Аратта - На головну

25 липня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- українська мова посіла друге місце в світі за мелодійністю після італійської. Також її визнали третьою найкрасивішою мовою в світі за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія та побудова речень після французької та перської мов на мовному конкурсі, що пройшов у Парижі в 1934 році...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Навіщо в Україні суди присяжних?

Людина і влада 21720 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 7.06.2011 | Всі публікації | Версія для друку

Навіщо в Україні суди присяжних?
Незабаром ми, українці, будемо відзначати ювілей. П’ятнадцять років тому Верховна Рада закріпила в Конституції України основоположний принцип справедливого судочинства – суди присяжних. І незабаром має виповнитися п’ятнадцять років від невиконання владою України цієї вимоги Основного закону.

Та хіба одної? Ні. Наприклад, так і не отримала законодавчого наповнення процедура імпічменту Президента. І якщо цілком можливо, і це вже робилося, достроково припинити повноваження парламенту, то Президент в Україні – найнедоторканніший з недоторканних.

Втім, парламентарі неодноразово намагалися наповнити конституційну норму щодо Президента. Ініціативи щодо необхідності імпічменту регулярно лунали у депутатському зібранні за часів президентства Леоніда Кучми. Щоправда, здебільшого, у вигляді побажань. У 2001 році, коли набрав сили скандал, пов’язаний із вбивством журналіста Георгія Гонгадзе, навіть була спроба перейти від слів до конкретних справ: у парламенті було зареєстровано законопроект, який мав би наповнити конституційну норму про імпічмент правовим змістом і визначити процедуру. Але, як завжди траплялося раніше, цей сплеск активності законодавця благополучно перейшов у архів творчих задумів народних обранців, повноваження яких закінчилися. Новий парламент, обраний у 2002 році, до теми імпічменту Кучми чомусь так і не повернувся. Можливо, конституційна реформа завадила, а може обранці вирішили зосередитися на майбутніх виборах Президента. Ми з вами про це можемо хіба що здогадуватися чи створювати гіпотетичні версії.

За президентства Віктора Ющенка, у 2009 році було розглянуто і ухвалено парламентом закон про спеціальні слідчі комісії, який був необхідним елементом проведення процедури імпічменту Президента. Герой Майдану, зі зрозумілих причин, застосував до закону право вето. У березні парламент його подолав, однак Президент ухилився від його підписання і закон потрапив у Конституційний Суд. У липні 2009 року КСУ видав вердикт за формальною ознакою: текст закону було опубліковано з датою першого прийняття 15 січня, а повторно його ухвалили, здолавши вето – 3 березня, відтак згідно рішення конституційних суддів, оскільки дата прийняття була не та, відтак він втрачає силу від моменту ухвалення. Більше нардепи до цього питання не поверталися.

Втім, враховуючи протиріччя, які постійно виникають між парламентом і Президентом, ця історія може отримати продовження.

Інша справа – інститут присяжних. У судочинстві він залишився лише невизначеною нормою у тексті Конституції. І став таким собі предметом теоретичних вправ законодавців різних скликань. Тобто, формально, на папері, він є, але насправді – його немає. Так, в Законі України «Про судоустрій України» в редакції від 7 лю¬того 2002 р. було визначено, що у судах мають бути впроваджені інститути присяжних і засідателів. За задумом законотворців, присяжні відрізняються від засідателів повноваженнями у судовому процесі: якщо засідателі користуються із суддями рівними правами, то присяжні мають тільки визначати чи винен підсудний, чи ні.

Участь і порядок здійснення правосуддя присяжними і засідателями мав визначатися процесуальним кодексом. Наразі, у кримінальному праві діє Кримінально-Процесуальний кодекс початку 60-х років минулого століття, відтак – ніяких присяжних і засідателів, зрозуміло, не передбачає. Нагадаю, новий КПК, який мав стати логічним продовженням реформи кримінального судочинства, був розглянутий нардепами тільки один раз 15 грудня 2005 року і прийнятий за основу. Надалі, за українською традицією, справа не зрушилася. Мабуть, депутатські маси захопилися більш популярною, а головне – зрозумілою загалу справою – класовими боями за владу. Як загальновідомо, ці «бої» закінчилися цілком логічно: масовим тушкуванням і «грою на піаніно» за вказівним перстом старшого по кнопконатисканню в особі нардепа Чечетова. Саме цією «більшістю» було ухвалено чергову «судову реформу»: суди розмножилися, стали «контрольованими», проте, про конституційний принцип участі народу у судочинстві – знову «випадково» забули.

Що таке інститут присяжних?

Напевно для більшості громадян, які вийшли з темряви тоталітарного минулого, термін «присяжні» асоціюється з фразою героя літературної класики Остапа Бендера: «Лід зрушився, панове присяжні і засідателі, засідання триває!». І це зовсім не дивно. Бо радянське правосуддя «найгуманніше і найсправедливіше в світі» такого інституту просто не мало.

Між тим, до більшовицького перевороту, побудови і розбудови соціалізму, такий інститут на території сучасної України не тільки існував, але й ефективно діяв.

Система судів присяжних в Російський імперії, до складу якої входила Україна, Польща і Фінляндія існувала з 1864 р. по 1917 р. 20 листопада 1864 року імператор Олександр ІІ затвердив документи з судової реформи. Зокрема в дію вводилися Статут кримінального судочинства і Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. В цих документах вперше було зафіксовано такі нові інститути і принципи, як: відокремлення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури, принцип змагальності у судовому розслідуванні.

На території України судова реформа здійснювалася поступово. Найперше, у 1867 p., суд присяжних втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіально знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України: у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському, Житомирському та Луцькому судах, а до кінця ХІХ століття – реформа була повністю завершена.

За основу нового судочинства Російської імперії було взято французьку модель. «Головуюча верхівка» складалася із 3-х членів: судді та 2-х його замісників. Колегія присяжних складалася із 14-ти присяжних засідателів, два з яких були запасними. Присяжних засідателів для роботи в окружних судах обирали земські комісії із місцевих мешканців, які мали повагу і довіру співвітчизників. Для вибору присяжних засідателів формувалися загальні (губернські) списки та «річні» списки, а також, списки запасних присяжних засідателів. Загальний список публікувався в місцевих «Відомостях». Функцію захисника у процесі виконували присяжні повірені. Рішення суду присяжних виносилося на підставі вердикту, тобто, опитування членів колегії на питання: винен чи не винен підсудний.

На думку багатьох дослідників, введення у судову практику інституту присяжних поклало край так званому «інквізиційному правосуддю», тобто, зробило судову владу практично незалежною від владної адміністрації. Впровадження змагальності під час судового засідання позитивно вплинуло на якість досудового слідства, а головне – було практично унеможливлено винесення неправосудних рішень, майже повністю знято мотивацію судової корупції.

Які системи судів присяжних існують у світі?

У світовій юридичній практиці є дві моделі суду присяжних – англо-американська та європейська.

Англо-американська передбачає, що присяжні засідателі, які попередньо не знайомі зі справою і лише є спостерігачами судового розслідування, у нарадчій кімнаті самостійно, без участі професійного судді, вирішують питання факту винуватості та виносить відповідний вердикт щодо підсудного. Їхній вердикт є обов’язковим для судді. Професійний суддя у такому процесі вирішує виключно правові питання і встановлює кваліфікаційну міру покарання. У США «велике журі» розглядає кримінальні справи у складі 12 засідателів. Аналогічна кількість журі присяжних суду Королівської лави Великобританії. Іспанський суд присяжних відрізняється за кількістю засідателів – їх 9, проте створений і діє подібно до англо-американського незалежного журі присяжних.

У США кожен федеральний територіальний суд має свій порядок залучення присяжних. Основою для набору кандидатів є списки або виборців даної території, або платників податків, або інформація з довідників про жителів міста, або телефонні довідники чи дані перепису населення тощо. Присяжним може стати тільки громадянин США, який не мав проблем із законом. За федеральним законодавством, і звинувачення, і захист мають право відводу конкретних осіб зі складу присяжних, за наявності компрометуючих обставин.

Інша модель, яка умовно класифікується як суд присяжних за європейським зразком, діє в Німеччині, Франції, Данії, Італії, Швеції, Австрії та інших країнах Європи. Його конструкція і порядок діяльності значно відрізняються від англо-американського журі, оскільки питання правової кваліфікації і факту скоєння злочину підсудним вирішують судді-професіонали разом з представниками народу (шеффенами - «засідатель» - нім.). Також, суттєву різницю між англо-американським та європейським судом присяжних становить й те, за якою системою права воно здійснюється: континентального чи прецедентного.

У Франції порядок складання списків присяжних є набагато складнішим, ніж у США: спочатку створюються попередні списки кандидатур, на основі яких, спеціальною комісією за місцем знаходження кожного суду, проводиться складання щорічного списку кандидатів. Ця ж комісія кожного року складає спеціальний список додаткових присяжних із числа присяжних міста, яке є місцем даного суду. Згодом, голова трибуналу, шляхом жеребкування відбирає на відкритому засіданні із щорічного списку 27 присяжних, які створюють сесійний список. Крім того, голова суду в такому ж порядку обирає додаткових присяжних зі спеціального списку.

У багатьох європейських країнах активну участь у формуванні суду присяжних беруть обвинувачення і захист, яким надається право здійснювати відвід. Зокрема в Англії та Валії(Уелс) представники обвинувачення і захисту можуть відвести деяких кандидатів у присяжні, обов’язково вказавши причини свого рішення. А у Шотландії, наприклад, окрім вмотивованого, сторони мають право здійснити немотивований відвід до 3-х кандидатів кожен. В більшості країн Європи право відводу надається обвинуваченому. Зокрема, у Північній Ірландії обвинувачений може відвести без зазначення причин до 12-ти кандидатів у присяжні.

До речі, у авторитарній Росії вже давно діє інститут присяжних у кримінальному судочинстві. Проте, російська модель не є класичною, а створена з поєднання дореволюційної, тобто 1864 року і «вкраплень» з інших європейських систем. Головними особливостями російського суду присяжних є: право обрання підсудним форми судочинства, тобто він сам має обирати чи судитиме його суд присяжних; відсутність поділу на свідків обвинувачення і захисту; вирок судді виголошується одразу, після вердикту присяжних.

Відповідно до вимог КПК Російської Федерації, до суду викликаються 20 присяжних, з яких, після відводів, повинно залишитися не менш, ніж 14 осіб. Шляхом жеребкування для участі в розгляді справи з них створюють колегію присяжних засідателів. Перші 12 вважаються комплектними і з їхнього складу обирають старшину, інші – запасні.

Втім, російський досвід наочно показує, що існуючий симбіоз радянської системи правоохоронних органів і адаптованого до них судового процесу, принципів формування суддівського корпусу, проведення досудового слідства – збільшують вірогідність винесення неправосудних рішень.

Український спадок – соціалістичне каральне правосуддя

Після жовтневого перевороту більшовицька влада практично одразу скасувала «пережиток» минулого – систему судочинства, яка існувала в Російській імперії. Суди присяжних було ліквідовано, а замість них утворено так звані революційні трибунали. В основу так званого революційного правосуддя більшовицьке керівництво поклало класово-політичний принцип. Головним призначенням цих трибуналів було не здійснення правосуддя, а лише слугувати інструментом «легалізації» екзекуцій над політичними опонентами. Суть цього інституту більшовицької влади дуже коротко сформулював юрист за освітою Володимир Ленін: «Щодо ворогів революції – ніякі закони не діють!».

В Україні будівництво так званої більшовицької судової системи розгортається на початку 1918 року. 10 січня 1918 p. була оприлюднена постанова Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. «Про введення Народного суду». 19 лютого народний секретар юстиції наказав дореволюційним судовим установам припинити свою діяльність. Проте, зазначений наказ стосувався тільки Києва та тих регіонів, де владу захопили більшовики.

Згідно з більшовицькою системою «народного правосуддя», при ревкомах створювалися так звані слідчі комісії. Вони ж, до створення «народного суду», водночас виконували роль судів. У дрібних населених пунктах роль судів виконували сільські та містечкові сходи.

Всі цивільні справи були виведені за межі правосуддя та передані у відання нового чиновництва в радах.

19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР видав декрет про суд, яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьманщиною та Директорією. 20 лютого було затверджено Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УСРР, яке в основному повторювало положення, сформульовані за рік до цього в постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. «Про введення Народного суду» та Положенні про революційні трибунали, прийнятому народним секретарством з судових справ 23 січня 1918 p.

Оскільки головна роль більшовицького «правосуддя» полягала у придушенні та винищенні політичних опонентів, коротко зупинимося на розшифровці того, що являли собою так звані революційні трибунали. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 p. запроваджувало революційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 p. – 3 членів трибуналу. Попереднє слідство у справах, підсудних ревтрибуналам, здійснювали так звані особливі народні слідчі. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуналів відносилися справи про «контрреволюційні злочини», державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів. У 1920 p. компетенцію трибуналів було розширено, їм передавалися справи про бандитизм, розбої, грабежі, розкрадання та деякі інші злочини. Для розгляду касаційних і апеляційних скарг були створені Верховний касаційний суд, а трохи згодом – Верховний революційний трибунал України, який розглядав найважливіші, для режиму, справи.

До цього треба додати, що паралельно і слідчу, і судову функцію здійснювала система органів ВЧК, яка відрізнялася особливою жорстокістю.

Окремо слід зазначити, що від самого початку, під гаслом «революційного» чи «народного правосуддя» більшовицька влада фактично повернулася до найжорстокіших форм «інквізиційного права». Фактично «правосуддя» здійснювалося за принципом ідеологічної лояльності не стільки до більшовицької ідеології, скільки до примх чиновників більшовицької адміністрації. Тобто, замість «революційної законності», насправді існувала ситуація безкарності і вседозволеності новоявленої номенклатури, яка часто-густо набувала таких форм, що центральні органи більшовицької влади були вимушені вживати каральних санкцій до цілих регіональних органів своєї ж влади. І взагалі, про яке правосуддя чи правопорядок можливо було говорити, якщо в числі перших під більшовицькі зачистки потрапляли «старорежимні» адвокати, судді, судові службовці?

На IХ з’їзді ВКП(б) у 1921 р. як відомо, було проголошено нову генеральну лінію більшовицької партії на НЕП. Відповідно до неї було здійснено й «реформу» соціалістичного правосуддя.

Всі ревтрибунали було централізовано. Найвищим у ієрархії став Верховний трибунал, який було розділено на колегії. До відання так званого революційного правосуддя було повернуто розгляд цивільних справ. Вводилося поняття колегіального розгляду судових справ, як найвищої касаційної інстанції, пленумом та колегіями Верховного трибуналу. Водночас здійснювалася й реформа репресивних органів. Окрім жорсткої централізації, було проведено структурні перетворення. У лютому 1922 року ВЧК було перетворено в ОГПУ при Народному комісаріаті внутрішніх справ. Всі справи про злочини підлягали обов’язковому судовому розгляду трибуналами. Органи ГПУ наділялися правом слідства, арешту, проведення обшуків та інших слідчих дій, однак, було введено жорсткі нормативи цих дій: не пізніше, ніж за два тижні заарештованому повинно було бути пред’явлено звинувачення, а ще за два тижні – справа повинна була передаватися у суд. Якщо ці терміни порушувалися – заарештований мав бути звільнений. Питання про продовження терміну арешту в особливих випадках могла вирішити тільки президія Центрального Виконавчого комітету. Наступним кроком – стала ліквідація роздвоєності юстиції на суди та ревтрибунали. У жовтні 1922 року було утворено Верховний Суд. Система судочинства також зазнала змін: суд здійснювали один суддя та два народні засідателі. Також було утворено вертикаль спеціалізованих судів: військові суди та особливі судові сесії з розгляду майнових суперечок між державними підприємствами. Було введено виборність суддів першої інстанції: вони обиралися сесією виконкому губернської ради терміном на один рік з можливістю подальшого переобрання. Народні засідателі обиралися зборами трудових колективів та сільських і селищних рад. При тому, 50% засідателів мали бути робітниками, 35% - від селищ і волостей, 15% - від військових частин. Народний суд першої інстанції став основним осередком судової влади, який розглядав більшу частину кримінальних та цивільних справ. Суди другої і третьої інстанцій – тільки важливі і особливо важливі кримінальні справи. Вводилося апеляційне і касаційне судочинство. Пленуму Верховного Суду також надавалося право тлумачення законів на підставі узагальненої судової практики. Згідно з проведеною судовою реформою в систему судових установ вводилися народні слідчі. Вони знаходилися при відповідних слідчих ділянках, губернських судах і Верховному Суді РСФСР. Для здійснення термінових розслідувань з найважливіших справах ці слідчі також могли бути і при відділі прокуратури Наркомату юстиції. Народні слідчі при слідчих ділянках призначалися губернським судом і затверджувалися губернським виконкомом і Наркоматом юстиції.

Таким чином, у підсумку реформи соціалістичного правосуддя 1922 р. фактично було створено жорстко централізовану систему радянського правосуддя, яка формально була відокремлена від репресивних органів, проте, залишалася жорстко прив’язаною до органів виконавчої влади. Тоді ж у 1922 році, окрім цього, було створено вертикаль прокуратури, яка була наділена правом нагляду за дотриманням законності репресивними органами, судами та виконавчою владою. Саму ж прокуратуру контролював Наркомат юстиції. Окрім того, реформа впроваджувала інститут судових захисників. Колегія захисників створювалася у губерніях а її персональний склад затверджувався рішенням губвиконкому.

Після НЕПу більшовицьке керівництво країни ухвалила курс на індустріалізацію і колективізацію. В свою чергу це викликало необхідність більш жорсткої централізації репресивних і судових органів влади. У середині 20-х років було повернуто право позасудового розгляду ОГПУ. У 1928 році реформовано колегію наркомюсту – генеральний прокурор СРСР і голова Верховного Суду стали заступниками наркома. У 1930 р. було ліквідовано окружні суди, а їхні повноваження перерозподілені між судами першої і другої інстанцій. У 1933 році Генеральну прокуратуру було виведено зі складу наркомюсту, як «незалежний» наглядовий орган, який, серед іншого здійснював нагляд за дотриманням соцзаконності судами. У 1934 році було скасовано судову колегію ОГПУ, а її повноваження передані Верховному Суду СРСР.

Після прийняття у 1936 р. Конституції СРСР, у 1938 р. було ухвалено новий закон про судоустрій. Цей закон остаточно закріпив систему судів, яка практично без змін проіснувала до розвалу СРСР. Ним встановлювалася чітка централізована судова ієрархія: Верховний Суд СРСР – Верховні Суди союзних республік – обласні та рівні їм суди, та районні та рівні їм суди. Крім того існували й спеціалізовані суди: військові трибунали, і транспортні суди. Всі суди були розділені на касаційні, апеляційні та першої інстанції. Було також запроваджено принцип обрання суддів. Судді першого рівня у так званих народних судах обиралися загальним таємним голосуванням населенням адміністративної одиниці терміном на три роки з можливістю подальшого переобрання. Судді інших рівнів обиралися відповідними радами терміном на п’ять років. Судові органи звільнялися від адміністративної функції: призначення на адміністративні посади у судах було передано до відома Наркомату(Міністерства) юстиції. Проте, поряд із цим, зберігалося право репресивних органів на позасудовий розгляд окремих, так званих, політичних статей Кримінального кодексу.

Після початку військової агресії нацистської Німеччини, згідно з Положенням про військове становище, всі цивільні суди були перетворені у військові трибунали. Були утворені трибунали у військових з’єднаннях, як суди першої інстанції, трибунали фронтів, армій, флотів – як трибунали вищої інстанції. Окрім того, було створено трибунали НКВД, які займалися боротьбою з ухиленнями від трудової мобілізації, злочинними порушеннями указів і розпоряджень комітету оборони тощо. Вся система трибуналів замикалася на колегію Верховного Суду СРСР. У 1943 році було створено систему військово-польових трибуналів, які утворювалися з голови військового трибуналу дивізії, начальника контррозвідки «СМЕРШ», заступника командира дивізії з політчастини, і прокурора дивізії і наділялися правом виносити смертні вироки, які, після затвердження командиром дивізії, виконувалися негайно.

У 1953 році було проведено чергову судову реформу. Було скасовано всі військові трибунали, прокуратури в військах МВС СРСР, позасудові репресивні органи, скасовано спрощений розгляд справ по злочинах проти держави, розпочалася реабілітація громадян, засуджених за політичні злочини.

У 1955 р. було прийнято положення про прокурорський нагляд, який від того часу розповсюджувався на органи попереднього слідства, включаючи КДБ. У прокуратурах було створено спеціальні відділи нагляду за дотриманням законодавства органами держбезпеки.

У 1956 році було ліквідовано Мінюст СРСР, а його функції передано у мінюсти союзних республік. А до 1963 р. – ліквідовані мінюсти союзних республік, а їхні повноваження передані верховним судам. Система судочинства визначала ВС союзної республіки, як вишу касаційну інстанцію. ВС СРСР розглядав справи лише у випадку, коли судовими органами союзних республік порушувалося законодавство СРСР.

До 1963 року було остаточно завершено формування як соціалістичного правосуддя, так і формування процесуального права. Закони, за якими здійснювалося правосуддя – кодифіковані. Кодекси радянського зразка діяли в Україні тривалий час і після розвалу СРСР, а деякі, зокрема, Кримінально-процесуальний кодекс – діє й донині.

Україна: тупцювання на місці і імітації реформ.

Отже, наведена хронологія трансформацій тоталітарної судово-правовї системи наочно показує, що від першого дня існування вся система правоохоронних органів та судів ніколи не виконувала функції, яка відповідає загальноприйнятому розумінню слова «правосуддя». Від моменту більшовицького перевороту до кінця існування комуністичної імперії ця система була каральним інструментом в руках компартійної номенклатури і за призначенням не могла й не здійснювала захисту права громадянина. Право пересічного громадянина захищалося лише у межах, які визначалися поточними потребами «політичного моменту» і «генеральної лінії» ЦК компартії.

Із наведеної хронології трансформацій системи соціалістичного правосуддя очевидно, що комуністична номенклатура завжди чітко визначала завдання розбудови своєї влади і вирішувала їх комплексно. Тобто, всі судові реформи обов’язково здійснювалися одночасно з перетвореннями у системі репресивних органів і юстиції. Тобто, це вказує на те, що не існувало в природі окремих правоохоронних органів, судів і юстиції – все було єдиним цілим, монолітним функціональним інструментом влади.

Відсутність уяви про це, або ж свідома підміна понять українськими реформаторами – є головними причинами того, що за 20 років «реформаторства» ми, громадяни України маємо фактичну зміну вивісок і не більше. Бо системний репресивний інструмент більшовицької влади досі залишається не тільки не демонтованим, а й функціонально дієздатним.

То ж чи варто дивуватися і волати про політичні репресії, липове правосуддя, катування затриманих у буцегарнях, умови утримання у «оновлених» концтаборах? Іншого просто не може бути, оскільки інше – виходить за функціональні межі системи.

Логічне питання: чому за 20 років ті, хто на кожному розі трубить про демократичні цінності – насправді й пальцем не поворухнув, аби реалізувати їх у своїй практичній діяльності? Як універсальне виправдання бездіяльності «реформаторів» звучить стандартне: мовляв, реформи коштують багато грошей, яких, зрозуміло, немає у держбюджеті. На розкішне життя новітньої номенклатури – як ми всі бачимо, вистачає. А на реформи – ні.

Та очевидно, що насправді причина не в грошах, а у відсутності бажання. Бо більшовицька система цілком влаштовує новітню українську номенклатуру. А чи влаштовує нас громадян? – відповідь на це ми маємо дати самі.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Людина і влада»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної Пра-України... дає сучасним українцям доказ непорушності володіння своєю землею упродовж тисячоліть. Треба визволитися від змови істориків.”
Юрій Липа

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.