Аратта - На головну

23 вересня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- найдовший духовий музичний інструмент в світі - це трембіта, — конічна дерев’яна труба без бокових отворів. ЇЇ довжина може досягати чотирьох метрів. Діапазон трембіти — дві з половиною октави. Її звуки чутно більш ніж за десять кілометрів. Цей традиційний для жителів українських Карпат інструмент і досі використовується. Трембітарі сповіщають горян про важливі події. Якщо Ви включите до програми своєї подорожі один з фестивалів краю, то обов’язково познайомитеся з незвичайним інструментом.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Міф про чесні вибори – традиційна фішка для народу

Людина і влада 16950 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 5.02.2012 | Всі публікації | Версія для друку

Міф про чесні вибори – традиційна фішка для народу
В незалежній Україні вже сформувалася традиція: кожна виборча кампанія розпочинається з палкої дискусії про чесні вибори. При тому, у підсумку, після обрання того чи іншого органу влади, більшість громадян відчуває себе ошуканими. І так – по колу, незалежно від рівня та періодичності виборів.

Ті, хто ще вчора з різноманітних трибун палко проголошував себе відчайдушним захисником «маленького українця» і клявся «до останнього подиху», безкорисно віддатися справі «захисту інтересів виборців», опинившись у владі миттю починає проявляти клінічні форми амнезії з ознаками манії величності. Бо він(вона) – вже не такий, яким був учора. Він(вона) вже «еліта», в залежності від рівня посади, або місцева, або державна і вже керується не чимось іншим, а невідомими нам, пересічним громадянам, «вищими» інтересами. Хоча, попри «статусну» пихатість та набір фразеологічних штампів, яким частує обранець журналістів та виборців, ми розуміємо, що отой «вищий інтерес» має чітко спрямований вектор – прямо у його «елітарну» кишеню та гаманці інвесторів, вибачаюсь, осіб, які добровільно пожертвували у виборчий фонд(публічний і тіньовий).

І ми, з гірким присмаком, починаємо розуміти, що черговий негідник просто нас розвів, як лохів. А тому, більшість з нас далекі навіть від самої думки про повагу до влади, яку, між іншим, ми своїми руками й сформували. Тому, варто б було, аби не бути в чергове розведеними, знайти відповідь на питання: чому негідники стають нашими представниками у владі?
Недосконалість закону?

Про недосконалість виборчого законодавства в українській традиції прийнято згадувати двічі: одразу після виборів, щоб виправдати причину поразки чи недостатнього представництва у виборчому органі, та перед виборами, у купі з мантрами «про чесні вибори».

Цікаво, що право вдосконалювати виборче законодавство належить у парламенті тим, хто, за поодинокими виключеннями, аж ніяк не бажає розлучатися ні з депутатським мандатом, ні з пільгами, ні з матеріальними та моральними можливостями, які надає цей статус. І саме ці особи мають виключне право на формування правил, слід розуміти, їхнього ж переобрання. Відчуваєте алогізм? Бо ця законодавча норма сама собою створює спокусу залишити собі мандат за будь-яку ціну. А як же ж бути з деклараціями про чесні вибори? Напевно так само, як передвиборчими програмами, які були використані за призначенням, тобто у макулатуру. Бо про чесні вибори можна було б казати тільки у випадку, якщо за нововведеним законом буде обиратися склад не наступного, а першого, після нього, парламенту. Тільки в цьому випадку громадянин-виборець отримує шанс дати справедливу політичну оцінку своїм обранцям, на яку вони не здатні вплинути «законодавчими наперстками». Проте, цього – ви точно не знайдете ні у виборчому законодавстві, ні будь-де. І тому, процес «вдосконалення» виборчого законодавства перед виборами триває практично безперервно, аж до самого часу «Х», тобто до виборів. Закон «вдосконалюють» залежно від результатів соціологічних досліджень, кулуарних домовленостей народних обранців і вказівок гаранта, який також переймається своїм комфортним перебуванням на посаді. А комфорт може забезпечити виключно «контрольований» парламент.

Але, маніпуляції з законом – це далеко не єдиний інструмент, який дозволяє «еліті» безкарно розводити громадян. Не даремно в народі кажуть: «вибори виграє не той, за кого проголосували громадяни, а той, хто «правильно» підрахував їхні голоси». Тобто, практика українських, умовно чесних і демократичних виборів, показує, що найбільші маніпуляції з волевиявленням громадян відбуваються під час безпосередньої процедури голосування та підрахунку голосів.

Хто формує виборчі комісії? Центральну Виборчу комісію формують народні депутати за поданням Президента з терміном повноважень її членів 7 років. Тобто, центральний орган, який визначає чесність і демократичність всіх виборів формується безпосередньо тими, хто сам перебуває на виборній посаді. У випадку традицій вітчизняної «еліти» - того, хто приходить на цю посаду за чималі гроші і, можна не мати сумнівів, не бажає до останньої можливості її покидати. При тому, окремо слід зазначити, що правом відкликання члена ЦВК з посади наділені ті ж самі особи. Тобто стаття закону, яка стверджує, що ЦВК є незалежним органом влади – є декларативною, оскільки насправді кожен член цієї комісії постійно знаходиться у прямій залежності і від настроїв Президента, і від корпоративних інтересів, пануючих у депутатські залі.

Але справжнім шедевром «чесних виборів» є принцип формування низових виборчкомів. Їх також формують ті, хто претендує на мандат народної довіри. При чому – не факт, що всі. У першочерговому порядку, так би мовити автоматично, членами виборчкомів стають представники тих, хто вже закінчує своє перебування у парламенті і політичні партії, які висунули своїх кандидатів у нардепи. Для решти законодавець милостиво залишив процедуру жеребкування, бо кількість місць «тих, хто рахує» обмежена.

Між тим, у законі про вибори, де, можливо за іронією законодавця, виборець, серед суб’єктів виборів, значиться під номером один. Проте, саме його, першого і головного суб’єкта виборчого процесу, виборчий закон фактично позбавляє права знати, які маніпуляції відбуваються й його волевиявленням – адже ті, хто рахує бюлетені і здійснює процедуру контролю під час голосування, прямо зацікавлені у своїй перемозі, а не перемозі громадянина-виборця.

Щоправда, виборче законодавство залишає громадянину-виборцю маленьку «шпаринку», яка дозволяє бути офіційним спостерігачем. Але для цього громадянам треба об’єднатися у громадську організацію, в статутну мету якої входить спостереження за виборчим процесом. При тому, такими самими спостерігачами можуть бути представники політичних партій і кандидатів, які змагаються на виборах. Спостерігач, який зареєстрований у встановленому порядку, має право бути присутнім при всіх процедурах під час голосування, включаючи підрахунок голосів та отримувати копії протоколів, фіксувати порушення, складаючи про це відповідні акти, звертатися у суд щодо порушень, які були ним зафіксовані. Та чи може це вплинути на припинення махінацій? Якби могло – то гарантовано не було дискусій «про чесні вибори».

Багаторічна практика українського виборчого процесу, численні «вдосконалення» виборчого законодавства врешті не мають наслідком хоча б одного прикладу чесних і демократичних виборів. Чому? Може ті, хто вважає себе «елітою», свідомо водять суспільство манівцями, аби забезпечити собі подальше перебування у владі, яке гарантує неабиякі статки при мінімальних зусиллях?

Хоча проблему, за наявності бажання, можна було б ефективно вирішити. Наприклад, віддавши контроль і реалізацію виборчого процесу судовій владі, яка не формується прямим таємним голосуванням громадян. А центральну і решту виборчих комісій формувати з громадян-виборців, які не належать до жодної політичної партії, яка безпосередньо чи потенційно претендує на владу, освітній рівень і суспільний авторитет яких, не підлягає сумніву у громаді. А от тим, хто змагається за мандати – залишити право спостерігати за виборчим процесом, тобто право офіційних спостерігачів. При такому механізмі перший суб’єкт виборів – стає дійсно головним, що повністю, до речі, відповідає Конституції. І тоді буде абсолютно однаково, за якою системою обираються органи влади – бо вони будуть обиратися, а не перепризначатися за допомогою фарсу. Але, як ми бачимо, подібні ідеї «борців» за чесні вибори не відвідують. Чому?
Неготовність суспільства?

Хто ж реалізує шахрайські технології на виборах? Адже, який би не був прекрасний закон, його мають виконувати громадяни. Ті самі громадяни, які живуть серед нас і безперечно є чиїмись друзями, родичами, знайомими. Виконання закону контролюють теж громадяни, які живуть не десь інде, в іншій державі чи на іншій планеті, а серед нас. Але чомусь їхнє виконання свого суспільного обов’язку аж ніяк не впливає на комфортність перебування у громадянському середовищі. Чому бути членом виборчкому вже стало таким собі «сезонним бізнесом»? Адже кожен, хто хоча б раз «варився» у виборчому процесі, добре знає, що окрім офіційної зарплатні, дуже багато виборчкомівців отримують «преміальні» від «роботодавця», тобто того кандидата, інтереси якого вони презентують. А деякі, найбільш спритні – отримують «преміальні» і від опонентів, за підпис під «правильним» підсумковим протоколом чи раптову «втрату зору», під час незаконних маніпуляцій з бюлетенями.

Чому так відбувається? А напевно тому, що ті, хто далеко не безкорисно йде на порушення закону, за яке, до речі, передбачена кримінальна відповідальність, мають цілком реальні гарантії безвідповідальності. Тобто, хто б там і що не казав, а виборче шахрайство вже давно має системний і цілком організований характер. Звичайно, якщо «правильний» кандидат кришується чинною владою.

І зіткнувшись з цією системою, громадянин, який, після тривалих, виснажливих зусиль, отримує офіційну відповідь, що «біле слід вважати чорним», закономірно робить висновок про замкнене коло, і немає на те ради. І надалі, як правило, людина починає або цинічно, у будь-який спосіб йти до своєї мети: «вибитися в люди», або просто, відмовляється від будь-якої суспільної активності. Відтак у суспільстві пануючим стає стереотип: мовляв, так, ми живемо не у кращій державі, але мій окремо взятий голос, моя позиція на покращення нашого буття – нічого не змінить. Чого, власне й домагається від нас так звана еліта. Тобто, система виборчого шахрайства насправді – інструмент забезпечення диктатури купки негідників(ці особи не гідні бути там, де вони є у суспільній ієрархії, на думку більшості громадян), над більшістю співгромадян. Чому так відбувається? Саме тому, кожні вибори відбувається одне й те ж, можна зробити висновок, що попри те, що більшість громадян відчуває, м’яко кажучи, несправедливість і фальш у формуванні владних інституцій, проте сприймає це як належне, перебуваючи в стані апатії. Чому?

Можна пояснити явище суспільної апатії з точки зору певних стереотипів, які склалися у минулому. Тобто, за часів комуністичної тоталітарної держави. Дійсно, у СРСР десятиліттями не існувало виборів, як таких. Те, що мало назву «вибори», насправді було фарсом формального затвердження так званих кандидатів, ретельно відібраних партноменклатурою «представляти» інтереси громадян у владі. Відтак – традицією сприймати кандидатів на виборні посади, як таких, що нав’язані «згори». А сам процес вибору – як фарс чи шоу організоване за чітким сценарієм влади.

Між тим, не можна не згадати історичний факт: перші ж радянські альтернативні вибори мали наслідком прихід у владу антикомуністичної опозиції. На тих, перших виборах «з людським обличчям» ті, хто покірно, десятки років, віддавав голоси «за непорушний блок комуністів і безпартійних», попри відчайдушні зусилля влади, обрали до неї тих, кого раніше було прийнято називати «отщепенцамі». І в українському парламенті ці люди, навіть попри неоднозначність оцінок їхньої діяльності, відіграли свою історичну роль і виконали головне зобов’язання, яке брали перед виборцями – формалізували державну незалежність України. Отже, і тоді, і на перших пострадянських виборах, громадяни щиро віддавали свої голоси за тих, кому вірили. Інша справа, що відсутність чітких критеріїв оцінки передвиборчих обіцянок, романтизм у сприйнятті реалій державотворення мали наслідком прихід до влади популістів та колишньої партноменклатури, яка швидко опанувала продуктивну риторику… І вже потім, наприкінці 90-х, у лексикон тих, хто мав стосунок до влади і процесу її формування увійшов термін «політичний проект», який забезпечували певні маніпулятивні технології.

Втім, був і Майдан у 2004 році. Дехто може спробувати довести, що людей на центральну площу країни вивела вдала технологія, яку сучасний гарант з якогось дива досі вважає такою собі операцією іноземних спецслужб. Проте, нам, громадянам, досі, через сім років після тих подій не відомі ні імена іноземних резидентів, ні їхніх помічників, які керували цією унікальною операцією, а спецслужби – не знайшли жодного українського громадянина, який шпигував на їхню користь. А відтак, сучасній владі вигідніше повторювати «легенди» примітивної пропаганди, ніж визнати очевидне: ні технології, ні ресурси влади не вплинули на більшість громадян і врешті, аби зберегти свій «статус», так звана еліта вимушена була позадкувати. Водночас було запущено потужну пропагандистську машину, яка переконує громадян, що вони вийшли на Майдан даремно і нічого не домоглися: Ющенко виявився типовим представником тієї ж еліти, проти махінацій якої й протестували громадяни. Хоча насправді, люди протестували проти зухвалого шахрайства влади, а той, кого обрали Президентом – був лише символом надій громадян. Але, хіба можна було одним Майданом вирішити всі суспільні проблеми? Однозначно, ні. Бо той протест і поступки влади аж ніяк не торкалися головного: вони не ставили посадових осіб влади під будь-який контроль суспільства і не надавали громадянам жодних механізмів впливу на посадовців, які втратили довіру суспільства. Чи можна цю проблему вирішити Майданом?

З лютого 1995 року по березень 2001 року формально діяв закон «Про відкликання народного депутата України». В ньому містився конкретний механізм, який, бодай теоретично, давав громадянам можливість позбавити владного мандату обранця, який не виправдав їхньої довіри. Теоретично, тому, що за час дії цього законодавчого права, громадяни жодного разу навіть не намагалися ним скористатися. Це при тому, що у законодавчій владі панував традиційний «ігнор» життєвих інтересів виборців.

Отже, Майданом можна примусити владу видати закон, який би надавав теоретичну можливість суспільству впливати на персональний склад вищого законодавчого органу, але чи буде він працювати? Попередня історія показує, що сам по собі – не буде. Бо, вочевидь, громадяни виявилися не готовими до продуктивних дій щодо очищення влади. Хоча для цього потрібно було лише перейти від слів до конкретних дій у межах чинного законодавства.

Аналогічно можна сказати про чесність виборів, тобто процесу формування влади. Теоретично, тобто на словах, всі нібито «за», але… І тут справа не тільки у здатності вийти на акції протесту. Майдан-2004 наочно показав, що це реальність, яка може виникнути і другого, і третього, і четвертого, і десятого разу, якщо влада буде у наглий спосіб фальсифікувати народне волевиявлення. Але, під «вогнем» народного гніву опиняться лише певні персоналії, які символізують владне шахрайство. Проте, десяток чи сотня одіозних осіб могли б самі своїми руками реалізувати шахрайство з бюлетенями у масштабах всієї країни? Напевно, що ні. Реальні масштаби, безперечно більші. І справа навіть не в тому, що ті, хто мав би за посадою і присягою охороняти Закон і конституційне право громадян, просто наплював на свій обов’язок, зрозуміло, не без особистого зиску. Проте, справа не тільки у відсутності невідворотного кримінального чи адміністративного покарання. Є дещо важливіше, що, власне, підживлює мотивацію до зневаги корінних суспільних інтересів.

Справа в нас самих. Бо саме ми сприймаємо все це практично спокійно, обмежуючись лише буркотінням «на кухнях» чи соціальних мережах. Хоча напевно хтось з нас знає «фальсифікаторів» та їхніх спільників, які мешкають поруч, у місті, містечку чи селі. Але ми не наважуємося створити навколо них суспільний вакуум, чи хоча б мовчазне засудження, «викресливши» їх зі своїх друзів чи знайомих.

Можна з певністю казати, якби таке ставлення до «маніпуляторів» стало традиційним у нашому суспільстві – тема «чесних виборів» зникла б з нашого буття назавжди. І без сумнівів, поступово іншими б стали й ті, кого ми обираємо. Бо немає нічого жахливішого, як стати «неформальним» ізгоєм на довгі роки. І не тільки у своєму населеному пункті, а й своїй країні. Бо тоді ніякі гроші, ніякі впливові зв’язки, ніяке телефонне право не працюватимуть.

Скажете, що це не реально? Якщо так, то немає причин сподіватися на справжні чесні вибори. Якщо у більшості громадян немає чіткої життєвої позиції, то на яку відповідальну владу можна сподіватися? Адже, влада ніколи не відповідатиме перед громадянами, які вимагають цієї відповідальності лише у мріях чи на словах.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Людина і влада»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної Пра-України... дає сучасним українцям доказ непорушності володіння своєю землею упродовж тисячоліть. Треба визволитися від змови істориків.”
Юрій Липа

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.