Аратта - На головну

23 січня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в містечку Бердичів (Житомирська область) в костьолі Святої Варвари 14 березня 1850 року місцева красуня Евеліна Ганська була повінчана з Оноре де Бальзаком. В цьому ж містечку тривалий час жив Фредерік Шопен, окрім написання музики, він також керував роботами по реставрації тамтешнього органу...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Кого обрали? (частина третя - початок)

Політологія 13170 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 26.07.2006 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Кого обрали? (частина третя - початок)
Урешті сталося! Майже чотирьохмісячний детективно-політичний серіал із претензією на реаліті-шоу «Під куполом», або епопея з формуванням правлячої коаліції у Верховній Раді України завершився. До речі, уже вдруге. Може – не в останнє. Бо творчий пошук нардепівських мас, вочевидь, не знає меж. Особливо в тих сферах, які пов’язані з отриманням доступу до суспільного багатства – «полян».

Хоча, власне, чому саме чотири місяці? Насправді, політична мильниця «Коаліція» тривала, практично, не припиняючись від виборів президента до виборів парламенту. Просто останні чотири місяці глядацька аудиторія українських виборців значно розширилася за рахунок вельми здивованої світової спільноти. І підстав для цього, щоб не казали вітчизняні законодавці «великої політики», було більш ніж достатньо. Адже, ціла країна в центрі Європи несподівано отримала умовно дієздатну представницьку владу, явно не здатну виконати свій конституційний обов’язок – сформувати державну виконавчу владу.

Оскільки всі ми були, і поки залишаємося активними глядачами того дивакуватого дійства, то, напевно, знов повторювати сюжетну лінію «сценарію» немає потреби. Точніше, ми зробимо це в оригінальний спосіб: коментарями процесу утворення правлячої коаліції від гаранта конституційних прав і свобод громадян президента Ющенко. А щоб не дуже стомлювати увагу, процитуємо президентську думку щодо кульмінаційних моментів цього процесу. «…І мені боляче спостерігати, як на очах мільйонів виборців процес формування коаліції перетворюється на торжище, на публічну сварку. Якщо ми хочемо зберегти єдину помаранчеву команду, то її учасники не повинні зловживати мовою тиску й лицемірства. Лідери БЮТ, СПУ, блоку «Наша Україна» повинні визнати власну відповідальність за гальмування процесу. У першу чергу, відповідальність за конструктивні й результативні переговори має взяти на себе політик, що претендує на посаду прем’єра. Адже вже завтра він мусить взяти на себе відповідальність за економіку країни, за соціальні реформи. Досить шукати зовнішніх ворогів! Боротьба за необмежену владу без визначення власної відповідальності – це популізм, а не політика! Країні набридли шоу, вона хоче, нарешті, побачити мудрих, професійних і зважених партійних вождів… Чому переговори зі створення коаліції зайшли в глухий кут? Відповідь проста – з’явилась спокуса проігнорувати принципи формування коаліції. Найскладнішою виявилась технічна сторона розподілу сфер впливу, а банальніше – поділу портфелів. Знову підкреслю – 82 дні переговорів показали, що кар’єрні інтереси часто домінують над державними, чи навіть партійними. І не треба шукати тут зовнішніх ворогів. Замість ворогів треба знайти силу до співпраці й компромісу в собі»…(радіозвернення Президента 17.06.06 р.)

«…На жаль, учорашні події, які відбулися в парламенті, які стосуються не правового моменту, моменту принципів, а скоріше морально-етичних норм, привели до того, що де-факто ця коаліція розпалася. Сьогодні я мав зустріч з Олександром Олександровичем Морозом, який мене проінформував, що о третій годині буде проводитися засідання фракції соціалістів, де буде поставлено питання про вихід з коаліції Соціалістичної партії. Таким чином, на сьогодні ми знаходимося в процесі, який би я міг би назвати новим етапом пошуку політичного компромісу… Перш за все, найбільше… голосування поза коаліційною угодою, тому що воно ламає конструкцію тих політичних домовленостей і принципів, які заведені в коаліційну угоду. Це перше. Обрання спікера ВР поза коаліційною угодою, безумовно, фактично денонсувало угоду про коаліцію. Боляче те, що це зроблено в такій формі…. Я був здивований такою нормою присутності кар’єрних устремлінь…. Є інші загрози. Я зараз не буду широко розкривати дужки, але не виключено, що може скластися ситуація, при якій курс Президента і курс більшості в парламенті будуть різні. Мені б не хотілося цього допустити»…(Прес-брифінг Президента 7.07.06 р.).

«Цього тижня події в парламенті показали, наскільки вразливою є українська демократія. Вразливою до політичних ігор та інтриг. Протягом трьох місяців формування коаліції ми виробили засади нової демократичної політичної культури. Тепер вони повинні стати правилом для українських політиків…. Я беру до відома рішення Верховної Ради про обрання спікера. Разом з тим, я вважаю, що не може бути Голови Верховної Ради поза коаліцією». (радіозвернення Президента 8.07.06 р.)

«Пройшло більше п’ятдесяти днів з того часу, коли Верховна Рада зібралась на своє перше засідання. Відтоді не відбулося значного поступу у формуванні Уряду і коаліції. Протягом п’ятдесяти днів громадяни України спостерігають, як лідери фракцій ведуть боротьбу за портфелі та шантажують один одного. Спостерігати цей процес болісно. Соромно, що законодавчий орган країни перетворюється на шоу-майданчик… …Змушений констатувати – перші місяці роботи Верховної Ради засвідчили: п’ять політичних сил, що прийшли до парламенту, виявилися неготовими працювати в умовах парламентсько-президентської республіки. Жоден із лідерів партій та блоків не продемонстрував належного рівня відповідальності. Я повністю поділяю глибоке суспільне несприйняття протистояння, інтриг, нетолерантності, нехтування принципами, політичної метушні…. На жаль, жага влади і посад залишається головним рушієм дії українських політиків. Порушуються домовленості, посилюється недовіра між політиками, поляризується ситуація в парламенті і в місцевих органах влади. Все це грає проти України, послаблює її імідж на міжнародній арені. Мене непокоять реваншистські настрої деяких політиків»...(радіозвернення Президента 15.07.06 р.).

«Добігає кінця термін формування уряду, відведений Верховній Раді України Конституцією. Становлення нового парламенту відбувається досить драматично. Перша причина важкого старту – це недосконалість змін, внесених до Конституції України 8 грудня 2004 року. Розширені повноваження Верховної Ради, її фракцій і депутатів не були врівноважені належними механізмами відповідальності. Друга причина – низький рівень довіри між лідерами партій та блоків, брак європейської культури компромісу»… (радіозвернення Президента 22.07.06 р.).

Отже, навіть із слів президента Ющенка можна зрозуміти, що серед тих, хто потрапив до парламентської зали, панує тотальна недовіра: там насправді немає, а ні союзників, а, ні попутників. Там діє закон українських бананово-хуторянських джунглів: я сам собі товариш, решта – лохи. Дивно? Бо відчувається явний дисонанс між реальністю, яка називалася публічно «коаліційні переговори», і тим, що було насправді, за дірявою завісою гучних псевдопатріотичних гасел, які штатні ньюсмейкери колишніх союзників, із розумним виглядом, виголошували на загал, тобто на вуха нам, виборцям. Чому колишні союзники, які із трибуни Майдану ще рік тому, так гарно розповідали нам про «чесну й відповідальну владу», насправді стали далеко не союзниками, а тим більше не «чесною» і зовсім «не відповідальною» владою? Тепер, коли луснули мильні бульки пропагандистських міфів, настав час уважніше роздивитися: що таке «помаранчева коаліція» насправді, хто її друзі, а хто – вороги.
Хто й чому стояв на сцені Майдану?

Для того щоб краще зрозуміти те, що відбулося сьогодні, варто повернутися в день учорашній – у вибори-2004. Бо саме тоді й сформувалася під гаслами антикучмізму той конгломерат політичних лідерів, який прийнято називати «помаранчева команда».

Перед парламентськими виборами, блок «Наша Україна», попри перемогу на виборах Президента, являв собою технологічний конгломерат правоцентристських політичних партій, які, до того, були об’єднані тактичною метою – привести до влади певну особу, яка не має чіткої приналежності до якоїсь політичної ідеології – «народного президента» Віктора Ющенка й тим самим забезпечити свою присутність у системі виконавчої влади. Фактично, якщо розглядати зазначений блок із точки зору технологічного утворення з певною політичною метою, то не можна не помітити, що він є нічим іншим, як модифікованим повторенням проекту «Кучма-94». З моменту обрання Ющенка Президентом та перерозподілу владних бонусів між командою переможців – технологічна мета й мотивація існування цього блоку була виконаною. Відтак, фактор перемоги (реалізації об’єднуючої мотивації для політичних складових) і відсутність єдиних уявлень щодо подальшої реалізації спільних інтересів та задекларованих гасел, одразу поставило під сумнів його подальше існування в якості єдиної політичної сили. В об’єднуючій основі блоку «Наша Україна», завжди була не ідеологічна спільність, яка визначає довгострокову суспільновмотивовану стратегію, а лише спільне прагнення до реалізації владних амбіцій, як форми задоволення матеріальних прагнень певного кола осіб у протистоянні з іншими, які їх витіснили із владної еліти. Таким чином, логічно виникла ситуація, аналогічна тій, яка існувала після обрання Кучми на перший термін: певна частина політичної команди свої амбіції задовольнила, частина – була просто «виведена» або в «резерв», або ж зовсім пішла із цієї сфери, наприклад, у бізнес. Однак, зараз, на відміну від тієї ситуації, ті хто опинився поза «призовим фондом», спробували реалізувати власні амбіції на парламентських виборах самостійно. Що, власне й сталося. Від блоку НУ відкололися УНП, ПРП, ГП «Пора», ВО «Свобода», блок Кармазіна, ППС.

Відтак, політична партія «Наша Україна», стала лише технологічним тактичним інструментом у руках діючого Президента, мета якого – реалізувати продуктивну більшість у парламенті наступного скликання. Оскільки очевидно, що створення цієї політичної структури мало на меті суспільно-політичну короткотривалу, на момент виборів та формування правлячої більшості, підтримку певної особи – Президента Ющенка та вплив його на формування уряду, то цілком зрозуміло, що означена політична партія не матиме чіткої ідеологічної платформи (оскільки її не має перша особа) і в подальшому буде класифікуватися, як «центристська» або право-ліберальна, або ліво-ліберальна тощо, тобто компромісна, залежна, провладна, із обмеженим терміном політичного життя, визначеним виключно тактичним завданням перемоги на виборах та реалізації законодавчої підтримки становлення Ющенка в системі виконавчої влади. Тобто, партія «Наша Україна» стала своєрідним центром концентрації частини старої політичної еліти під новими прапорами, що на практиці унеможливлює реалізацію гасел зміни ідеології влади, проголошених Ющенком під час виборів президента. Це технологічне призначення партії, само по собі виключало наявність у ній двох чи більше харизматичних лідерів. Усе це суттєво звужувало її можливості для здійснення тактичної задачі у виборчий період, оскільки фактичний лідер – Президент не міг бути активним суб’єктом парламентських виборів, залишаючись суто символічною фігурою. Виходячи з цього, наразі очевидно, що означений проект не став для Президента результативним, оскільки він неминуче успадкував як негатив минулої влади, так і негатив, викликаний вимушеним прийняттям непопулярних рішень, внутрішніх інтриг і скандалів, пов’язаних з окремими владними особами із середовища «Нашої України», фактичною відсутністю чітко означеного лідера. З іншого боку, суспільний актив, об’єднаний масовими акціями Майдану активно вишукував ідеологічну нішу для реалізації своїх прагнень зміни ідеології влади. Таким чином, протиріччя між міфологемами минулих виборів і суспільними очікуваннями, суттєво вплинули на аудиторію симпатиків, особливо, за наявності більш продуктивної альтернативи (в даному випадку БЮТ), а головне відсутності об’єднуючої мотивації – реально існуючого й протидіючого «злочинного режиму». Отже, результат, отриманий блоком НУ на виборах до парламенту був цілком прогнозованим і в цілому, ураховуючи розкол єдиної команди – оптимістичний.
Блок Юлії Тимошенко – праве політичне угруповання, союзник «НУ» на виборах, який відіграв, безспірно, вирішальну роль у переломі народних симпатій у бік Ющенка під час помаранчевої революції в Києві. Ще під час виборчої боротьби й під час активної фази політичної кризи, викликаної жорстким і цинічним застосуванням адмінресурсу діючою владою Кучми, БЮТ відзначався більш радикальною та рішучою позицією щодо влади, як об’єкту народного незадоволення. Відтак, можна без перебільшення стверджувати, що Юлія Тимошенко, а не Віктор Ющенко, стала неформальним лідером масової акції народного спротиву - Майдану. На момент обрання Ющенка Президентом її популярність серед електорату «НУ» почала стрімко наближатися до президентської, що поставило його команду перед дилемою – або виписувати новий провладний дует Ющенко-Тимошенко (враховуючи її амбіції – це загрожує поступово перетворити Ющенка на символічну політичну фігуру), або поступово нівелювати її електоральний вплив, який загрожує самому проекту «НУ», як інструменту політичної підтримки Президента. Команда нашоукраїнців обрала більш ризикований другий варіант. Слід зазначити, що в даному випадку абсолютно не мало значення, яку посаду обіймала лідер БЮТ у владній системі Ющенка. Важливо те, що не було знайдено реалістичного вирішення проблеми політичного «дуету», оскільки призначення її на чолі уряду не знімало природи конфлікту амбіцій. Навпаки, у будь-якому варіанті – цей конфлікт неминуче загострювався, оскільки його активно стимулювало найближче оточення Ющенка із середовища «НУ», яке не сприймало «інтриганку» в ранзі й статусі другої особи держави. Інтриги навколо уряду народної довіри, зруйнували вщент передвиборчі міфи президентської кампанії.

При тому, не можна не враховувати, що активна електоральна частина «НУ», яка не задовольнила свої владні амбіції та ідеологічні принципи під час персоніфікації владних повноважень, мігрувала до БЮТ, як до більш перспективної й більш послідовної політичної сили. А це знов-таки загострювало протидію Тимошенко з боку нашоукраїнських лідерів. Прихована реалізація Ющенком спроб поступового зменшення електорального впливу БЮТ, зокрема, гучне звільнення з посади прем’єра Тимошенко, насамперед, зробило її лідером прихованої право-ліберальної опозиції Президенту, як висуванцеві «НУ». Абсолютно не реальним був компромісний варіант коаліції «НУ» і БЮТ. Таке утворення було просто неможливе, оскільки відсутня єдиноможлива об’єднавча мотивація – боротьба проти режиму Кучми з його репресивним апаратом. А мотиваційна мета перерозподілу влади – навпаки стимулювала б постійну внутрішню напругу серед лідерів цієї коаліції (що ми побачили пізніше). Тому, припускати, що БЮТ стане частиною «Нашої України», – не існувало ніяких підстав. Хоча теоретично, таке об’єднання перед парламентськими виборами, без сумнівів, дало б змогу Ющенку безперешкодно формувати більшість у парламенті та уряд, за процедурою парламентсько-президентської республіки. Бо таке об’єднання повністю відповідало електоральним симпатіям, народженим пропагандистськими міфами Майдану.
Соціалістична партія України, як лівоцентристська політична партія завжди була головним конкурентом КПУ на цьому електоральному спектрі. На відзнаку від комуністів, СПУ вдало завершила президентський марафон-2004, уперше здобувши більший, ніж КПУ, відсоток підтримки виборців і третій результат. Фінал тієї виборчої кампанії, із лідером соцпартії на трибуні помаранчевої революції, результативне проведення конституційної реформи – можна, безумовно, зарахувати до перспективних здобутків СПУ.

Безумовно, що СПУ, як «член клубу переможців» отримала, уперше за свою історію, певну квоту в новосформованій владі держави. Зокрема, міністерські й губернаторські портфелі, а також пакет районних та міських адміністрацій, що дозволило (не без допомоги прихованого адмінресурсу) підсилити свої потенційні відсотки на парламентських виборах. Те, що вибори-2006 СПУ прагне перетворити на тріумфальний вхід до парламенту – засвідчила, несподівана для багатьох, законодавча ініціатива про набуття російською мовою статусу державної (що суперечить Конституції), подана на початку кампанії виборів-2006. Для партії влади така пропозиція не зовсім відповідає етиці, але… Навряд чи за умов, які складалися на той момент, СПУ вдалося б набрати продуктивну більшість у Верховній Раді для реалізації цієї законодавчої ініціативи, не кажучи про зміну Конституції, однак, очевидно, ця поразка, за розрахунками соціалістів, повинна була суттєво додати їм голосів на сході та півдні держави. Вочевидь, ці висновки стосовно електоральних симпатій, зроблено на підставі голосування на виборах на підтримку Януковича. Разом із тим, навряд чи, так звана мовна проблема, могла б забезпечити реалізацію владних амбіцій СПУ. Зрозуміло, що до неї додавалася й традиційна соціальна та поміркована антизахідна риторика, що правда не в такій формі, як у КПУ та ПСПУ, оскільки членство в Соцінтерні та підтримання іміджу європейської партії вимагало від Мороза певної дипломатичності. Разом із тим, солідарне голосування СПУ, КПУ й «Регіонів» щодо СОТівських законопроектів напередодні парламентських виборів, мало б стати своєрідним сигналом для інших учасників «помаранчевої» команди щодо сумісності політичних світоглядних моделей із соціалістами, а відтак – мотивації їх участі в подіях Майдану.

Участь СПУ в уряді, обумовлена з Ющенком ще під час передвиборчої боротьби, автоматично надала соціалістам статусу партії влади. Такий статус забезпечив приток до парламентської фракції СПУ нардепів із провладних фракцій, зокрема, металургійного магната Бойка, медіа магната Деркача тощо, однак подібне збільшення кількості голосів фракції аж ніяк не покращило її якість, а відтак – не надто розширило електоральні симпатії.

Означені позитиви (участь у помаранчеві революції, отримання адмінресурсу, патріотична суспільна риторика), без сумніву, збільшили лави «прихильників соціалізму», зокрема, за рахунок відтоку поміркованих комуністів, які розчарувалися в щирості намірів компартійного керівництва та частини соціал-демократів, які дистанціювалися від одіозної постаті Медведчука. Однак це, навряд чи могло вирішити надзавдання – отримання парламентської більшості лише силами соціалістів. Асоціація СПУ із владою суттєво зменшила їх електоральне поле (традиційно – протестне), оскільки до початку активної передвиборчої боротьби очікувати помітного покрашення життя населення було нереально. Хоч це не сприяло довірі традиційного лівопротестного виборця, однак, розкривало можливість притоку електорату, традиційно лояльного до влади. Тим більше, що очікувати продуктивних ходів від міністрів-соціалістів, чи губернаторів-соціалістів було не варто. Хоча б тому, що між СПУ та НСНУ й БЮТ існувала світоглядно-ідеологічна несумісність, яка навряд чи могла б бути подолана за допомогою публічної спільності агітаційних гасел. Навпаки, непопулярні, а й іноді, відверто непрофесійні кроки міністра сільського господарства Баранівського суттєво зменшили електоральне поле соціалістів у сільських регіонах центру та півдня України. Не додав СПУ суспільного авторитету й міністр-популіст Луценко на чолі силового відомства. Уже перші кроки його на цій посаді наочно показали, що: ні він особисто, ні його політична партія не мають щонайменшої уяви про те, як реформувати міліцейське відомство в ту якість, яка б, хоч трохи наблизилася до суспільних потреб та вимог часу; перший цивільний міліцейський міністр не привів до керівництва цього відомства своєї дієздатної команди, так і залишившись сам на сам із генералітетом, сформованим ще за одіозних часів Кравченка-Білоконя; жодна з резонансних кримінальних справ, порушених проти «стовпів розвиненого кучмізму» не отримала процесуального продовження, перетворившись на звичайну пропагандистську бульбашку. Фактичним результатом діяльності Луценка-силовика став крах найпопулярнішого гасла Майдану: «Бандитам – тюрми!», що суттєво вплинуло, як на суспільний авторитет СПУ, так і команди президента Ющенка в цілому. Зрозуміло, не в позитивному сенсі.

Ураховуючи ці обставини, очевидно, що, ідучи на парламентські вибори при надзавданні отримати максимальне представництво в парламенті, соціалісти враховували й можливість досягнення так званої «золотої акції», тобто кількості депутатських місць, яке дозволяє впливати на формування правлячої коаліції. Вірогідно, що саме така мотивація була головною під час спільного, разом з «Регіонами» й КПУ блокування ухвали СОТівського пакету законопроектів у парламенті 4-го скликання.
Партія Промисловців і підприємців (ПППУ) – політичне крило профспілки «Червоних директорів» - УСПП, створеної на початку 90-х за безпосередньою участю тодішнього прем’єра Кучми й тривалий час його тіньова структура впливу серед пострадянського корпусу нової капіталізованої господарської номенклатури. За весь час свого існування, УСПП не відзначалося ні активністю в захисті інтересів дрібного й середнього бізнесу, ні в прагненні перевести взаємини держави й бізнесу в легальну, не кримінальну площину відносин. Те, що Кінах, лідер партії, на виборах-04 опонував єдиному кандидату від влади Януковичу, проголошуючи себе «третьою силою», було не проявом зміни якості чи ідеології цієї організації, а скоріше проявом образи на Кучму, який зробив інший вибір фаворита, і шляхом адміністративного тиску АП, примушував своїх сателітів цей вибір підтримувати.

Не можна виключати й іншої версії – «просуваючи» Кінаха в ряди опозиціонерів «НУ», Кучма тим самим залишав для себе можливість ведення сепаратних переговорів, на випадок провалу Януковича, одночасно, маючи в таборі опозиції свого перевіреного агента впливу. Те, що лідер промисловців не є самодостатньою, харизматичною політичною фігурою, не викликає сумнівів у жодного зі спостерігачів.

Можливо, що мотивацією несподіваної міграції ПППУ, традиційно провладної, у бік опозиціонерів на президентських виборах, було просте тактичне міркування: у такий спосіб залишитися в числі політичних сил так званого першого ешелону, аби не розділити долю очевидних потенційних кандидатів на політичні аутсайдери на майбутніх парламентських виборах, до яких мігрували прокучмістські НДП, СДПУ(о), «трудовики» та «аграрники», яким явно не було місця біля нового фавориту – партії «Регіонів». Принаймні, сам лідер ПППУ Кінах жодного разу не дав зрозумілого пояснення свого рішення приєднатися до «помаранчевого» Майдану.

За підсумком помаранчевої революції, Кінах залишився більше символічною фігурою, не отримавши для партії, від участі в блоці Ющенка, ніяких відчутних дивідендів, окрім посад першого віце-прем’єра в уряді Тимошенко та секретаря СНБО, після його відставки, не зміцнивши, на відзнаку від Мороза та СПУ, своїх політично-електоральних позицій, за рахунок посад для партії в структурі виконавчої влади. Відтак, логічно, що практично одразу, після президентських виборів Кінах першим ініціював необхідність створення партійного виборчого блоку в рамках коаліції «Сила народу». Що, власне й сталося після провалу спроби НУ створити на базі «помаранчевої» коаліції мегапартію НСНУ. У списку блоку «Наша Україна» Кінах ішов на парламентські вибори під №2. Цей факт знову важко пояснити з точки зору політичних впливів ПППУ та її лідера на формування політики зазначеного блоку.

Отже, серед політичних лідерів, які в 2004 р. стояли на сцені Майдану насправді опозиційними до системи влади Кучми виявилися лише частина НУ та радикально налаштована БЮТ. Інші, як показав час, – були лише тактичними партнерами, які закладали собі перспективу на парламентські вибори 2006 р.

Продовження аналітичного серіалу про процес формування української влади після виборів, які вперше, світова спільнота визнала повністю вільними й демократичними. Початок дивитись: «Кого обираємо?», «Як ми голосували?».

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Рабом є лише той, кого НЕ печуть кайдани”
Павло ШТЕПА

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.