Аратта - На головну

22 травня 2017, понеділок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Тіло викинули з труни, а металеву труну - на посуд

Українці 28415 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 6.12.2005 | Всі публікації | Версія для друку

В‘ячеслав Казимирович Липинський
В‘ячеслав Казимирович Липинський
В‘ячеслав Липинський, ідеолог нашого державотворення, один із найвизначніших українських політологів і філософів, народився і знайшов спочинок (хотілося б сказати вічний, але у цей непохитний християнський припис по-варварськи втрутилися самі ж земляки) на Волині. Однак чим більше віддаляємося від 2 липня 1931-го, коли його після смерті в Австрії хоронили, згідно з заповітом, у рідних Затурцях, все менше залишається запитань. Зокрема, і щодо того, як поляк і католик став Українцем із великої літери.

Однак усе гостріше постає питання, чому ж нащадки виявляються такими невдячними до пам‘яті про В‘ячеслава Липинського. Цей іспит відповідальності поки що не склали навіть на „задовільно” ні влада (ніхто ж не скасовував спільної ухвали обласних ради та адміністрації, згідно з якою до 120-річчя від дня народження В‘ячеслава Липинського повинна була завершитися реставрація маєтку та розгорнута там музейна експозиція), ні громадські та політичні структури, ні, зрештою, більшість із нас.

“ЦЕ НАСЛІДОК СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ”

Віталій Кушнір, завідувач відділу Волинського краєзнавчого музею, керівник майбутнього музею-заповідника В‘ячеслава Липинського, твердження про те, наче славетний ідеолог українського державотворення народився навесні 1882-го в Ратневі, вважає правильними хіба у тому сенсі, що в цьому селі, де міг бути добрий лікар, прийняли пологи. „Саме в Затурцях, до вступу до гімназії, минули дитячі літа В‘ячеслава Липинського, - зауважує він. - Хоча тут неодноразово бував і пізніше створив ряд своїх праць. А скільки листів написано затурцівським адресантам... Липинський мав тут багатьох приятелів. Нещодавно придбали промовисте фото, на якому він з Йосипом Королюком, просвітянином, який проживав у сусідньому Зубильному”.

Що ж стало визначальним у формуванні в польському середовищі українського патріота? Вибір, безумовно, не був простим, а тим паче випадковим. Можливо, це наслідок не еволюційного процесу, а якогось екстремального випадку? Віталій Кушір стверджує однозначно: „Не раптово. Все відбувалося змалечку, послідовно. Це наслідок сімейного виховання. Так, його вдача формувалася в польській родині. Але ця родина жила місцевими традиціями, підтримувала їх, збагачувалася ними.

Українськість прийшла до нього з молоком матері. Вона походила з відомого подільського роду Рокицьких. Материна спадщина – на Уманщині. Там В‘ячеслав Липинський навіть побудував хатину. Але в часи так званої революції обійстя спалили, а майно розграбували. Найбільше ж Липинський побивався за своєю великою архівною збіркою первісних документів. Все це знищили, казав він, руїнники України”.

У родинному парку Липинських розлогі вікові клени і верба на рукотворному острівку ще бережуть у собі тепло В‘ячеславових долонь. Звивиста стежина пам‘ятає його сліди. А поза парком і садом, де тужливо простягає у затурцівську зимову небосинь свою розлогу крону стареча почорніла груша, - місцина „Безодня”. Тут і досі пульсує джерело, з якого пив В‘ячеслав Липинський. Зачерпую в долоні - вода здається цілющою.

Саме у рідних Затурцях він назавше запричастився до українських національних джерел. А відтак навчання в Житомирі, Луцьку, Києві, Кракові та Женеві зміцнило цю духовно-інтелектуальну основу. Тож хіба варто подивовуватися, що вже у своїй першій науковій праці „Данило Братковський”(1909 р.), присвяченій речнику українського самостійницького руху, поетові, закатованому в Луцьку з волі польської влади, В‘ячеслав Липинський чітко визначив свої позиції. Тому й цілком закономірно, що з 1914 року він – член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, що з-під його пера з‘являються праці, які залишаються актуальними і сьогодні: „Шляхта на Україні”, „З подій на Україні”, „Україна на переломі 1657 – 1669 років”, „Хам чи Яфет”.

У ПРОЦЕСІЇ ПОРЯД - ПРАВОСЛАВНІ ТА КАТОЛИКИ

В‘ячеслава Липинського поет Євген Маланюк називав „Кантом української політичної думки”. І це визначення не нівелюється часом. Хіба що варто не забувати й про практику діянь мислителя, котрий був і дипломатом (очолював посольство УНР в Австрії), і політичним лідером ( зокрема зініціював створення Союзу українських хліборобів-державників). Тому його настанови і застороги варто б почути сьогодні: „Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”, „В даний момент ніхто в Європі сильної і великої Української держави собі не бажає”, „Як показує наше минуле й сучасне, не хочуть чесно допомогти нашим українським силам будувати Українську державу, переконавшись, що вони самі до того не здатні, що ґрунту в нашім народі для українських Наполеонів немає. Замість поступитись в ім‘я патріотизму своїми егоїстичними інтересами, вони хапаються за зовнішні сили, коли вже власних не стало, укладають різні „угоди” з сусідами України і врешті-решт стають їхніми звичайними агентами”, „І сила, живучість нашої віри, нашої ідеї – не в демократичних словах, які мали б обдурювати виборців, а в тих ділах, на які здатна підіймати наша віра перш за все нас самих, її визнавців” (з „Листів до братів-хліборобів”).

14 червня 1931 року В‘ячеслав Липинський помер у санаторії Вінервальд (Австрія), що неподалік від Відня. Вже через тиждень, як повідомляла газета „Українська нива” (ч. 21, С. 1), за спокій душі славного земляка моляться у Хрестовоздвиженській церкві, що в Луцьку. До речі, у крипті цього храму поховано уродженку Затурців Галшку Гулевичівну. Православні волиняни вдячно згадували великого українця, який за віросповіданням був католиком. А в наступному спареному числі згадуваної газети (за 15 липня ) на С. 1 значилося: „2 липня 1931 р. в селі Затурцях Горохівського повіту при великому здвигу народу поховано тлінні останки В.Липинського. Сумна процесія пройшла від помешкання Липинських повз церкву до костела. До католицької процесії прилучилась процесія з православної церкви. Після заупокійного богослужіння в костелі рідні, приятелі і знайомі віднесли домовину небіжчика на цвинтар, де тіло його спочило в родовому гробовці... Від українського громадянства були присутні: інж. Пилипчук, Єв. Петриківський, П.Редькович, Хар-Лебідь-Юрчик, доктор М.Левицький, Єв. Тиравський з дружиною, п. Н.Білинський, інж. Васильківський і дир. Білецький. На могилу покладено багато вінків, серед яких виділялися вінки з блакитно-жовтими стрічками: від українського громадянства, від Товариства ім. Лесі Українки і від Українського клюбу „Рідна Хата” в Луцьку. Згідно з волею Покійного, над домовиною не було виголошено жодних промов”.

Як розповідає Віталій Кушнір, оскільки на цвинтарі не було родинного склепу (раніше, вірогідно, тут було поховано Емілію Бичковську – бабусю В‘ячеслава Липинського), то його довелося вимурувати наприкінці червня тридцять першого. Пізніше в ніші поряд з домовиною видатного українського мислителя поставлять домовини сина-немовляти і дружини молодшого брата Станіслава, яка померла 1939 року). Здавалося, на вічний спокій ніхто не чинитиме замаху. Та не так сталося...
ТАМ ГРАБУВАЛИ МОГИЛУ

З приходом „радянських визволителів” розпочався процес торжества найцинічнішої вакханалії, тотальної руйнації, небаченого знелюднення, безперевного страху, безкарності слуг режиму. Відчув це сповна і Станіслав Липинський (на фото), видатний вчений-селекціонер (вивів ряд сортів пшениці та картоплі), котрий господарював у родинному обійсті. Новій владі не сподобалося, що навпроти будинку з чотирма колонами стояла на п‘єдесталі мармурова статуя Богоматері. Скульптуру скинули. А на п‘єдестал поставили бетонного жеребця, засвідчуючи цим, що відтепер у націоналізованому обійсті – державні конюшні (пізніше – племоб‘єднання). Вже й тоді невідомі зловмисники намагалися пограбувати могилу В‘ячеслава Липинського. Тому його брату Станіславові довелося навіть найняти охоронця. На якийсь час це зупинило варварів.

Але те, що побачили жителі Затурців одного із ранків сорок п‘ятого, вжахнуло навіть бувалих у бувальцях. Склеп розбитий, на траві – тіло В‘ячеслава Липинського, викинуте з труни. Тлінні останки знову повернули землі. За поширюваними чутками, грабіжників цікавила металева домовина, в якій перевозили померлого В.Липинського з Австрії. Вони мали намір, переплавивши, виготовити посуд. Можливо, так і сталося. Адже Зійон Зінчук, 1900 року народження, нині уже покійний, неодноразово сумно казав: „Як гляну на алюмінієву ложку чи миску, то їсти не можу”. А чергового, здавалося, остаточного удару у війні з пам‘яттю завдали 1953 року, коли католицький цвинтар у Затурцях розрівняли бульдозером.

Лише 1989-го рухівський осередок звернув увагу на необхідність вшануваня пам‘яті В‘ячеслава Липинського. Дев‘яносто першого за кошти, зібрані під час колядування та вертепних дійств, придбано саджанці й довкола відновленої могили закладено сквер. А до 120-ліття скульптори Ірина та Іван Дацюки виготовили погруддя славетного земляка, яке встановлено на надмогильному п‘єдесталі (архітектор Андрош Бідзіля). А філософську, політологічну, духовну спадщину В‘ячеслава Липинського вивчають у всіх вищих навчальних закладах.

На жаль, обіцянки волинської влади про завершення реставрації будинку Липинських, де має розміститися музей-садиба, залишилися на папері. „Вже три роки, як „заморожено” відновлювальні роботи на садибі. Встигли накрити будинок, закріпити стіну з боку парку, заґратувати вікна... Серед позитивів – і той, що вдалося отримати акт на право постійного користування цією ділянкою землі площею в чотири гектари і десять соток... Зібрано чимало унікальних матеріалів про життя і творчість. Сімейні реліквії надіслали донька В‘ячеслава Липинського пані Єва, племінник із Кракова. Вони поставили умову: усе надіслане – для музею в Затурцях, - розповідає Віталій Кушнір, резюмуючи. - Небагато й бракує – щоб наші чиновники до вшанування пам‘яті В‘ячеслава Липинського підійшли по-державному”. Можливо, незабаром для цього з‘явиться привід – під час усіляких виборчих кампаній влада дуже вже любить показувати, як вона любить рідний народ.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Українці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Історія вчить лише тому, що вона ніколи нічому не навчила народи”
Георг Гегель

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.