Аратта - На головну

21 жовтня 2017, субота

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- українська мова посіла друге місце в світі за мелодійністю після італійської. Також її визнали третьою найкрасивішою мовою в світі за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія та побудова речень після французької та перської мов на мовному конкурсі, що пройшов у Парижі в 1934 році...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Прокляття «Червоних дияволят»

Кіномистецтво 38857 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 11.04.2012 | Всі публікації | Версія для друку

Прокляття «Червоних дияволят»
У 1966-му році 30-річний режисер Едмон Кеосаян відзняв призначений для підлітково-юнацької аудиторії фільм «Невловимі месники». Успіх стрічки виявився приголомшуючим...

Почнемо з фіналу.

Зо два тижні тому на одному з російських сай­тів промайнуло без особливого відгуку повідомлення про те, що урна з прахом відомого свого часу радянського кіноактора Віктора Косих ось уже третій місяць припадає пилом на складі крематорію Хованського цвинтаря у Москві. Родичі покійного, котрі напри­кінці грудня минулого року з незрозумілою поспіш­ністю відмовилися від громадянської панахиди, десь поділися, наче їх не було. Телефони мовчать, мобілки не реагують.

Ось так і закінчилася слава земна людини, котра на рубежі 60-70-х років минулого століття була кумиром мільйонів радянських кіноглядачів у віці від десяти до дев’яноста років.

Невловимі і неперевершені…

У 1966-му році 30-річний режисер Едмон Кеосаян відзняв призначений для підлітково-юнацької аудиторії фільм «Невловимі месники». Успіх стрічки виявився приголомшуючим. В кінозали ломонулися батьки і діти, діди і онуки. Це якраз той класичний випадок, коли автори фільму і нікому до того не відомі виконавці наступного дня після прем’єри прокинулися знаменитими. За два роки на екрани вийшло продовження стрічки, як зараз кажуть, сиквел — «Нові пригоди невловимих», а в 1971-му — заключна картина трилогії «Корона Російської Імперії».

На жаль, нам не вдалося встановити, скільки міль­йонів глядачів переглянули всі три фільми, це не показово, особливо, якщо врахувати, що багато з них дивилися по декілька разів. Та що там декілька! Одна дівчинка передивилася першу серію 50 (!!!) разів підряд. За перший рік показу «Невловимі» принесли в бюджет СРСР 55 мільйонів карбованців, а «Нові пригоди невловимих» — понад 66 мільйонів. Дані по третій серії відсутні.

Є інший, важливіший факт: прокатні компанії понад ста країн світу закупили через «Совекспортфільм» усі три стрічки для масового показу у своїх державах. Запам’ятайте цю обставину, ми повернемося до неї наприкінці розповіді.

І ще: дагестанський поет Расул Гамзатов, якого недаремно хтось із сучасників назвав «сивою вершиною поетичної мудрості», зронив якось геніальну фразу: «Заздрість колег — єдина чесна нагорода справді талановитій людині». Всі три фільми Кеосаяна неодноразово номінувалися на здобуття найвищих державних нагород. Але «клубок друзів» — керівників Спілки кінематографістів СРСР — невтомно щоразу завалював доступ до відзнаки.

Про що йшлося?

Спеціально для молоді


Звісно, в порівнянні зі, скажімо, «Міцним горішком» чи «Нічним дозором» розповідь про чотирьох під­літків, котрі виграли громадянську війну на півдні України, у сухому переказі не вражає. Але врахуйте одну важливу обставину: трилогія Кеосаяна стала фактично першим радянським вестерном. Досі всі фільми про ті часи були довгими, правильними і нудними, як шкільний підручник. А тут… Ну й що, що такого не могло бути, бо з нагана не можна вистрелити без перезарядки… сорок разів, що двоє селянських діточок, один недовчений гімназист і циганча дурять голову полковникам і генералам колишньої царської армії та денікінської контррозвідки, що в реальності навіть у ті суворі часи дітям, котрі просились у військо, давали не бойову зброю, а по дупі лозиною. Чи ременем, залежно від обставин. Головне — дотепно, весело і цікаво! До речі, виразів «прикольно» та «круто» тоді ще не вживали.
Вася Васильєв - Яшка, Михайло Метьолкін - Валерка, Валентина Курдюкова - Ксанка, Віктор Косих - Данька
Вася Васильєв - Яшка, Михайло Метьолкін - Валерка, Валентина Курдюкова - Ксанка, Віктор Косих - Данька
Як у кожній казці, сюжет будувався за принципом «чим далі, тим страшніше». У першій серії четвірці невловимих (яких усе ж таки ловили, а вони тікали) протистояла «визвольна армія батьки Бурнаша» чисельністю не більше батальйону. У наступному фільмі довелося долати мало не всі збройні сили одного з кращих європейських воєначальників генерала Денікіна. А в третій — дати чосу гідрі світового імперіалізму в особі його спецслужб. Але, як і належить героям казок, наші невловимі месники і у вогні не горіли, і в воді не тонули, а від Одеси до Ленінграду дісталися взагалі за якихось там кільканадцять хвилин — це за сюжетом у 1925-му році!

Та дивна річ — у це вірили, це з задоволенням переглядали знову і знову.

Недовго та музика грала, даремно тішився глядач.

У фінальних титрах третього фільму після слова КІНЕЦЬ Кеосаян поставив недвозначні три крапки. Але мало не наступного дня після прем’єри одна із дуже центральних газет у незвично грубій навіть на ті часи формі повідомила зацікавленим особам, що:

— «невловимі» відскакались і відстрілялись!

— досить мучити коней, задіяних у зйомках, і наражати на небезпеку каскадерів!

— актори не боги, а десь навіть навпаки, все, що могли, вони вже показали тож…

— КІНА НЕ БУДЕ!

За цим своєрідним попереджувальним пострілом угору розпочалася важка канонада по живим цілям упритул і без усякого жалю. Для початку з’ясувалося, що роботи на Ордена Леніна кіностудії «Мосфільм» для всіляких там самовпевнених кеосаянів немає і не передбачається. Нехай конають під парканом «Вірменфільму».

Як по команді (хоча — чому «як«?), хвилю народного захвату загнали в чіткі ідеологічні береги. Дивні дива почались і у четвірки вже не юних, а молодих виконавців. Але про це — трохи згодом.

І нарешті — серед загального «неодобрямсу» почулися тверезі голоси розумних людей, котрі не здитиніли від красивої кінозабавки. Про це говорили переважно між собою у творчому середовищі. Але говорили.

Стисло ця аргументація зводилася до того, що:

— в усіх цивілізованих державах світу особам, чия психіка ще не сформувалася, не довіряють не те що бойову, а й мисливську чи спортивну зброю. І це гуманно.

— скориставшись тим, що Радянський Союз ратифікував міжнародну конвенцію про захист авторських прав уже ПІСЛЯ виходу трилогії на екрани, Кеосаян добре попасся там, де не сіяв. Тобто — чимало трюків і навіть цілі епізоди він дослівно, вибачайте, покадрово переніс з класичних фільмів американського вестерну у свої власні. Але ж якби йшлося тільки про плагіат суто формальних прийомів і знахідок.

— у соціальній психології є такий вираз «вестернізація свідомості». Річ у тім, що точнісінько так, як російська культура виросла з романів Гоголя, Толстого і Достоєвського, культура американського суспільства значною мірою формувалася протягом першої половини ХХ сторіччя саме хвацькими, динамічними, захоплюючими і часто-густо далекими від реальності кіноміфами про підкорення молодою американською нацією Дикого Заходу. Звідси, до речі, і слово «вестерн» — західний.

- оця клята вестернізація, у свою чергу, може зруйнувати ті одвічні моральні орієнтири народів СРСР, які встояли навіть під тотальним натиском радянської атеїстичної ідеології. Достоєвський писав про безвинну дитячу сльозу як вселенську трагедію. А у фільмі Кеосаяна діти без будь-яких докорів совісті, граючись, вбивали таких же, як і вони, дітей тільки за те, що у війні дорослих вони опинилися по різні боки барикади. А це вже не смішно… це страшно, коли дитина виростає з переконанням, що головне — аби у відповідний момент не здригнулась рука, щоб у кольті чи в радянській версії — нагані залишився бодай один набій і щоби право на останній постріл залишалося за тобою.

Ми далекі від того, аби стверджувати, що славетні бригади «відморозків», кот­рі тероризували всю СНД у бурхливі дев’яності, зростали морально на «пригодах невловимих». Але якщо зробити те, чого досі ніхто не зробив — детально розібратися замість влаштовувати на черговому телеканалі черговий пустопорожній ювілей, тоді з’ясується, що ті поодинокі критичні голоси тоді, на початку 70-х, були не такими вже й безпідставними.

Але є в усій цій історії ще один відверто містичний акцент. Важко позбутися враження, що сам фільм наче наврочив його авторам та більшості виконавців.

Цілу вічність прожити не вдалося

У кожному фільмі звучала бадьора пісня про те, що даремно вороння кружляє над степом, бо герої наміряються жити вічно… Не варто легковажити прикметами. Ще не відшуміли офіційно санкціоновані критичні залпи у пресі, як почало діятися те, що ніяк не підпадало під випадковий збіг обставин.

Першим, усього за місяць до офіційної прем’єри «Невловимих месників» помер славетний радянський композитор Борис Мокроусов. Пішов із життя зненацька, в розквіті творчих, а головне — фізичних сил. Саме Мокроусов написав мелодію вищезгаданої пісні про вічне життя.

Потім, одного за одним смерть забрала трьох провідних радянських акторів, народних артистів СРСР, лауреатів численних Сталінських премій: Лева Свердліна, він зіграв у першій серії Будьонного, але до зйомок другої картини не дожив; потім Івана Переверзєва, котрий відзначався справді богатирським здоров’ям — у другій і третій серії він грав начальника ЧК. І нарешті — Володимира Бєлокурова. Видатного майстра театру і кіно. Він зіграв у кожному з фільмів трилогії трьох різ­них персонажів. І, знову ж таки, ніщо, здавалося б, не віщувало, як і у випадку з Мокроусовим, передчасного «відбуття у небуття».

Невдовзі до цього сумного списку додався і Юхим Копелян (у перших двох фільмах — отаман Бурнаш). І знову несподівано, в розквіті сил, на гребені заслуженої слави… Складається враження, що передчасна смерть просто таки переслідувала акторів, котрі знімались у фільмі. Незалежно від того, чи це були гранди радянського мистецтва, чи просто «міцні горішки»-професіонали. Рік прем’єри останнього фільму трилогії — 1971-й — став трагічним для Аркадія Толбузова (полковник Кудасов) та Лаврентія Масохи (епізодична роль без слів). І якщо Масоха був уже людиною немолодою, то Толбузов належав до категорії, яку в народі називають «у самому соку» — щойно відзначив 51-у річницю народження.

Забігаючи наперед, скажемо, що і Едмон Кеосаян не дожив до пенсійного віку. У своєму «добровільно-примусовому» засланні на студію «Вірменфільм» він поставив два по-справжньому високохудожні пронизливі фільми: «Чоловіки» та «Коли надходить вересень». Але заслуженого успіху та широкого прокату вони «чомусь» не мали.

Щодо юних виконавців, то це окрема і теж вельми дивна історія.
Смерть у якийсь містичний спосіб переслідувала Віктора Косих...
Смерть у якийсь містичний спосіб переслідувала Віктора Косих...
Джо невловимий, бо його ніхто не ловить

В ті часи в народі гуляв такий псевдоковбойський анекдот:

— Он скаче невловимий Джо.

— Що, його справді неможливо піймати?

— Та ні, просто його ніхто не ловить, бо він і даром нікому не потрібен.


Цей жорстокий і цинічний жарт можна поставити епіграфом до творчої біографії кожного з легендарної четвірки «невловимих».

Валентина Курдюкова (Ксанка) — кіно знищило її спортивну кар’єру, але нічого не дало натомість, окрім короткочасної слави. Зніматися більше не запрошували, сімейне життя не склалось, єдиний син помер. Ще кілька років тому Валентина працювала буфетницею у редакції газети «Известия» в Москві.

Вася Васильєв (циган Яшка) — теж більше не знімався. За винятком хіба що пари телепередач про себе і ті фільми. Не прижився в єдиному в СРСР циганському театрі «Ромен», бо його художній керівник Микола Сліченко органічно не визнавав усіх, хто був популярнішим за нього. Життя прожив, як справжній циган — у концертних мандрах з авторською програмою про себе і свою далеку кінематографічну юність. Зараз, кажуть, керує будинком культури у Твері.

Михайло Метьолкін (Валерка) — онук будьонівця і, напевне, найталановитіший з усієї четвірки. Проте… не допомогли ані слава, ані непересічні здібності. Актор­ська кар’єра обірвалася, ледь розпочавшись. Закінчив режисерський факультет ВДІКу, відзняв кілька документальних фільмів. Знавці хвалили. Прокат та критика — ігнорували. Зрештою наприкінці 80-х минулого століття Михайло остаточно розпрощався з творчими амбіціями і подався в бізнес.

Віктор Косих (1950-2011 рр.). Данька. До зйомок у Кеосаяна він, ще дитиною, прекрасно зіграв у двох «знакових» радянських фільмах: «Дзвонять, відчиніть двері!» та «Ласкаво просимо або стороннім вхід заборонений». Продемонстрував найширший, навіть як для дорослого актора, діапазон таланту — від психологічної драми до комедійної буфонади. Після тріумфу в «Невловимих» Віктора запрошували на нові ролі. Але одразу з’ясовувалося, що автори майбутніх фільмів не читали не тільки Шекспіра з Хемінгуеєм, а й «Пригод Незнайка на Міся­ці». До того ж критика не полишала молодого актора ні на мить. Якщо він намагався змінити амплуа «невловимого», його ганили, що він береться не за своє. Якщо ж погоджувався (бо їсти ж, вибачайте, треба) на черговий блідий клон Даньки, здій­мався вереск щодо заштампованості, самоповторів і т.д. і т.ін.

В останні роки життя смерть у якийсь містичний спосіб переслідувала Віктора Косих. Він тричі втрапляв у важкі ДТП, після яких довго відлежувався у реанімації. Коли ж 22 грудня 2011-го року остання автокатастрофа виявилася фінальною, родичі спочатку відмовили колегам-кінематографістам і шанувальникам актора від­дати йому останню шану, а потім, як ми вже писали ви­ще, «забули» забрати урну з прахом із крематорію і поховати по-людськи.

Українсько-єврейський слід «Невловимих»

Україну з фільмами Кеосаяна пов’язує не тільки місце дії — херсонські степи, Ялта та Одеса. Трилогія підняла на вершину популярності не лише чотирьох підлітків, а й двох цілком зрілих людей, талановитих акторів, що довго і важко йшли до свого зоряного часу. Йдеться про Бориса Січкіна (Буба Касторський) та Савелія Крамарова (син старого Кандиби, убитий Данькою, містичним чином воскресає і стає Іллюхою-бандитом).

За сценарієм Борису Січкіну в першому фільмі відводився один-єдиний епізод — Буба Касторський, оригінальний куплетист на сільському базарі. Але актор настільки вразив режисера своєю здатністю до блискотливої імпровізації, що цю роль розширили, а вже в наступній стрічці Буба став одним із головних персонажів.

Борис Січкін — наш земляк-киянин, ще в дитячому віці підробляв куплетами з чечіткою на легендарному київському Євбазі. В роки війни майже постійно перебував на передовій у складі фронтових агітбригад. За спогадами сучасників тримався не по-хлопчачому мужньо і під обстрілом за чужі спини не ховався. Але, оскільки він належав до людей, котрі з властивою їм самоіронією, називали себе «інвалідами п’ятої графи», себто євреями, то до свого зоряного часу Січкіну довелося прориватися понад 20 років.

Чи мало відношення те, що сталося, з черговою хвилею «боротьби з міжнародним сіонізмом», яка розгорнулась в СРСР саме в 70-х роках, однозначно сказати важко. Наш земляк був у цьому переконаний. Проте цілком можливо, що він став жертвою тупої колежанської заздрості. І відповідного доносу. Принаймні ті фінансові зловживання, за які Січкіна добряче потримали в буцегарні, врешті решт не підтвердилися. Але шлях на екран і сцену йому перекрили. З чималими перешкодами Борис Січкін виїхав до США, підробляв у російських ресторанах на Брайтон-біч, відзнявся в епізодах у малобюджетних фільмах, дочекався розвалу СРСР, моральної реабілітації… але повернутися додому не встиг.

І знову містика чи просто якась незрозуміла чорна дурня. Невдовзі після похорону Січкіна на одному з нью-йоркських кладовищ його могилу розкопали і останки десь зникли. За якийсь час з’ясувалося, що одна… як би це делікатніше її назвати… курва вирішила, що прах популярного в недалекому минулому радянського актора допоможе їй непогано прилаштуватись у новій Росії. Але щось там не склалось і урна з прахом шість років простояла в якомусь приватному гаражі серед мотлоху, доки її випадково не віднайшли і не поховали справжні шанувальники актора. Чи не нагадує вам це історію з посмертними стражданнями Віктора Косих?
Савелій Крамаров
Савелій Крамаров
Історія Савелія Крамарова

Предки актора Савелія Крамарова споконвіку жили у старовинному українському місті Черкаси. Чим займалися — видно з їхнього родового прізвища.

Проте батько Савелія Віктор Крамаров за радянських часів вибився в люди, здобув юридичну освіту і зробив непогану за тих часів адвокатську кар’єру. Переїхав до Москви, одружився, мав двох дітей… та в 1937-му році Доля постукала вночі в двері його хати підкованими хромовими чобітьми офіцерів НКВС. Покарання — ні за що — відбував у Туруханському краї, де за царя відсиджувався у засланні тов. Сталін. Майбутній вождь, коли йому набридло статичне існування, без проблем чкурнув на захід, туди, де тепліше. А як став повновладним диктатором, то перш за все, подбав, щоб усі його вороги, і явні, і вигадані, одержували квиток в один кінець.

Савелій Крамаров осиротів у 16 років. Батьки померли водночас: тато у «зоні», мама на волі у статусі розконвойованої дружини ворога народу. Природно, що єдиний вуз, котрий насмілився зарахувати хлопця після закінчення ним у 1951-му році школи, був лісотехнічний, факультет озеленення. Савелій закінчив цей інститут і навіть зо два роки попрацював за фахом. Та одного дня колишні шкільні друзі затягли його на справжні кінозйомки. Маленька, майже мікроскопічна епізодична роль, але… грати в кіно стало ідеєю фікс.

До ВДІКу інженера-озеленювача не прийняли. Не радянська зовнішність та ще й косоокий. Жодна кіностудія СРСР не відреагувала на прохання Крамарова залучати його бодай до масовок. Допомагали друзі, у яких і зовнішність, і біографія відповідали тодішнім радянським критеріям. Але, знову ж таки, з двадцяти фільмів — лише коротюсінькі, часто-густо безсловесні епізодики.

Все змінилося 1966-го року. Двадцять перша роль, одна фраза, але яка! «А вздовж дороги мертві з косами стоять! — і тиша…» І шалений успіх! Зустрічі з Савелієм Крамаровим збирали багатотисячні стадіони. Саме так, ста-ді-они.

Режисери, котрі ще вчора відверто знущалися з «неправильної» зовнішності Крамарова, наввипередки кликали його у свої фільми. Бо це автоматично гарантувало успіх навіть посереднім роботам. Апогейним став 1971-й рік, коли Савелій нарешті одержав не епізод, а одну з головних ролей — Косого у культовій стрічці «Джентльмени удачі». І все завдяки «невловимим месникам».

А потім — як обрізало. Ті, від кого в СРСР багато що залежало, раптом почали ставити актору дивні запитання на кшталт: Чому актор ігнорує гучні компанії колег, а натомість весь час витрачає на спілкування з родиною єдиного свого родича — дядька. Чому замість записатися до вечірнього інституту марксизму-ленінізму, Крамаров самотужки вивчає вельми підозрілу з ідеологічної точки зору індійську йогу?

Що за дурня, скаже сьогоднішній молодий читач. Що кому до того, з ким дружить людина, в якого бога вірить чи не вірить взагалі, чим цікавиться, які книги читає… так, згодні, але тоді подібні запитання, особливо якщо вони звучали з уст компартійної номенклатури, означали одне: на людині вирішили поставити хрест.

Три роки підряд Крамарова не запрошували навіть на кінопроби. Він закінчив театральний інститут, проте жодний театр не погодився зарахувати його до свого штату. Крамарову говорили, що таким, як він, не місце серед радянських людей, але на прохання дозволити залишити СРСР відповідали категоричною відмовою. Тільки після втручання президента Рейгана у 1981-му році актор одержав жаданий дозвіл. У США зіграв кілька епізодичних ролей, зокрема в голлівудських блокбастерах «Одісея-2010» та «Червона спека». У першому — радянського космонавта, у другому — резидента КДБ. Уявили собі Савелія у скафандрі чи номенклатурному костюмі-трійці?

Офіційна радянська преса (а іншої не було) вибухнула гнівом: «Крамаров паплюжить образ радянської людини!». Проте всі п’ятдесят радянських фільмів, у яких знімався крамольний виконавець, продовжували давати касові збори в кінотеатрах СРСР. От тільки прізвище Крамарова з титрів прибрали.

Він пішов з життя влітку 1995-го року — після двох важких інсультів.
Едмон Кеосаян
Едмон Кеосаян
Кому ворон кряче?

Наголосимо ще раз: трилогія Кеосаяна про невловимих червоних месників стала зловісним рубежем для абсолютної більшості її авторів і учасників. Хтось, як вищезгадані композитор Мокроусов, актори Свердлін, Переверзєв, Білокуров, Лаврентій Масоха, Толбузін, Копелян раптово пішли з життя. Інші — як Січкін і Крамаров — були вигнані і з кіно, і з країни. Для найкрасивішої подружньої пари радянського кіно, як називали Володимира Івашова і Світлану Світличну, участь у другій серії трилогії обернулася довгими роками творчої незатребуваності і випадковими поодинокими ролями у другорядних фільмах. Актор Володимир Трещалов (отаман Лютий) з 1968-го по 1978-й рік розпорядженням радянського кінематографічного начальства був позбавлений права зніматися в кіно взагалі — навіть у масовках. Заробляв на життя водієм тролейбуса.

До речі, Світлана Світлична — теж наша землячка, її батько, кадровий військовий служив, зокрема, у Охтирці на Сумщині, а після відставки оселився у рідному Мелітополі.

Так, горезвісні «застійні» 70-і роки добряче далися взнаки багатьом радянським митцям. Але концентрації нещасть, подібної тій, що породив фільм Кеосаяна, годі ще знайти. Як на нашу думку, причину слід шукати у фразі, що промайнула в титрах кожного з фільмів трилогії: «За мотивами повісті Павла Бляхіна «Червоні дияволята». Ця книжка вийшла у 1923-му році, тоді ж була екранізована радянським режисером Перестіані і, кажуть, мала певний успіх, переважно у дитячої аудиторії.

Але спочатку — про автора. Почнемо з етимології прізвища. До революції 1917-го року слово «бляха» (у розумінні не металовиробу, а жінки відповідної поведінки) широко вживалося не тільки в побуті, а й у літературі. Зацікавлених відсилаємо до раннього оповідання Ісаака Бабеля «Мій перший гонорар». Характерно, що Павло Бляхін про своїх батьків ніколи не згадував. Ріс у сирітському притулку, що за тодішніми моральними поняттями вважалося ганьбою, закінчив церковно-приходську школу і зумів прилаштуватися «хлопчиком» до однієї з друкарень. Досить швидко став наборщиком, себто, втрапив до робітничої аристократії. Потім подався в революцію і одразу пристав до більшовиків. В роки громадянської займався агітацією і пропагандою на Північному Кавказі і Туркестані, а в травні 1920-го раптом об’явився в Одесі як голова губернського ревкому з найширшими повноваженнями для боротьби з Махно, котрий на той момент, що характерно, був офіційним союзником червоних.

В листопаді 1920-го Блохіна відкликали до Москви і перекинули «на культуру». Жарти жартами, але, маючи за плечима навіть не чотири, а два роки початкової школи, Бляхін посів вельми і вельми високу ідеологічну посаду — заступника голови так званого Репертуарного комітету. Так називалася офіційна ідеологічна цензура в молодій Країні Рад. Паралельно Бляхін писав книги, п’єси і сценарії. І він сам, і його «творчість» — класичний матеріал для досліджень психоаналітиків, а той психіатрів. По-перше, нестримна, просто таки космічних масштабів брехня. Адже, якщо взяти тих же «Червоних дияволят», то цю книгу недаремно більше не перевидавали. Бо в роки громадянської війни головнокомандуючий Червоної Армії Лев Троцький, котрий, як відомо, янголом не був, категорично забороняв неповнолітнім брати до рук зброю і перебувати в районах бойових дій. Виняток — для 16-17-річних комсомольців — служба у гарнізонних підрозділах. Та й то ця практика була припинена одразу після громадянської. Тож опис фантастичних подвигів квартету озброєних дітлахів-червоноармійців є з історичної точки зору повною маячнею.

І ще: Павла Бляхіна навіть серед більшовицьких богохульників вирізняла патологічна ненависть до релігії, віруючих і священиків. Ось назви трьох його, на щастя, нереалізованих кіносценаріїв і п’єс: «У кадильному чаду», «Хрест і кулемет» та «Іуда». Звісно, Іуда з Каріота виступав у Бляхіна як постать виключно позитивна, героїчна і революційна, оскільки наважився першим з людей відкрито виступити про Бога. Коментарі, як кажуть, зайві. Але! Поставимо запитання, котре чомусь не спадало на думку тим, хто довгі роки дозволяв психічно хворому графоману знущатися зі справді обдарованих видатних творців. Якщо «Червоні дияволята» Бляхіна є втіленням ідей світової революції, то хто ж тоді у нас головний диявол? Він же Сатана або Люцифер? Товариш Ленін? Запитання, звісно, цікаве. Підозрюємо, що воно з величезним запізненням завдовжки у п’ятдесят років таки постало на порядку денному в головній ідеологічній установі СРСР — ЦК КПРС.

Політична кар’єра Бляхіна обірвалася 1934-го року, коли його несподівано, без пояснень вигнали з Головреперткому і призначили… сценаристом-надомником. Велику Війну 1941-45 років Бляхін пересидів у редакції армійської газети. На небезпеку не наражався, роботою себе не перевантажував. Одразу після війни Бляхіна за сукупністю заслуг прийняли до Спілки письменників, проте неофіційна заборона на перевидання його графоманської макулатури 20-3-х років діяла до самої його смерті в 1961-му році.

Здавалося б — був, загув і Сатана його з ним. Аж ні! В якийсь незбагненний спосіб ота горезвісна повість про червоних дияволят втрапила до рук молодого режисера Едмона Кеосаяна. І він вирішив погратися з силами, які непідвладні волі ані окремої людини, ані всього ЦК КПРС у повному складі. Саме в такому, можливо, містичному, дещо ірраціональному аспекті ми бачимо причини прокляття «червоних дияволят».

Неочікуваний фінал

Пригадуєте — на самому початку нашої розповіді йшлося про те, що кінотрилогію Кеосаяна продали для прокату у понад 100 країн світу. І вже в середині 70-х років минулого століття в одній із країн Південно-Східної Азії сталася не трагедія, а стовідсоткова катастрофа, в дивний спосіб пов’язана з параноїдальними фантазіями недовченого Бляхіна.

Як ми вже зазначали, головком Червоної Армії Троцький не дозволив підліткам служити в регулярній армії. У найтяжчі для СРСР роки війни з Німеччиною верховний головнокомандуючий Сталін лише знизив призовний вік з 19 до 17 років. Біснуватий Адольф Гітлер наважився озброїти німецьких дітей лише в останні тижні існування Рейху.

Але у Троцького, Сталіна і Гітлера несподівано віднайшлися послідовники. Їх звали Ієнг Самрін та Пол Пот. У сорокових роках — вже після Другої Світової — компартія Індокитаю офіційно послала цих двох активістів учитися до легендарної Паризької Сорбонни. Пол Пот обрав інженерний факультет, а його товариш по партії — філософський. Тим часом на їхній батьківщині у королівстві Камбоджа розгорнулася громадянська війна — своєрідне продовження Великої В’єтнамської війни. Комуністи переважно відсиджувались у джунглях, вичікуючи, доки генерали повалять короля, а інші генерали повалять цих генералів. На думку експертів у камбоджійських комуністів не вистачало головного: людей зі зброєю. І раптом у 1975-му році, як грім серед ясного неба, повідомлення світових агенцій: «Камбоджійські комуністи вийшли зі джунглів, повалили владу військових і захопили столицю країни Пном Пень!”

ЦК КПРС захоплено привітав камбоджійських комуністів з видатною перемогою, висловив надію на тісне співробітництво, пообіцяв підтримку, допомогу і т.д. Та вже невдовзі радянський агітпроп прикусив язика. Пол Пот та Ієнг Самрін проголосили побудову Кампучії (так вони перейменували країну) — т.зв. аграрного соціалізму. За їхньою концепцією міста з їх інфраструктурою та всіма жителями, а також промисловість, яка не обслуговує сільський сектор, були визнані зайвими. Та це ще півбіди! Полпотівці почали масове винищення інтелігенції, службовців, інженерно-технічних працівників, викладачів і студентів вузів та гімназій. І нарешті — всіх «небажаних елементів». З дванадцяти мільйонів жителів держави випускники Сорбонни вирішили залишити в живих щонайбільше п’ять. За короткий час встигли знищити три мільйони. Край цій вакханалії поклав сусідній В’єтнам, який ввів до Кампучії свій «обмежений контингент» і фізично знищив чи не всіх активних носіїв ідеології «аграрного соціалізму».

А до чого тут Бляхін з Кеосаяном? А до того, що кампучійські комуністи-аграрії вирішили оту вищезгадану кадрову проблему в дикунський спосіб: вони сформували свою армію з 12-15-річних хлопчаків-підлітків. І дали їм повну волю над життям дорослих і таких же, як вони, дітей, що втрапили в реєстр «непотрібних». Тобто, параноїдальні фантазії байстрюка якоїсь повії, облагороджені творчою фантазією Кеосаяна, Мокроусова, Рождественського і френзеля в нелюдський спосіб відгукнулись у кривавих реаліях далекої південносхідної країни.

В.Н.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Кіномистецтво»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда”
Фрідріх Ніцше

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.