Віросповідання запорозьких козаків

Віросповідання запорозьких козаків неподільно пов’язане з віросповіданням українського народу. Християнська релігія входила в Запорозьку Січ у той же спосіб, що й на Україну-Русь – з тією ж метою та за допомогою тих же методів. Дослідник українського козацтва Д.Яворницький зазначає спорудження першої церкви на козацьких землях лише у XVII столітті.

Християнізація Руси. Християнство і Рідна Віра

Для з’ясування мети християнства скористаємося висновком українського письменника-етнографа Михайла Іванченка: "Сусіди Київської Русі, намагаючись накинути їй нову релігію, аж ніяк не піклувалися про поліпшення її життя й піднесення культури. Кінцевою метою в них було духовне поневолення і військове підкорення русичів. А звідси – данина, зиск, додаткова робоча сила та дармові вої".

Сповідуючи рідну предківську релігію, українці-русичі увійшли у всесвітню історію як непереможні воїни. "Візантійський хроніст Прокопій Кесарійський (VІст.) описав щорічні зрушення східнослов’янських племен склавинів та антів на володіння Візантії. За його словами, в них тоді єдиним володарем був усесильний бог блискавки (Перун). З ним вони почувалися рішучими й відважними. Кінні ополчення слов’ян переправлялись через Дунай, спустошували Іллірику. Під час війни 550-551 років склавини та анти підступили до стін візантійської столиці – Царгорода. В кінці VІ століття вони ще кілька раз намагались оволодіти цим містом. Візантія часто підносила воєводам дорогоцінні миротворчі дарунки… Неспроможна протистояти русичам військовою силою, Візантія замислила умиротворити їх новою вірою".

Сучасна історія датує запровадження християнства на Русі наприкінці Х століття. Показово, саме з цього часу починається відтік невдоволених русичів з центральної Руси на околиці, зокрема й у степи. "Процес відтоку народної сили в степ розпочався у Х ст. і особливо посилився у ХVІ ст.". Кінцева дата пояснюється утисками католицької церкви, коли Річ Посполиту очолив фанатичний католик Сигізмунд-ІІІ (1587-1632), після чого православні українці-русичі відчули непомірний релігійний гніт, що набув жахливих наслідків з офіційним запровадженням Брестської унії 1596 року.

Фактична християнізації Руси була запроваджена у 1037 році Ярославом-Георгієм «Немудрим» і мала фатальні наслідки: перша вікопомна поразка християнізованого війська українців-русичів сталася під час монголо-татарської навали Чингіз-хана 1223 року. Власне це був початок занепаду непереможного Царства Русь, що остаточно занепало під час Батиєвого нашестя 1238-1240 років. Показово, що "саме тоді давньослав’янські вірування спалахнули з новою силою. Адже коли горіли Києв, Чернігів та Володимир-Волинський, християнські священики проповідували "смирення й покірність перед волею божою". Після таких злочинних слів проповідники самі розбіглися хто куди. Наприклад: митрополит Русі Іосиф утік до рідної Візантії, а рязанський єпископ Кирило – в лісові пущі. Християнський бог не порятував русичів. Люд гинув навіть у церквах. Отоді в людських душах і прокинулась давня народна віра, яка вчила захищати рідну землю й боротися з будь-якими нападниками".

На жаль, правителі тодішньої Русі були неспроможні усвідомити згубні наслідки насильницького запровадження християнства, бо тлінна дія цієї жидівської релігії проявляється не одразу, а лише через декілька поколінь. Під впливом нової релігії безстрашні воїни змінювали своє ставлення до власного життя. Якщо за Предківською Вірою вважалося почесним померти на ратнім полі (бо воїн отримував від рідного бога друге життя і ставав більш вправним у наступних битвах), то за християнською релігією, не маючи другого життя після загибелі, воїн страхався смерті, що виразно проявлялося в битві і впливало на її результат. Інакше кажучи, християнство підточило незламний дух непереможного руського воїнства, що й привело руську державу до повного краху. Адже люди, які піклуються тільки про себе, гублять не лише себе, але й свою державу.

Найбільше зло християнства у тому, що воно упокорює свідомість людини, примушує терпіти безчестя, знущання, наругу, ганьбу, здирництво, грабіж, потурання людської гідності. Замість свідомої боротьби за свої права, християнська релігія примушує коритися знедоленню і мовчки миритися з кривдою, покладаючись на розраду від жидівського бога. Але жидівський бог піклується виключно про жидів, тож українцям-русичам і загалом усім слав’янам нема на що сподіватись взагалі.

Немає іншого пояснення занепаду непереможної України-Руси, як внаслідок насильницького запровадження християнства «мечем і вогнем». Примусова християнізація широких верст населення Середньовічної Руси підточила моральний дух українців-русичів і усього непереможного руського воїнства. А усілякі балачки про якісь "духовні надбання", що буцімто принесло християнство, ні що інше як вигадки церковників. На це зауважували відомі політичні й громадські діячі, зокрема Михайло Драгоманов: "Найміцнішою з назад тягнувших ниток була "христова віра" й "святе письмо", шкодливу силу якого ми показали в "Громаді" (часописі). Найголовніше всього – це те, що "святе письмо" не підтримує думки, що щастя людське – перед ними, а не позаду, через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам бог жидівський не схоче визволити рабів".

Козаки, як військові люди, не переймались питанням християнської релігії. По великому рахунку, козаки ніколи не були християнами, а лише вважалися такими про людське око наприкінці свого історичного існування. Військова справа взагалі несумісна з християнською релігією, бо військові свідомо порушують біблійну заповідь "не убий". Козаки порушували цю "заповідь" настілки часто, що за християнськими канонами усі без винятку мались бути відлучені від Церкви І.Христа. Тож ні про яке християнське вірування козаків не може бути мови. Єдина релігія, яка відповідала їх діяльності і яка, власне, й зумовлювала захист Батьківщини шляхом збройної боротьби на ратнім полі, – це Віра Предків наших – дохристиянське Православ’я, яке сповідували українці-русичі задовго до вторгнення християнства на Україну-Русь.

Не підлягає сумніву, що лише предківські святині українців-русичів здатні згуртувати українську націю та надихнути до національно-визвольної боротьби проти поневолення. Заповідь І.Христа "не убий" неспроможна закликати до боротьби. Відтак щось інше надихало українських козаків до звитяжних подвигів в ім’я Батьківщини. Це була Предківська Віра, що закликала боронити рідну землю не шкодуючи життя. Маємо докази духовного впливу предківської релігії на українців-русичів з "Велесової Книги", яка закликала боронитись від ворогів та триматися рідних звичаїв: "Старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить. Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас христити, щоб ми забули богів наших і так обернулися в їх віру і стали їм служити. І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде. І се маємо йти і дивитись у вічі смерті. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані. Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим".

Красномовним доказом нехристиянського світогляду запорозьких козаків є розповідь очевидця 1845 року: "Чимало всілякого доводилось бачити на місці колишньої Січі; так наштовхнулися ми на цілих 15 гробів, і ті гроби зовсім не схожі на наші (християнські), – вони були схожі на човни з урізаними носами". Додамо пояснення, що подібність гробів до човнів, власне до "дубів" (звідки й вислів "дати дуба"), походить з дохристиянських часів, бо маємо тодішні згадки про тесані гроби з суцільного дерева на зразок човнів. Принагідно згадати про розкопки козацьких курганів 1936р. поряд з відомою могилою козака Савура (Савур-Могилою): "Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем".

Вагомим, а головне більш офіційним доповненням до висновку про нехристиянське вірування запорозьких козаків можуть служити численні визначення дослідників українського козацтва, зокрема Д.Яворницького: "Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші". Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: "Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога". "Пантелеймон Куліш докоряв запорозьким козакам, що були вони байдужими у справах релігії. Деякі історики не помічали релігійності запорожців або вважали її нещирою". "Відомий києвський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні д’яки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську".

Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХІV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнське вірування, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися проголосити українських козаків ревними поборниками християнства.

Однак на сьогодні усім відомо, що козаки звалися «характерниками», тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою «потойбічною» силою. Мабуть не варто пояснювати, що характерництво не сумісне з християнством, мало того, воно засуджувалось Церквою І.Христа як «зносини з Дияволом». Але про це чомусь щоразу забувають нещирі прихильники козацтва, називаючи Запорозьку Січ «християнською республікою». Досі знаходяться шарлатани, що переповідають брехню про християнське вірування запорожців, і знаходяться дурні, котрі в це вірять. Тож варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською республікою – а козацькою республікою. Це треба твердо усвідомити сучасному українцю для вірного розуміння нашої істинної історії. Накинута козакам ідеологема християнства паплюжить історичну пам’ять про наших непереможних запорожців, зводячи нанівець правдиве відображення козацької доби. Адже не дарма мовиться в пісні про запорожців: «Славні хлопці-запорожці вік звікували, церкви не видали».

Надумана «християнізація» запорожців зумовлена бажанням Церкви І.Христа прославитися чужими заслугами і звеличитися в ореолі козацької слави, як свого часу це намагалися зробити литовсько-польські ідеологи, накидаючи заслуги в утворенні Запорозької Січі представникам своїх націй (Лянскоронському, Дашкевичу, Вишневецькому). Аналогічно їм сучасна Церква І.Христа своєю вигаданою «історичною» участю в козацькій добі намагається підвернути собі під спід усі здобутки запорожців, а головне – тримати під своїм ідеологічним контролем сучасне відродження українського козацтва, щоби, не дай-бо, не відродився істинний козацьких дух, котрий несумісний з рабською психологією християнина.

Ласий шматок землі для християн

"У 1602 р. щойно збудовану церкву перетворили на Самаро-Пустинний (Миколаївський) монастир" (Д.Яворницький «Історія Запоріжських Козаків», К., 1990, с.264). Щоби не склалося враження, буцім-то християнський монастир зводився на "пустинній" - неродючій землі, зауважимо, що Церква І.Христа завжди захоплювала найкращі землі. Тож Самаро-Пустинний монастир (знаходився в містечку Самар, Стара Самара, - давньому козацькому місту на невисокому пагорбі правого берегу річки Самара при впадінні у неї її колишньої правої притоки річки Кримка, - нині частина м. Новомосковськ Дніпропетровської області. Зруйнований радянською владою, відновлений у 1998 році.) не був виключенням з цього правила: Самарські землі знаходились у найбезпечнішому місці (найвіддаленішому від татарських орд) і вважалися найкращими з усіх земель, що перебували під юрисдикцією Запорозької Січі. Згідно "Опису України" французького інженера Боплана, Самарські землі під час його перебування на Україні у 1631-1648 роках являли собою «земний рай». "Самара вирізнялась невичерпними запасами риби, меду, воску, дичини та добірного лісу і за свої багатства прозвана козаками святою рікою; місцевість зокола Самари запорозькі козаки називали обітованою землею, раєм божим на землі" (Г.Левас-сер де Боплан «Описание Украйни» с.15). До того ж, як зазначав Д.Яворницький, "Самарський монастир мав у своїй власності 18,648 тисяч десятин та 2,3 тисячі квадратних сажнів" («Історія Запоріжських Козаків» с.307)

Тож не дивно, що бажаючих потрапити в ту "божу обитель" було достатньо, зокрема серед "абшитованих" козаків, тобто відставних, що закінчили військову справу за віком і не надбали за свою службу ніякої маєтності. А відносно того, що за перебування у тій обителі треба було раз на день співати молитву жидівському богу, козаки не переймались, бо, певна річ, зі своїм уставом у чужий монастир не втрапиш. Про надзвичайно благодатну, невичерпно багату та неймовірно родючу Самарську землю свідчить той факт, що після знищення Запорозької Січі тут розпочинається справжня монастирська колонізація. Саме сюди хлинула церковна братія, ласа на дармову поживу. "В Самарській губернії у XIX ст. нараховується 18 (вісімнадцять!) монастирів" (Г.Прошин «Чорное воинство» с.119). Причому кожен з них мав величезні земельні наділи, бо "першою господарською турботою монастиря було привласнення навколишньої землі", на якій працювали закріпачені селяни, бо "жодного прикладу особистої праці монахів немає".

Як бачимо, Самаро-Пустинний монастир отримав назву не від пустинної місцевості; ця назва засвідчувала відсутність будь-яких християнських споруд на запорозьких землях. Тобто Самаро-Пустинний монастир був першим християнським форпостом, зведеним у XVII ст. в найвіддаленішій від Запорозької Січі північній околиці козацької землі, а це у свою чергу засвідчує, що запорозькі козаки до XVII ст. не були християнами. До того ж, відсутність бодай одної християнської церкви на запорозьких теренах служить переконливим доказом, що запорожці до XVII ст. не тільки нехтували християнською релігією, але навіть не визнавали за потрібне вважатися християнами про людське око.

Наслідки гетьманства Сагайдачного

Активний наступ християнської релігії на українське козацтво розпочався в часи гетьманства польського шляхтича П.Сагайдачного. Його стараннями була відроджена Київська митрополія і засновано у 1615 р. Богоявленське Братство (Братський монастир) у Києві, до якого у 1620 році вступив сам гетьман «з усім козацьким військом», як помпезно свідчить християнська церква. Пишномовність цього вислову ніяким чином не охоплює усе українське козацтво, хіба що незначну частину прихильників колишнього гетьмана з числа старшин. Лукава церковна офіціозність може ввести в оману лише неосвічену людину, адже історично засвідчено, що на час вступу Сагайдачного до Київського (Богоявленського) Братства у 1620 році, він вже не був гетьманом; замість нього у 1619 році козаки загальною радою обрали на гетьманство Якова Бородавку-Неродича.

Запорожці продовжували триматися осторонь від Церкви І. Христа не лише при Сагайдачному, але й у більш пізні часи. Нехристиянське вірування запорожців засвідчене навіть у «Хроніці Польській» Мартина Бельського: описуючи бій козаків під Яссами 1577 р., він зазначав, що «серед запорожців був козак, котрий замовляв кулі й робив їх безпечними як для себе, так і для інших». Про схожий випадок писав також польський історик XVI ст. Бартош Папроцький, коли розповідав про похід польського війська на Молдавію у 1583 році. Вагомий доказ Народовір’я українського козацтва надає очевидець і безпосередній учасник подій - польський ксьондз Семеон Окольський, описуючи воєнні дії польського коронного війська проти Війська Запорозького під проводом отамана-гетьмана Якова Остряниці, який завдав поразки ляхам в битві під Голтвою 1638 року. "Голтву з двох сторін омиває Псла й Хорол.., і ця Псла оточує місто півколом, а в цьому півколі місто, обнесене міцним частоколом, і замок, таким же чином укріплений. Крім того козаки насипали вали... На валах розставили тисячі людей, передовий окоп упорядили артилерією; крім того на височинах розмістили чаклунів і чародіїв, щоби вони мали змогу провадити заклинання над порохом, гарматами, повітрям і вогнем" («Коли земля стогнала», К., 1995, с. 414). Ці свідчення Семеона Окольського, за виданням у Києві 1896 року окремою книгою «Мемуари, относящиеся к истории Южной Руси», переконливіші за будь-які вислови сучасних шарлатанів, що усіма правдами й неправдами намагаються накинути на запорожця християнське вірування.

До того ж зауважимо, що описані Окольським події часів гетьманства Остряниці, відбувались через кільканадцять років після Петра Сагайдачного, котрий намагався накинути козакам християнську релігію. При тому треба розуміти, що Сагайдачний ніскільки не клопотався про український народ, коли докладав зусиль до відродження Київської християнської митрополії. Така ревна турбота польського шляхтича про відновлення християнства на теренах України-Русі пояснюється клопотанням про те, щоби українці не повернулися до рідного дохристиянського Православ’я та не турнули Церкву І.Христа під три чорти. Бо за часів монголо-татарського ярма та не менш тяжкого литовсько-польського панування на Україні-Русі спалахували старослав’янські вірування. В народі означилась стійка тенденція до повернення етнічно-рідної релігії українців-русичів, що споконвік захищала їх від поневолення.

Відтак, клопотання польської шляхти про відновлення християнства на Україні-Русі ніяким чином не може розглядатися як клопотання про український народ, а вступ гетьмана П.Сагайдачного до Братського монастиря з так званим «Військом Запорозьким» свідчить про усвідомлення загрози з боку козацького війська, не приборканого релігією І.Христа. Тож християнську релігію слід розглядати як найдієвий засіб поневолення українського народу та знищення його військової сили, яку гартувала Запорозька Січ.

Деякі історики намагаються приписати П.Сагайдачному патріотичні мотиви національно-визвольної боротьби проти Унії, але правда в тому, що П.Сагайдачний, як освічена людина, прозорливо усвідомив неможливість насильницького католичення українського народу, де не тільки побутували дохристиянські вірування, але вже йшлося до відродження Віри Предків. Розваживши, що "з двох зол вибирають менше зло", П.Сагайдачний заповзявся відновлювати греко-католицьку релігію, адже вона теж християнська. Відтак, усі старання П.Сагайдачного по відновленню Київської митрополії слід розглядати не як турботу про потреби українського народу, а як турботу про потреби польської шляхти, яка без підтримки християнської релігії була приречена на повне знищення на теренах України-Русі.

Християнство як засіб упокорення козаків

Нагадаємо, що християнство - загальновживаний засіб упокорення широких верств, у тому числі й козаків. Маємо документальні свідчення про ставлення християнської церкви до самого факту поневолення і гноблення людей як цілком виправдані християнською мораллю. Прикладом може служити запис у щоденнику польського ксьондза, що перебував при війську в битві під Кумейками 1637 року:

"Та більш за все треба сподіватися перемоги саме тому, що хлопи беззаконно виходили на битву проти своїх господ... Хотів би я знати, чому у війні, доконче справедливо розпочатій по волі короля і Речі Посполитої, Бог посилає такий несприятливий початок... Угодно було Богу показати, що селянські війни бувають настільки жорстокі, що можуть бути подавлені лише самим Богом" («Коли земля стогнала», К., 1995, с.405,416). Тобто християнство, за релігійним переконанням цього християнського священика, не тільки не засуджувало фізичне гноблення, але й визнавало правомірним неминуче покарання пригноблених за спробу визволення з-під ярма і відновлення своєї людської гідності.

Подібні свідчення сучасників козацької доби не можна підміняти висновками науковців більш пізніх часів, тим паче нинішніх, незважаючи на їх авторитетність в науковому світі. Якщо нинішні історики намагатимуться викладати козацьку добу в контексті соціально-політичних і релігійних уподобань сучасності, маємо визнати такий виклад не лише недостовірним, але й таким, що зумисно спотворює істину.

Стараннями прозорливих поневолювачів у XVII ст. розпочався рішучий наступ Церкви І.Христа на українську козаччину. Освічена польська шляхта добре усвідомлювала, що християнська релігія приборкає нескорений дух Запорозької Січі набагато успішніше, ніж будь-які військові заходи. Тож у XVII ст. християнство почало розростатися на ситних хлібах козацької вольності та підступно творити своє лиходійство. Ці факти засвідчує Д.Яворницький, кажучи, що «запорозькі козаки приховували від духовенства плани своїх походів» («Історія Запорожських Козаків» с.263), бо духовенство було викрите у скоєні доносів. Це підтверджує очевидець - польський ксьондз Сокольський у своїх мемуарах, згадуючи слова православного священника перед битвою під Кумейками: "Цей священник показав, що напередодні бачив пушки в Мошнах; але чи є там Павлюк він не знає, бо козаки остерігаються священників" («Коли земля стогнала», К., 1995, с.404).

Варто додати, що невдовзі за наказом московського царя Петра-І, духовенство вже офіційно було зобов’язане доносити царю про усе антидержавне, почуте на сповіді, брутально порушуючи канонізовану таїну сповіді. «Малоросійський приказ (регулював відносини Московії з Гетьманщиною) збирав через дяків і піддячих відомості про політичну обстановку в Україні; здійснював безпосереднє керівництво воєводами в українських містах; контролював діяльність духовенства православної церкви в Україні» (Л.Мельник «Боротьба за українську державність», К., 1995, с.168).

Заглядаючи наперед, зауважимо, що у 1775 році українське козацтво припинило своє існування не без участі Церкви І.Христа. Таким чином, увесь період наявності християнської релігії в середовищі запорозьких козаків охоплює лише останнє століття наприкінці існування Запорозької Січі. Відтак, всілякі висновки сучасних науковців про християнське віросповідання запорозьких козаків, тим паче про так звану "набожність християнську", ні що інше як слухняне виконання владних настанов та відверте низькопоклонство перед тимчасово пануючою ідеологією.

Досліджуючи прізвища за "Реєстром Війська Запорізького 1649 р."г С.Наливайко зазначає: "Серед українського козацтва побутували імена та прізвища похідні від "Чорний" та "Білий" (Черня, Черняк, Черненко, Білан, Білаш). Поза сумнівом, таке явище викликане поклонінням предків запорозьких козаків Чорнобогові й Білобогові, добре відомих українцям".

Аратта - Україна

Щодо Білобога й Чорнобога, це відповідно верховні божества касти жерців-волхвів і воїнів-царів, а давній розподіл діянь людських на "праве і криве" (звульгаризоване російське "праве і ліве"), це відповідно божественне - святе і земнее - мирське. "Криве, як і ліве, характеризує саме земні явища на противагу небесним- правим: "правда на небі, кривда за землі". "Цікаве й те, що в Індії (яка не зазнала нашестя християнської релігії) ще й сьогодні у Пенджабі є свої "запорожці", яких налічується до 20 тисяч і які провадять такий самий триб життя, що й наші славні козаки: живуть спартанським життям, не одружуються, знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання" (С.Наливайко «Таємниці розкриває санскрит», К., с.49).

Наголосимо: жовто-блакитне - це не блакитно-жовте, як зумисно спотворено на Державному прапорі України, де кольори мають бути розміщені навпаки.

Не зайве нагадати, що давня назва Пенджабу - Арапа, як засвідчують історики Англії, котра володіла Індією як колонією вподовж багатьох століть. До того ж це засвідчено у «Махабгараті», де зокрема згадано, що до складу Арапи входили сінди й сувіри, а ці племена згадані античними авторами на теренах Давньої України. Відтак цілком правомірно пов’язувати назви Арапи з Україною.

Підтасовані факти

Сучасні дослідники українського козацтва, не знаючи істинну сутність християнської релігії, нерозважливо перекручують історичні факти та намагаються накинути запорожцям християнське віросповідання, думаючи, що роблять послугу українському козацтву. За їхнім оманним уявленням, прилучення запорожців до християнства нібито додає козакам якісь додаткові чесноти та духовні якості, котрих, на жаль, в християнській релігії взагалі немає. Тож варто нагадати, що християнська релігія була створена іудеями (себто етнічними жидами) і у вигляді Троянського Коня «подарована» римлянам, котрі придушили іудейську визвольну війну 73 р. н.д., зруйнували дощенту Єрусалим і розпорошили жидівське плем’я по діаспорам в Середземномор’ї. Історично засвідчено, що тлінна дія християнства невдовзі зруйнувала Римську імперію і понесла свою руйнівну силу в слов’янські народи.

Дослідники козацтва, вишукуючи хоч якісь докази християнського віросповідання запорожців і не знаходячи їх, вдаються до підтасовок фактів, підміняючи загальновідомі поняття, такі як «отча віра» та «предківська віра», в поняття суто християнські. Однак подібні фальсифікації одразу впадають в око, бо Отча-Пред-ківська Віра українського народу ніколи не була християнською, адже християнство було занесене на Україну-Русь лише в XI столітті. Зрозуміло, що до XI століття український народ сповідував не християнство, а свою Рідну етнічну Віру, яка і є Вірою наших Предків.

За відсутністю історичних свідчень причетності запорожців до християнства в часи утворення і героїчного існування Запорозької Січі, лукаві історики, надибавши поодинокі приклади християнського віросповідання окремих запорожців в останні роки існування Січі, узагальнюють їх і переповідають як «притаманні» споконвік усьому Війську Запорозькому. Однак сам факт проникнення християнства в козацьке середовище наприкінці історичного існування українського козацтва свідчить про те, що прихід християнства на Запорозьку Січ спричинив її занепад.

Істинне Православ’я

Нагадаємо, що Предківська Віра українців-русичів до приходу християнства на Україну-Русь називалась Православ’я. Внаслідок лукавства Церкви І.Христа споконвічна назва етнічної української релігії була накинута жидівському християнству, щоби укорінити її в свідомості українського народу. Але наголосимо ще раз: християнська релігія ніколи не була нашою Предківською Вірою, бо в християнській релігії верховний бог - етнічний жид Ягве (він же Ієгова), а в українській - етнічно слав’янський бог Род (він же Вишень, Всевишній, Небесний Сварог). Відтак, Предківська Віра, що побутувала в Запорозькій Січі і загалом в Україні-Русі була суто національна, українська, що зараз зветься Народовір’ям. Лукаві вислови про те, що християнство повелося на Русі з «давніх часів» не витримує критики. Про які «давні часи» може йти мова, якщо християнство прийшло до нас з Візантії лише у 988 році, як запевняють самі церковники.

В пишномовних тирадах неосвічених прихильників християнства проглядає відверте лукавство, як наприклад: "Нам здається, що унія, відриваючи віруючих від прабатьківського православ’я, для більшості народу все ж не руйнувала інші національні ознаки: мову, культуру, звичаї та й навряд чи суттєво змінила менталітет народу... Єдність волелюбних і національно-релігійних ідеалів властива і запорозько-козацькому періоду. Віра надавала запорожцю заповітні основи життя, що й перетворювало степового бурлаку в народного лицаря, озброєного оборонця України" (В.Андрущенко, В.Феодосов «Запорожська Січ як український феномен», К., 1995, с. 132-136).

Зауважимо, що «прабатьківське православ’я» - це аж ніяк не християнство, - це дохристиянське Православ’я, тобто наша Предківська Віра, яка дійсно «надавала запорожцям основи життя». Доречно буде сказано, що Предківська Віра українців-русичів своїми витоками сягає VII тисячоліття до н.д., що підтверджене археологічними дослідженнями стародавніх святилищ на теренах України-Русі (зокрема «Кам’яна Могила»). Тож без перебільшення можна сказати, що український народ є носієм найстародавнішої релігії у світі. Ця давність релігійної традиції зберігалась в українському суспільстві, зокрема і в Запорозькій Січі. До того ж, перш ніж накидати запорожцям християнське віросповідання, варто знати, що християнська релігія до сьогодні має лише одне суто християнське свято - Паску (на честь звільнення жидів з єгипетського полону), всі інші свята запозичені з дохристиянського Православ’я і перебрехані на жидівський лад.

Причина, яка спонукала запорожців цуратися християнства, полягає в тому, що запорожці знали в ті часи дещо таке, що зараз нам не відоме і приховане під покровом віків. Не підлягає сумніву, що сучасне християнство стало більш завуальоване, більш пригладжене, більш пристосоване й узгоджене з сьогоденням, завдяки чому вдало замасковане його істинне призначення - знищення національної свідомості усіх народів і запровадження жидівської ідеології, котра проголошує жидів «вибраним народом», що уподобав собі жидівський бог серед усіх народів світу. Щоправда було б дуже дивно, якби жидівський бог вибрав не своє етнічне плем’я, а якийсь інший нежидівський народ.

«Україна - обіцяна земля»

Щоб з’ясувати, що зараз замовчується в християнській релігії, але було достеменно відомо запорожцям, треба доступитися до свідчень очевидців і сучасників козацької доби. Одним з таких джерел є «Опис Польського королівства» - книга французького мандрівника Блез де Віженера, видана у Парижі в 1573 року, де автор каже: "Хто хоч раз побував на Україні, не може розлучитися з нею, бо вона притягає кожного, мов магніт. Всюди ростуть фруктові дерева й виноград. У старих дубах і буках рої бджіл. Звірів у лісах і на полях так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише задля шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На ріках повно бобрових гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м’ясом і рибою. На Поділлі вистачить один раз виорати й засіяти зерном, двічі родить земля. В одному році можна збирати два врожаї... Україна - обіцяна земля, що її Бог обіцяв єврейському народові" (В.СІчинський «Чужинці про Україну», Львів, 1938, с.53-54). Це побіжне зауваження, сказане у 1573 році освіченою людиною, викриває тодішні погляди європейців на Україну як «землю, обіцяну жидам». Безперечно ці погляди поширювались жидівським християнством, бо звідки ж було ще почерпнути отаку «мудрість». Тож не дивно, що запорожці як виразники етнічної спадщини українського народу, аж ніяк не могли пристати на цю «просвітницьку думку» жидівського християнства. То чи варто нам погоджуватись на таке?..

Насамкінець варто звести підсумок доказів нехристиянського віросповідання українських козаків, а саме:

Згадка про першу Запорозьку Січ на острові Хортиця вочевидь не має нічого спільного з християнством, натомість етимологія слова "Хортиця" вказує на давньоукраїнську назву вовків - "хорти". Про ототожнення запорожців з вовками свідчить їх визнання своїх лідерів як во-вків-перевертнів, зокрема кошовий гетьман Іван Сірко офіційно вважався вовком-перевертнем.
Запорожці в усіх зафіксованих переказах звуться характерниками, тобто представниками дохристиянської релігії, здатними до волхвування; це засвідчує прояв їх безпосереднього зв’язку з вищими (потойбічними) силами, що засуджувалось християнством як зв’язок з "нечистою силою".
Триб козацького життя аж ніяк не відповідає канонам християнської релігії. Власне до козацтва прилучались лише ті, хто жадали ВОЛІ - тобто вивільнення від накинутого християнством усвідомлення покори і рабського жипя.
Сучасні представники козацтва в нехристиянізованій Індії живуть за козацькими звичаями і НЕ сповідують християнство.
Поява першої християнської церкви у найвіддаленішій околиці козацької землі у XVII століпі засвідчує, що до XVII ст. козаки не тільки відкрито нехтували християнською релігією, але й не визнавали за потрібне вважатися християнами про людське око.
Всі пересуди про те, що козаки буцімто сповідували християнство базуються на свідченнях християн, які, зрозуміло, й приписали козакам своє релігійне уподобання. Не виключно, що наприкінці існування Запорозької Січі серед козаків траплялись так звані напівхристияни, тобто хрищені про людське око, але й вони тримались традиційного Народовір’я беззаперечно.

16 квітня 2024, вівторок

utmx_section("Headline")Віросповідання запорозьких козаків

Віросповідання запорозьких козаків