Аратта - На головну

29 липня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Над усією Україною безхмарне небо або морський бриз у Феодосії

Державність 14743 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 13.06.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Над усією Україною безхмарне небо або морський бриз у Феодосії
Отже, нашу симпатичну державу хочуть придушити. Поки що – велике спасибі – спокійно, без зброї, через п’яту колону та торгові санкції.

Можна констатувати серйозну кризу. Повний набір: доросла напруга у стосунках із головним партнером, нервове очікування бізнесу, лінгвістичні бунти, стрімкий ріст популярності тоталітарної партії.

Хто винен?

Те, що відбувається, - це відкладена "на потім" боротьба за справжню незалежність, за українську Україну, за гідність у спілкуванні із вчорашніми колонізаторами і сьогоднішніми сусідами, за реальне впровадження демократії у забитому безвідповідальному суспільстві. Кучмівське заціпеніння скінчилося і оце "потім" нарешті прийшло.

Спостерігати за цим цікаво, і якби воно не стосувалося нашого життя, було б забавно. Як на Мундіалі немає команд, які б чогось не вміли, так у наших політиків немає фраз, слів та зворотів, що ними не вживалися б.

Особливо потішно виглядають персони з дипломами істориків радянського розливу: Табачник, Литвин, Бондаренко. Наприклад, коли Табачник береться пояснювати принади федералізації України, то він здається таким же істориком, як і полковником запасу, - паперовим. Такий же, як і Литвин політик.

А тут ще Малинкович та Герман, колишні "обличчя" радіо "Свобода" зараз як по команді інтенсивно роздмухують мовне багаття. Кажуть, що і вже притомний Медведчук підтягається.

Усі розробники повалення демократичних режимів мають слабкість до ліричних початків. В Іспанії у 1936 це був радіопароль "Над усією Іспанією безхмарне небо", в Чилі в 1973 – "У Сант-Яго йде дощ". В нашому варіанті "У Феодосії морський бриз".

Як у краплині води океан, так у феодосійському інциденті відбився потворний стан нашої правоохоронної системи. Вбити журналіста чи підставити у суд бомжа – це будь-ласка. А припинити правопорушення та захистити Конституцію – ось тут ступор.

Байдужа міліція – до цього ми якось звикли, а от браві есбеушники, які й чути не чули про підготовку багатотисячних антиукраїнських акцій за активної участі іноземців – це вже щось новеньке.

Виходить, там служать або люди, дуже далекі від захисту інтересів України, або інваліди зору і слуху. В останнє не віриться.

Отже? Цікаво, чи почуємо про якісь оргвисновки. Мимоволі згадується, що відомий борець за суверенітет частини України Кушнарьов усе ще на свободі.

Вже зовсім не дивно, що мовчать прокурори. Чого ж вони такі несміливі? Чогось чекають? Здається, можна говорити про українську правоохоронну модель – "ніяких санкцій за злочини проти держави".

Тому і стали можливими найбільші за нашу історію антизахідні виступи, що маскуються під "антинатівські".

Власне "антинатівські" настрої старанно підживлюються. Але дорікати влада має найперше собі. Бо легко зітхати, до чого ж темний та непоінформований у нас народ.

А хто, власне, мав би його просвітлювати та інформувати? Наприклад, стосовно основного аргументу "проти" НАТО?

Досі більшість українців поняття не мають, що відбувалося в Югославії у 90-х роках, і повторюють російську лабуду про "натівську агресію проти мирної країни".

Парадокс, але наш загал досі не знає про те, що знає весь світ: про масові вбивства сербськими вояками мирного населення, розв’язаний Белградом геноцид, пропаганду ненависті, війни з сусідами, руйнування міст і сіл, звірячу жорстокість та помутніння розуму цілого народу.

Про те, що вперше після другої світової війни демократичній спільноті в Європі довелося застосувати силу, щоби припинити регіональний апокаліпсис.

Якби наш інформаційний простір був ідентичним європейському, ніхто б не дивувався, чому сьогодні демократична влада Сербії видає військових злочинців Міжнародному трибуналу.

Чому народ Чорногорії поклав фінал історії Югославії і пішов самостійним шляхом. Чому самі серби хочуть позбутися страшного тягаря пам’яті і прагнуть в ЄС.

Мотиви брехні кремлівських ідеологів очевидні – їм страшно. Прозора паралель з балканською слов’янською поліетнічною імперією, що так безславно закінчила свої дні, змушує їх роздмухувати тезу про "штучність розвалу СФРЮ", "неприпустимість та незаконність" втручання Альянсу.

А от нас факт, що югославські уроки так лякають та обурюють східних сусідів, повинен навести на роздуми.

Висновок один: НАТО – це єдине, що сьогодні може зупинити потенційного агресора. Значить, нам туди дорога. Так спокійніше буде. А українсько-російська дружба, звичайно, хай живе і далі. Але, може, тоді у цій дружбі буде менше пафосу і більше щирості.

До речі, про щирість. Стосунки двох – це справа обопільна, тому неправий той, хто вішає на Росію всіх собак за ненормальний розвиток наших взаємин. Президент Путін має рацію, коли заявляє, що Росія не зобов’язана нас годувати. Звичайно, не зобов’язана!

Якби усі наші політики усвідомили всю недостойність і, зрештою, невигідність газової халяви і схем підкрадання російського палива, що просто консервують нинішній стан нашої неконкурентноздатної економіки з роздовбаною інфраструктурою, двосторонній діалог був би більш плідним.

А щодо українського, відмінного від Москви, цивілізаційного шляху, то тут все чесно. Ми різні.

Слов’янський союз вже є – європейський, побудований на ідеалах демократії та гуманізму. Майже всі слов’яни вже там, тільки Україна прогальмовує.

У Москви, як завжди, свій особливий, азійський, шлях. Щоправда, й їхній етногенез слов’янським можуть називати хіба що самі росіяни. А білорусів, як не прикро, вже можна не рахувати – це вже щось на зразок поморських слов’ян, зниклих у жорнах історії.

І шкода, що євроатлантичнй шлях наші закляті друзі намагаються нам перепинити за давно відомим негарним сценарієм.

Спочатку по всіх можливих каналах впливу на сателітів ллється висміювання "Ну що це у вас за така смішна держава (культура, країна, мова, історія..)" Потім йде теза "та кому ви на фіг здалися на Заході".

А після того як пропозиція "Давайте й далі разом з нами, у багні" не викликає у об’єкта захоплення, росіяни жорстоко ображаються і починають жорстко ображати.

Там, де вони не встигли рясно заселитися, цей етап минає без особливого напруження, тому сьогодні чехи, угорці та німці згадують свій досвід російської окупації відносно спокійно.

Там, де їх побільше, як-от у Прибалтиці, розрив відбувається драматичніше, з економічними та інформаційними війнами. Але патріотично згуртовані нації це долають і вперто йдуть своїм шляхом.

Під тиском економічних санкцій в 90-х Латвії, Литві та Естонії було дуже важко, але нічого, розібралися, і зараз вони – Європа, і ментально, і юридично.

Тут цікавий феномен прибалтійських росіян: вони дуже засмучуються, що не мають політичних прав, але до рідних берізок вперто не вшиваються.

Нам же судилося бути нацією надто строкатою, до того ж значною мірою сформованою як раз з етнічних росіян з усіма їхніми ідеологемами, міфами та стереотипами.

Сусідські яструби дуже на це розраховують. І б’ють саме у цю точку, бо розуміють, що як тільки в українському суспільстві постане розподіл на "ми, українці" та "вони, неукраїнці", то все - нова Руїна, і цього разу "по Збруч" покажеться не найгіршим варіантом.

Довести українців до застосування сили непросто, але, як свідчать підручники, можливо.

Утомлений Богдан Хмельницький перетворився з пенсіонера на супермена після того, як вбили його сина та викрали жінку. Жорстокі обставини з підстаркуватого колгоспного рахівника Сидора Ковпака зробили народного генерала. Не дай нам Бог дожити до таких обставин, не дай Бог комусь такі обставини провокувати.

У дурних свої, неясні нам, мотиви. Може, хтось у Москві боїться масового переїзду російської еліти, якій набридли інтелектуальна задуха та духовний терор, до демократичної та справді близької України? А може вони дійсно розуміють, що всі їх імперські концепції після реального унезалежнення України стають надбанням історії?

Тим більш, що китайцям на їхні розклади та плани просто наплювати – свої мають. Та нехай, то їхні проблеми, нам би свої розв’язати.

А вони у нас величезні і без Кремля. Тут і катастрофа державного сектору, про яку можна писати поеми. І відчай реформаторів, які, здається, вже розуміють, що навіть реформоване лайно – все одно лайно, і стосується ця максима геть усього, від правоохоронних органів до творчих спілок на бюджетній шиї.

Треба міняти всю систему, але як? І бідні незаможні депутати, що мріють про квартири у Києві і для цього оформляються на проживання в депутатський готель, правда, вікна в їхніх номерах вечорами чомусь темні... І, як не неприємно, питання мов.

Як би вигадливо влада, продовжуючи традиції попередників, не намагалася затушувати мовну проблему, остання все одно збурюватиме нашу громадську думку не одне десятиліття.

Будемо відверті: величезна кількість мешканців України досі в душі свято переконана, що українська мова є ознакою маргінальності. Коли народний кумир із знаковим прізвищем Шевченко, маючи україномовних батьків, робить вигляд, що не може двох слів зв’язати рідною, хоча легко опановує італійську та англійську, пояснювати нічого не треба – це логічний наслідок колоніального розвитку нації.

Таких в Україні мільйони, і байдуже хто вони – поросійщені українці чи приукраїнізовані росіяни. Вони є і вони ми, а воювати самим із собою як мінімум нерозумно. Потрібні інші рішення.

Дотепний курс формування незалежної української свідомості в неукраїномовних організмах ефект має. Попри всю потворність суржика креолів з Донецька, Харкова та Києва, а також ідіотизм поширеного на телебаченні двомовного спілкування, коли питання задаються однією мовою, а відповіді лунають іншою, варто відзначити, що, як не парадоксально, проукраїнські настрої формуються і у російськомовному середовищі.

Для патріотів креольський шлях навіть звучить образливо, але якщо він допоможе розірвати з колишньою метрополією, мабуть, не варто нехтувати і ним. Тим більш, що тому ж Андрію Шевченку навіть затяті галицькі греко-католики прощають все, а якщо він зробить нас чемпіонами світу, то, цілком можливо, поклопочуть перед Ватиканом про його беатифікацію.

Вже здається очевидним, що поширення українського патріотизму та зміцнення позицій української мови – це все ж таки різні процеси. Як не прикро професійним поборникам духовності.

Між іншим, часто тележурналісти, проникаючи у гості до декого з них, зрадницьки фіксують, що із своїми дітьми та онуками ці поборники нерідко спілкуються зовсім не калиново-солов’їною.

Тобто питання не лише історичне, і не лише соціальне. Це ще і запитання до якості інтелектуального продукту, який українські українці видають на-гора.

Проте, в будь-якій ситуації є свої плюси.

Зараз в Україні надзвичайно сприятлива ситуація для творчих людей, яким, як радянським випускникам, усі дороги відкриті. Кожен, незалежно від мови своїх снів, може прилучитися до творення нової культури української нації, бо тут неоране поле.

У літературі, крім Андруховича та Жадана, жодного конкурента. Сучасне українське кіно чекає на свого родоначальника. Естрада, телебачення – табула раса. Не вважати ж кустарщину київських телеканалів мистецтвом!

Отже, як під час виборів казала ще одна російськомовна гордість нації: "Пора!". Бо коли ми усі відчуємо, до чого ж нам пощастило з місцем народження, питання статусу мов в Україні стане прекрасно недоречним.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Державність»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Коли ти говориш про Господа або Його чесноти, роби це серйозно і з належною повагою”
Джордж Вашінгтон

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.