Аратта - На головну

23 січня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Екологічна свідомість – віра Українців. Гасло «Раз живемо на світі» – пряме заперечення нашої віри

Духовність 29277 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 5.12.2011 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Екологічна свідомість – віра Українців. Гасло «Раз живемо на світі» – пряме заперечення нашої віри
Суспільство, в якому люди не вірять один одному, приречене. Воно вмирає не відразу. Воно ще довго шукає замінників віри – дисципліну, релігію, державу, міліцію, суд – аби хоч якось жити. Воно змушене визнати крадіжку основним механізмом розподілу і, відповідно, брехню – основним засобом спілкування.

«Розруха - в головах, а не в клозетах»
М.Булгаков, “Собаче серце”


1. Екологія – це відповідальність. Віра – це теж відповідальність

Існує формальна екологія і екологія глибинна. Формальна екологія вчить нас, що таке навколишнє середовище і як його берегти. Глибинна екологія переносить наголос із ЯК на НАВІЩО. Бо з’ясувалося, що надто багато людей не тільки не цікавляться питанням НАВІЩО, а й майстерно уникають серйозної розмови на цю тему. Найповажніша відповідь зводиться до того, що не можна пиляти гілку, на якій сидиш. Але ж на цій очевидній мудрості не можна зупинятися, бо, попри її очевидність, людство продовжує свою гілку пиляти, і то дедалі швидше. Невже воно таке дурне?

Ні, воно не аж таке дурне. Та й дурість чи розум тут, виявляється, грають не першу скрипку. Є в людському суспільстві такий цікавий механізм, про який ніхто не любить ні думати, ні говорити, ні слухати – пусті, мовляв, балачки. Вони й справді пусті, поки невідомо, як підступитися до проблеми. Але доведеться.

Цей механізм народився й розвивався разом з ідеологією соціалізму, тобто ще в доісторичні часи. І називається він механізмом колективної безвідповідальності. Знайоме явище, чи не правда? А виникає воно необхідно слідом за першою й головною ідеєю соціалізму: давайте зробимо так, щоб усім було добре. Оскільки ідея спокуслива (хоч і неприродна), вона нерідко успішно оволодіває масами, а відтак робиться матеріальною силою, тобто маси беруться за її втілення. Я наведу один із безлічі добре відомих прикладів.

Живе собі село над річкою, а навколо степ. Не вистачає цінного будматеріалу – дерева. Давайте громадою насадимо великий ліс, щоб був для всіх, щоб усім вистачило. Що тут поганого? Навпаки, всім буде добре. І ось ліс уже росте, вже наближається час ділити його дари. Як же їх ділити? Це тільки легко сказати: «Поділимо так, щоб усім було добре». А насправді, як не діли – хоч порівну, хоч по труду, хоч по потребах, – завжди будуть невдоволені. Більш того, передбачаючи цей глухий кут (ми ж усі сапієнси!), найспритніші почнуть тихенько вирубувати ліс ще до того, як він доросте своєї кондиції. Найперші з них міркуватимуть так: «Мені треба зовсім небагато, але треба саме зараз; ото ж піду спиляю кілька дерев, воно на такій масі лісу й не позначиться». Справді, не позначиться. Тим більш, якщо це зробити розумно – вночі, без зайвого шуму.

За першими спритниками підуть наступні. Не змовляючись. Невдовзі всі вже розуміють, що почалося «стихійне» винищення недозрілого лісу. Неповороткі й совісні ще якийсь час триматимуться, а тоді й собі вирушать по дерево. Останні, найпорядніші, міркуватимуть так: «Негарне це діло, але що з того, що я утримаюсь? На загальній картині нищення це ніяк не позначиться, все одно тому лісу гаплик, то що ж мені, залишатися без дерева?»

Ще якийсь час – і на місці лісу кущаться дикі нікому не потрібні чагарі, а між людьми зросла недовіра. Бо не існує сили, яка спинила б цей процес. Не можна сказати, що люди цього не розуміють і не шукають порятунку. Шукають. Шукають вищу силу, яка таки ж зупинить нищення. І знаходять – так само неприродну, як неприродною була ідея «щоб усім стало добре». Знаходять, наприклад, бога або духа, якого починають боятися. А коли цей страж порядку й моралі втрачає авторитет – а втрачає неминуче, бо досвід показує його неефективність, – то знаходять реальнішу силу, яку іменують власником; це може бути фізична або юридична особа, це може бути навіть держава. І ось цьому власникові передають усі повноваження – відповідальність, догляд, розподіл. І все ж таки є дуже важливі речі, які передати практично неможливо. Наприклад, страх або совість. Власникові немає кого боятися. Бога вже звільнили з посади – тепер він, власник, є вищою силою! А совість? А що совість: якщо її не вистачило в цілого села, то чому її має вистачити в уповноваженого?
«Розруха - в головах, а не в клозетах»
«Розруха - в головах, а не в клозетах»
Всі подібні явища (виловлювання цінних видів риби, друкування фальшивих або нічим не підкріплених грошей, вирощування отруєної хімікатами продукції на продаж і т. д. без кінця) мають у своїй спільній основі втрату віри. Суспільство, в якому люди не вірять один одному, приречене. Воно вмирає не відразу. Воно ще довго шукає замінників віри – дисципліну, релігію, державу, міліцію, суд – аби хоч якось жити. Воно змушене визнати крадіжку основним механізмом розподілу і, відповідно, брехню – основним засобом спілкування. Видимість юридичного осуду чи навіть переслідування крадіжки й брехні – це лише один із виявів тотальної брехні. Переслідування брехунів і злодіїв ніколи не буває та й не може бути радикальним; воно скоріш відіграє роль «здорового» природного відбору: найспритніші виживають і процвітають. Зрозуміло, що таке суспільство більше шанує не майстрів-працелюбів, а найудатніших брехунів і злодіїв – хоча в своїх заповідях і законах (на папері) щиро їх засуджує (ще одна форма брехні). Таке суспільство я називаю соціалістичним, бо основні його закони виростають із бажання зробити так, щоб усім було добре. Прикладів таких суспільств дуже багато.

Зрозуміло, що продуктивність праці соціалістичного суспільства вкрай низька, і воно мусить вдаватися до нових джерел. Коли вже всі крадуть і дурять, а майстра-робітника не шанують, та й сам він поступово перекваліфіковується на злодія-дурисвіта, то постає проста проблема: як задовольнити природні (й неприродні) потреби такого суспільства?

І тоді це суспільство 1) або йде війною (звичайно ж, визвольною) на сусідів, несе їм свободу, права людини, демократію, рівність і братерство, робить їх щасливими, а їхнє добро спільним; 2) або примудряється красти в своїх нащадків, тобто грабує Природу; придумані колись майстрами машини забезпечують таке інтенсивне виснаження Землі, її ресурсів, що вирваного з Природи добра вистачає не тільки на природні потреби, але й на безліч неприродних.

Але не назавжди. Цілком очевидно, що такому способові життя має колись настати кінець. Даючи волю своїм неприродним потребам, ми прискорюємо забруднення й виснаження Природи – ґрунтів, лісів, океанів, атмосфери, надр.

Невже цього можна не розуміти? Але тут справа не в розумінні. Людство, як наркоман, сіло на голку незароблених і незаслужених, протиприродних задоволень, комфорту, розкоші, видовищ, розваг і насолод. Залежність виявилася не тільки нездоланною, а ще й заразною – б’є й по тих народах, які ще тисячі й тисячі років могли б жити в своєму куточку Землі природним життям. Людина, поступово ослаблена неприродним, паразитичним життям, не може протистояти своїй наркотичній залежності. Бракує сили, бракує волі.

А починалося з того, що забракло віри. Покладаючись на власні сили, нехтуючи суспільними звичаями, людина залишає незадоволеною найважливішу свою природну потребу – потребу спільного життя й спільної діяльності. Атрофується життєво важливий біологічний інстинкт – соціальний. Як же ж це так, від самого початку ставилося завдання соціальне – зробити так, щоб усім було добре; чому ж цей ідеал повертається до нас протилежним боком?

Відповідь проста: тому що люди ігнорують закони Природи. В даному випадку ігнорується закон соціальної природи людини: «забуваємо», що буття громади важливіше, ніж буття індивіда. Не розуміє цього сучасна людина – у неї, бач, у кожної свої інтереси й свої права. В жодній релігії, в жодному зводі найсуворіших законів немає заповіді «Не шкодь громаді». Як же, скажете ви, за крадіжку чи псування державного майна он яких чортів дають! В тім-то й справа, що держава – це не громада, скоріш навпаки. Це спеціальне штучне утворення, «машина», на яку зледащіле суспільство покладає всі проблеми совісті, ладу й розподілу. Лад у суспільстві, совість (внутрішнє почуття особистої відповідальності) та розподіл ресурсів – все це стає нестерпно важким, щойно лиш людина забере собі в голову, що її особисті інтереси й права важливіші. І коли вже навіть совісні люди визнають, що неможливо покладатися один на одного, що віра один в одного, в громаду практично себе не виправдовує, – от тоді спільнота мусить шукати замінники віри. Громада фактично відмовляється бути громадою й передає свої повноваження штучному органові – правлінню, державі, вождям. Тут на часі стає й релігійне оформлення нової віри: світ створений і керується єдиним господарем, творцем, єдино непогрішним і всевидющим, ото йому всі найвищі функції, йому й відповідати за всіх і все. По образу й подобі царства небесного починають будуватися й земні царства: з’являються царі, начальники й начальнички, яким і вручається повнота влади, дарма що розпорядитися тою владою ніхто з них не годен за визначенням: адже якщо цей тягар не зуміла нести громада, то як його може нести хтось один чи бодай кілька десятків чоловік? Отже інститут начальства, тим більш єдиноначалія, є першим рішучим кроком суспільства на шляху до безладу. Це тільки видимість порядку, видимість вирішення проблеми соціального буття.

Проблема ця справді вкрай складна й важка: людство сягнуло такого ступеню розвитку, де немає на що рівнятись, бо немає аналогів у Природі. Біологічний соціальний інстинкт нікуди не щез, а задовольнити його в технологічно-паразитичній цивілізації стає дедалі важче – надто розрослись індивідуальні неприродні потреби людей, їхня звичка до комфорту та смак до задоволення власних інтересів. Виходу з цієї колізії, здається, ще ніхто не бачить. Щоб зарадити лихові, придумуються дедалі мудріші схеми та технології, які тільки міцніше затягують зашморг.
фото: Наталя Грачова
фото: Наталя Грачова
2. Екологія давніх Українців

Як жили давні Українці? Як жили трипільці, що сотні, ба тисячі років не знали війни – і не нищили середовище свого буття, а навпаки, збагачували його? Чим була забезпечена ота їхня екологічна культура, залишки якої десь у глибині свідомості ще й нині муляють кожного з нас? Як перемагали вони оту хіть «щоб усім було добре»?

Відповісти на ці питання на підставі документів та археологічних знахідок навряд чи коли вдасться. Тлумачити залишки, скажімо, трипільської культури набагато складніше, ніж історію Українського селянства ХІХ століття. А цю останню що, легко тлумачити? Ми й сьогоднішнього селянина не дуже розуміємо, а того, що жив півтораста років тому, сприймаємо так само, як якихось літературних персонажів, і життя наших прапрадідів уявляється нам щонайбільш у вигляді плаского кіноекрану. Документів доста, а проникнути у внутрішній, душевний світ тих людей, відчути мотивацію їхньої поведінки… навіть Нечуй-Левицький не допомагає. Як ті люди ділили ліси, поля, сіножаті? Чому на їхніх дверях не було замків? Чому серед них так рідко траплялися злодії, п’яниці, розпусники? Чому чумаки ніколи не користувалися можливістю обдерти, як липку, свого непоінформованого, довірливого покупця? Так, ми можемо дати відповіді на ці запитання, але це наші сучасні відповіді, а справжні свідки вже нічого не пояснять.

Особливо складною стає задача, коли ми намагаємося збагнути не тільки сівозміну, чи ткацтво, чи харчування давніх землеробів, а й їхній психічний склад. А це ж насправді і є головне – свідомість, совість, віра людей, які живуть чи жили на великій багатій землі.

І якось же жили, не впадали ні в розпусту, ні в соціалістичні експерименти, народжували багато дітей, не грабували й не визволяли сусідніх народів, не вимирали цілими селами від голоду – навпаки, годували хлібом половину Європи; а здоров’ям та дисципліною дивували не одного царя й полководця. На чому трималося те фізичне й душевне здоров’я?

Здоровий спосіб життя – ось і вся відповідь.
Чисті думки - чисте довкілля
Чисті думки - чисте довкілля
Авжеж, проти цього ніхто не заперечить. Здоровий, природний спосіб життя сам собою, автоматично формує здорових людей, раціональну трудову культуру, доброзичливість і довіру між людьми, прекрасні, чисті мистецтва й звичаї. Але на чому тримався сам той здоровий спосіб життя, і тримався тисячі літ? Чому люди не вирубували недозрілий ліс, не виснажували свої поля, не вибивали всю дичину й рибу? Або скажемо інакше: чому сьогоднішні люди абсолютно не здатні вести здоровий спосіб життя? А коли й спробує якийсь дивак-індивід або й ціла община налагодити собі приватний рай, то це завжди виглядає як втеча від божевільного суспільства, як гординя й недовіра. З відповідною реакцією з боку суспільства – насмішками, заздрістю і врешті, в тій чи тій формі, розкуркулюванням.

Деякі інтелігентні люди на подібні запитання мобілізують дзен-буддизм із його такістю. Так є, і цього досить. Так було, бо було так. Таким є всесвітній хід речей – було так, а стало отак. Дао. Дуже зручна методологія обґрунтування і збереження душевної рівноваги. Особистої, звичайно.

Але ми ще впертіші за Будду. Чому здоровий спосіб життя був можливий і навіть загальноприйнятий протягом кількох тисячоліть, а тепер оце став неможливий? Ми ж ніби так порозумнішали, он які в нас наукові досягнення, стільки нобелівських лауреатів, а які розкішні комп’ютери, а Інтернет! Яке море цікавої та корисної інформації!

Очевидно, схема все та ж сама: ні матеріальні, ні інформаційні чинники й механізми тут не діють, отже залишається єдиний, метафізичний: віра. Коли люди вірять, що бог є, то він таки є, тобто вони тоді живуть так, ніби він справді є. Коли люди вірять, що світом правлять економічні (Марксові) закони, то саме такі закони й правлять. Але поки чумаки вірили, що дурити покупця – огидна справа, до якої жоден чумак не вдасться, а роздати десятину свого товару вдовам і сиротам – велика радість, то тоді правили таки моральні закони!

Отже схема виходить, хоч як це дивно, дуже проста: люди мали віру. Яку віру вони мали, так вони й жили. А мали вони віру не тільки в самих себе, у власні сили, а й один в одного, а також у те середовище – землю, Природу, – де вони жили, де жили їхні батьки з діда-прадіда й де житимуть їхні правнуки. І оскільки ця віра справджувалася з віку в вік, з покоління в покоління, остільки вона й зміцнювалася; цьому величезною мірою сприяла надійність Землі-годувальниці та краса й доцільність Звичаю. І оця триєдність Землі, Звичаю й Віри була гарантом тривалого, міцного, здорового буття великого народу.

І коли тепер ми говоримо про глибинну екологію, то мусимо зрозуміти, що вона трималася на цих трьох китах. Екологічна свідомість наших пращурів полягала не тільки в тому, що землю треба берегти, доглядати, збагачувати, оскільки вона за це щедро заплатить; їхня свідомість включала в себе ще й знання й розуміння того, ЯК це робити, а головне – НАВІЩО це робити, тобто віру в те, що весь рід це розуміє й шанує, що смерті немає, а є вічне повернення в цей складний, але прекрасний світ, що наші померлі предки й ще не народжені нащадки є частиною кожного з нас, нам болять їхні болі, нам сяють їхні розумні добрі обличчя. Ану, сучасна людино, чи здатна ти це відчути? Або хоча б зрозуміти?

Суть тої древньої екологічної свідомості – постійне відчуття єдності всього сущого, минулого й майбутнього, своєї участі в величній світовій павутині життя, своєї відповідальності за кожну її ниточку. Повторю й ще раз: формування такої суспільної свідомості стало можливим саме на нашій землі, і стало воно можливим як єдність, єдина сутність, що стоїть на трьох фундаментальних китах – на Землі, Звичаї й Вірі.

В наші часи з’ясувалося, що й таку могутню фортецю можна занехаяти й зруйнувати.

Центральним руйнівним фактором став технічний прогрес. Людського розуму не вистачило й не вистачає на те, щоб цей прогрес контролювати, щоб вибудувати якусь противагу, захист від стрімкого зростання неприродних потреб.

Технологічна можливість щедрого задоволення неприродних потреб

1. - неминуче породжує їх культ (люди називають його сучасною культурою);

2. - дуже швидко призводить до такої нерівності між людьми й між цілими класами, яка й приснитися не могла людям природного суспільства;

3. - а ця неприродна нерівність, у свою чергу, викликає таку ж неприродну, гіпертрофовану, патологічну недовіру один до одного. Втрату віри. Кінцеві наслідки – конфлікти, бунти, революції, війни, щораз більші й страшніші.

Далі виникає запаморочлива складність: кожне суспільство намагається якось дати собі раду саме з наслідками – придумує силу-силенну правил, законів, заборон, розвиває юридичні, політичні, соціальні… словом, гуманітарні науки, інтенсивно навчає дітей, як не треба поводитись, шукає внутрішніх і зовнішніх ворогів. Кінцеві наслідки – ще тяжчі конфлікти й війни.

А хіба може бути інакше, коли йде боротьба з наслідками, а не з причиною? Людство безсиле усунути причину (надмірне задоволення неприродних потреб), і психічний механізм тут той самий, що й у наркомана: навіть коли є розуміння, то немає сили відмовитися від спокуси. До того ж, далеко не завжди є те розуміння. Все це відбивається в характерній для соціалізму формулі: а НАВІЩО мені цей клопіт? Навіщо я буду себе обмежувати, коли інші цього не роблять?

Чи є реальною для сучасних людей спроба повернути собі ту віру, ту суспільну свідомість, яка була способом життя давніх Українців? Якщо й є, то тільки через усунення корінної причини – надлишку споживання. Це означає, що люди мусять припинити задоволення неприродних потреб. А це реально? Насправді ніхто не знає. Може й реально, але поки що ніякого серйозного руху в цьому напрямку не видно. Зате видно інший вихід: спустошення земних ресурсів до такого рівня, коли проблема вирішиться сама собою.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Духовність»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Той, хто проявляє жалість до ворога, безжалісний до самого себе”
Френсіс Бекон

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.