Аратта - На головну

23 травня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень - це «Щедрик», народна пісня, записана українським композитором Миколою Леонтовичем. Світ знає її як Carol of the Bells або Ring Christmas Bells. На Youtube різні виконання «Щедрика» набирають мільйони переглядів...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Робітники і селяни проти “робітничо-селянської влади” в Україні

Історія 21080 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 10.11.2011 | Всі публікації | Версія для друку

Марія Никифорова (Маруся)
Марія Никифорова (Маруся)
Більшовицькі експерименти часом були доволі оригінальними. Наприклад, Саратівська рада народних комісарів декретом від 1 січня 1918 р. скасувала приватну власність на… жінок. Всіх дівчат та жінок віком від 17 до 32 років оголосили «народным достоянием».

Згідно з декретом саратівських комуністів жінки «изымались из частного владения и объявлялись достоянием всего трудового класса», а «граждане мужчины имели право пользоваться женщиной не чаще четырех раз в неделю, в течение не более трех часов». Колишні «владельцы» — чоловіки отримували пільги на позачергове користування своєю дружиною, а діти направлялися до притулку «Народні яслі» і виховувалися там до 17 років. Крім колишніх чоловіків пільги на користування «народным достоянием, именующимся женщиной» мали члени трудових колективів. Після оприлюднення цього декрету значна частина родин залишила територію, де планувалася «сімейна революція» (зазначимо, що ініціаторами цього декрету були члени Раднаркому і ЦК РКП (б) Коллонтай і дружина Леніна Крупська. Опублікування цих декретів зустріло великий опір всього народу. Ленін з цього приводу тоді сказав, що це передчасно і на даному етапі революції може їй послужити погану службу. Декрет, готовий до його підпису, був відкладений на потім, до більш сприятливого часу... - прим."Аратти")

Таких вибриків у нас не спостерігалося, але і того, що було, вистачало. В Україні реакцією на більшовицькі експерименти були повстання, у яких активну участь брали робітники та селяни. Саме працюючий люд активно боровся проти «своєї» робітничо-селянської влади. Комуністи намагалися витравити з пам’яті нащадків подібні епізоди. Проте історична правда — річ уперта.

Місто «поза законом»

Більшовики захопили владу в Єлисаветграді в січні 1918 р. Але вже в лютому 1918 р. під тиском німецько-австрійських військ, які за умовами Берестейської угоди розгорнули наступ на Україну, місцевий ревком виїхав до Полтави. У місті залишився його представник, комендант Беленкевич, який наказав мешканцям негайно здати зброю. Але збори жителів робітничих кварталів (впливові у революційних умовах органи самоврядування, які діяли в Єлисаветграді з початку 1918 р.) постановили, що зброї здавати не слід. Своє рішення вони мотивували тим, що «місто залишилося без влади, і населення саме мусить захищати своє майно й життя від зазіхань злих людей, що користуються з моменту».

Тоді Беленкевич оголосив усіх, хто відмовився здати зброю, «поза законом», погрожував застосувати силу. Проте несподівано для себе наштовхнувся на масовий, а головне — організований опір. Беленкевич був змушений залишити Єлисаветград. Вигнання коменданта стало першим етапом «народного повстання». Спроба застосувати військову силу проти цивільного населення міста, а не проти якоїсь окремої політичної сили, викликало загальне роздратування. Один з учасників повстання з гордістю згадував:

«Нас оголосили поза законом за те, що ми не хотіли здавати зброї, а ми цією зброєю відновили закон і врятували місто від беззаконня».
Влада в Єлисаветграді перейшла до Тимчасового комітету революції, який утворили представники правих соціалістичних партій та кадети. Одним з перших його кроків стало утворення штабу по захисту міста.

Тим часом Михайло Муравйов, командуючий червоними військами в Україні, розцінив події в місті як контрреволюцію і спрямував до району конфлікту загін анархістки Марії Никифорової (Марусі). Вона отримала завдання поновити більшовицьку владу в Єлисаветграді. Саме за участі Марусі в січні 1918 р. у Єлисаветграді встановили радянську владу. Мешканцям вона запам’яталася анархічними експериментами з вільною роздачею товарів з приватних крамниць, реквізиціями, конфіскаціями, розстрілами. Масштаб акцій войовничої жінки-анархістки був таким, що навіть більшовики називали її дії «архіреволюційними».

Отримавши звістку про наближення ешелону Никифорової до Єлисаветграда, Комітет оголосив мобілізацію. Чутки про Марусю значно збільшили кількість захисників міста. Розпочався другий етап «народного повстання» — оборона Єлисаветграда від анархістів та більшовиків. Місцева газета «Голос Юга» назвала його «відбиттям від летючих гастролерів». Настрій захисників міста був рішучим:

«Робітники, молодь і люди похилого віку заявили, що вони будуть захищатися до останнього набою, що вони відійшли від політики, але не бажають підкорятися злочинцям», — писала газета «Голос Юга».

«Народне повстання»

Загін Марусі налічував 500 осіб, та і зі зброєю було незле: панцирники, бронепотяги, кулемети, гармати. Вся ця компанія 24 лютого 1918 р. розпочала штурм Єлисаветграда. Найбільш гострими були сутички в центрі та в районі залізничного вокзалу. Місто перетворилося на справжній військовий табір. Дух «патріотизму рідних вулиць» охопив єлисаветградців. Нападникам протистояли всі без поділу на партії, національність та достаток. Зокрема, пивовари-конкуренти Зельцер та Макєєв постачали на фронт спирт, пиво, хліб, ковбаси. У приватних аптеках влаштували перев’язочні пункти. Одним із учасників повстання був майбутній письменник Юрій Яновський, який присвятив цьому історичному епізоду повість «Байгород».

Єлисаветградська преса з захопленням писала про події «народного повстання»:

«Це був час, коли, здавалося, стерлися всі непорозуміння, кудись далеко відійшли всі минулі рахунки, забута була колишня ворожнеча, всі відчули себе рівними, потягнулися до свободи від загрози та насильства, під гнітом яких протікало все життя міста останнім часом».

Однією з причин подібного ентузіазму тодішні журналісти назвали наявність у Єлисаветграді значної кількості дрібних та середніх приватних власників, які прагнули захиститися від революційних винаходів:

«Всі вони трударі, які наполегливою працею створили свої двори, будинки, тримали збереження в державних касах. Їх багато, дуже багато. Голос власності — голос потужний та впливовий. Хто наступає на голос власності, ризикує зламати собі шию, і пані Никифорова та Беленкевич — останні докази цьому».
Доволі своєрідною була участь у повстанні робітників Кам’янського заводу (сучасний Дніпродзержинськ). Єлисаветградці повідомили їх про напад анархістів. Кам’янці вирушили на допомогу. Прибувши до міста на Інгулі, вони потрапили до неприємної історії. Анархісти Никифорової контролювали залізничні колії навколо Єлисавета. Зустрівши озброєних робітників, Маруся переконала їх, що в місті «засіла буржуазія», яку вони намагаються вибити звідти. Невтаємничені у нюанси боротьби, робітники з Катеринославщини приєдналися до анархістів. Коли ж частина з них потрапили в полон, з’ясувалося, що вони воюють з тими… кому їхали допомагати! Тільки після перемоги міщан катеринославців звільнили з місцевої в’язниці.

Бої з анархістами тривали три дні. Єлисаветград вистояв. Никифорівці відступили. Але наслідки боїв були тяжкими для міста, яке вперше відчуло, що таке громадянська війна. Під час боїв загинуло 86 громадян, 147 дістали поранення. Єлисаветград зазнав значних руйнувань.

Городяни пишалися своєю перемогою, вшановуючи пам’ять учасників дійсно народного повстання. Загиблих поховали у братській могилі, планувалося встановлення пам’ятника. Перемога мала для міста і суто практичне значення. У кинутих никифорівцями ешелонах єлисаветградці знайшли одяг, награбований анархістами в інших містах. Він був переданий учасникам повстання, міській лікарні та відділенню Червоного хреста, на потреби поховальної комісії.

«Народне повстання» 1918 р. в Єлисаветграді стало дійсно унікальним епізодом революційного періоду в Україні. «Патріотизм рідних вулиць» та громадянська свідомість виявилися вагомішими за соціальну та національну ворожнечу, яка згодом знову запанувала в місті.

Експерименти нікопольського ревкому

Весною 1919 р. більшовики нав’язали українським селянам політику «воєнного комунізму», що викликало значний опір останніх. Виконуючи директиви центральних органів, керівники Нікопольського виконкому організували інтенсивний вивіз продовольства для голодуючих Москви і Петрограду. Виконання планів відбувалося за рахунок продрозкладки, накладеної на українське селянство. Це швидко призвело до ускладнення товарообміну між Нікополем та навколишніми селами. Крім цього, більшовики видали наказ про заборону полювання і здачу мисливської зброї. Надалі планувалося проведення масового перепису майна селян. Перша спроба здійснити перепис у передмісті Лапінка не мала успіху: селяни просто побили переписувачів, що перевищили свої повноваження.

Врахувавши подібні настрої, члени нікопольського парткому пообіцяли відкласти перепис на два тижні. Однак 23 травня 1919 р. вийшла чергова свавільна постанова про проведення мобілізації у селах Нікопольської волості. За неявку ревком погрожував покаранням за законами військового часу. Невдовзі селянам повідомили, що тиждень з 3 по 9 червня 1919 р. оголошено часом постачання Червоної Армії, а червень мав стати місяцем здачі зброї. Населення з обуренням зустріло звістку про подібні заходи. Тому вже 6 червня 1919 р. Нікопольський виконком, зважаючи на настрої селянства, почав вилучення зброї. При цьому окремі групи у супроводі членів парткому вилучали не тільки зброю, а й взуття, одяг тощо.

У відповідь селяни Лапінки не пустили реквізиційний загін до села. Начальник Нікопольського гарнізону Лаврін 6 червня видав ультимативний наказ про негайну здачу зброї — або село буде обстріляно. Для розв’язання конфлікту було скликано місцевий більшовицький виконком. Його учасники відзначили, що наказ може спровокувати селян до повстання. Проте скасування постанови означало б втрату авторитету більшовиків, тому вирішили дотиснути селян.
Церковні дзвони кличуть до повстання

Мешканці нескореної Лапінки, обурені подібною політикою, першими вдались до збройного спротиву. В ніч з 7 на 8 червня 1919 р. вони збройним вогнем зустріли реквізиційний загін. Розпочався бій. 8 червня церковні дзвони Нікополя сповістили прибулих до міста селян про початок повстання, яке отримало назву Троїцьке, бо розпочалося у день Святої Трійці. Сам початок повстання у велике релігійне свято виглядає фактом унікальним і свідчить про рішучість настроїв селянства.

Повстання вийшло антибільшовицьким, але не антирадянським. Нікопольське тимчасове робітничо-селянське правління на чолі з М. Петренком видало листівку, яка пояснювала наміри повстанців. Зокрема, у ній зазначалося, що «у Великий день комуністи розпочали грабувати селян, тому вони підняли повстання і встановили свою радянську владу». Листівка закликала селян до єднання для боротьби з більшовиками та допомоги зброєю, хлібом, людьми.

Керівне ядро Троїцького повстання виступило не тільки під гаслом встановлення влади демократично обраних робітничо-селянських Рад, але й під синьо-жовтими прапорами УНР. Через це загін із Кам’янки-Дніпровської чисельністю 500 осіб, в основному росіяни, повернув додому. Організаторам збройного спротиву вдалося сформувати чисельні загони піхоти та кінний підрозділ, який, щоправда, був погано озброєний. Керівниками повсталих селян були колишні військові Мазенков, Кіт, Чайковський, селянські ватажки Тесленко, Третьяков, Сіроштан.

Повстання швидко поширювалося, охопивши багато сіл Нікопольської волості. Сил місцевого ревкому (400 осіб) виявилося замало для боротьби з селянами. Більшовики поодинці та невеликими групами залишали місто. Однак повстанцям вдалося заарештувати частину лідерів виконкому разом з іншими 594 більшовицькими активістами. Відбувся суд громади. До смертного вироку за завзяте проведення грабіжницької політики «воєнного комунізму» було засуджено 16 більшовиків. Невелика кількість засуджених засвідчила гуманність селянського суду.

Для придушення Троїцького повстання, яке тривало тиждень, із Олександрівська прибули інтернаціональний полк та загін чекістів, посилені командою бронепотяга «Товариш Ленін». 16 червня 1919 р. повстання було потоплено у крові. Командир групи військ Нікопольського напрямку Булгаков визначив втрати повстанців у 1000 загиблих. Один із учасників каральної експедиції свідчив, що після бою поле було усіяно трупами, а загиблих було так багато, що не вірилося очам.

1975 р. у Нікополі на одній із центральних площ було перепоховано останки 16 більшовиків, страчених учасниками Троїцького повстання. Кількість селян, закатованих більшовицькою владою, значно перевищувала 16 осіб. Питання про вшанування їх пам’яті, як і учасників «народного повстання» в Єлисаветграді, радянською робітничо-селянською владою ніколи не піднімалося.

Отакі ці повстання — у чомусь різні, у чомусь схожі. Люди об’єдналися на рівні громади і зуміли дати відсіч тим, хто прагнув «світлого майбутнього», не питаючи згоди нормальних людей. Але ці перемоги були локальними. Тож згадаємо Булата Окуджаву:

Возьмемся за руки друзья,
Чтоб не пропасть поодиночке!

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Історія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Уряди, в яких висловлюються протилежні міркування, придатні, доки царює мир”
Наполеон

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.