Аратта - На головну

23 березня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень - це «Щедрик», народна пісня, записана українським композитором Миколою Леонтовичем. Світ знає її як Carol of the Bells або Ring Christmas Bells. На Youtube різні виконання «Щедрика» набирають мільйони переглядів...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Провальний візит. Чим закінчиться газова атака Кремля?

Національна безпека 19917 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 10.06.2011 | Всі публікації | Версія для друку

Провальний візит. Чим закінчиться газова атака Кремля?
Як і слід було очікувати, візит прем’єра Миколи Азарова до Москви закінчився тим самим, чим закінчився останній візит російського прем’єра Владіміра Путіна до Києва. Якщо Путін приїздив в Україну із метою «збирання земель рускіх», тобто приєднання до Митного союзу, а у перспективі до ЄЕП, то Азаров завітав до «білокам’яної» із прозаїчними намірами: якось домогтися перегляду формули ціни на газ у бік зменшення.

Від самого початку ця місія Азарова була схожа на авантюру. І насправді, навіщо російському керівництву переглядати те, що, станом на сьогодні, цілком влаштовує Кремль. І перед візитом українського глави уряду, тамтешнє керівництво, через ЗМІ повідомило, що Азаров може розраховувати на «млість» якщо, буде отримано згоду на входження у Митний союз та, на додачу, НАК «Нафтогаз» об’єднається з «Гапромом», що означатиме повний контроль Росії над унікальною ГТС. Позиція Москви – це позиція монополіста і цілком зрозуміло, що київським урядовцям проти цієї обставини просто немає чим крити.

Хоча Путін «милостиво» погодився на утворення якихось переговорних комісій, цілком зрозуміло, що це – тільки відтермінування можливих більш рішучих дій російської сторони. Адже, не слід забувати, що у сусідів фактично розпочалася передвиборча боротьба і одному з головних претендентів на президентське крісло конче потрібно міцніше «приєднати малоросів» до московського центру. За будь-яку ціну. І головним сподіванням тамтешніх стратегів є неспроможність Києва розрахуватися за спожитий газ внаслідок його подорожчання до $400 за тисячу кубометрів.

І такий розрахунок, слід зазначити, має під собою реальне підґрунтя: наразі в України, внаслідок припинення співпраці з МВФ, виникли проблеми із валютними активами. Тим більше, що через від’ємне зовнішньоекономічне сальдо, вирішення проблеми розрахунків, м’яко кажучи, ускладнюється.

Діюча влада, вочевидь відчуваючи тупикову ситуацію, намагається вплинути на російську сторону, наприклад, погрожуючи денонсацією Харківських угод по ЧФ РФ. Принаймні такий законопроект, з подачі опозиції, вже зареєстровано у парламенті. Проте, навряд чи варто, сприймати його, як реальну перспективу – адже, у разі розірвання договору Україна, окрім іншого, позбавляється знижки на газ у $100 за тисячу кубометрів, що погіршує шанси на вчасний взаєморозрахунок.
Важко уявити й позитивний результат у разі звернення у Стокгольмський трибунал. По-перше, процес може затягнутися на роки, а по-друге, не факт, що вдасться виграти цей процес.

Вірогідно, одним з елементів самозахисту влади є порушення кримінальної справи проти лідера «Батьківщини», екс-прем’єра Юлії Тимошенко кримінальної справи за укладання газових угод у 2009 році, оскільки, на думку ПР, параметри, закладені у розрахункову формулу, невигідні Україні. Можна припустити, що «шиючи» цю справу, на Банковій розраховують «вбити двох зайців»: засудивши Тимошенко позбутися небезпечного опонента і, водночас, отримати додатковий «аргумент» у переговорах з Москвою.

Втім, що зрозуміти, що насправді вигідно державі та її громадянам, а що ні, варто дещо нагадати історію виникнення проблеми. Бо саме про неї політикани чомусь воліють не згадувати.
Пригадаємо історію

Я вже писав про це декілька років тому. Отже, нагадаю коротко, як розвивалися події, в наслідок яких виникли «газові війни».

Я не буду вдруге повторювати як саме виникла заборгованість України за спожитий газ у 90-ті роки. Натомість зазначу, що вперше, Росія запропонувала Україні розрахуватися натурою, тобто ГТС України у середині 90-х. Такі пропозиції були озвучені під час переговорів по врегулюванню боргу та підготовці «великого» україно-російського договору в 96-97 рр. і в цьому зв’язку вперше надійшла «пропозиція» російської сторони про спільне використання української нафто-газотранспортної системи. Як відповідь на принципову непоступливість тодішньої команди прем'єра Павла Лазаренка – значне підвищення цін на газ для України – до $80 за 1000 кубометрів на митному кордоні. Щоправда, тоді лазаренківцям удалося зберегти баланс за рахунок підвищення плати за транзит через територію України та дешевого туркменського газу, установивши середню ціну на рівні $50 за 1000 кубометрів. Так само, як удалося «відбити» практично досягнуту домовленість на рівні гаранта, про передачу стратегічних трубопровідних магістралей в оренду, а фактично, у власність, компанії «Shell», інтереси якої лобіювало російське керівництво. Сума цієї «операції», за деякими даними, оцінювалася в символічні $8 млрд. Не виключено, що ця непоступливість, усупереч волі Кучми й стала справжньою причиною конфлікту гаранта з Лазаренком та детективно-судового серіалу, який не закінчився дотепер у Сан-Франциско.

Проте й Росія, в особі «Газпрому», не відмовилася від наміру «спільного володіння» ласої української труби, яка є стратегічним невичерпним джерелом надходження нафто-газодоларів у російську казну й на задоволення матеріальних потреб тамтешнього державного керівництва.

До реальних дій в цьому напрямку Москва повернулася, коли крісло під українським Президентом захиталося. 9 червня 2002 року Президенти Кучма й Путін виступили із заявою про стратегічне співробітництво в газовій сфері. Відповідно до досягнутих на вищому державному рівні домовленостей, між урядами було укладено договір про стратегічне партнерство й співробітництво в транспортуванні газу через територію України та розвитку газотранспортних магістралей. Зазначений міжурядовий договір, зокрема, передбачав утворення спільного україно-російського газотранспортного консорціуму з управління й розвитку газотранспортними магістралями на території України в співвідношенні 50/50.

Для реалізації цього проекту було створено робочу групу, яка восени того ж року підготовила перший документ Угоду між урядами Російської Федерації та України «Про стратегічне співробітництво в газовій сфері».

Угоду було підписано 7 жовтня 2002 року Прем’єр-міністром РФ Миколою Касьяновим та Прем’єр-міністром України Анатолієм Кінахом. Стаття 3 Угоди передбачала «створити, на взаємовигідних умовах, міжнародний консорціум у формі господарського товариства». До завдань консорціуму було віднесено: «транспортування газу та забезпечення надійності безпеки й стабільності функціонування газотранспортної системи України, збільшення обсягів транспортування природного газу через територію України; створення нових, конкурентоспроможних газотранспортних потужностей на території України; економічно обґрунтоване використання й експлуатацію газотранспортних потужностей та підземних сховищ; заохочення необхідних іноземних інвестицій для модернізації та розвитку газотранспортної системи України.» Стаття четверта визначила уповноваженими організаціями: із української сторони – НАК «Нафтогаз України», із російської сторони – ВАТ «Газпром». Стаття п’ята передбачала, що засновники (Україна й Росія) створюють зазначений господарюючий суб’єкт на паритетних засадах, при тому, за умови консенсусного рішення – долучають до консорціуму третіх осіб, тобто іноземні суб’єкти. Стаття сьома визначила, що газотранспортний консорціум буде зареєстрований, як юридична особа й діяти на території України. Угода визначала, що всі суперечки між сторонами вирішуватимуться шляхом консультацій та переговорів. Угода, підписана терміном на 30 років із правом її подальшого продовження, у разі згоди сторін.

30 жовтня 2002 року НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Газпром» підписали установчі документи «Міжнародного газотранспортного консорціуму» (МГТК), якому було надано організаційно-правової форми товариства з обмеженою відповідальністю зі статутним фондом $1 млн. (при тому, що за різними експертними оцінками на той час, які стали надбанням громадськості, вартість діючої ГТС України оцінювалася від $1,2 млрд. до $10 млрд.). Зазначену юридичну особу було зареєстровано в Україні, у січні 2003 року. Однак, на заваді передачі ГТС України у власність щойно створеного ТОВ став український парламент, який, попри численні факти шаленого тиску на народних депутатів, так і не ухвалив рішення про відчуження державного стратегічного майна із власності держави при невизначеності його подальшого статусу, а також відсутність будь-яких важелів і механізму вирішального слова української сторони щодо управління своєю ж стратегічною власністю. Каменем спотикання стало, також, бажання російської сторони аби українські законодавці дозволили приватизацію магістральних газопроводів та підземних газосховищ третім особам, тобто інвесторам. Проти цього виступив й Президент Кучма, заявивши, що такий варіант є неприйнятним для України й не відповідає чинному законодавству. Тоді ж російський віце-прем’єр й голова наглядової ради консорціуму Віктор Христенко заявив журналістам: «Ми повинні поставити їх у контекст рахунків ефективності управління газотранспортної системи на умовах концесії. Вважаю, що оцінка вартості (ГТС – авт.), узгодження умов інвестицій та інших параметрів будуть однаково болючими для обох сторін». Окрім зазначених суперечностей, щодо самої концесії, сторони не могли дійти спільного рішення щодо того, які трубопроводи передавати МГТК: виключно транзитні, чи всі: загальна довжина ГТС України складає 36 000 км, а в експорті газу до Західної Європи працює 11 000 км. Потужність ГТС на вході – 170 млрд. куб. метрів газу на рік, на виході – 130-140 млрд. куб. метрів на рік – авт.).

Можливо, за збігом обставин, а може й ні, із цього періоду почали з’являтися публічні претензії «Газпрому» до української сторони щодо несанкціонованого відбору газу з підземних газосховищ. Слід також зауважити, що взимку 2003 р. стався конфлікт між «Газпромом» та керівництвом Білорусі, формальною причиною якого була все та ж заборгованість у взаєморозрахунках, спроба білоруської сторони збільшити тариф на транзитні послуги й «компромісна» пропозиція російського монополіста про передачу йому в користування білоруських ГТС. Тоді, спочатку Лукашенко категорично відмовив, на що росіяни просто вимкнули газопостачання. Після чого білоруське керівництво погодилося з «компромісом».

Знов таки, може й за збігом обставин, але після білоруського випадку й Президент Кучма став більш зговірливим, тобто, було звільнено з посади головного опонента МГТК віце-прем’єра Віталія Гайдука, також було подано законодавчі пропозиції до Законів «Про концесії», «Про трубопровідний транспорт», «Про нафту й газ», за якими дозволялося відчуження у власність іноземним юридичним особам ГТС України. Проте й ці пропозиції не знайшли підтримки у парламенті.

Слід зазначити, що в 2003 та на початку 2004 років серед учасників консорціуму з’явився третій – німецька «Рургаз» (у ній російський «Газпром» має відчутний процент власності, і може впливати на ухвалення рішень). Однак, німецькі пропозиції щодо конкретної матеріальної участі, наприклад, інвестицій, не влаштували ні українську, ні російську сторони.

Трохи краще просувалися справи МГТК щодо інвестиційних проектів. Було затверджено стратегічні плани й розпочато фінансування підготовки проектної документації будівництва нових гілок трубопроводів: Олександрів Гай – Новопсков – Капушани, у якому перша частина, до Новопскова підлягала реконструкції, а друга, Новопсков – Ужгород (Капушани), довжиною 1 700 км, будівництву. Також було розпочато будівництво газопроводу Ужгород – Богородчани довжиною близько 300 км. При чому, було вирішено, що «Газпром» стане власником 50% нового газопроводу.

Після ухвалення рішення про інвестування будівництва нових газопроводів, статутний фонд МГТК було збільшено до $34,2 млн. Однак, це вже сталося напередодні виборів Президента України в жовтні 2004 року.

29 червня 2004 року після переговорів Президентів Кучми й Путіна, на рівні урядів було підписано пакет договорів про стратегічне партнерство й співробітництво в газотранспортній сфері. Зокрема, було визначено порядок поставок та транзиту газу через територію України. У відповідності з підписаними документами, для закупівлі й транзиту туркменського газу в Україну, а також інвестування будівництва й модернізації нових потужностей було визначено посередника. Цю кампанію назвали «РосУкрЕнерго». Початком її діяльності визначено 1 січня 2005 року. «РосУкрЕнерго» діє на підставі таких документів: договору про закупівлі туркменського газу з НАК «Нафтогаз України»(2005-2006 рр.) та ТОВ «Газекспорт»(2005 р. і далі, із наростаючими обсягами…); договору з ВАТ «Газпром» про транспортування газу через території Узбекистану, Казахстану й Росії; договору на продаж відтранспортованого до кордонів України газу НАК «Нафтогаз України». Відповідно до підписаних угод, обсяги поставок газу будуть зростати, від 44 млрд. кубометрів у 2005 р. до 60 млрд. – у період з 2007 р. до 2028 р. Отже, називати зазначену кампанію простим посередником є не коректно, тому що де-юре, із моменту підписання міжурядового пакету договорів, Україна фактично позбулася права на прямі закупівлі туркменського газу, не кажучи про його транспортування російськими газопроводами. Усі ці функції й перебрала на себе «РосУкрЕнерго», як повноважний суб’єкт міжурядових домовленостей, довірена особа ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України». При чому, окремо слід зазначити, що до функції цієї довіреної особи, віднесено не тільки помпування газу до Західної Європи, а так зване, «диверсифіковане» джерело постачання палива в Україну. Тобто, інакше кажучи, руками українських урядовців було закріплено монополію «Газпрому» на постачання газу в Україну. Й не менш дивним виявився факт, який став відомим значно пізніше: «українську сторону» у кампанії «РосУкрЕнерго» з якогось дива презентують дві фізичні особи, законність статків яких, і дотепер викликає сумніви. Взагалі, не зовсім зрозумілі ті обставини, за якими саме ці особи, а не НАК «Нафтогаз України» презентують інтереси України, у зазначеному підприємстві, і, чи презентують їх узагалі. При тому слід ураховувати, що зазначений пакет міжурядових документів має термін дії до 2028 року.

9-11 серпня 2004 року ВАТ «Газпром», Зовнішекономбанк Росії, НАК «Нафтогаз України» підписали пакет документів щодо повного й остаточного врегулювання заборгованості української сторони перед «Газпромом» за постачання газу в Україну в період з 1997 р. по 2000 р. Відповідно до підписаних документів, «Газпром» уступив борг української сторони $1,62 млрд. Зовнішекономбанку й усі взаєморозрахунки між ними були проведені на місці. «Газпром» також здійснив одноразовий авансовий платіж «Нафтогазу» у сумі $1,25 млрд. у рахунок оплати транзиту газу в 2005-2009 роках в об’ємі 19,2 млрд. кубометрів. Зазначений авансовий платіж дозволив російській стороні зафіксувати на цей період тарифну ставку за транзит газу територією України на рівні $1,09 за тисячу кубометрів на відстань 100 км. Окрім цього, зазначений пакет документів визначає поетапність скорочення поставок газу українській стороні, в якості оплати за транзитні послуги. Тоді ж було підписано «Додаток № 4 до Контракту між НАК “Нафтогаз України” та ВАТ «Газпром» про обсяги та умови транзиту російського природного газу через територію України на період із 2003 року до 2013 рік від 23.07.2002 р.», яким в статтю 9 Контракту було внесено пункт 9.8, який визначав, що російська сторона у рахунок виконання контракту, починаючи із 2005 року по 2009 рік подає для забезпечення балансу газу, в рахунок послуг за транзит, природний газ за ціною $50 за 1000 кубометрів і зазначена ціна не підлягає зміні Сторонами.

28 жовтня 2004 року в присутності Президента України Леоніда Кучми та Президента Росії Володимира Путіна керівники ВАТ «Газпром» Олексій Міллер та НАК «Нафтогаз України» Юрій Бойко підписали Угоду про взаємодію на інвестиційній фазі діяльності ТОВ «Міжнародний газотранспортний консорціум з управління та розвитку газотранспортної системи України», яке визначає взаємовідносини та обов’язки щодо фінансування будівництва газопроводу Богородчани-Ужгород довжиною 234 км та його подальшу експлуатацію, відповідно до Угоди від 18 серпня 2004 р. Щодо будівництва другого газопроводу Новопсков – Ужгород (Капушани) питання й по сьогодні залишається відкритим.

Отже, коли Президент Віктор Ющенко театрально розводив руками, риторично запитував що таке «РосУкрЕнерго» і відправляв запити у ФБР США, він, м’яко кажучи, грав на публіку, яка, звісно, була не в курсі. Тим не менше, саме Ющенку належить ідея про перехід від директивних цін на газ до ринкових. А саме ці ринкові ціни для всіх, без виключення, споживачів «Газпрому» обраховується за стандартною формулою.

І справжньою причиною першої «газової війни» 2006 р. був не Майдан, а невиконання українською стороною зобов’язань, зафіксованих у договорі від 26.06.2004 р. І те, що було підписане у Москві взимку – було лише технічним папірцем і не більше. Але, і про це Ющенко чомусь воліє не пригадувати. Бо в якості «покарання» за недотримання угод, російська сторона суттєво, у рази, збільшила відпускну ціну на газ. Українській стороні просто не було куди подітися, бо, як було зазначено вище, Кучма люб’язно віддав право на туркменський газ російській стороні. Але цей і інші факти жодного разу чомусь не стали предметом уваги «пильної» ГПУ.

Далі – почалася історія з «РосУкрЕнерго», дочірньою «ГазЕнерго» наслідком якої над Україною нависла пряма загроза втрати не тільки транзитних потужностей ГТС до ЄС, а й внутрішніх газопроводів. Власне, цю частину історії всі добре пам’ятають і описувати її окремо немає потреби.

Саме з цим «багажем» проблем Україна підійшла до другої «газової війни» 2009 р. Мені не вдалося знайти аргументів, якими тодішньому прем’єру Юлії Тимошенко вдалося переконати російського прем’єра Путіна, але, як на той період, перехід на ринкове ціноутворення газу був, беззаперечно, кроком уперед, який знімав головну загрозу – директивні ціни монополіста і з внутрішнього ринку було усунуто реальну загрозу національній безпеці – «РосУкрЕнерго».

Але, це був лише «аварійний» крок, який не вирішував головної проблеми: «Газпром» залишався монополістом, як і залишалися невиконаними зобов’язання щодо утворення так званого «Газотранспортного консорціуму», оформленого за часів Кучми. Окремою проблемою України залишався й залишається НАК «Нафтогаз», який вже котрий рік поспіль балансує на межі банкрутства.
Ринок газу в Україні – суцільна проблема

Не є таємницею, що внутрішній ринок газу в Україні абсолютно непрозорий, а відтак – максимально криміналізований. Я б сказав, традиційно криміналізований. І саме ці обставина, вочевидь, є тим Клондайком, який став для осіб, наближених до влади, казково збагатитися. Щоправда, за часів прем’єрства Ющенка, коли віце-прем’єром з ПЕК була Тимошенко, зафіксовано спробу влади організувати щось на кшталт енергетичної біржі. Та з відставкою цього уряду ідея була похована.

Але, наразі, мова не про це. Ми спробуємо розібратися, у причинах непомірного споживання газу, яке періодично ставить Україну на межу банкрутства.

Згідно з даними НАК «Нафтогаз України», в цілому споживання блакитного палива поступово скорочується. Наразі газ становить 38% від загального споживання енергоресурсів. На другому місці вугілля – 28%, потім йде нафта – 19% і на решту припадає 15%. Рекордна кількість спожитого газу припадає на 1990-91 роки – 118,8 – 118,1 млрд. куб. м, з яких населення та комунгосп спожили 21,3 – 24,3 млрд. куб м. Рекордне споживання газу населенням та комунальними підприємствами було зафіксоване у 2003 році – тоді споживання становило 34,3 млрд. куб. м. За минулий рік загалом по Україні було спожито 57,6 млрд. куб. м., з яких населенням і комунальним сектором – 29,2 млрд. куб м. Отже, населення в Україні споживає більше половини від загального обсягу газу. У структурі споживання, рівень газифікації житла природним газом на сьогодні становить 78,1% в містах та 38,2% в сільській місцевості. Газифіковано природним газом 428 міст, 600 селищ міського типу та 12,4 тисяч сіл. Здійснюється газопостачання 147 тис. промислових та комунально-побутових споживачів, а також близько 13,43 млн. квартир і приватних будинків. Окремо зазначимо, що найменше споживання газу населенням і підприємствами комунального сектору було зафіксоване ще за часів СРСР у 1989 р. – 20,1 млрд. куб. м.

Між тим, якщо, у 2007 – 08 рр. спостерігалася позитивна динаміка видобутку, то починаючи з 2009 р. добування власного газу в Україні падає. Так, відповідно до даних міненерго у минулому році видобуток газу скоротився на 5% у порівнянні з 2009 р. і становив 20, 5 млрд. куб. м. Тобто, дефіцит для побутових потреб і населення становив 8,7 млрд. куб. м., а реально, якщо враховувати тільки природний газ, якого видобуто 19,2 млрд. куб. м., дефіцит – 13, 0 млрд. куб. м.

Це означає, що минулого року для забезпечення населення і комунгоспу було використано не менше 13 млрд. російського газу. У зв’язку з цим виникають сумніви у заявах екс-прем’єра Тимошенко про те, що за часів її керівництва урядом, потреби населення і побутового сектору на 100% забезпечувалися українським дешевим газом, оскільки споживання не падало нижче 29 млрд. куб. м., а реально, у кращі часи, видобувалося не більше 21 млрд. куб. м.(2008 р.). Це при тому, що споживання газу промисловістю неухильно скорочувалося: з 41, 3 млрд. куб. м. у 2005 р., до 28,4 млрд. куб. м. у 2010 р.

Отже, у структурі споживання природного газу найбільш проблемним на сьогодні є так званий побутовий сектор. У цьому секторі, за оцінками фахівців «Нафтогазу» споживається(згідно балансу) 16,8 млрд. куб. м.(2009 р) і 17,05 млрд. куб. м.(2010 р.). Тобто, безпосередньо населенням споживається приблизно половина палива з побутового сектору, при тому рівень розрахунків досить високий, попри високі тарифи – в середньому по Україні близько 90%. З іншого боку, найбільшими боржниками традиційно є підприємства ТКЕ, які, здебільшого, належать приватним особам. У 2009-10 рр. підприємства ТКЕ використали більш, ніж 10 млрд. куб. м щорічно. Слід зазначити, що ще уряд Тимошенко ухвалив програму державної допомоги у модернізації цих підприємств, проте, грошей урядовці не «знайшли» ні тоді, ні при новій владі.

З іншого боку загальновідомо, що власниками найбільших теплокомуненерго, що водночас є природними монополістами територій, є відомі всім і далеко не бідні громадяни, які традиційно входять до рейтингів найбагатших олігархів України. І тут ми спостерігаємо парадоксальну картину – модернізація їхніх підприємств практично не відбувається.

З невідомих причин, про реформу ЖКГ, в частині найбільш енергоємного тепло-водопостачання, також ведуться хіба що дискусії і регулярно спостерігається виключно зростання тарифів для населення. Між тим, для реального скорочення споживання дефіцитних енергоресурсів – практично нічого не робить жоден уряд. Не має щодо цього навіть оприлюдненої концепції й діючий уряд Миколи Азарова.

Про що мова. Наприклад, загальновідомо, що централізоване опалення та постачання гарячої води має найбільші енергозатрати та найнижчий коефіцієнт корисної дії. Це, в першу чергу, пов’язане зі зношеністю тепломереж, які вже вичерпали свій ресурс експлуатації. Для їхнього відновлення потрібні такі астрономічні кошти, які не може собі дозволити жоден державний бюджет. Тим не менше, щорічно для їхнього косметичного латання, витрачаються мільйони і мільйони бюджетних коштів. А споживачі – хронічно отримують неякісні послуги. Тим не менше, окрім розмов і гіпотетичних прожектів – жодних дій влади. Більш того, діє антиконституційна постанова уряду Януковича, ухвалена у 2007 році, яка практично унеможливлює встановлення індивідуальних систем опалення громадянами.

Хоча очевидно, що, у разі, якщо б діяла державна програма поступового переводу від непродуктивного централізованого опалення та гарячого водопостачання на високоекономічні системи індивідуального та будинкового опалення – за короткий період часу було б отримано суттєве зниження споживання дорогого газу у побутовому секторі. До речі, у зв’язку з відсутністю будь-якої державної політики у цій сфері, вітчизняні виробники випускають котли з морально застарілими параметрами: у зимовий період такий «витвір інженерної думки» спалює до 600 кубометрів газу на обігрів типового будинку площею до 100 кв. м. При тому, що імпортні аналоги, при тих самих умовах експлуатації, споживають палива у рази менше.

Проблема диверсифікації джерел постачання газу вже стала «притчею во язицех». Починаючи, щонайменше з 2005 року про неї говорять всі Президенти і прем’єр-міністри. Але реально в цьому напрямку не робиться жодного практичного кроку. Тобто, традиційно ведуться розмови про туркменський газ, до якого, без російських газогонів неможливо дістатися. Або високопосадовці марять про азербайджанське паливо, хоча, наразі очевидно, що ця країна не має достатніх обсягів видобутку, аби більш-менш відчутно задовольнити українські потреби.

Між тим, щоб хоч якось реально диверсифікувати джерела постачання газу, цілком можливо було б розробити проекти та розпочати будівництво терміналу скрапленого газу та танкерів для його транспортування, наприклад, з Турції.
Принаймні можна точно стверджувати, що наявність терміналу та скорочення споживання природного газу хоча б на 20% стало б вагомим аргументом у переговорах у Кремлі. А наявність на внутрішньому ринку України бодай двох продавців газу, окрім Росії, гарантувало відсутність агресивної політики з боку Кремля.

Проте, очевидно, що українським урядовцям більше імпонує роль ходоків, які несуть у Москву чолобітні та багаті подарунки, відібрані зі скарбниці власного народу.

Власне, саме це підтверджує нещодавнє рішення парламенту про «списання» 24 млрд. грн. заборгованості з підприємств ТКЕ та облгазів. Не варто навіть робити ретельних розрахунків, щоб зрозуміти, що цієї суми, подарованої державою мільярдерам цілком вистачило б на будівництво бодай першої черги терміналу зі скрапленого газу. Та кому це цікаво? Значно дешевше улаштовувати буфонади на політичних шоу на телебаченні, проголошувати палкі промови про міфічні реформи, а між ними «розпилювати» конкретні грошики Клондайку, яким є для влади газовий ринок.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Національна безпека»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Коли хоч в невеличкій частині народу жевріє ідея незалежності, коли хоч частина народу має змогу виявляти волю нації, то це ліпше, ніж коли нидіє цілий мозок нації в рабстві, атрофуючи в цілій нації волю до самостійного життя”
Дмитро ДОНЦОВ

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.