Аратта - На головну

24 травня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Про два різні народи

Національне питання 34013 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 5.04.2011 | Всі публікації | Версія для друку

Про два різні народи
Все-таки у відношенні росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне - для нас, росіян. Для українців Росія теж значуща, але тільки як точка відштовхування, що допомагає усвідомлення своєї, української, інакшості. Для росіян же Україні, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось «споконвічно свого» і переробки за власним образом і подобою.

Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни і визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Володимирщиною і Рязаньщиною, але аж ніяк не на рівні відносин двох різних народів.

Відома думка, що Росія без України в імперському плані недолуга. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезинський, та й не тільки він. Ця думка правильна. Але справа навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Справа насамперед у тому, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, хай і в урізаному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України - не до Балтії, не до Кавказу - є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці це ДІЙСНО інший народ - російський імперський міф впаде, а з ним неминуче скінчиться і імперія.

Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці - народ, але - увага! - «Братній народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми - росіяни і українці - ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Говорячи про «братський український народ», більшість росіян сприймають українську мову і саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки образами впливу Литви та Польщі. І при цьому росіяни не задаються питанням: а може, вивихом-то є вони самі?

Історично вивихнуті саме ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в ХIII столітті намітилися два протилежних історичних вектора, що визначили подальше формування українського і російського народів. Перший вектор - боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий - боротьба з Європою в союзі з Ордою.

Персоніфікували вони відповідно в особистостях Данила Галицького та Олександра Невського. Перший вектор - природний і логічний в культурно-історичному плані.

Другий вектор - найглибша збочення з далекосяжними наслідками: культурними, державними, історичними, психологічними, моральними. І якщо король Данило - знакова фігура Україні, то прийомний ханський син Олександр Невський - знакова фігура Росії, її «ім'я». Такий витік нинішніх російсько-українських відносин. Вже після цього говорити про «два братніх народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена ​​вже цими двома історичними особистостями.

Їх можна назвати народоутворюючими. Наскільки Данило Галицький несхожий на Олександра Невського, настільки українці несхожі на росіян, - у своєму ставленні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожості, недовіри і заздрості, зворотним боком якої виступає месіанське хизування і викривальний пафос щодо «прогнилого Заходу». Європа для росіян - це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між початковою європейської природою і нав'язаним азіатизмом історії і державності визначив російський психотип, всі його комплекси і фобії. Всі російські неврози - від пияцтва до більшовизму - звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути - вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, весь цей нав'язаний їм долею азіатизм. Це психологічне і розумове перекручення називається російським патріотизмом. Україна ж, завдяки Литві і, - так, так! - Речі Посполитої, зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь в справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши споконвічну цивілізаційну ідентичність. І ось саме це і є предметом наших російських, точніше московитських ревнощів, що визначають наше ставлення до України.

Ще на Переяславській раді (1654), на горезвісному «возз'єднанні», треба сказати, вельми вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що розмовляли на мовах різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись дати присягу московському цареві, наполягали, щоб і він, у свою чергу, присягнув козакам в дотриманні їх вольностей. Тобто козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНІЙ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, яка заявила, що «у нас не повелося, щоб царі давали підданим присягу, а вольності ваші Государем дотримані будуть». Мабуть, віри Москві у козаків особливої ​​не було: чотири полки царю в Переяславі так і не присягнули ...

Як Росія «дотримала» козацькі вольності, добре відомо: всіма силами вона намагалася усунути українське «історичне непорозуміння». Вже незабаром після Переяславської ради почалася московізація Україна: насадження воєвод, згортання міського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доносів і т.д. У 1662 році був створений Малоросійський наказ, який перебував у безпосередньому підпорядкуванні у царя. Через нього цар стверджував претендентів на гетьманство, садив воєвод в українські міста, будував фортеці в Україні, скеровував дії московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана і контролювало всі контакти українців із Московією. Про Переяславські угодах в Кремлі вже й не згадували.

Потім був показовий геноцид в Батурині (1708) - відповідь Петра Першого на спробу гетьмана Мазепи відстояти рештки суверенітету Україною. Потім пішли два знищення Запорізької Січі - Петром І і, остаточне, Катериною. Потім було перетворення України в набір типових губерній, царська політика русифікації і, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім недавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським «історичним непорозумінням» шляхом маніпуляцій з газпромівськими заглушками.

Звичайно, козакам у ХVII столітті не варто було розпочинати настільки гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближче козацтву, ніж московити, незважаючи на їх православ'я. У свою чергу і гордим полякам треба було розуміти, що від їхнього конфлікту з козацтвом виграє тільки Москва. Звичайно, потрібна федеративна і правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише з двох суб'єктів - Польщі та Литви. Треба було визнати третій суб'єкт - Україну (Русь). Так і сталося під час укладання Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до «ляхів» була вже надто велика, і проект провалився. Виникни він раніше, - і в України були б усі шанси існувати сьогодні в якості повноцінної європейської держави.

Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, що врешті-решт розродилася більшовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу більш цивілізованого і сильного сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз в Європі, не маючи за спиною ГУЛАГу та іншого мерзенного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою ...

Отже, «два братні народи». Але, як бачимо, в кінцевому рахунку культурно-історичний генезис росіян і українців зовсім різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, які зазнали якоїсь неприємної мутації. Ми небезпечні, немов несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно стороняться всі, хто живе на захід: українці, прибалти, а тепер і білоруси. Зате Китай притуляється до нас все щільніше ...

Поряд з ідеєю «двох братніх народів», існує вже зовсім шалена ура-патріотична «концепція» «триєдиного російського народу», що нібито складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість з адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможуть зрозуміти більшу частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінності між росіянами і українцями очевидні і значні. Мови у них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж вельми споріднена російській, проте нікому з нормальних людей не приходить в голову вважати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна й та сама, але народи ці, незважаючи на спільний слов'янський корінь, аж ніяк не братські, а цивілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців - одна мова, одна віра. Відмінностей між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами і українцями. Тим не менш, незважаючи на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження - не більше! - чорногорці вважають себе окремим народом з власною історією і культурою. Не буду тут вдаватися в подробиці, але, ймовірно, мало хто знає, що приблизно в 1920-26 рр.. чорногорці вели партизанську національно-визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братньої допомоги. І якщо вже такі «близнюки-брати» як Сербія і Чорногорія, зрештою, розселилися по окремих квартирах, то що говорити про Росію і Україну?!

На закінчення не можна не торкнутися ще одного моменту. Жарка російсько-українська суперечка розгортається на історіософському, економічному, політичному полях. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і спроможності. Проходить вона і на полі культури. Тут, мабуть, головною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім'я і спадщина Гоголя. Аргументація російських ура-патріотів така: Гоголь писав російською мовою, називав себе росіянином - значить, жодної особливої ​​української ідентичності не існує, можна говорити лише про якусь «обласну» малоросійську своєрідненість, такий собі етнографічний відтінок. Зрозуміло, - це звичайний виверт, покликаний виправдати імперську політику щодо України і власне існування імперії. Пора, нарешті, сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не кажу про походження) чисто український письменник, мав ще й польське коріння, а те, що писав російською мовою, - виключно в силу історичних і політичних обставин.

Долю Гоголя визначила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар'єру талант, який народився в колоніальній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, до Пітера, писати російською, причому ідеологічно витримано. Скажімо, на «Тарасі Бульбі» - козирній карті наших ура-патріотів - лежить явний відтиск політичного пристосуванства. Як відомо, було два варіанти повісті, і патетичні слова про «російською царя» в передсмертному монолозі Тараса з'явилися лише в другій редакції - по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний псевдоісторичний лубок, внісши вагомий внесок у імперську міфологему «возз'єднання України з Росією». Але душевного комфорту Гоголю це не принесло. У Росії він страждав, знемагав. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» - це втеча у вже неіснуючу Україну. По суті це плач за Україною, захований в сміх, в яскраві південні фарби, у казковість, в політ стилю. Згадаймо, як коваль Вакула потрапив на прийом до Катерини II в складі делегації запорожців, які, передчуваючи свій швидкий кінець, прибули до Петербурга в надії умилостивити «матінку государиню». Далеко не випадково Микола Васильович звів разом ці протилежні початки: крижаний імперський Петербург і вогненних посланців Січі. У різдвяну пастораль Гоголь сховав свою скорботу про загиблі козацькі вольності, про Україну...

Росія душила Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, негідники» йшли в один рядок, через кому. В Італії він «прокидався на батьківщині». І чим все скінчилося? Росія в особі попа-мракобіса Матвія задушила-таки Гоголя. Ось і вся його історія коротенько.

Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його погубило. Жила в ньому українсько-польська самосвідомість (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії) яку він старанно, але марно тиснув надбудовною російською самосвідомістю. Росію, її холода, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі зізнатися. Звідси й «Мертві душі» - ця фантасмагорична фреска стає зрозумілою саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався самого себе і кинувся в покаяння, до попів, в моралізаторство, став проповідником і вбив в собі художника. Гоголь - це жертва Росії, вона зжерла його. Український письменник, заплутався у своїй російської долі, як птах, захоплений в сільце...

Що ж, підіб'ємо підсумки. Нам, росіянам, час усвідомити, що отримання Україною незалежності глибоко закономірно. Це - історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися - нам треба її зрозуміти і прийняти. Розуміння, що Україна дійсно інша країна, справжній закордон - ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самозвільнення, передумова зародження нової російської ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна ніби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вдивитися в нього. І, як сказано в нашій же, російської, приказці, «на зеркало неча пенять...» («не варто нарікати на дзеркало...»).

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Національне питання»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

У нашого Українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає”
Олекса Воропай

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.