Аратта - На головну

16 січня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Червоні кати народу. Андрій(Анджей) Вишинський (Продовження)

Пам’ять 45908 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 26.05.2011 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Червоні кати народу. Андрій(Анджей) Вишинський (Продовження)
Повернутися до продовження теми «Червоних катів народу» мене змусили події, що нині розгортаються у державі. Не варто бути провидцем, щоб стверджувати, що в Україні відроджуються тоталітарні традиції комуністичної, сталінської держави.

На повну потужність працює пропагандистська машина держави: відкрито, за допомогою державного репресивного апарату переслідуються політичні опоненти влади, водночас телеефіри переповнені ідеологічною продукцією як часів СРСР, так і «творчими» доробками її послідовників з сучасної Росії, влада, фактично перетворивши парламент України на «машину колективного «одобрямса» радянського зразка веде антиконституційний наступ на права і свободи громадян. Все це, може хто призабув, вже було у нашій історії. Більш драматично і криваво, бо тоді більшовицька влада мала справу не з совєтським народом, а поколіннями порівняно вільних громадян. Боюсь, що тепер все може статися інакше - без кривавих потоків, масових зачисток, розстрілів тисяч безневинних громадян... Адже за більш як 70 років кривавої бані комуністичний режим, хоч і в недоконаному вигляді, селекціонував новий вид людини без роду і пам'яті і назвав це творіння «новая общность - совєтский народ». І тепер, сучасна влада посткомуністичних олігархів очевидно намагається відновити дію старих рефлексів, які виробили комуністи. Завадити цьому може тільки відновлення історичної пам'яті.

Навіщо Сталіну потрібні були гучні судилища

Перед тим, як звернутися до короткого викладу «Шахтинської справи», спробуємо зрозуміти, навіщо це взагалі було потрібно більшовицькій верхівці. Адже, відхід від воєнного комунізму і перехід до НЕПу так-сяк забезпечив позитивну динаміку розвитку державної економіки. Завдяки лібералізації політики щодо приватної ініціативи, відбулася відбудова економічного організму країни, вщент розтрощеного громадянською війною та безперервними експроприаціями. Селяни, які отримали у користування (а не у власність, як було обіцяно Леніним) землю – мозолями та каторжною працею виробляли продукти харчування і годували не тільки армію більшовицьких чиновників, а й міських та сільських «пролетарів». І безперечно, об’явлений більшовиками курс на індустріалізацію, якби він спирався на природні економічні взаємини та приватну ініціативу, мав би значно відчутніший позитивний ефект, ніж те, що було насправді запроваджене у життя під цим гаслом.

Для того, щоб самому собі пояснити цей феномен - «більшовицьку владу», треба, як казав Ленін, розділити революційну теорію і практику. І суть цього розділення, вочевидь, в даному випадку полягає у наступному: взаєминах чиновництва і народу.

В країнах, де суспільно-економічні відносини розвивалися еволюційним, природним шляхом, бути чиновником, тобто обслуговувати потреби громадян у менеджменті певних сфер життєдіяльності – стало вигідним і почесним бізнесом. Бо замовником цих послуг є громадянин, як платник податків, і суспільство, як утримувач структури послуг, які надаються державою. Тобто, у нормальному, суспільстві, яке ми називаємо демократичним, послуги держави існують виключно для громадян цієї держави і виключно в їхніх інтересах. В ньому – політик і державний чиновник, це особи, які дбають про те, аби потреби громадянина та суспільства громадян були реалізовані якомога продуктивніше й повніше. Це – їхній бізнес і одночасно моральна потреба, спосіб задоволення власних амбіцій. Система формування державного менеджменту за допомогою механізму вільних виборів реалізує конкуренцію суспільно-політичної пропозиції та постійну зміну правлячих команд.

У більшовицькій державі для громадян існували виключно привабливі пропагандистські гасла, здебільшого, таємничо-абсурдного змісту. Наприклад: «Комунізм – це соціалізм плюс електрифікація всієї країни!», або більш пізній витвір: «Економіка повинна бути економною!» чи «Будівництво доріг – справа всенародна!». Як частина цих гасел – були декларативні права, а як частина буття – матеріальні обов’язки перед чиновницькою номенклатурою, в якої права були матеріальні і залежали від місця у ієрархії, і відповідно до цього був набір обов'язків перед вищим ієрархом. Від самого першого дня свого існування більшовицьке чиновництво(як воно себе називало - «номенклатура», тобто штатний розпис) під пропагандистським гаслом диктатури пролетаріату, у справжній «революційній практиці» здійснювало власну диктатуру. І так звана «революційна справедливість» із часів воєнного комунізму була досить відвертою: по країні нишпорили загони експропріаторів, які силоміць відбирали у селян-виробників продукти харчування, які завозилися на більшовицькі розподільники(до речі там починав свою кар’єру Вишинський) і розподілялися. І справедливість полягала в тому, що найбільше діставалося чиновництву, а крихти – пролетарям за катковою системою.

Як свідчать спогади сучасників тих подій, зокрема поета Йосипа Мандельштама, у ті роки серед кремлівсько-більшовицкого керівництва була мода: влаштовувати вечірки для голодної творчої інтелігенції, на яких столи ломилися від не простої їжі, а такої, що могли б позаздрити скинуті ними імператори. Такий собі «хліб й до нього» у відповідь на лояльність до влади…Вам це нічого не нагадує із сучасного буття?

Зрозуміло, що реалізація не публічного, але головного принципу: «все для блага чиновництва» потребував перетворення усіх, хто не належав до номенклатурної касти у покірне бидло. Зокрема, цій меті відповідала створена Лейбою Бронштейном(Троцьким) теорія трудармій, згідно із якою «вільні від експлуататорів» пролетарі мали б жити комуною у казармах і спільно працювати чи то на ланах, чи то на заводах. При тому, сім’я, як пережиток темного минулого, ліквідовувалася, сексуальні потреби задовольнялися виключно «вільним коханням», а приплід від нього – вирощувався без участі батьків, у дитячих комунах. Зрозуміло, що над тими усіма «вільними» пролетарськими масами повинна була стояти більшовицька номенклатура. Яка, як і сам Бронштейн-Троцький, й не припускала думки, щоб жити у казармах, чи то махати кайлом на шахтах, чи мотикою на ланах. На щастя, для нас, нащадків, із причини патріархальності населення збільшовиченої російської імперії та внутрішніх інтриг у самому більшовицькому керівництві, мрії Лейби Бронштейна реалізовані не були.

Проте, більшовицька номенклатура на чолі із Сталіним, абсолютно розуміла, що природні економічні стосунки, матеріальне благополуччя населення, можливість не користуватися розподільниками, а вільно купувати за зароблене все, що потрібно, матиме наслідком неприйняття неприродних стосунків між чиновництвом та його наймачем – громадянином. Це б означало втратити владу, бо ж навіщо народу напівграмотні, злодійкуваті керманичі?

Відтак, як засвідчують численні документи, час НЕПу більшовицька влада використовувала для посилення державних репресивних структур. Ще на початку 20-х років карна функція держави була розділена на дві частини: квазісудову і позасудову. Тобто, якщо влада мала змогу «довести», бодай у самообмові, «злочин» громадянина, - то влаштовувався судовий фарс. Якщо звинувачення базувалося виключно на доносах і «класовому чутті» чекістів – вирок виносила так звана надзвичайна нарада, тобто різновид ревтрибунальної трійки. Наприклад, держава встановлювала селянам-одноосібникам обов’язкові рознарядки скільки і якого продукту він зобов’язаний здати державі. Зрозуміло – не за гроші чи іншу платню, а задурно. І з кожним роком – ці «зобов’язання»(які ті ж більшовики до революції називали «панщиною») – зростали. Як і зростали експортні зобов’язання більшовицької держави. За невиконання цієї більшовицької панщини надзвичайна нарада могла відправити сім’ю на заслання або у Соловецький чи інший концтабір новоствореної системи ГУЛАГу, а землю і майно – конфіскувати. Тому, локальні Голодомори в межах окремих сіл чи повітів – були повсякденним, буденним явищем, яке прогресувало, судячи із архівних документів, із середини 20-х років минулого століття.

Отже, виходячи із логіки забезпечення влади більшовицьким керівництвом, термін «індустріалізація» ленінцями розумівся, буквально як мобілізація на будівельні майданчики гігантських підприємств мільйонів рабів, які б, на кшталт троцькістських трудармійців, працювали б за свинячу баланду. Втрати рабів, тобто смертність від нелюдських умов «більшовицького перевиховання» були величезними, а це вимагало – нових і нових хвиль репресій «шкідників» чи інших «ворогів народу», аби мобілізовувати дармову рабсилу і в зародку знищувати щонайменші прояви спротиву беззбройного цивільного населення.

Окремо зауважимо, що не набагато кращим, із точки зору матеріального забезпечення оплати праці, було буття й самого «гегемону», тобто міських пролетарів, які працювали на державних підприємствах. Зазначимо, що недержавними навіть у часи НЕПу були лише середні та дрібні виробничі потужності, так звані червоні артілі чи кооперативи, які працювали, здебільшого, у сфері послуг та торгівлі. Промислове ж виробництво належало або ж виключно державі, або ж так званим концесіям, тобто змішаній формі власності, де домінувала також держава, як власник. Відповідно, до мети викачування надприбутків, охорона праці, техніка безпеки, санітарія тощо, вважалися пережитком «темного» минулого. Проте, «пролетарі», навідзнаку від селян, отримували хоч-якусь матеріальну винагороду за працю, мали паспорти, тобто теоретичне право «вільно» переміщатися територією СРСР(підтвердженням права переміщення був інститут прописки). Селяни такого права від радянської влади «великого Сталіна» не отримали...

Чому ми розглядаємо конкретні кримінальні справи і до чого тут Вишинський? А справа в тому, що архітектором, творцем і ведучим практиком комуністичного репресивного права, або «соціалістичної законності» бів ніхто інший як Анджей Вишинський.
Суд над ворогами народу. Серед суддів - Андрій Вишинский
Суд над ворогами народу. Серед суддів - Андрій Вишинский
Операція «Шахтинська справа»

Як засвідчують архівні документи, «Шахтинська справа» була інспірована повноважним представником ОГПУ по Північному Кавказу Є.Г. Євдокімовим. «Правильну оцінку» фактам дав і начальник економічного відділу Північно-Кавказького управління ОГПУ К.І. Зонов, «вийшовши» безпосередньо на Сталіна.

Мабуть рятуючи власну шкіру від гніву керівництва, напівграмотний, але відданий справі партії чекіст Євдокімов подав начальству «аналітичні» висновки, мовляв аварії, що часто трапляються на шахтах тресту «Донвугілля», це – результат діяльності нелегальної контрреволюційної шкідницької організації, яка складається із старих (дореволюційних) технічних фахівців. Після «розгляду» у верхівках більшовицького керівництва питання та отримання найвищої санкції(тобто знешкодження «антирадянської банди») – розпочалися масові арешти. Пізніше, до цієї справи з зачистки інженерно-технічного персоналу гірничо-добувних підприємств чекісти-легендотворці «прив’язали» відомого, з часів революції, англійського розвідника Рейлі, так би мовити для солідності, а також, для правдоподібності «в очах народу» – міфічну організацію білоемігрантів під назвою «Промпартія».

Одразу слід зазначити, що «слідством» особисто опікувався вождь більшовицької партії Йосиф Сталін. Як засвідчують архівні документи його особистого листування, він навіть давав прямі вказівки «слідству», які саме покази й проти кого мали дати підслідні.

Розробкою справи зайнялася група слідчих (Курський, Федотов і ін.), перед якою було поставлено жорстке завдання: за будь-яку ціну домогтися від звинувачених «щиросердного каяття» і додати справі загальнодержавної ваги. І за тим, щоб це відповідальне завдання партії було виконано – пильно слідкував Вишинський.

І чекісти взялися за справу з більшовицьким ентузіазмом. Застосування фізичного впливу(тортур – позбавлення сну до 3 діб і більше, мордування із застосуванням ієзуїтського інструментарію), використання «методу» безперервного читання обвинуваченому його майбутніх свідчень на суді про нібито скоєні ним злочини, залякування, погроз і прямих репресій членів родин, — все це вводило заарештованих в стан крайнього фізичного і нервового виснаження. «Оброблені» у такий спосіб, вони признавалися на слідстві в нібито скоєних ними злочинах.

Такими методами були здобуті самозвинувачення в умисному шкідництві, в отриманні від закордонних керівників крупних грошових винагород, про плани перекидання з-за кордону зброї для членів контрреволюційної організації і повстанських загонів в козачих районах, що прилягали до Донбасу. При тому, будь-яких речових доказів на підтвердження обвинувачення, зрозуміло, суду надано не було. Попри це, обвинувальний висновок змалював багаторівневу систему шкідництва, що направлялася з-за кордону організацією «Торгпром». Шкідники, за легендою, діяли в керівництві вугільною галуззю у ВРНГ (Москва), в керівництві тресту «Донвугілля» (Харків), в рудоуправліннях і безпосередньо на шахтах.

Згідно із офіційною версією слідства, «Шахтинські шкідники» були тісно пов'язані з колишніми власниками підприємств — російськими і іноземними капіталістами через іноземну військову розвідку. Вони мали на меті, не менш, ніж зірвати зростання соціалістичної промисловості і полегшити відновлення капіталізму в СРСР. Задля цього «шкідники» неправильно вели розробку шахт, щоб зменшити видобуток вугілля. Вони псували машини, вентиляцію, влаштовували обвали, вибухи і підпали шахт, заводів, електростанцій. «Шкідники» свідомо затримували поліпшення матеріального стану робітників, зухвало порушували радянські закони про охорону праці.

Серед обвинувачених більшість (35 чоловік) були гірничими інженерами, що закінчили, здебільшого до революції, Петроградський гірничий інститут і Катеринославський гірничий інститут та мали великий досвід роботи на шахтах Донбасу.

Ось їхні імена: П.І.Антонов, А.Б.Башкин, М.М.Березовський, М.А.Бояринов, С.П.Братановський, А.К.Валиковский, В.В.Владимирський, М.М.Горлецький, А.В.Деттер, С.Г.Іменитов, А.І.Казаринов, П.Е.Калнін, М.К.Кржижанівський, Л.Б.Кузьма, В.В.Люрі, Ю.Н.Матов, Л.М.Мешков, І.І.Некрасов, М.А.Овчарек, В.К.Одров, Е.Е.Отто — німецький підданий, В.Ф.Петров, Г.П.Потьомкин, Л.Г.Рабинович, В.С.Ржепецький, П.І.Скорутто, В.О.Соколов, І.К.Стояновський, Д.М.Сущевський, С.Е.Чернокнижніков, Н.А.Чинокал, Г.А.Шадлун, В.Е.Штельбринк, А.Я.Елиадзе, А.Я.Юсевич. У число обвинувачених потрапили також гірські техніки, електротехніки, механіки: С.А.Бабенко, В.І.Бадштибер — німецький підданий, В.І.Беленко, М.П.Бояршинов, С.3.Будний, Ф.Т.Васильєв, І.Г.Горлов, М.Е.Калганов, А.К.Колодуб, Є.К.Колодуб, В.М.Кувалдін, М.К.Майер — німецький підданий, В.М.Нашивочников, А.Е.Некрасов, М.Е.Нікішин, В.М.Самойлов, П.І.Семенченко, П.М.Файерман.

ОГПУ намагалося пов'язати з «шахтинською справою» і таких видатних гірничих фахівців-вчених, як П.І.Пальчинський і І.І.Федорович, заарештованих в квітні 1928 р., але потім, мабуть «на горі», від цієї ідеї відмовилися.

Для судового фарсу була навіть придумана, за безпосередньою участю Вишинського, нова стаття у Кримінальний Кодекс і введено нове юридичне поняття – «шкідництво». Згідно обнародуваній незадовго до початку процесу «юридичній нормі» під «шкідництвом», як кримінальним злочином, розумівся будь-який збиток, нанесений як мимоволі, так і з наміром. Межі між наміром і помилкою (халатністю) в ступені відповідальності перед законом фактично не існувало. Але при цьому, саме доказ умисності шкідництва, як правило, сформульований у «зізнанні» обвинувачуваного відповідав актуальним, для більшовицького керівництва, «потребам історичного моменту», тобто довершенні становлення абсолютизму необмеженої влади партійних функціонерів та повного безправ’я народу. На «шкідників» більшовицькі функціонери, як правило «списували» своє особисте невігластво, яке спричиняло аварії на виробництві, вихід неякісної, негодящої для вжитку продукції, невиконання галасливих, але із самого початку, нереальних, планів п’ятирічок. Саме із «шахтинської справи» самозвинувачення, тобто «щиросердне зізнання», ставало в практиці і теорії радянського судочинства «царицею доказів»(термін введений Вишинським). Речові докази і свідчення свідків відходили у кримінальному процесі соціалістичного права на другий план або ставали непотрібними зовсім. На цьому тлі, не визнання провини, тобто відмова від самозвинувачення, вважалися «обтяжуючою обставиною» і мали наслідком, у судовому фарсі «соціалістичного правосуддя», більш суворе покарання.

Поки тривали тортури обвинувачених «ворогів народу», сталінська комуністична пропаганда розпочала активну кампанію «промивання мізків» совєтського народу. Більш ніж за два місяці до завершення слідства і початку суду розгорнулася пропагандистська підготовка показового процесу, яка потім стала стандартною для подібного роду «державних заходів». У численних передових статтях центральних газет «Правда» і «Ізвєстія», у виступі Сталіна на зборах партактиву Москви існування «контрреволюційної організації», «таємної групи буржуазних спеців» подавалися, як доведений факт із конкретними вимогами суворого покарання «злочинців». Ці виступи сприймалися як прямі і беззаперечні директиви слідству й суду. Паралельно по всій країні проводилися мітинги і збори, на яких «трудящі» давали «сувору оцінку злочинцям». На цих зборах, окрім цього, відповідно до інструкції вищого парткерівництва, «трудящих» закликали до пильності щодо «спеців», що, в свою чергу, стимулювало навалу доносів у ОГПУ, які практично миттєво, одразу ж після закінчення головної справи – переростали у тисячі містечкових «шахтинських справ».

Після активної «підготовчої роботи» розпочалося головне дійство: комуністичне правосуддя. Зрозуміло, для цього було обрано столицю СРСР Москву. Спеціальна присутність Верховного Суду СРСР під головуванням ректора МДУ Вишинського відкрила судові засідання в колонному залі Будинку Союзів 18 травня 1928. Засідання тривали 41 день і широко висвітлювалися на перших шпальтах не тільки центральних, а й місцевих газетах. Окрім державних обвинувачувачів Криленка і Рогинського, у роботі суду брали участь 42 громадських обвинувачувачів. Підсудних «захищали» 15 адвокатів. У залі були присутні делегації трудящих, повз будівлю організовано проходили тисячі демонстрантів з гаслами, вимагаючи суворого покарання злочинців.

Та попри проведену слідчими «підготовку», система дала явний збій – 23 з 53 обвинувачених під час суду відмовилися визнати себе винними, 10 – визнали свою провину лише частково. З одинадцяти засуджених до вищої міри – розстрілу, для шістьох покарання було замінено 10 роками заслання(гірські інженери М.М.Березовський — винним себе не визнав, С.П.Братановський, А.І.Казаринов, Ю.М.Матов і Г.А.Шадлун, гірський технік Н.П.Бояршинов). 9 липня 1928 були розстріляні гірський інженер М.М. Горлецький, як лідер «антирадянської організації» (винним себе не визнав), і звинувачені в шкідництві та шпигунстві С.3. Будний, гірничі інженери М.А.Бояринов, М.К.Кржижанівський і А.Я.Юсевич (винним себе не визнав). П.І.Пальчинського розстріляли в травні 1929. Рішенням суду четверо обвинувачених (зокрема два німецьких підданих) були звільнені від покарання і четверо (зокрема один німецький підданий) засуджені до умовних термінів покарання. Решта отримала вирок: позбавлення волі строком від 1 до 10 років з поразкою в правах на термін від 3 до 5 років.

Після завершення «шахтинської справи» наступ на технічну інтелігенцію розгорнувся з загальнодержавним розмахом. Тисячі інженерів, техніків, кваліфікованих робітників опинилися у буцегарнях та концтаборах ГУЛАГу. Внаслідок судового процесу були знищені науково-технічні громадські організації, які до цього ще залишалися відносно незалежними. Так, 27 серпня 1929 була ліквідована Всеросійська асоціація інженерів-більшовиків, підстава: звинуваченя в «пособництві шкідництву», корпоративності і елітарності, відірваності від робочих і техніків. У 1927-1929 роках під тиском більшовицької влади також припинили своє існування інші незалежні професійні громадські організації, на чолі яких стояв Пальчинський: старе Російське технічне товариство і Клуб гірничих діячів.

Принагідно, слід відзначити, що від 1938 року до середини 80-х років минулого століття у СРСР, навіть попри так звану «критику культу особи Сталіна», запроваджену Хрущовим, щодо «Шахтинської справи» існувало тільки офіційне формулювання, видане ЦК КПРС – а саме «шкідництво буржуазних спеців» проти радянського народу і держави. Всі документи були закриті грифом «таємно» і недоступні навіть для досліджень фахівців: істориків КПРС та юристів. І тільки у 80-х роках, під час «перебудови» Верховний Суд СРСР зняв із засуджених всі обвинувачення і повністю їх реабілітував посмертно. Після цього всі матеріали «шахтинської справи» були розсекречені, зрозуміло, за виключенням доносів «громадськості» та рапортів сексотів, які й понині у Росії мають гриф «таємно».
Вишинський зачинує вирок врогам народу
Вишинський зачинує вирок врогам народу
Суд над Промпатією

Після «Шахтинського процесу», у 1930 році було влаштовано низку пропагандистських судових фарсів, що увійшли у історію, як «процес над Промпартією», Ці процеси, так само, як і попередній – були галасливі та повністю фальсифіковані.

Процес над «Промпартією» став, за задумом сталінських сценаристів, логічним продовженням «Шахтинської справи», де «шкідництво спеців» було, за легендою слідства та судового фарсу, прямо пов’язано із традиційною, на той момент, контрреволюційною діяльністю білоемігрантів та доповнена новацією: активною антирадянською діяльністю всіх існуючих іноземних розвідок.

Очевидною причиною нових зачисток совєтського народу стали, насправді, провали і прорахунки соціально-економічної політики сталінської ВКП(б) в кінці 20 — початку 30 рр. Саме вони змусили партійне керівництво перекласти провину за зриви темпів індустріалізації і колективізації на «шкідників» з числа «класових ворогів». І відтоді була започаткована традиція: влада на теренах СРСР і вже колишнього СРСР ніколи і ні за яких умов не визнає своїх прорахунків і невігластва, традиційно перекладаючи провину на когось інде.

Одразу після «Шахтинського процесу» в 1928 року в країні розпочалася зачистка: арешти працівників Наркомату шляхів сполучення. При чому, під чекістську сокиру потрапили як керівна номенклатура, так і рядові інженери, техніки, висококваліфіковані робітники. Проте, вистава «караючого правосуддя» з самого початку пішла не за сценарієм. Головних обвинувачених (Н.К. фон Мекка і А.Ф.Величко), попри всі зусилля чекістів, не вдалося «підготувати» до відкритого процесу, аналогічного «шахтинському», і вони були розстріляні навесні 1929 року.

Чергові «гучні» процеси готувалися ОГПУ після арештів в 1930 році трьох великих груп фахівців. Перша включала верхівку інженерії і учених (Л.К. Рамзін, В.А. Ларичев і ін.), друга — відомих аграріїв, що служили в Наркомфіні і Наркомземі (Н.Д. Кондратьєв, А.В.Чаянов і ін.), третя, — економістів і плановиків, колишніх членів партії меншовиків, що працювали в Держплані, ЦСУ і інших господарських і наукових установах (В.Г. Громан, Н.Н.Суханов-Гиммер і ін.). Відповідно до цього ОГПУ сфабрикувало три міфічні антирадянські підпільні партії: «Промпартію», «Трудову селянську партію» і «Союзне бюро ЦК РСДРП(м)».

Як свідчать опубліковані в 1990 році в журналі «Комуніст» листи Й.В. Сталіна, вождь активно переймався написанням «вистави правосуддя» - він не тільки уважно стежив за перебігом слідства, але і прямо вказував Голові ОГПУ В.Р. Менжинському, які саме свідчення потрібні від заарештованих. Він писав, зокрема: «...зробити одним з найважливіших вузлових пунктів нових (майбутніх) свідчень верхівки ТКП, «Промпартії» і особливо Рамзіна питання про інтервенцію і термін інтервенції... Якщо свідчення Рамзіна отримають підтвердження і конкретизацію в свідченнях інших обвинувачених (Громан, Ларичев, Кондратьєв і До), то це буде серйозним успіхом ОГПУ».

Як і у шахтинському процесі, судовий фарс «Промпартії» супроводжувала тотальний агітаційно-державний супровід. У листопаді 1930 року всі центральні газети, зокрема «Ізвєстія» опублікували обвинувальний висновок у справі «Промпартії». У ньому вказано, що за минулі два роки зусиллями ОГПУ розкрито і знешкоджено низку шкідницьких організацій, що діяли під керівництвом єдиного керівного центру. Констатується, що «матеріали у справі розкритої, ОГПУ контрреволюційної організації, що називала себе «Промисловою Партією» або «Радою Союзу Інженерних організацій», яка об'єднала в єдину організацію всі окремі шкідницькі організації у різних галузях промисловості, яка діяла не тільки за вказівками міжнародних організацій колишніх росіян і іноземних капіталістів, але й за прямими вказівкам командування генерального штабу Франції з підготовки озброєного втручання і озброєного знищення Радянської влади, — підтвердили цілком ці виводи»(у «шахтиській справі» була прив'язка до Британської розвідки).

За легендою слідства, до складу ЦК Промпартії входили інженери П.І. Пальчинський (розстріляний за вироком колегії ОГПУ у справі про шкідництво в золотий-платиновій промисловості), Л.Г. Рабинович (засуджений під час «шахтинського процесу»), С.А. Хренников (помер під час слідства віл тотур), А.А. Федотов, С.В. Купріянов, В.А. Ларичев, професор Н.Ф.Чарновський. Главою «Промпартії» було оголошено професора Л. К. Рамзина — директора Теплотехнічного інституту, член Держплану і Вищої Ради Народного Господарства. Основні пункти звинувачення будувалися на його свідченнях, «отриманих» під час слідства і суду.

Процес у справі «Контрреволюційної організації союзу інженерних організацій (Промислова партія)» під головуванням Вишинського відбувався з 25 листопада по 7 грудня 1930 року у Колонному залі Будинку союзів. Л.К. Рамзин і решта з чотирьох головних підсудних були засуджені до розстрілу, заміненого, після гучного процесу, за не гучним рішенням ВЦВК, десятьма роками тюремного ув’язнення.

Проте, стосовно долі головного «шкідника, шпигуна і контрреволюціонера» сталася типова, для тих часів, суто сталінська метаморфоза. У 1936 році Л.К. Рамзина звільнили за амністією, а у 1943 році, за видатні наукові винаходи, йому була присуджена Сталінська премія. Багато засуджених у справі «Промпартії» також незабаром були амністовані. Очевидно, що сталінський режим відчував, окрім нагальної потреби гучної «боротьби» з «ворогами народу» й болючий дефіцит кваліфікованих наукових кадрів. І це примушувало комуністичне керівництво держави до «несподіваних» змін настроїв: від гніву на милість. При тому, що, зрозуміло, перед репресованими ніхто й не думав вибачатися, винних у фабрикації справ і застосуванні тортур – карати. А перебування у концтаборах ГУЛАГу – вважалося виключно «комуністичним перевихованням».

Окрім основної справи щодо вищих чиновників, були сфабриковані так звані галузеві справи «Промпартії» про «шкідництво»: у вугільній промисловості, в нафтовій промисловості, в металургії та металообробці, в текстильній промисловості, в хімічній секції Держплану, в лісовій промисловості, в цементній промисловості, в електротехнічній промисловості, в ПЕК, в енергетичній промисловості, в енергетичній військовій промисловості, в енергетиці транспорту, в Наркоматі шляхів сполучення Окремо були виділені з галузевого загалу: «ленінградська група», «профспілка інженерно-технічних працівників», економічної групи у ВРНГ, «галузева контрреволюційна організація «Промпартії» в Держплані» і інші.

На процесі «Промпартії» було сформульовано звинувачення «у шкідництві та шпигунстві» в адресу заарештованих у справі «Трудової селянської партії» Н.Д. Кондратьєва, А.В. Чаянова, Н.П. Макарова, Л.Н. Літошенко, Л.Б. Кафенгауза і інших. По активності каральних органів та галасу більшовицьких пропагандистських рупорів було відчутно, що після «Промпартії» готувався новий відкритий політичний процес. Втім, є й інші документи, зокрема, про такі підготовку свідчить лист Й.В. Сталіна В.М. Молотову на початку вересня 1930 року: «Роз'яснення у пресі «справи» Кондратьева доцільно лише в тому випадку, якщо ми маємо намір передати цю «справу» до суду. Чи готові ми до цього? Чи вважаємо потрібними передати «справу» до суду? Мабуть, важко обійтися без суду. Між іншим: чи не думають обвинувачені визнати свої помилки і порядно обпльовувати себе політично, визнавши одночасно міцність радянської влади і правильність методу колективізації? Це було б непогано». Проте, через деякий час Й.В.Сталін дав нову директиву: «Почекайте із справою передачі до суду кондратьєвської «справи». Це не зовсім безпечно. У другій половині жовтня вирішимо це питання спільно. У мене є деякі міркування проти». Можна припустити, що причиною відмови від публічного суду стала поведінка на слідстві Н.Д. Кондратьєва, який, хоч і визнав «міцність совітської влади» і «правильність методу колективізації», але не визнавав, попри всі зусилля, звинувачення у підготовці інтервенції. Не останню роль у «сумнівах» Сталіна відіграла хвиля протестів видатних західних діячів науки, літератури і мистецтва (А. Эйнштейн, М. Планк, Г. Манн і ін.) проти переслідувань радянських учених.

21 вересня 1931 року Голова ОГПУ В.Р. Менжинський затвердив обвинувальний вирок у справі «Центрального Комітету контрреволюційної шкідницької організації «Трудова Селянська Партія». До цього моменту Колегією ОГПУ вже були засуджені: у справі Московської обласної організації ТКП — 68 осіб; у справі Ленінградської обласної організації — 106; у справі північно-кавказької організації — 120; у справі Ніжегородської Краєвої організації — 24; у справі Обласної організації в Центрально-чорноземної області — 132; у справі Західної обласної організації — 174; у справі організації Середньо-волзької — 107; у справі західно-сибірської організації — 35; у справі Кримської організації — 26; у справі Української організації — 143; у справі Уральської обласної організації — 26; у справі Іванівської обласної організації — 96; у справі організації Нижньоволзької — 56. Всього на периферії, за неповними даними, було заарештовано у зв'язку із справою ТКП 1296 осіб.

Назва «Трудова селянська партія» була «винайдена» слідством для того, щоб пов'язати обвинувачених з організацією «Селянська Росія», створеною в 20-х роках в Празі есером С.С. Масловим, з яким Н.Д. Кондратьєв був близько знайомий. У грудні 1927 року «Селянська Росія» була перейменована у «Трудову селянську партію».

Згідно обвинувальному вироку, особи, що проходять у справі, були визнані винними в тому, що входили до складу нелегальної «Трудової селянської партії», яка ставила на меті ліквідацію Радянської влади і створення буржуазно-демократичної республіки. Їм також ставилося в провину вчинення шкідництва в різних галузях сільського господарства, зв'язок з керівниками контрреволюційних організацій, вербування в контрреволюційну організацію фахівців сільського господарства, а також злочинний зв'язок з іноземними громадянами.

Обвинувачені у справі ТКП так і не були виведені на відкритий процес. 26 січня 1932 року відбулося засідання колегії ОГПУ, яка винесла вирок: ув’язнити в концтабір: строком на 8 років — професора Тимірязевської сільськогосподарській академії, директора Кон'юнктурного інституту Н.Д. Кондратьєва; професора Тимірязевської академії, члена Президії Земплану Наркомзему РРФСР Н.П. Макарова; професора Московського планово-економічного інституту, начальника валютного управління, члена Колегії Наркомфіну СРСР Л.Н. Юровського; строком на 5 років — професора Тимірязевської академії, члена Колегії Інституту великого господарства і консультанта правління Зернотресту А.В. Чаянова; професора Тимірязевської академії, редактора журналу «Вісник сільського господарства» А.Г. Дояренка; професора Тимірязевської академії і МДУ А.А.Рибнікова; строком на 3 роки із заміною цього покарання висилкою на той же термін — професора Тимірязевської академії, наукового співробітника Держплану СРСР Л.Н. Літошенка; професора Тимірязевської академії, завідувача досвідченим відділом Наркомзему РРФСР С.К. Чаянова; професора МДУ і Інституту промисловості і праці Л.Б. Кафенгауза; строком на 3 роки із заміною цього покарання обмеженням в місці проживання на той же термін — старшого економіста Наркомзему РРФСР А.В. Тейтеля; доцента Московського планового інституту і консультанта Наркомфіна СРСР І.М. Леонтьєва; строком на 3 роки з подальшим звільненням від покарання — професора Тимірязевської академії і редактора журналу «Агропром» А.О. Фабриканта.

За заарештованих у справі ТКП клопотав академік М.І. Вавілов. Це обставина, зокрема, в 1941 році, послужила підставою для звинувачення його в тому, що він «є одним з керівників антирадянської організації, що іменувалася «Трудова селянська партія».

У 1937-38 рр. багато із засуджених у справі ТКП були знов арештовані і засуджені до розстрілу (А.В. Чаянов, А.В. Тейтель — в 1937; А.А. Рибніков, Н.Д. Кондратьєв, Л.Н. Юровский — в 1938; Л.Н. Літошенко помер в таборі в 1943 році).

Справа ТКП , як і «Шахтинска справа» була під грифом «таємно» і до «перебудови» не була доступна жодному з дослідників. У 1987 році Верховний Суд СРСР за поданням Генеральної прокуратури цю справу переглянув, особи, що проходили по ній, були реабілітовані посмертно.

У підсумку цих процесів, подібні, менш галасливі судилища над «ворогами народу», за активної участі та «наукового забезпечення» Вишинського були поставлені на «конвеєр». Така відданість була помічена Сталіним і творець «соціалістичного права» Вишинський став прокурором та заступником Наркома юстиції.

Але це ще не кінець історії.

Далі буде

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Всяке партійне збіговисько складається із неуків і негідників”
Наполеон

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.