5.....3.3.....6.4........3.9.....1.0.....-2.7......-1

Hungary..........................................................-0.6......3.1....1.4.........1.4....4.5.......5.1....3.5

Poland..............................................................3.8......5.1.....7.1........6.0....6.9.......4.8.....3.5

Ukraine….......................................................-14.2...-23.0..-12.2....-10.0...-3.0.....-1.7......-3

В той час, коли економіка найуспішніших східноєвропейців то підстрибувала вгору то падала додолу, економіка Китаю вже 20 років дає в середньому 10% річного приросту. Більше того, щоб продемонструвати свої непевні успіхи, Польща, Угорщина та Чехія нахапалися боргів так, що їх можливо вистачить і на наступні покоління внуків, відповідно 44,0 мільярди доларів, 27 та 24, що складає 15,91; 34 та 20,11% від ВНП. Китайські ж борги є швидше символічними - 3,45%ВНП. Та й навіщо Китаю борги, якщо його експорт у США складав 65,8 млрд $US, а імпорт 12,8? Різниця у 53 млрд вкладається у розвиток науки та у модернізацію застарілого виробництва. Додайте позитивний баланс від торгівлі практично з усіма іншими країнами:

Експорт у Китай Імпорт з Китаю (Млн US$)

Японія ..................................21692.............................41827

Німеччина .............................6113.............................12362

Канада…................................1710...............................4983

Франція..................................3428…...........................6563

Британія….............................1508...............................4090

Італія…..................................2541...............................4429

...

Чи може Східна Європа розраховувати на щось подібне на тому шляху, який вона собі обрала? Просте питання, бути сильним чи кволим, викликає дискусії у Східній Європі. Це сліпота чи ознака виродження? Китайська нація є набагато старішою за них. Якщо вона має сили на ривок, то де ж її поділи східноєвропейці? Теоретична та інстинктивна сліпота жене їх у стан навічно відстаючих.

Шлях сильних - творити власну економіку.

Відомо, що індустріалізація, що відбулася сама по собі з причин внутрішнього характеру, була лише у Західній Європі та (частково як наслідок європейської) у Північній Америці з середини 18-го по кінець 19-го століття. Індустріалізація інших частин світу відбувалась в результаті вивозу капіталів із Європи, а пізніше і з Північної Америки. Ця друга хвиля індустріалізації завжди залишалась частковою, ніколи не утворювала внутрішнього замкненого циклу.

Економіки передових країн, по мірі збільшення світової торгівлі і вивозу капіталу, теж перестали утворювати закінчені внутрішні цикли. Але залишилася системність. Зв'язки виробництв, що колись вирвалися з тісних рамок феодів на оперативний простір країн, переплелися у мережу, що дала з часом систему. Система завжди є чимось більшим ніж проста сума її скаладових. Комп'ютер є чимось більшим ніж набір його частин, викладених поряд. Окремі органи тіла не здатні нести життя. Телевізор являє собою замкнену систему. Але цю замкненість можна розірвати. Якщо з телевізора видалити трансформатор, але залишити його дротяні з'єднання з телевізором, то він не перестане бути системою. З будь-якого телевізора можна випатрошити якийсь конденсатор чи резистор. Але якщо їхні дротяні з'єднання з телевізором не зачіпати, то кожен телевізор залишиться системою. Але якщо ви складете всі ці витягнуті елементи у одну коробку, то ця коробка не дасть вам нічого більше ніж набір елементів, кожен з яких зв"язаний зі своєю власною системою. Марно чекати від них властивостей вищої системи, вони не створять нового ефекту, який дають елементи, що з'єднані в працюючу систему, якою є телевізор. Так виробничі одиниці та зв'язки між ними в країнах, що розвиваються, не складають системи, що перешкоджає появі внутрішніх рушійних сил, які могли б штовхати самостійний розвиток цих економік. Окремі заводи західних фірм на їхній території - це ті самі трансформатори та конденсатори, що витягнуті з систем західних економік.

Економіки Західної Європи та Північної Америки розвивалися природним чином, коли розвиток кожного елементу економічної системи країни підштовхував до розвитку всі інші елементи. В інших частинах світу розвивалися окремі елементи систем передових країн. Ці елементи були включені у системи тих самих передових країн, і ніколи не утворювали внутрішніх систем на території перебування. Таким чином у відсталих країнах ніколи не з'являлося ефекту системності, що породжує внутрішні сили, які могли б підстьобнути внутрішній розвиток економіки. Без цього економіки цих країн були приречені бути завжди "на буксирі" у передових економік, а отже бути завжди у рядах відстаючих.

Але наприкінці 19-го століття і протягом 20-го в деяких інших країнах здійснилися пробої. Ці країни стали наздоганяти передові й навіть кидати їм виклик. Країни, які тяглися "на буксирі" передових економік не були здатні на це. Це свідчило про те, що в цих країнах з'явилися самостійні внутрішні сили, що штовхали їх у перед. А також і про те, що вони самі спромоглися збудували свої внутрішні економічні системності. Як це сталося?

У всіх подібних випадках саме держави цих країн, стежачи за відставанням своїх економік, вирішили активно втрутитися в перебіг подій.

Японська держава засновувала потрібні компанії і розвивала необхідні галузі економіки, вона вливала капітали у благенькі приватні компанії, що народжувалися. Штучно зароджена і підтримана державою індустріалізація дала дивовижні результати. "З 1890 по 1938 роки японський ВНП зростав 3,3 % в рік, на багато швидше ніж Сполучені Штати чи країни Західної Європи на подібному етапі розвитку." [Encyclopedia Erata]. З ростом приватних корпорацій держава відмовлялася від державних, бо приватні вже були здатні заступити їх. З часом приватний бізнес породив справжніх монстрів, які тепер відомі всьому світові. В результаті вже дванадцятка приватних компаній визначила собою систему японської економіки. Але державний контроль за корпораціями зберігся і по нині і навіть дещо посилився після руйнівної кризи 1997-го року. Вплив держави як раніше, так і тепер спрямований на заохочення компаній завойовувати чужі ринки та на утруднення для просування чужих компаній на японський ринок. Схожі процеси відбувалися у Південній Кореї та в деяких інших країнах. Так чинили нації, які не хотіли плентатися у хвості передових країн, а хотіли бути передовими націями самі і самім вести за собою інших.

Комунізм - шлях сильних?

Щось схоже продемонстрував Радянський Союз та інші держави комуністичного блоку, які штучним шляхом ініціювали індустріалізації у своїх країнах і будували систему з своїх економік. Результати теж були вражаючими. Царська Росія з "самої слабкої ланки капіталізму" перетворилася на країну, що за ВНП поступалася лише США, залишивши плестися далеко позаду всі найсильніші країни Європи. Подібні результати спостерігалися і в інших країнах комуністичного блоку. При цім індустріалізація супроводжувалася різким зростанням рівня життя, запровадженням 100% писемності населення, безкоштовного медичного обслуговування тощо. Шлях, що був пройдений передовими країнами за 150 років, здолався останніми за 2-3 десятиліття.

Але на відміну від, скажімо, Японії, що відмовлялася від державних компаній по мірі зростання приватних, вони навпаки націоналізовували навіть ті приватні компанії, що вже існували. Результатом в більшості випадків, було створення однієї гігантської компанії, що не лише визначала всю економіку, а просто її цілком поглинула. Цей рух в повній мірі узгоджувався з загальним рухом світової економіки - це був рух до концентрації капіталів і виробництва, до більших розмірів, до системності. Але натомість, ні щоб атакувати чужі ринки, як зробила це Японія, той самий Радянський Союз вважав за краще ізолюватися від всього світу. В наслідок чого він досить швидко розгубив свої переваги і опинився позаду тієї ж Японії. Причина ясна - відсутність конкуренції як всередині країни, так і з закордонними фірмами.

З того моменту, як націоналізація охоплює всі економічні одиниці країни, економіка виступає у двох іпостасях: як ціла економічна система країни, та як одна величезна компанія. З точки зору економічної системи країни, комуністична економіка була позбавлена внутрішніх життєвих імпульсів. Якщо раніше в економічній системі передових країн якась частина (галузь чи навіть просто підприємство) просувалася вперед, то це породжувало відцентрові хвилі, що поширювали імпульс розвитку - від суміжних виробництв до суміжних виробництв, аж поки не поглинали всієї економіки в цілому. Конкуренція в кожній галузі породжувала ці імпульси, система переплетених зв'язків розносила їх по економіці назустріч один одному.

Відсутність системності перешкоджає розвитку країн, що розвиваються, перешкоджає злиттю окремих імпульсів, породжених конкуренцією, у єдиний синергетичний вузол, в одну симфонію розвитку. Але в комуністичних країнах розвиткові економіки, зібраної у систему, перешкоджала відсутність конкуренції всередині галузей. В їхній економіці імпульси розвитку подавались вольовими рішеннями керівництва: саме це керівництво вирішувало, яким елементам розвиватися спершу. А розвиток цих елементів не призводив до вільного поширення поштовхів розвитку крізь економічні зв'язки, бо "центр" приймав рішення коли, кому і як розвиватися.

Будь-яка компанія ринкової економіки, якою б величезною вона не була, залишається у стані конкуренції. Економіка комуністичних країн була позбавлена зовнішньої конкуренції. Тобто, розглянута як компанія, вона перебувала у стані цілковитої тривалої монополії. Кожна, будь-якої величини компанія не комуністичної економіки є елементом системи, є елементом економіки феода, країни, світу. Її зв'язки з іншими компаніями складають частину структури загальної економічної системи. Наявність конкурентів примушує компанію бути кращою, бути більшою, бути успішнішою. Комунізм створивши єдину компанію на всю країну, заізолював її від світу. Таким чином економіка комуністичних країн була представлена великою компанією, що була позбавлена життєдайної конкуренції. А звідси не забарився і неминучий безрух – «застой».

Відсутність великих компаній не дає можливості націям країн, що розвиваються, виступити в ролі самостійної одиниці, що завойовує чужі ринки і боронить свої. Нації комуністичних країн, хоч і мали велетенські компанії, але ізолювавшись від світу, вбили у них дух звитяги, здорової конкуренції та професійного ражу, що кличуть сильного до перемог і спонукають його бути ще сильнішим. Вони виростили могутніх Касіусів Клеїв та Майків Тайсонів, але заборонили їм брати участь у двобоях.

Вони нагадували Тайсонів після довгих років лежання на пляжах Багамів, розніжених на теплому пісочку або в м'якому ліжку, після довгих років обжирання та млості.

Таких Тайсонів не варто було пускати на ринг з боксерами-професіоналами західних країн. Спроба вивести одразу ці компанії у світ зазнала б поразки. Не мало б значного успіху і рішення продовжувати подальшу ізоляцію від світу, що невблаганно глобалізується. Зростання компаній цього глобального світу набирає все більше і більше обертів. Компанії ж заперті у клітках своїх країн детренеруються і стають слабішими. Нерівність сил лиш збільшувалася б з часом.

Ринок капіталістичних країн зі своєю конкурентною природою не перестає вилонювати все більш гігантські компанії. Комуністична теорія і практика виростила в свою чергу з інших причин та на інших засадах, гігантські компанії величиною у всю економіку країни. Час постання цих компаній був зоряним часом для комуністичних країн. Тоді вони ще не втратили своєї наступальної відваги. Їм би булоі кинутись тоді у світову атаку на "буржуазних конкурентів", котрі в ті часи ще добряче програвали в розмірах. Але комуністична теорія і практика, що породили ті компанії стали й їхніми трунарями. Перспективних гігантів, спраглих до бою з супротивниками, сховали за безпечними фортечними мурами країн, де їм судилося жиріти, трухлявіти, страждати на синдром корупції, від нетравлення шлунку та закупорки судин.

Зоряний час для цих націй було проґавлено.

Шлях комуністичних націй був важким: він встелений кістками мільойонів безвинних жертв, на його здолання в ім'я безглуздих цілей було викинуто титанічні зусилля цих націй. Комунізм протиставлявся капіталістичному світу, для боротьби з останнім комунізм мусив спиратися на міцні країни, на міцні економіки. І комунізм будував їх. Пізній комунізм, забувши про свій юнацький інтернаціоналізм, об'єднував нації на цю боротьбу. Він пропагував і закладав у свідомість образ поведінки борця як норми. Тобто він хотів штучно надихнути вибух завзяття націй. Якоюсь мірою йому це вдавалося. Вдавалося, поки були успіхи, здобуті в процесі концентрації виробництва та побудови власної економічної системності, що ясно і наочно гарантували незалежність від сильних та скорочували відставання. Комунізм став слабнути з того моменту, як зусилля, об'єднаних ним націй (частково породжені насиллям, частково ентузіазмом), перестали приносити успіхи. Натомість знову почало посилюватися відставання.

Антикомуністичні революції - втеча від сили?

На момент початку руйнації комуністичної системи штучно створені гіганти страждали на хронічний синдром дефіциту та від інших багаточисельних хвороб. На той час їм справді було не до конкуренції. За цих умов вибір подальших дій для націй справді був не з легких: або залишатися в комуністичній ізоляції й невблаганно, але все ж досить щадними темпами економічно відставати від решти світу; або сміливо й самовпевнено вийти на герць з ринковими компаніями і невідверненно їм програти, що спричинило б банкрутство цілої державної компанії з його логічними наслідками: масові звільнення, закриття багатьох підприємств, стихійні народні протести та заворушення, - і все це у масштабах цілої країни. Окрім цих двох шляхів існувало ще два інших, подібних на старті: попаювати свої величезні компанії-конгломерати на безліч окремих приватних підприємств і знову ж таки або ізолюватись або вийти на герць. Останній варіант нагадував собою процес розчленування великої касатки-хижака на безліч безпомічних мальків, опісля викинутих безжалісно на поїд ненажерливим гігантським акулам. Більшість європейських посткомуністичних націй обрали саме цей останній, четвертий варіант, тим самим втративши для себе будь-які шанси вийти коли-небудь в лідери: їхня доля тепер – тягтися у хвості, аж допоки нації існуватимуть.

Країни колишнього Радянського Союзу теж стали цей шлях, але ймовірнішим виглядає те, що більшості з них судилося піти в третьому напрямку, а саме, розпаювати свої гігантські компанії на безліч окремих приватних підприємств та ізолюватися. Причина бачиться в тому, що колишня комуністична еліта, і раніше не взірець, втративши країну, якій служила, втративши ідеали, в які вірила чи вдавала, що вірить, перетворилася на збіговисько цинічних, жадущих лише власної користі, бюрократів. Ця знавісніло егоїстична бюрократія, очоливши приватизацію, перетворила її на великомасштабне привласнення-розкрадання всього майна цих націй. Але незабаром по мірі приватизації усвідомила уразливість своїх ”нахапаних” підприємств перед гігантами ринку, що глобалізується. Усвідомивши це, вона спрямувала свій курс до "м'якої", неофіційної ізоляції. Якщо ці новоспечені олігархи пустять свої залатані на скору руку шаланди-компанії у відкритий океан ринку, що глобалізується, то будуть одразу ж потоплені при прямому зіткненні зі слонуватими та більш загартованими штормами глобального ринку компаніями-ліхтеровозами. А в разі спроби ізолюватися від економічних процесів глобалізації вже ніколи не наздоженуть західних компаній. Нації комуністичних країн після всіх потрясінь, ціною неймовірного падіння рівня життя знову повернулись бумерангом на те саме роздоріжжя - чи вийти на герць і програти, чи ізолюватися і пасти задніх. Те саме роздоріжжя, але опинились на ньому вже зі значно нижчим економічним рівнем, вже зі значно меншими економічними можливостями.

Важка промисловість, збережена в руках держав, зберегла б силу держав, і вони мали б змогу підтримувати малий бізнес, поки він не розів'ється у великий. У цьому випадку їх економікам не загрожувала б руйнація, спричинена розпадом системності їхніх економік. Не мали б спалаху злочинності, викликаного крайнім зубожінням населення та втратою робочих місць. Врешті решт вони не отримали б олігархів. І у них би збереглося верховенство держави. Натомість приватизація надала можливість ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона раніше лише управляла. Приватизація дала засіб ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона лише управляла раніше. Приватизація породила олігархів, які захопили величезні ділянки економіки у свої руки. Приватизація спричинює подальше ослаблення цих держав, які, прямо на очах, переходять під контроль олігархів. Олігархи душать потенційних конкурентів, що вилонюються з малого бізнесу. Кримінальний бізнес, як ті бур'яни, що глушать пророслі юні паростки корисних злаків справжнього вільного підприємництва, що виткнулись на весні до сонця й тепла. Лише сильна держава в руках розумного уряду, спираючись на сильний державний сектор, могла б свідомо й охоче ростити малий бізнес та захищати його як від навали західних гігантів, так і від панських зазіхань внутрішніх олігархів та дикого рекету.

Голодним вовком на волі чи відгодованим собакою у нашийнику.

Віками існували сильні нації, що мали сильні держави, і нації, чиї держави були слабшими. Коли держава сильнішої нації нападала на слабшу, то остання завжди опинялась перед вибором: чи вести надзвичайно виснажливу боротьбу, що призведе до багатьох страждань і втрат і обіцяє мізер шансів на перемогу, чи здатися і користати з переваг, що обіцяли надати переможці. Перед таким вибором, скажімо, опинялись гали, іберійці чи германці античного світу, коли до них приходили римські легіони. Чи не спокусливішим здавалось рішення здатися і скористатися всіма благами більш передової римської культури, аніж вести важку боротьбу проти володарів півсвіту? Ті, хто здавався переймали писемність, прийоми будівництва кам'яних споруд, їхній рівень життя відчутно зростав. Крім того римська влада припиняла місцевий міжплемінний розбрат, а римські прикордонні застави ставали на перешкоді вторгненням сусідів, що залишилися дикунами. Все було наче й нічого для кожного окремого представника підкореної нації. Але це той дивний випадок, коли ціле не користує від задоволення окремих своїх елементів. Навпаки, ціле переставало існувати, бо його елементи ставали елементами іншого цілого. Ніхто вже не згадає ні про лікійців, ні про ілірійців, бо з часу підкорення їх Римом їхні представники працювали і воювали на славу Риму. Тому про Рим ми пам'ятаємо, а про десятки народів, підкорених ним, ні. Вони розчинилися й перестали існувати. Для всіх інших вони ставали "римлянами".

Але візьмемо долю германців, що відмовилися розділити долю інших "дикунів". Вони знали, що багато інших відважних народів чинили опір Риму і програли, але це не зупинило їх спробувати власної удачі. Вони відмовилися від всіх принад передової римської культури, вищого рівня життя, мирного існування. Вони залишалися у своїй "дикості", вони боронилися і нападали. Вони були народом, який не хотів слідувати за чужим лідером, вони хотіли залишатись в лідерах самі. І врешті решт германській світ таки дочекався свого часу і подолав Рим!

Це і є те роздоріжжя, на якому опинились зараз народи, що не мають власних могутніх компаній: здатися і мати вищий рівень життя, але зійти з історичної сцени, втратити свою перспективу як нація, чи ступити на хресну дорогу та прийняти тривалий виснажливий бій, що обіцяє незначний шанс не піти за лідерами нинішнього світу, а самім стати лідерами світу завтрашнього дня .

Це і є вибір представників націй сьогодення: чи прийняти у себе чужі компанії-гіганти, працювати на їхню славу і силу, перейняти мову, якою написана їхня документація, і якою говорять «пани» - керівництво фірми, дивитися їхні добротні фільми і запопадливо наслідувати їхні моди та звички, і стати врешті решт частиною інших націй, чи, натомість, вступити у довготривалу боротьбу, ростити свої рідні компанії-гіганти, боронити свої ринки і атакувати чужі та не згубити свій невеликий, але шанс для власної нації і стати в голові майбутньої епохи.

Та теперішня ситуація країн, що розвиваються, є досить складною. Ростити свої власні корпорації справа не легка, вони не спроможні пустити свої корені та випнутися на поверхню посеред технологічної пустелі в умовах безводдя - відсутності економічної системності. Країни Східної Європи, що входили до комуністичного табору, мали свою перевагу в цьому відношенні перед країнами, що розвиваються: в їх розпорядженні були компанії- гіганти, вони мали економічну системність. Недосконалі, з відсталою технологією, без вміння діяти у ринковому середовищі. Але наскільки попереду вони крокували від країн, що розвиваються, які не мають подібних компаній зовсім!

Започатковані процеси приватизації важкої індустрії, були актом самовбивства для цих націй. Вони власними руками вбивають свій шанс. Чин приватизації пересуває їх у розряд країн, що розвиваються, бо вони втрачають свої великі компанії, втрачають свою внутрішню систему економіки, втрачають свою єдину, такою працею та жертвами вистраждану компанію. Горделива спонука бути лідерами самим (наздогнати й перегнати) ганебно тікає від них. Вони перетворюються на навічно задніх, з невідворотною перспективою втрати самих себе, розчинившись в історичному небутті.

VIII. “Тіранія держави чи воля людини?” Ні – влада суспільства чи влада корпорацій.

Вся історія цивілізованого людства – це боротьба суспільного та приватного інтересів. Суспільний інтерес представлений державою. Але приватний представлений не окремими індивідами, як твердить лібералізм, а тою потугою, що за деякими з них стоїть – потугою приватних господарств. Власне історія цивілізації є іторією боротьби держав за незалежність. Незалежність від певних прошарків і кланів суспільства, що контролюють головні центри економічної потуги в країні. Демократична держава не та, де хтось в якійсь момент може щось сказати. Це та, яка виступає від імені загальносуспільного інтересу і захищає цей загальносуспільний інтерес від приватних інтересів окремих прошарків і кланів. Але для цього держава мусить бути сильнішою від всіх цих прошарків і кланів. Вона мусить бути найпотужнішою потугою країни.

Чому західні магнати кінця 19-го століття, чи українські нинішні олігархи мали і мають можливість провадити свій інтерес? Тому що держава безсила перед ними. Олігарх купує всіх державних посадовців, він організує “народну думку” через підконтрольні ЗМІ, він допомогає “потрібним” депутатам зайняти місце в парламенті. Щоб держава була самостійною від магнатів сила магнатів мусить бути обмежена, а сила держави мусить підтримуватися завжди достатньо високою. Вона мусить бути здатна платити своїм службовцям так, щоб тим не потрібно було продаватися. Вона мусить мати свої ЗМІ, щоб протистояти пропаганді ЗМІ кланів. Вона мусить бути достатньо сильною і авторитетною щоб пропагандувати в народі вищість загальносуспільного інтересу над будь яким приватним, і інтересом виробництва зокрема, як лише однім з багатьох інтересів суспільства.

Здавалося б комунізм мусить бути ідеальним рішенням – лад в якому немає альтернативних державі центрів потуги. Але досвід показав, що необмежене всевладдя держави не є сослодшим.

Таким чином життя не дає легких рішень – комунізм веде до узурпації влади державною бюрократією, лібералізм, в кінцевому підсумку, призводить до слабкої держави, яка не може не потрапити під вплив “сильних світу цього”, і не стати інструментом в їхніх руках.

Завдання – мати альтернативні центри потуги в державі, але залишити державу як найсильнішу потугу. Нейтральну потугу, яка не належить нікому, лише нації. А тому пильнує інтерес не приватний, а національний.

Страждання людей від всесилля держави призвело на території України до відновлення популярності ліберальної ідеології, до прагнення “вільної від держави людини”. Звідси пошуки послаблення держави.

Нажаль забувається, що слабка держава обв”язково потрапить під владу магнатів і знову розпочне репресії, лише вже не під гаслом загальносуспільного інетерсу, а на користь інтересу магнатського, який буде поданий як загальносуспільний.

Отже вибору між владою держави і вільною людиною не існує. Спроби послабити державу, щоб дати волю людині, ведуть до підминання держави олігархією і підминання цією невільною державою “вільної людини”.

Що ми бачимо в Україні – є поступовий перехід суспільної та економичної сили, а отже влади від держави до магнатів (олігархів). Бачимо і закономірний наслідjк – нове посилення державних репресій. Лише тепер це репресії держави-невільниці, держави, що працює на олігархію.

Україна перебуває на півдорозі від всевладдя держави до влади магнатів. Держава ще сильна, магнати вже сильні. Приватизація перехиляє ваги на бік магнатів. З кожним актом приватизації сила держави тане, сила магнатів зростає.

Ми мусимо зупинитися і спитати себе, що ми хочемо? Чи хочемо ми коритися незалежній державі, що відстоює загальносуспільний інтерес, чи залежній державі, що відстоює приватні інтереси магнатів?

Глобалізація поглиблює це питання так: що нам треба - влада суспільства чи влада корпорацій. Держава це орган, який контролюється суспільством. Нація може на виборах міняти керівництво держави, а отже коректувати дії держави. Корпорації не підвладні суспільству. Нація не обирає їхнє керівніцтво.

Вільний ринок породжує величезні економичні потуги (корпорації), які підмінають під себе державу і обмежують демократію. Щоб демократія могла існувати, держава мусить підмінати корпорації під себе, обмежувати вільний ринок. Питання стоїть так – або вільні держави і обмежений ринок, або вільні корпорації і обмежена демократія.

І загальносвітова ситуація (глобалізація) і внутрішньоукраїнська ситуація (посилення олігархів за рахунок держави) закликають нас мати сильну державу.

Приватизація прибуткових підприємств мусить бути припинена, бізнес мусить вільно розвиватися під захистом сильної держави – це нова ідеологія. Ідеологія влади нації і захисту вітчизняного виробника (як національного так і приватного).

Останнє слово.

У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати "нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції", не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.

Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.

Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати "інтернаціонально безликими". Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.

Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.

Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!

Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, "де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими"[Taras Kuzio, "Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective" p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття загального спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.

Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло "чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших" є гаслом націоналізму сьогодення. "Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою" - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.

ГЛАВА ІІ: Додаткова. Сутність процесів, що відбуваються.

I. Перший шлях у нове ціле.


Ми бачимо, як насувається новий невідомий світ, де організуючу і структуруючу роль держав заступають корпорації. Як буде влаштований цей світ? Можна лише говорити, що для колишніх вершителів доль-держав все виразніше проступає на обрії перспектива, відведена їм у майбутньому, - це роль місцевих старост. Подібне вже мало місце одного разу в історії людства. Історія повторюється знов.

На сьогодні можна стверджувати про два способи глобалізації світу: через міждержавні економічні союзи та Всесвітню Торгівельну Організацію (ВТО). Яскравим представником першого шляху є Європейський Союз. Він управляється Європарламентом, має урядові структури і навіть cуд. Всі повноваження, якими він наділений, надані йому державами й впроваджуються у життя від імені держав, їхніми законами і їхньою силою. Але це орган, що вже зараз несе в собі зародкові ознаки наддержави. Потреби концентрації та глобалізації (що є зворотньою стороною тієї ж концентрації) будуть крок за кроком підтштовхувати обставини таким чином, що все більше й більше функцій держав переходитиме до рук спільноєвропейських органів. Це є необхідною умовою, щоб ситуація була під контролем. Європа не встигне отямитись, а спільний загальноєвропейський уряд вже каратиме їхні національні уряди за непослух.

Оскільки транснаціональні корпорації маневрують і намагаються обходити державні законодавства й приписи у той спосіб, який дозволяє їм виносити заборонені види діяльності туди, де вони не заборонені, легалізуючи свої прибутки там, де вони обтяжені найменшим податком, збуваючи продукцію в зонах, де вона не заборонена й обкладається найнижчими податками, то є очевидною необхідність уніфікації законодавств, а отже - необхідність більш скоординованого прийняття рішень. Скажімо, варто лише було законодавцям США підняти питання про заборону азартних ігор в Інтернеті, як подібні компанії швидко перекинули свою діяльність на Багами, де вони без зайвих хвилювань продовжують свою діяльність, надаючи цей сервіс все тій же американський аудиторії, та ще й при цьому уникаючи податків. Поширте одне спільне законодавство на США й ці острови, й ця проблема неузгодженості відпаде. Але тоді хтось мусить контролювати дотримання державами цих загальноприйнятних законодавств, хтось мусить займатися щоденною роботою по втіленню в життя спільних доленосних рішень. Врешті решт “розподіл праці” буде здійснено наступним чином – всесвітня держава займатиметься світовою економікою, яку рухатимуть транснаціональні гіганти, місцеві ж “штати” порядкуватимуть малим бізнесом. Цей розподіл і визначить їхню значущість.

Колись гасконці, нормандці, брити, бургунди, франки та інші були об'єднані єдиною державою. За віки ми можемо спостерігати майже однорідну французьку націю. Колись незлічена кількість народів Малої Азії була об'єднана персами (з неминучим домішуванням персидської крові), далі греками й нарешті турками у єдину державу. Чи хтось розрізнить сьогодні поміж правовірним населенням Туреччини колишніх фрігійців чи лікійців?

Єдина держава планети невблаганно поведе до утворення єдиної нації. Чи є у націй шанс зберегтися?

Єдина держава для усієї планети буде перемогою держав у боротьбі з корпораціями. Але це буде піррова перемога. Досвід 50-х років минулого століття свідчить, що у більшості галузей економіки три-чотири компанії розподіляють поміж себе ринок і мирно загнивають у ньому, майже так само як комуністичні заізольовані державні економіки? Тільки зовнішня конкуренція збудила напівсплячі гіганти передових капіталістичних країн. Єдина всесвітня держава не матиме зовнішньої конкуренції. Що виведе напівмонополістів майбутнього зі сплячки? У боротьбі примата сухого раціоналізму корпорацій, який все підпорядковує прибутку і боротьбою держав за суспільство, по можливості, більшої рівності, за чисте навколишнє середовище, за здоров'я тощо, переможе останнє за рахунок першого... І переможе державна бюрократія з усіма негативними наслідками цього.

Єдина держава врешті буде перемогою соціал-демократизму. Його споконвічний ворог лібералізм буде повалений. Чи перемога соціал-демократизму не віднесе його занадто далеко? Чи буде тоді альтернатива комунізму, який прагнув єдиної всесвітньої корпорації і на практиці сповідував всесилля держави? Адже єдина всесвітня корпорація мусить природньо бути найвищою точкою світової держави, так би мовити, найвищою її стадією. Взагалі, комуністи мріяли про світову революцію. І для цього їм треба було підняти революції у більш ніж 200 країнах. Зробити це в одній країні легше. Але саме приклад інших країн, що розвивалися більш динамічно, і став головною причиною падіння комунізму. Єдина держава планети не матиме сторонніх прикладів. Що тоді зруйнує можливий майбутній комунізм?

Не будемо виключати й інші можливі варіанти: найбагатші клани підминають державу (олігархія), диктатура тощо. Вже не буде тиску із зовні, вже не буде думки “світової громадськості”.

По сьогодні в десятках країн, вчора здавалося б спокійних, виникають заколоти, громадянські війни. Нині вони є локалізованими в межах своїх країн. Завтра вони обіцяють автоматично перетворитися у всесвітні заколоти та всесвітні громадянські війни. Сьогодні митниці ще стають перешкодами на шляху «облаштунків» мафій різних країн. Відсутність таких бар'єрів полегшить їм в реалізації їх брудної справи. Що робити з всесвітньою мафією? Чи можна передбачити, яку потугу вона може обійняти?

II. Інший шлях у тому ж напрямку.

Вищенаведений сценарій є одним із можливих. Інший варіант - ВТО. Це спільне дитятко більшості держав планети від самого початку не є лагідним. Хоча законність його існування надана йому державами, це не заважає йому приструнювати ті держави і нав'язувати їм свою волю. ВТО регулює світову торгівлю, й це задає кут зору, під яким вона сприймає світ. Цілком природнім виглядає те, що це є кут зору великих корпорацій. Адже саме вони виступають дійовими суб'єктами світової торгівлі, а не дрібний бізнес і не власне держави. Всесвітня Торгова Організація створювалася для регуляції світової торгівлі. Тож політика, яку вона запроваджує у життя, цілком концентрується на торгівлі й інтересах виробників. Національні справи, збереження навколишнього середовища, інтереси малого бізнесу та працівників цих корпорацій не є об'єктами уваги цієї організації. Якщо вони не виступають об'єктами її уваги, то й політика, яку вона провадить у життя, виглядає однобокою, є цілковито неоліберальною.

Створена на таких засадах, ВТО першим ділом почала трощити межі між державами, намагаючись одержати увесь світ як єдине поле для змагання корпорацій-гігантів. (Іншими словами, ВТО ставить собі на меті зробити у світовому масштабі те, що зробили буржуазні революції у масштабах своїх країн - знести перешкоди для торгівлі й перетіканню робочої сили та капіталів.) Держави значною мірою втрачають свій суверенітет, адже суверенітет - це незалежність держави у її зовнішніх та верховенство у її внутрішніх справах. Тепер же, коли хто завгодно може безборонно прийти на її територію і «знищити» місцевих виробників, а вона при цьому мусить мовчати, то чи це є насправді суверенітет? Раніше держава захищала своїх виробників, стимулювала їх діяльність до експансії на чужі території, обмежувала чужий імпорт заборонами чи митами і дозволяла чужинцям відкривати виробництва лише за певних умов та гарантій, то тепер все це оголошується протекціонізмом. Єдина роль, що залишається державам на власному терені – це роль почесних спостерігачів. Держави все більше і більше позбавляються свободи дій.

Євросоюз, що так обурюється українськім протекціонізмом національним металовиробникам та Деву-Заз, водночас активно субсидує своє сільське господарство, бо держави, що його складають, вважають, що в їхніх національних інтересах - не загубити свого власного сільгоспвиробника. За це Євросоюз вимушений, як школяр, одержувати прочуханку, бо субсидії “створюють штучно дешевий експорт, а ціни їхніх виробників є далекими від цін на світовому ринку.” З іншого боку ВТО розглянула скаргу Канади на Євросоюз у тому, що останній перешкоджає ввозу її гормональнозміненої яловичини. Країнам ЄС, бачте, здається, що такі продукти несуть великий ризик для здоров'я людини, можуть призвести до генетичних змін у людському організмі. Та то, звичайно, дурниці, ВТО - торгівельна організація, їй не відомі такі категорії як здоров'я людей, бо таким товаром як «здоров'я» ще не торгують, вона не розуміє, нащо потрібний національний виробник, коли існує дешевший іноземний?

Держави є у відповіді за національного виробника, за національне здоров'я, за національний суверенітет врешті решт. Але ВТО, що утворена самими державами, як той демон, починає підноситися над державами. Держава Канада, що, здавалося б, покористала сама у випадку з ЄС від членства в ВТО, виявляється під пресом. “Протягом наступних кількох років на нас чекають важливі рішення, що визначать, чи зможе Канада провадити політику на захист своїх кіно-, телевізійної, книжної, журнальної, музичної та інших індустрій культури. Також будуть прийняті рішення, що визначать, чи зможемо ми й надалі наполягати на канадійському контролі над нашими банками, телефонними компаніями та авіалініями. Ну а тоді вже не буде гарячих дебатів стосовно майбутнього наших молочних та птахоферм. Все це буде частиною ширшого порядку денного 134 націй у Всесвітній Торговельній Організації…”, - писав економічний редактор “Торонта Стар” Давід Крайн. (5-серп-99)- “Канада мусить бути добре підготовленою для участі в цих дискусіях, тому що інші країни, і особливо США, будуть наполегливо працювати над тим, щоб покінчити з нашою культурною політикою, з регулювальною політикою канадійської держави, спрямованою на утримання канадського контролю над ключовими індустріями і канадійською здатністю захищати інші домашні пріоритети”.

Отже маємо картину, коли держави продовжують підписувати руками, що тремтять від страху й нерішучості, нові й нові договори, що раз у раз позбавляють їх все нових і нових елементів суверенітету, прав контролю за ситуацією у власному домі. Одного разу ставши на цей шлях, держави бачать, що він затягує й жене їх як невільників туди, куди вони й не припускали на самому початку потрапити.

Якщо перший шлях глобалізації є шляхом, на якому безлика позанаціональна держава знову заводить під свій контроль корпорації, то цей другий шлях є логічним завершенням процесу виходу корпорацій з-під контролю держав.

Останній варіант символізуватиме перемогу корпорацій у боротьбі з державами і перемогу лібералізму з усіма відповідними наслідками щодо природи, охорони здоров'я тощо.

В обох випадках нації приречені. Обидва варіанти несуть з собою зниження ролі локальних держав, незведення їх до рівня місцевих адміністрацій, що лиш пильнують порядок. Нації, чия культура, а отже і самобутність, не захищені власними державами, є приреченими на загибель.

Проблема вже не є непоміченою. Виступи антиглобалістів у Сіетлі і всіх чергових місцях засідань ВТО говорять самі за себе. Допоки це були виступи лише поодиноких ініціативних груп, та слід гадати, що це лише початок.

Але самі по собі ці окремішні виступи виглядають як нісенітниця та марна праця. Адже об'єктивний прогрес ентузіазмом не зупиниш. Треба запропонувати... Альтернативу. На що і спрямована ця робота.

ІІІ.Останні імпульси самозбереження?

В жодному іншому місці ідеологія корпорацій не проявляється так чітко і ясно як на американському континенті. Ніде лібералізм не є таким граничним як у США. І це не здається дивним. Масштаби США (територія і населення), а також імперська політика цієї країни, призвели до того, що її корпорації розрослися до найколосальніших у світі розмірів. Саме тому бажання корпорацій найбільш послідовно знаходять своє відбиття у політиці саме цієї країни. Саме з цієї причини Північно-Американська Зона Вільної Торгівлі (ПАЗВТ), що обіймає США, Канаду та Мексіку просунулась найдальше у напрямку підминання держав корпораціями. Глава 11 угоди про цю зону надає можливість корпораціям переслідувати судом держави, котрі, як вони вважають, своїми державними регуляціями і рішеннями завдають їм шкоди. Ідеологія корпорацій - лібералізм, проштовхнула цю главу. Не відомо, що думали держави в момент її підписання, але перші ж судові акти корпорацій проти держав викликали загальну стурбованість.

Одержавши зброю в свої руки, корпорації вдарили нею саме по тим питанням, де інтереси корпорацій і держав не збігаються перш за все. Американська S.D.Myers Inc., скажімо, судить державу Канаду за те, що вона забороняла експорт поліхлоридного біфеніла, токсичної речовини, що підозрюється як збудник раку. Клопотання канадійської держави про здоров'я людей мусить обійтися їй у 50 млн. Американська корпорація Ethyl Corp. примусила Канаду зняти заборону на шкідливий для навколишнього середовища бензиновий додаток ММТ. Канадійці, що демократичним шляхом обрали свій уряд, уповноважили його правами і обов'язками пильнувати інтереси нації. Цей уряд вважав неприпустимим для себе легковажити здоров'ям своїх громадян та середовищем, в якому вони мешкають, і заборонив отруєння території. Та канадійці все ж зі смутком вимушені були спостерігати, як чужа корпорація, що відстоювала доцільність лише "інтересів її власного виробництва та її власних акціонерів", примусила канадійську державу ганебно відмовитись від своєї попердньої заборони не на користь національних інтересів. Канадійська держава не лише не зуміла відстояти своє природне середовище, а ще й вимушена була заплатити 17 млн. на судові видатки.

Ще не пізно, - і рефлекс самозбереження держав ще має реальний шанс нарешті прокинутися від гіпнотичного сну. Здавалося, що саме Канада зможе очолити цей рух опору і самозбереження. Вона, схоже, була найбільш стурбована можливими негативними наслідками від включення глави 11 в угоду про ПАЗВТ. Вона мала серйозний намір опікуватися про заходи для скасування цієї глави, і тим більше не включати її в договір про значно ширше утворення Вільноринкової Зони Америк (ВЗА). Міністр П'єр Пітегрю заявив, що Глава 11 має "наслідки, на які ми явно не розраховували". [The Globe and Mail 10-apr-01, "NAFTA members to talk reform"]. Коли американська корпорація Metalclad подала судовий позов на мексиканську державу, то ця справа розглядалася на території Канади. Корпорація судила несвою державу за те, що та набралася нахабності заборонити будівництво заводу цієї компанії через небезпеку відходів, які мусили б викидатися в навколишнє середовище. Що виглядало обнадійливим в цій справі, так це те, що канадійський суд став на бік держави.

Під час наради у Квебеку про створення ВЗА у квітні 2001 р. канадський прем'єр-міністр і міністр міжнародної торгівлі на весь голос заявляли, що не підпишуть угоду про нову зону, якщо вона міститиме щось подібне до Глави 11. Пружною, енергійною ходою увійшла делегація в зал засідань. Та зовсім іншою вийшла звідти, а пан прем'єр-міністр раптом дав усім роз'яснення, що в цілому ця глава зарекомендувала себе не погано.

Чи це була остання передсмертна конвульсія держав, чи все ж таки ознака пробудження інстинкту до їх самозбереження, покаже час. Але поки що канадійська держава, все ще сварячись на Главу 11 угоди про ПАЗВТ, на повним ходом прямує у ще масштабнішу ВЗА.

Схоже на те, що з падінням комуністичного блоку у корпорацій відкрилось друге дихання. Хвиля об'єднань забезпечує їх новою силою, падіння їхнього головного суперника комунізму дає їм моральну наснагу. Вони тиснуть і проштовхують свої принципи. Сьогодні правляча партія лібералів, що активно опиралася договору ПАЗВТ, приречено промовляє вустами свого лідера:"Глобалізація не є варіантом, який можна обрати з поміж інших. Це є реальність, яку ми зустрічаємо щодня" [The Toronto Star, 16-apr-01, Sarah Blackstock, Why I'm joining the Quebec protests].

Натомість у держави Австралії віднайшлося більше духу. У той же період часу вона рішуче заборонила нафтовому гіганту Royal Dutch/Shell Group's покупку найбільшої австралійської нафтової компанії Woodside Petroleum. Скарбник Петер Костело (консерватор!) сказав просто:"Я дійшов до висновку , що пропозиція Шелу суперечить національним інтересам". Чи стане цей приклад заразливим?

Договори на кшталт ВЗА - це однобічний шлях і цим вони небезпечні. Держави, нації все частіше відмовляються від суверенітету, і чим далі вони просуваються цим шляхом, тим менше можливостей вчасно дати задній хід.

Нації надто легковажать, крок за кроком вони поступаються своєю самостійністю і перестають бути господарями в своєму домі.

IV. Механізми першого шляху.

Для націоналістів, бо вони переймаються культурою.

Ми щойно бачили, як Глава 11 угоди ПАВЗ унеможливила держави запроваджувати в життя свої закони, примушуючи їх миритися з тим, що якісь зайди на її власній території забруднюють ріки і озера, та ставлять під загрозу здоров'я їхніх громадян. Але Глава 11 не є випадковою похибкою держав. Вона є закономірною вимогою глобалізації. Однією з перших її несолодких пігулок.

Держави стануть стільниками, чарунками для всесвітньої економіки, гігантською мережею посудин, що сполучаються, між якими перетікатимуть товари і капітали. В ті посудини, що опустяться нижче набіжить капіталів більше (тобто в ті країни, що погодяться знизити свої стандарти, знизити податки і вимоги до корпорацій), з тих, що спробують піднятися вище, капітали витечуть. Капітали тектимуть насамперед туди, де прибуток обіцятиме бути значнішим, і де він не буде почуватись у загрозі. Зазвичай, це стосується держав з приблизно однаковим рівнем розвитку. Капітали перетікатимуть в ті країни, де податки нижчі, де менші вимоги до захисту довкілля, де нижчі стандарти праці та заробітної платні. Ті країни, що просунуться далі за інших цим шляхом, матимуть переваги у принаджуванні перебірливого, непостійного капіталу. Глава 11, як підписаний вексель, дає корпорації можливість вдаватися до суду і притягнути до відповідальності державу, що не в міру розхвилювалася за здохлих риб у своїх водоймищах. Глава 11 додає впевненості корпораціям. Ті держави, що підписуватимуть все більше подібних глав, будуть приваблювати до себе більше капіталу.

Треба гадати, що різниця, у цьому відношенні, між країнами зменшиться до граничної. Швидше за все теж саме станеться з усіма іншими відмінами. Візьмемо, наприклад, культуру - головний атрибут і ознаку націй. Як сьогоднішні держави боронять і підтримують культури своїх націй? Вони часто утримують державні театри, консерваторії, відповідні навчальні заклади, які, в більшості випадків, не дають прибутку, а отже є витратними. Вони субсидують всілякі молодіжні творчі групи та самодіяльні ансамблі. Вони підтримують державні чи фінансують приватні телебачення, радіо, книговидавництва та періодику, яки несуть національний зміст, та виставляють перешкоди на шляху іноземних впливів. Організують і фінансують різні конкурси зі знання мови, кращих віршів, творів, пісень тощо. Чим багатшою є держава, тим успішніше вона запроваджує міри по підтриманню національної культури. Держави, що всіляко сприятимуть проникненню позанаціонального капіталу і матимуть на своїй території позанаціональну економіку, не матимуть можливостей для реалізації вищепереліченого. Щоб субсидіювати такі культурні заходи і підтримувати витратні державні заклади культури, держави муситимуть збільшувати податок. А від того капітал тікатиме у "більш дружні до капіталу" країни. За капіталами тікатиме і виробництво, бо позанаціональні корпорації почнуть переносити його у більш привабливі "райони" світової кулі. Таким чином, держави стануть не спроможними підтримувати й захищати культури своїх націй. У світі, що відходить на наших очах, великі корпорації часто підтримували національну культуру пожертвами та різними фундаціями. І це ясно чому. Не дивлячись на їхню транснаціональність, вони несли на собі характерний відбиток культури країни походження. Більше за те, їхніми власниками були люди певної країни. Корпорації майбутнього не стануть цього робити, бо стають все більш багатонаціональними за складом (є продуктом об'єднань давніх "заслужених" корпорацій різних країн) і за походженням своїх власників (адже акції будь-якої корпорації може придбати мешканець будь-якої іншої країни, що власне і є сутністісю і наслідком "залучення іноземних інвесторів"). Отже усе культурне, національне зависне у повітрі, без державної і корпораційної підтримки. Те ж саме стосується абсолютно будь-якої іншої сторони життя нації: пенсійних фондів для гідної старості, чистого середовища, забезпеченої медицини, гарантованої освіти і зменшення нерівності у суспільстві, - будь-який рух держави в подібних напрямках викликатиме незадоволення і втечу капіталу.

Нації, що збережуть національний зв'язок зі своїми корпораціями, матимуть джерело підтримки для своїх культур, свого середовища. Ці національні корпорації не тікатимуть від держави і нації.

Нація це не лише спільна мова, традиції, світосприйняття та історія. Є ще один чинник, чи не найважливіший. Саме той, що може не лише зберігати нації, а й творити нові. Це - почуття спільної долі. Національні компанії можуть бути тими островами у всесвітньому морі позанаціональної економіки, чиї злети й падіння можуть дати людям відчуття спільного інтересу і долі. У часи підйому національної компанії її прибуток може вкладатися у позанаціональну економіку для отримання ще більшого прибутку та з метою привнесення в неї своїх національних рис. В часи невдач капітал, що був кинутий на експансію, може бути повернутий, з метою реконструкції національних компаній. Спільна держава - це другий елемент, що дає відчуття спільного інтересу і долі. Тисячі солдат, розкиданих у полі, не є військом поки не мають спільного штабу, за яким вони всі визнають право і потребу віддавати накази. Але якщо цей штаб стане стане паралізованим і перестане віддавати накази, солдати знову розбредуться, хто куди у пошуках їжі і заняття. Держава, чиї закони і дії впливають на всіх її замешкувачів, надає їм почуття спільноти. Як сказав оглядач Торонта Стар: "Якщо ми захочемо розпотрошити свою охорону здоров'я і ввести приватну медицину, то це буде наша особиста справа. А робити це через належність до ПАВРЗ чи ВЗА, це вже є зовсім інша справа." [The Toronto Star, 17-apr-01,Thomas Walkom, We pay high price for free trade] Зеленим завтрашнього дня вже не матиме сенсу збиратися під парламентами з вимогами захисту довкілля, і фермерам не буде потреби вимагати від уряду підтримати їх дотаціями та захистити від напливу чужої продукції. Всі ці та інші питання більше не будуть у відомстві держав. А якщо не має сенсу їхати у столицю, щоб донести свою думку в часи скрути, то навіщо та столиця взагалі? Навіщо ті партії і вибори? "...в світі, де корпорації володітимуть більшою потугою ніж уряди, неможлива демократія. Якщо вільнориночники таки проб'ють свій шлях, потреба в підтасовці виборів відпаде. Вони просто стануть не потрібні".[The Toronto Star,26-apr-01, Rachel Giese, Free trade, democracy don't mix].

Для всі інших, бо вони не переймаються культурою.

Глобалізація атакується з багатьох сторін. Візьмемо за приклад конкретну угоду ВЗА. Тут крім питань довкілля та охорони здоров'я підіймаються й інші питання. Громадяни розвинутих країн незадоволені тим, що прості робочі місця на простих виробництвах тікають у менш розвинуті країни; тим, що корпорації, загрожуючи перенести виробництва у відсталі країни, де платня є значно меншою, знижують зарплати. "Економіст із США Robert Scottт заявляє, що ПАЗВТ знищила близько 766000 робочих місць, його канадійській колега Bruce Cambell вказує на втрату 276000 робочих місць, починаючи від угоди США-Канада у 1989. Водночас мексиканський економіст Carlos Salas подає інший результат рівняння, згідно з яким робітники працюють на звільнених від податків іноземних заводах або maquiladoras за кілька доларів в день і живуть у містах-хібарах, що розсипані вздовж американського кордону... Ці заводи все більше сягають на південь у глиб країни, зі все меншими платнями і з все більш розхитаними стандартами охорони здоров'я і довкілля...."[The Toronto star,11-apr-01, Linda Diebel, NAFTA largely a failure for workers, report say]. Глобалізація зазіхає й на державний сервіс. "Тривога була спричинена американським поштовим гігантом UPS, що подав у суд на канадійській уряд, вимагаючи 156 млн. дол. UPS стверджує, що був у не вигідному становищі через зв'язок між Canаda Post та державною монополією Purolator, що на 96% належить Canada Post. Критики кажуть, що рішення суду проти Отави, може відкрити дорогу для широкого спектру викликів, субсидованим державою сервісам - в медицині, освіті, транспорті, каналізаційному та водопостачальному сервісам, та державним корпораціям провінцій від приватних компаній, що хочуть увійти в цей бізнес" [The Toronto Star, 16-apr-01,Les Whittington, Trade deal impact profound for Canada].

Для лібералів-глобалізаторів - це все несуттєві сторонні ефекти, головне - глобалізація пришвидшує прогрес. А пришвидшений прогрес приносить вищий рівень життя та нові робочі висококваліфіковані місця.

Цьому заперечувати не можливо. Колись прорив перешкод на шляху зростання компаній, у вигляді меж феодів, породив надзвичайно швидкі темпи росту. Їхнім результатом була індустріалізація, було те, що Тофлери назвали цивілізацією другої хвилі. Тепер прорив перешкод, у вигляді кордонів країн, так само мусить призвести до подібного пришвидшення темпів розвитку. Що буде в результаті цього, ми не знаємо. Це буде щось, що називають постіндустріальним суспільством, "новою економікою", цивілізацією "третьої хвилі".

Але пришвидшений прогрес є пришвидшеним бігом у нікуди. Немає мети до якої ми біжимо, ми біжимо у нескінченність. І темпи бігу тут нічого не вирішують. Сьогодні вони просто роблять одні країни більш розвинутими в порівнянні з іншими, але коли буде єдина економіка, то нащо той пришвидшений біг?

Колись компанії пряжились й загнивали в рамках феодів. Лише злам бар'єрів між феодами надав корпораціям нове дихання, свіжу енергію. Вирвавшись на волю, вони штовхали "пришвидшений прогрес", аж поки не уперлися у межі країн. І знову схожа ситуація: тиха зацвіла заводь, де корпорації загнивали у напівмонополізмі. Тепер корпорації вустами неолібералів вимагають знищення кордонів між країнами, які стають на перешкоді прогресу. А що далі? Коли корпорації знову упруться в межі нашої Землі й знову почнуть трухнявіти в напівмонополізмі? Які бар'єри тоді зносити?

З точки зору націй це були два якісно різних випадки. Феоди розділяли націю. Їхній прорив дав можливість націям знову стати цілим. Теперішній прорив державних кордонів навпаки - зносить нації. Наскільки був позитивним перший процес, настільки ж є негативним другий.

Кожна нація є неповторною, як і кожна людина. Невже ми дамо загубити нації, щоб пробігтися трошки далі? Невже ми принесемо різноманітні культури Землі в жертву, лише для того, щоб зробити ще декілька кроків далі й знову опинитися в тій же ситуації, в якій ми є сьогодні? Втім ситуація стане "тією ж самою" для корпорацій. Для людства вона стане незрівняно гіршою! Вже не буде різноманітності культур, не буде конкуренції між різними націями, що примушує напружувати сили, щоб наздогнати і перегнати.

Лібералізм засуджував комунізм за те, що той ставив державу і націю вище індивіда. Лібералізм, разом з консерватизмом, вимагали не розчиняти людину в абстрактному чомусь - нації чи державі, бо кожна людина є самоцінною. Націоналізм сьогодення ставить вимогою не розчиняти кожну націю в абстрактному людстві. Бо кожна нація є самоцінною.

Життя на планеті Земля багато разів було під загрозою. Багато разів було під загрозою життя у певних районах Земної кулі. Лише різноманітність життя допомагала йому врятуватися. Гинули одні види, що були гегемонами, але виживали інші, що були нечисленними раніше, бо були гірше пристосованими до минулих умов. Але в результаті якихось катаклізмів виживали саме вони, бо вони виявлялися краще пристосованими саме до нових умов. Колишні ж гегемони, навпаки, перетворювалися на реліктові види, що збереглися у слабодоступних місцевостях, або зникали взагалі.

Кожна культура в світі - це спосіб пристосування певної нації до умов свого життя. Скільки націй, стільки культур і стільки способів пристосування. Глобалізація нівелює розбіжності в культурах, власне вона творить єдину культуру, єдиний спосіб пристосування. Якщо не залишиться маргінальних культур, то чи матиме людство шанс на виживання під час якогось чергового катаклізму?

Перший шлях проти другого

Існує певна тенденція в світі, що не укладається в ліберальну вільноринкову модель глобалізації. Ті держави, що слідуватимуть соціал-демократичним курсом і продовжуватимуть політику великих податків, регуляцій і державних підприємств, зможуть і надалі підтримувати широкі соціальні програми допомоги по безробіттю, бідним родинам та літнім людям, зможуть субсидіювати установи культури й платити добрі гроші їхнім працівникам, вирощувати "золоту молодь" художників, композиторів, режисерів тощо. Вони і надалі залишатимуться сильними державами, що владарюють у своєму домі, що не прогинаються в поклоні перед владою капіталу, що стоять над корпораціями, - а отже залишатимуться державами, де можлива демократія. Державами, що здатні підтримувати належний рівень медицини і навколишнього середовища в країні, що здатні диктувати корпораціям стандарти нешкідливого виробництва і ціни на ліки та будь-які послуги підвищеного попиту тощо. Все це сприяє створенню високих стандартів життя. Які в свою чергу приваблюють талановитих, освічених людей з інших частин світу, підвищують рівень їх щільністі у цій країні. А це у відповідь витворює високопрофесійне середовище, в яке прийдуть корпорації. Такі держави мають можливість підтримувати фундаментальну науку, що формує зону знань, до якої теж прагнуть корпорації, бо не мають своєї науки взагалі або підтримують відділи науки прикладної, яка користує зі знань науки фундаментальної. Врешті ці держави здатні вкладати великі кошти в освіту і виховувати власні високопрофесійні кадри. Все це створює привабливе для корпорацій середовище. Але... Але у довгостроковій перспективі. У порівнянні з нею короткострокові заходи по зниженню податків і зняття регуляцій починають діяти майже одразу. Якщо одна країна (наприклад, Канада) обирає перший шлях з довгостроковою перспективою, то інша країна (США), обираючи другий шлях, переманює з першої корпорації і робітників вже зараз, фактично не даючи в результаті сповнитися і довгостроковій перспективі в першій країні Канада вже п'ять років підряд визнається ООН найкращим місцем для життя у світі по всіх показниках. Але... Але капітал і розуми потихеньку вже полишають насиджені місця в пошуках на півдні ліберального «раю». Тому єдина путь, що обіцяє перемогу шляху "кращого життя" над шляхом "швидшого розвитку і більших зарплат" є путь ""гармонізації" податків, програм допомоги і регуляторних політик між різними країнами таким чином, щоб ніхто не мав змоги втекти від активних втручань урядів і їхніх зависоких податків" [National Post, 24-apr-01, John O'Sullivan, Which FTAA vision will prevail?] Це той шлях, що вимагатиме координуючих і перевіряючих наддержавних органів, які не даватимуть одним державам мати перевагу над іншими, за рахунок зниження податків тощо. Це той шлях, яким вже прямує Європейський Союз, шлях, що невблаганно приведе до єдиної держави.

Не треба гадати, що перемога єдиної надкраїни призведе до вирівнювання щабелів життя різних регіонів світу. Порівняємо південь і північ Італії, і ви побачите майже дві різні країни. У той час, як центральні провінції Канади дають левову частку всього ВНП країни, атлантичні і провінції прерій залишаються провінціями здебільшого рибальства та сільського господарства. Неначе зовсім різні країни. Та й хто реально очікує справжнього зтирання різниці між селом і містом? Ніколи село не привабить таку кількість обдарованих людей, таку кількість людей мистецтва, кількість компаній, зайнятих в індустрії розваг, як місто. А як так, то про яке зтирання різниць може йти мова? Якщо так вперто тримається різниця між осередками першої (сільськогосподарської) та другої (промислової) цивілізацій (по Тофлерам) всередині кожної країни, то як ми можемо сподіватися на природне зтирання кордонів між осередками третьої (інформаційної) цивілізації (тобто нинішніми розвинутими країнами) та осередками перших двох цивілізацій (тобто рештою світу) навіть у рамках єдиної країни?

V. Державний зв'язок з економікою.

Світове тло.

Щоб бути спроможною чинити лад у суспільстві держава мусить бути найбільшою потугою у суспільстві. На п”яничку державі досить виставити поліцая, на натовп – ЗМОП, на повстанців – війсткові загони. Але танки та поліцейські кийки не придатні у стосунках з корпораціями. Держава може видавати закони, які щось забороняють чи обмежують, але корпорації завжди мають чим відповісти: вони мають гроші, щоб зорганізувати потрібну компанію у ЗМІ, оплатити передвиборчу компанію опозиційної партії, підкупити потрібних чиновників врешті решт. Щоб бути спроможною протистояти тиску корпорацій держава мусить сама бути достатньою економічною потугою в суспільстві. Вона мусить бути сама здатна організовувати громадську думку, платити досить чиновникам, щоб тим не мало сенсу брати хабарі, тримати держапарат достатній для контролю діяльності корпорацій та власних чиновників. Слабка держава не здатна осягнути цього. Та й поза тим держава мусить зорганізовувати соціальнопотрібні проекти, підтримувати охорону здоров”я та довкілля, безкоштовну освіту, порядок на вулицях та зовнішню безпеку.

До останнього часу держави для досягнення достатньої економічної потуги мали два засоби – державні регуляції та державний економічний сектор.

Обидва вони і застосовувалися у розвинутих країнах. Щоправда з часом практика комуністичних країн призвела до того, що другий спосіб став асоціюватися з комунізмом. Тому всі спроби націоналізації чи приватизації почали сприйматися як наближення чи віддалення від комунізму з відповідними емоціональними асоціаціями. Крім того і для корпорацій держпідприємства виглядали агентами суперника на їхній території. Тому з двох джерел державної сили держсектор піддавався найбільшому тиску. Але оскільки держави мали альтернативу в держрегуляціях то державний сектор не уявлявся вже таким необхідним. Падіння комуністичного блоку поглибило цей стан речей. (До речи, такий підхід до держсектору на Заході великою мірою відбився і на загальних настроях ура-приватизування в післякомуністичній Україні).

Глобалізація привносить свої корективи. Її удар якраз в першу чергу спрямований проти державних регуляцій. Вона все більше унеможливлює їх. Не можуть локальні сили – держави, регулювати світову силу – всесвітню економіку. Отже державам залишається єдина альтернатива для підтримки своєї сили – національний сектор.

Таким чином збереження реформованого державного сектору є дуже важливим для будь-якої держави світу.

Україна.

Державні регуляції є необхідним, дійовим і дуже складним інструментом держав у протистоянні з корпораціями. Він налагоджувався протягом тривалого часу і пристосовувався до ситуації, що ускладнювалася поступово. Налагодити майже миттєво такий механізм в Україні не уявляється можливим. Його навіть скопіювати неможливо, бо в кожній державі він є іншим, адже пристосований до інших місцевих умов. Тим більше неможливо здійснити цю задачу в умовах загальної кризи, і тотальної корупції.

У такий ситуації, краще здати це поле без бою, бо цей бій неможливо виграти. Геть державні регуляції! (Добре, геть до розумної межи). Але держава і далі мусить мати джерело сили – і цим джерелом безальтернативно залишається національний сектор економіки!

В той же час глобалізація показує, що корпорації зростають до неймовірних розмірів, а керівництву вдається контролювати такі колосальні економічні утворення (ясно, що нові технології уможливлюють його все більше).

Таким чином в українських умовах, для держави є доцільніше залишити заплутане поле регуляцій, що нині породжує корупцію і сприяє зміцненню олігархів, та зосередити свої зусилля на наведенні порядку в держсекторі, полишивши решту економіки на ласку вільного ринку.

Звузивши сектор боротьби, матимем надію відстояти цей обмежений сектор. Навівши порядок у цитаделі, можна взятися і за всю фортецю.

Отже – відмова від регуляцій (максимальне їх зменшення) і посилення державної корпорації-когломерата. У такий спосіб зможемо подолати корупцію, зберегти верховенство держави і зберегти саму націю врешті решт.

VI. Реструктуризація та самопорятунок.

З настанням останнього етапу сучасної ери глобалізації (приблизно з 70-х років 20-го століття) багато старих статечних компаній, що дійшли стану рівноваги на своїх вітчизняних ринках з іншими компаніями й існували у напівбезрусі, почали банкрутувати. Вони не змогли пристосуватися до нових динамічних умов, умов постійного тиску конкурентів, дуже швидкої зміни кон'юнктури та потреби все більш швидких нововведень. 80-ті роки - роки сходу з арени багатьох постарілих гігантів. Але значна кількість все ж встояли. Встояли ті, хто протягом 80-х зумів перебудуватися і не зупиняє цього процесу і дотепер.

Розроблено багато тактик таких перебудов - реструктуризація, реінженіринг, реорганізація, спрощення тощо. Кожну з них варто вивчати і намагатися пристосувати до умов України. Але зараз давайте лише приторком глянемо на загальну тактику фірм, що загнали себе у борги і потерпають від збитків. Тактика ця проста: компанія реінвентаризує свої підрозділи, філії, дочірні компанії тощо і починає позбуватися найбільш збиткових. Ці підрозділи продаються, щоб виручені гроші вкласти в інші підрозділи з метою їхньої подальшої модернізації. Чим важчий стан,в якому перебуває компанія, тим більше підрозділів доводиться їй продати, щоб врятувати хоч щось. Компанія бореться за самовиживання доки має хоча б два підрозділи, щоб продати один з них і врятувати останній.

Видається цілком природною тактикою для корпорації "Україна" розпродаж частини своїх підрозділів (може цілих галузей) з метою порятунку інших. Нажаль приватизація в Україні мала інші цілі, аніж порятунок збанкрутілої компанії "Україна". Її метою було ідеологічно спрямоване знищення цієї компанії. Оскільки приватизація була спочатку ідеологічною дією, а далі свідомою дією виродженої еліти з метою привласнення національного добра, то продавалися не самі гірші підприємства, щоб на виручені гроші врятувати кращі, а навпаки, "продавалися" самі прибуткові підприємства. Збиткові ж підприємства залишалися на шиї держави, з одного боку ускладнюючи її стан, з іншого боку даючи можливість сказати, що ті підприємства, що приватизовані, працюють добре, а ті, що залишилися у держави - погано. Виручені від приватизації кошти витрачалися на програми соціальної допомоги найбіднішим та пенсіонерам. Справа необхідна, кожна компанія намагається підтримувати своїх робітників, - але ж не за рахунок загибелі самої компанії. Клани спритних ділків сильнішали, бо одержували у свої руки добрі підприємства, держава, що залишалася з підприємствами збитковими, слабшала - з невідверненним наслідком, коли певні клани і люди вивщились над державою.

Як результат, держава не здатна захистити малий бізнес - справжній бізнес, що народжується, від рекету. Атмосфера існуючого правового безладдя відштовхує іноземні інвестиції. Ситуація подібна до тієї, що самопідтримується. Твердження, що "вони" колись вже накрадуться не справджується, вони лише у раж входять. Надія, що "вони" розкрадуть все і після цього почнуть творити здорове економічне середовище, виявилася ілюзорною. Сила обставин визначила все інакше. Перші дні вони крали "поки крадеться". Вони вивозили капітали за кордон і ховали їх, де можна. Але з часом це стало системою. Коли хтось сподівається, що вони з часом повернуть капітали в Україну, то мусить згадати, що капітал тече туди, де створені кращі умови. Своїм грабунком вони сплюндрували українську економіку, створили атмосферу насилля, кримінальної боротьби. Жоден капітал у світі не попхнеться у таку клоаку. Навіть їхній власний!

Щоб ситуація змінилася на краще, вони мали б перестати красти і гризтися поміж себе. В цьому випадку, з одного боку, переставши красти, вони втратили б можливість вкладати гроші у налагоджений західний бізнес. З іншого боку, оскільки вони створили б в Україні дружню для капіталу атмосферу, до неї посунув би західний інвестор і... дуже швидко витіснив би їх з "власної" вотчини, бо сильніший - і вправніший в своїй діях в умовах ринку. Таким чином такий крок був би для них самооскопленням. Куди безпечніше й надалі мати собі майже невичерпне і на дурняк джерело капіталів (Україну), які перекачувати в сприятливе та безпечне для бізнесу середовище західних країн.

Іншій шлях - держава збуває збиткові підприємства і модернізує за рахунок виручених грошей інші. Збиткові підприємства продаються закордонним фірмам. Вони приносять з собою нові технології і капітали. Але вони не можуть диктувати умови, тому що держава, що спирається на свої сильні підприємства, здатна говорити з ними на рівних. З іншого боку в державі не створюється антисила, що стає над державою, і має грошей більше ніж держава і безсоромно вдається до підкупу судів, міліції, СБУ й депутатів, бо платить їм кожному окремо більше, ніж вони отримують від держави за рік. Отже держава боронить легальний, чесний бізнес, що зароджується, і від закордонних гігантів і від внутрішнього рекету. Вона отримує достатньо прибутків зі своїх підприємств та податків від закордонних фірм, щоб не навалювати на зростаючий приватний сектор непосильні стягнення.

Таким чином така національна корпорація дає силу державі, самоповагу нації, забезпечує правові гарантії для іноземних інвестицій. Ця корпорація не повинна перетворюватись на дійну корову для підтримки хворих проектів хворого уряду. Такий здоровий стан речей повинен забезпечуватись наявністю демократії, партій, опозиції, свободи слова. Свідомий уряд ростить приватний бізнес - майбутніх національних "Дженерал Моторс" та "Майкрософт".

Якщо держава не поставить цього собі на меті, то, як бачимо з досвіду, це не станеться само по собі, за слабкої держави.

Сильна національна корпорація існуватиме в постійній боротьбі з західними гігантами і не матиме можливості "загнивати". В часи економічного підйому прибутки вкладаються в іноземні корпорації за кордоном і вдома, у часи спаду ці капітали видістаються назад для модернізації корпорації.

Було б найрозумнішим запросити західних фахівців, щоб вони очолили українські підприємства і провели їх крізь реструктуризацію.

На щастя ще значна частина національної компанії залишилась в руках нації. Ті підприємства, що були приватизовані особливо нахабним робом, мусять бути відкуплені державою за той же кошт, за який їх приватизатори придбали (якщо ж підприємство за той час розквітло, то цього, вірогідніше, робити не слід).

Втім найкращі рішення будуть надходити під час просування в конкретних умовах. На часі головне - визначитися з тим, який шлях обіцяє бути найбільш ефективним.

Ще зовсім не пізно, як дехто чомусь песимістично вважає. Якщо Україна спромоглась відмовитись від комунізму після 73 років його будівництва, якщо вона змогла вивільнитись з "братніх пут" Росії, і це після 300 років насильного співіснування в одній країні, то чи може бути вже так запізно через якихось 10 років?

11.08.2001

© Конкурсна робота, надіслана на Всесвітній політологічний конкурс “Перспективні моделі української держави і технології їх реалізації”, який проводився в рамках роботи Політологічної секції ІІІ Всесвітнього форуму українців в м.Києві (серпень 2001 року).

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Найкращий державний устрій для будь-якого народу - це той, який зберіг його як ціле”
Мішель Монтень

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.