Аратта - На головну

19 січня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- у 1919-1920 роках Кам`янець-Подільський ненадовго став державним центром України - останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська УНР.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Чому в Росії не буде Майдану?

Політологія 15128 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 12.03.2012 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Чому в Росії не буде Майдану?
Російські вибори Президента, які, як відомо, закінчилися перемогою Владіміра Путіна, спричинили лавиноподібну зливу різноманітних прогнозів на задану тему: якою буде Росія «нового Путіна?».

Насправді сама постановка питання містить лукавство, адже Путін – далеко не нова фігура у російській владі, більш того, хоча формально він був прем’єром, проте ніхто не має сумнівів, що саме він, а не формальний Президент Дмітрій Медвєдєв формував внутрішню і зовнішню політику держави. Отже, теза про «нового Путіна» – має очевидне пропагандистське значення, але ніяк не змістовне.

Так само очевидним є те, що у так званих виборах, на законодавчому рівні ще задовго до їхнього формального початку, було закладено неможливість перемоги будь-якого кандидата, окрім Путіна. Так само, як і формування парламенту виключало навіть теоретичну можливість обрання депутатського корпусу, опозиційного Кремлю.

Результати виборів у Держдуму РФ стали першим матеріальним свідченням того, що ніяких змін від формального акту «вибрів» очікувати не слід. Щоправда, плани Кремля не зовсім співпали з прагненнями частини громадян. Одразу ж після голосування у парламент, у Москві та інших великих містах Росії розпочалися протестні виступи. Спочатку влада реагувала на них, як зазвичай – брутальним насильством, тобто міліцейським кийком та «незалежним правосуддям». Однак, цього разу ефект був протилежним від традиційного: протестні мітинги збирали не сотні протестувальників, а десятки тисяч, І це примусило Кремль дещо змінити агітаційну тактику, але аж ніяк не механізм самого «волевиявлення громадян», щоб створити хоча б видимість його демократичності.

Вибори Президента, як і слід було очікувати, відбулися з «плановими» фальсифікаціями: «каруселями», вкиданням бюлетенів за «мертвих душ» тощо. Проте, нечесність влади була фактично узаконена. Зокрема, закон про вибори не зобов’язував прем’єра піти у відпустку на час виборів, а відтак, фактично неприховано весь адміністративний ресурс держави працював на одного кандидата. ЦВК не був нейтральним органом, який переймався виключно виборчим процесом, а фактично – забезпеченням перемоги Путіна. Як і під час виборів Держдуми, так і до президентських виборів були «допущені» кандидати, які не мали навіть теоретичної можливості реальної конкуренції з чинним прем’єром.

Фактичним «конкурентом» Путіна був «сценарний опозиціонер» лідер КПРФ Геннадій Зюганов. Втім, якщо уважно споглядати сучасну путінську Росію, то можна помітити, що риторика так званої парламентської опозиції, як то ЛДПР і КПРФ, містить лише трохи іншу фразеологію, але аж ніяк не заперечує політику Кремля. Показовим прикладом цього є виборча кампанія лідера КПРФ Зюганова. Якщо відкинути фразеологізми про олігархів, казнокрадів, корупціонерів, які не несуть жодного змістовного навантаження, то можемо зробити дещо несподіваний висновок: палкі промови комуністичного лідера і прем’єра Путіна близькі за змістом і навіть за фразеологічними штампами. І це не дивно, адже і комуністи і ЄДРОСи не приховують своє ностальгії за СРСР, їх однаково дратують прояви демократичного суспільства, а демократичні європейські держави вважаються потенційними ворогами Росії.

Втім, те що саме Зюганов, за офіційними даними, отримав другий результат підтримки на президентських виборах, свідчить про те, що російському суспільству більш зрозумілі і близькі совкові ідеали і устрій життя, ніж демократичні, європейські. І цілком реально припустити, що якби голосування і підрахунок голосів відбувався чесно, то у другий тур вийшли б саме Путін і Зюганов. Це, в свою чергу, показує, що попри зростання протестних настроїв, росіяни не готові сприйняти зміну курсу держави від авторитаризму до демократії.

Як, в такому випадку, пояснити масові акції протесту спрямовані саме проти путінської моделі держави? По-перше, жоден з опозиційних лідерів так і не сформулював, яку саме альтернативну модель Росії вважають за необхідне будувати їхні політичні сили. По-друге, різноманітні, часом антагоністичні партії об’єднала не якась спільна ідеологічна платформа, а рефлекторна реакція на зухвале шахрайство влади під час виборів. Тобто, не було жодних домовленостей про подальші дії у разі перемоги. І їх й не могло бути, бо ніхто не сподівався на перемогу мітингувальників над владою. Очевидно й не було особливих сподівань на те, що влада бодай створить видимість адекватного реагування на порушення законодавства, зафіксовані спостерігачами під час голосування та підрахунку голосів. Відтак, очевидним завданням опозиціонерів було показати на конкретних фактах сумнівну легітимність сформованої російської влади. І не більше того.

Між тим, сам факт здатності до об’єднання різнокольорової опозиції спричинив неадекватну, можна сказати, панічну реакцію влади. У Москву миттєво було введено тисячі військовослужбовців каральної дивізії внутрішніх військ ім. Дзержинського і навіть міліцейський спецназ інших російських регіонів. Складалося враження, що російська столиця готується не до виборів Президента, а до війни навалою якогось окупанта. Невже Путін прирівняв до потенційних ворогів громадян власної країни?

Хоча за офіційною версією Кремля, необхідність такого численного контингенту військ у столиці РФ була необхідною для підтримки громадського порядку під час проведення масових акцій. Щоб ця версія мала вигляд правдоподібної, влада, у адміністративному порядку зорганізувала масовки на підтримку Путіна, Проте, і риторика і гасла «Не допустим оранжевой чумы!» лише підтверджували, що у Кремлі сама згадка про київський Майдан-2004 викликає напади неконтрольованого жаху.
Чи можливий в Росії Майдан?

Сплеск масової суспільної активності в Росії відродив, зокрема серед українських і частини західних аналітиків, сподівання на можливість швидкого відродження демократичних суспільних механізмів впливу громадян на владу. Бо те, що ми розуміємо під словом «Майдан» означає критичну точку конфлікту чинної влади з народом, масовий протест, з вимогою зміни цієї влади.

Досвід подібних суспільних проявів показує, що вони або досягають мети у мирний спосіб(як, наприклад, було в Україні у 2004 р.), або мають наслідком кровопролиття, бунт, тривале громадянське протистояння(як це сталося у Єгипті та інших країнах регіону). У випадку України ми побачили суто європейський спосіб конституційної реалізації права народу, який не супроводжувався жодним проявом насильства. Сотні тисяч громадян, які вийшли на акцію протесту, діяли виключно в межах чинного законодавства. До честі правоохоронних органів, і міліція, і спецслужби під час Майдану, також діяли коректно, не провокуючи насильство, виконуючи функцію підтримання громадського порядку. Як не дивно, але під час подій 2004 року в Києві було зафіксовано рекордне зниження рівня злочинності, що повністю спростовує твердження деяких сучасних державних керівників, що подібні акції – це виключно дестабілізація і вакханалія…

Зараз, через вісім років після Майдану, ті події «обросли» масою пропагандистських легенд. Зокрема, не без участі політиканів від влади, громадянам було нав’язана думка про те, що цей прояв громадянського суспільства не мав жодного позитивного результату. Це – неправда.

Тактична мета, задля якої громадяни вийшли на безстрокову акцію протесту була повністю реалізована: персоналії у владі змінено, всю повноту владних повноважень отримала опозиція. Інше питання: як тодішній опозиції вдалося реалізувати свої обіцянки на практиці? Але це вже опосередковано співвідноситься з Майданом, як не реалізовані прагнення суспільства, оскільки безпосереднього впливу на ці процеси усередині політикуму громадяни не мали. Те, що було визначено як право кожного у межах Конституції, було зроблено – опозиція, яка стала владою, двічі отримувала на демократичних виборах формальну парламентську більшість і право формування виконавчої влади. Той факт, що політики виявилися політиканами, які не змогли вийти за межі своїх особистих інтересів, свідчить лише про те, що потреби суспільства і владної верхівки протилежні, і по суті, суспільство, у своєму світоглядному розвитку випередило тих, хто опинився у владного керма. І це – абсолютно нормально і є матеріальним підтвердженням потенціалу позитивного розвитку у бік становлення реальної демократії.

Україна навіть у часи Кучми ніколи не була класичною авторитарною державою. Попри репресивні потуги влади, хоч і повільно, але розвивалися демократичні інститути, зокрема, свобода слова і ЗМІ, але головне – еволюціонувала свідомість більшості громадян. І цей процес триває й сьогодні і є реальні ознаки того, що у разі спроби влади побудувати класичну авторитарну модель – суспільство здатне дати адекватну відповідь.

Ця теза має чіткі матеріальні підтвердження. За останні два роки влада Партії регіонів на чолі з Президентом Віктором Януковичем, зробила низку так званих реформ, фактично ввівши в країні адміністративно-командне правління. Однак, водночас, суспільство активно реагує на ці дії владних інституцій: за кількістю протестних акцій, які відбулися за цей час, Україна встановила рекорд за історію існування державної незалежності. Поки що ці протестні акції не чисельні, розрізнені, спрямовані виключно на якісь локальні проблеми, створені владою. Але не факт, що така ситуація триватиме й надалі. Підтвердженням цього є спроби опозиційних партій знайти продуктивний консенсус на майбутніх парламентських виборах. Зараз ще зарано робити прогнози, наскільки цю мету буде реалізовано, але вперше за останні 20 років, опозиційні політичні лідери від слів і гасел перейшли до реальних дій.

В історії сучасної Росії нічого подібного не траплялося. Серпневі події 1991 року навряд чи можна назвати Майданом, оскільки, очевидно, народ у Москві не ставив на меті зміну керівництва країною, навпаки, більшість росіян тоді була за владу, тобто за горбачовську модель «оновленого СРСР». Люди вийшли на вулицю проти ГКЧП за радянську владу. Про це, наприклад, свідчить і риторика так званих «архітекторів» перебудови, зокрема їхнє неприйняття державної незалежності України, країн Балтії, Кавказу. Подальша політика «демократичної» Росії Єльцина щодо цих незалежних держав була спрямована на максимальну протидію саме становленню їхнього державного суверенітету, зокрема від Москви. І це сприймалося російським суспільством, як нормальне явище. Більш того, будь-який крок цих держав від метрополії – викликав і викликає у росіян сплеск негативних емоцій. Попри очевидну реальність, більшість пересічних росіян не сприймають Україну, як суверену державу, вважаючи її частиною «єдиної держави». Зокрема, це наглядно відслідковується на прикладі риторики навколо Криму і Севастополя. Вже пішов третій десяток років, як Кремль нав’язує громадянам «пропагандистську жуйку» про російськість цих територій. Російські війська, попри українську Конституцію, міцно закріпилися на українській території, при тому, росіяни вважають, що це нормально.

Президента Бориса Єльцина в Росії традиційно вважають демократом, а період двох його каденцій – вважаються часом розвитку демократичного суспільства. Між тим, як, з точки зору демократичних принципів і цінностей, можна пояснити розстріл «білого дому» у 1993 році? При тому, ці події, розстріл парламенту, фактично схвалили більшість громадян. Зараз, від російських колег, можна почути твердження, що за часів Єльцина в Росії була свобода слова і незалежні ЗМІ. Але те, що росіяни називають свободою слова – була лише інерція горбачовської гласності. І хоча тоді дійсно існували опозиційні ЗМІ, але їхня критика Кремля була обмежена певними рамками, а самі ці видання і телеканали були дійсно незалежні від споживача, оскільки знаходилися у власності кремлівських олігархів. Під час так званої свободи ЗМІ власники відкрито диктували журналістам редакційну політику. Тобто, існувала цензура, що не сумісно з принципами свободи слова.

«Демократ» Єльцин весь час свого правління здійснював експансіоністську зовнішню політику щодо країн колишнього СРСР, зокрема України, Молдови, країн Балтії. Зокрема, активним учасником збройного конфлікту у Придністров’ї були саме російські військові і спецслужби. Російські війська і спецслужби активно протидіяли становленню державної незалежності Грузії, відкрито підтримуючи сепаратистські, маріонеточні, режими Абхазії та Південної Осетії. Саме з «благословіня» Єльцина була спецслужбами РФ була здійснена спроба подібної спецоперації в Криму, коли владу в автономії намагався захопити самопроголошений президент Мєшков. За правління Єльцина розпочалася кривава, по суті, каральна військова операція проти громадян РФ у Чечні. При тому, російське суспільство сприймало всі ці, явно не сумісні з демократичними принципами, дії влади, як належне й практично беззаперечно підтримуючи їх.

Варто згадати, як Путін став Президентом. Саме його, тодішнього прем’єра, публічно об’явив «пєрєємніком» Єльцин і росіяни переважною більшістю проголосували за вказану Кремлем кандидатуру на президентських виборах. Чи можливе щось подібне у демократичному суспільстві?

Отже, прихід до влади Путіна – був цілком логічним, з точки зору реальної політики Кремля. Тому навряд чи варто було сприймати за «чисту монету» суто пропагандистські обіцянки «пєрєємніка» про боротьбу з корупцією, олігархами-казнокрадами, економічні реформи тощо. Насправді, ж під цими гаслами, було фактично знищено будь-яку політичну опозицію кремлівським керманичам. Путін створив систему жорсткої, безальтернативної авторитарної влади.

Чи можуть громадяни, за таких умов, сформувати іншу владу шляхом виборів? Проблема в тому, що за своєю природою, авторитаризм і вибори – поняття не сумісні.

Авторитарний режим перетворює вибори у дешевий фарс, оскільки не існує ні інституту правосуддя, ні самого розподілу влад, як такого. Всі державні владні інституції жорстко контролюються з єдиного центру. Права громадянина, проголошені Конституцією – виключно факультативні. В тому числі – й беззаперечне право громадян на мирний протест, Тобто, будь-які спроби громадян висловити своє негативне ставлення до тих чи інших дій влади будуть жорстоко подавлятися, оскільки природа авторитаризму не допускає існування правоохоронних органів, які захищають право громадянина, обумовлене законом. Натомість є каральні органи, які призначені придушувати будь-який спротив цій владі.

Якщо подивитися з цієї точки зору на реакцію влади на спроби опозиції організувати масові акції протесту, жорстокі екзекуції протестувальників абсолютно логічні. Як і відповідає логіці авторитарної влади й масове застосування каральних військ у випадках, коли протестні акції стають багатотисячними. Що й сталося у Москві перед голосуванням на виборах Президента Росії.

Остання акція протесту в Москві, яка відбулася у минулу суботу не була такою велилюдною, як попередні. Фактично, рух «білих стрічок», який під час виборчої кампанії зібрав на протести десятки тисяч громадян, опинився у тупиковій ситуації: домовленості з владою російської столиці про проведення мітингів чітко регламентували час їхнього проведення. Після того, як обумовлений термін вичерпався, демонстранти, що з тих чи інших міркувань не покидали місце зібрання – розганялися поліцейським спецназом, а організатори затримувалися і притягалися до адміністративної відповідальності.

Лідери російської опозиції, без сумнівів, розуміють, що Майдан є насамперед безстроковою формою масового протесту ультимативного характеру. В тих умовах, які існують в Росії, влада буде діяти за тією ж схемою, що й під час вибрів. Тобто, навіть якщо на площі вийдуть сотні тисяч громадян – у столицю негайно будуть введені війська, звісно, «для забезпечення правопорядку». Чи будуть ці війська виконувати наказ по розгону демонстрантів? Без сумніву будуть. Адже не є таємницею, що сучасна російські внутрішні війська, розташовані у передмістях Москви, сформовані за суто червоноармійським принципом – більшість особового складу належить до представників так званих національних меншин, які аж ніяк не пов’язані з населенням, проти якого застосовуються. Власне, за деякими непідтвердженими даними, під час виборів у Москву були мобілізовані чеченські військові частини. І зовсім не тому, що наявні поліційні сили були неспроможні виконати задачу, поставлену владою…

Виходячи з умов, які є в Росії, об’єктивних передумов для «білого Майдану» немає. Очевидно, що опозиційні лідери будуть й надалі намагатися мобілізовувати громадян на мітинги, але цей мобілізаційний метод навряд чи становитиме відчутну загрозу владі Путіна. З іншого боку, очевидно, що суспільна свідомість росіян ще далека від розуміння справжніх демократичних цінностей. Тобто, ситуація чимось нагадує ту, що була в СРСР на початку 80-х років минулого століття, коли більшість громадян втратили віру у комуністичні міфи, але на відкрите протистояння з владою наважувалися одиниці. Репресивний апарат діяв чітко, придушуючи ці прояви. Щоправда, є суттєва відзнака: російський репресивний апарат практично вщент розкладений корупцією, але з іншого боку поки міцно тримається круговою порукою злочинної організації. І розуміння того, що зміна влади може означати відповідальність за скоєне – є реальним стимулом, можливо більш ефективним, ніж віра у міфічні комуністичні ідеали.

Саме тому, наразі не існує жодних передумов для демократичних змін у Росії. Принаймні в близькій перспективі. З іншого боку, деякі економічні тенденції, як внутрішні, так і зовнішні, поступово стимулюватимуть і російську владу, і суспільство до пошуку виходу з совкового тупику. А чи буде він знайдений і у який спосіб – покаже час. В даному випадку, за тієї ситуації, що існує зараз, більш вірогідним видається силове протистояння у вигляді традиційного російського бунту, результати якого важко спрогнозувати.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Справедливість без сили і сила без справедливості - обидві потворні”
Жозеф Жубер

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.