Аратта - На головну

28 травня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


«Аграрна реформа» та її наслідки

Аграрний сектор 23708 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 17.05.2012 | Всі публікації | Версія для друку

 «Аграрна реформа» та її наслідки
Не лише уся довга радянська традиція, але й уся «аграрна реформа» минулих літ були побудовані на одній визначальній тезі – розумінні села як комори, як лише засобу постачання сільськогосподарської продукції і більше абсолютно нічого.

Не на словах, а по суті відкидалося, не бралося до уваги найголовніше: село – це теж люди, які хочуть і заслуговують такого ж соціокультурного облаштування, як і жителі міста. Заслуговують на залучення і до європейських цінностей, і до демократичної перспективи України. Більше того, найбільше заслуговують, бо саме на їхніх кістках та крові, їхньому геноцидові у сталінські часи була створена уся та індустріальна міць України, якою зараз так хизуються олігархи сходу і півдня України.

А головне – відкидалося, зовсім не бралося до уваги те, що село – це життєвий світ 15 мільйонів українців, життєвий світ особистостей, а не засобів постачання продуктів харчування. А для підтримки і розвитку цього життєвого світу потрібне і сучасне соціокультурне облаштування на рівні усього села: тут і турбота про молодь, про пенсіонерів, відсоток яких у селі зашкалює, і про сільського жителя у цілому, себто про дороги із твердим покриттям, газифікацію, телефонізацію, достатню мережу магазинів та побутових закладів, лазні, швейні майстерні тощо. Тут і постійна підтримка на традиційної сільської інфраструктури як вагомої складової життя селянина. Це громадський догляд за станом ставків, їх очищення, як і тих річок, дібров, гаїв, левад, луків, які створюють неповторне життєве середовище того чи того села.

Тут, зрештою, і той унікальний і неповторний душевний склад сільського жителя, його багатогранна екзистенція, прекрасно відтворена Олександром Довженком, Михайлом Стельмахом, Євгеном Гуцалом та іншими, а особливо яскраво, соковито й багатобарвно – Григором Тютюнником, чий унікальний, досі неперевершений творчий доробок – це ціла галерея неповторних, тремтливих і щирих образів, не говорячи уже про усю неймовірну, таку заглиблену й сповнену Любов’ю, пронизливу психологічну тканину у відтворенні кожного із них у цілій низці оповідань, починаючи від «Холодної м’яти», «Трьох зозуль з поклоном» і закінчуючи «Поминаами Маркіяна» та «Кізонькою».

Ну й, зрозуміло, тут і постійна турбота про економічне підґрунтя такого нормального, людиномірного життєвого світу українського селянина, яким може бути на початку ХХІ століття лише високомеханізоване господарство, засноване на передовій агрономічній та зоотехнічній науці, сучасній насіннєвій базі, достатньо забезпечене як мінеральними добривами, так і засобами захисту рослин, із запровадженими сучасними засобами меліорації, із розвиненими крупними тваринницькими фермами, ремонтними майстернями, тепличними комплексами, птахофабриками і так далі, і таке подібне.

Два головні шляхи розвитку українського села

Водночас слід вести мову про великотоварне виробництво, яке єдине є конкурентноспроможним у сучасному світі і яке єдине спроможне як стати достатнім підґрунтям нормально функціонуючого життєвого світу селянина, так і, за певних обставин, основою його суспільного самоствердження, його здійснення як особистості, вільної і правовим чином захищеної.

Звісна річ, що усе, що вже тривалий час говорять про село: і про 10 відсотків ВВП на підтримку села, і про розвиток сільськогосподарського машинобудування, і про зразкові агрофірми у кожному районі, і про відродження поливного землеробства і так далі і таке подібне, – усе це абсолютно вірно і є вагомим складовими відродження села.

Проте слід підкреслити при цьому, що усе це є речами важливими для сучасного села, але не головними, не визначальними для нього, для його подальшої долі, а похідними. Головним же питанням, відповіді на яке ніяк не уникнути, бо воно визначає можливість розв’язання усієї сукупності решти інших проблем, є питання про сам господарчий механізм на селі, кінцевою метою якого може бути лише одне: єдино ефективною формою хазяйнування на землі є нині лише високотоварне, добре, по-сучасному механізоване і науково забезпечене виробництво.

А далі не повинно бути ніяких ілюзій і ніякої страусової позиції: таких головних форм високотоварного виробництва на селі може бути лише дві – латифундії, система панів і батраків, або ж, з іншого боку, європейським чином зорганізовані кооперативи як добровільні спілки вільних людей, володарів земельних паїв. Фермерство тут – лише додатковий чинник, бо воно неспроможне забезпечити існування українського села як цілісності.

Що ж ми маємо у вищеозначеному контексті на сьогодні? Нинішній український селянин разом зі знищенням колгоспів знову повернутий на кілька століть назад, і у плані основних знарядь праці (вила та лопата), не говорячи уже про повне руйнування тваринницьких ферм, і у плані стосунків із новими хазяями життя на селі, фактично кріпацьких, якщо не рабських. Про яку суверенність, рівність, а, отже, і людську гідність при цьому може йтися? Село знову повернуте зі шляху органічного, предковічного життєвого світу українського селянина, закріпленого у пізньобрежнєвські та горбачовські часи, де була механізація, на шлях наймитування та батрацтва, неймовірного соціально-рольового та майнового розшарування і протистояння, на шлях найпримітивніших форм виживання для 15 мільйонів українських селян. Плюс до цього іще й практично повна невизначеність перспектив на майбутнє сільської молоді, особливо щодо можливості одержання пристойної освіти.

Влада, у відповідності до свого примітивного, антилюдського світогляду, заснованого на мисленні ідеологемами та структурами і на умінні розштовхувати інших ліктями, підходить до села по-сталінськи, абсолютно не рахуючись із життєвим світом українського селянина, із необхідністю повноцінного облаштування персональної долі кожного із них, кожної родини.

Новітні магнати прагнуть нового покріпачення села

Ось маємо тезу про повернення землі тим, хто її обробляє. Теза звучить прекрасно – хто проти? Але ж є реалії: цілковитого розвалу і розкрадання колишніх господарств, в тому числі й ефективних, суцільного нищення соціальної інфраструктури села і відповідного зубожіння, небувалого опускання на соціальне дно усього багатомільйонного селянства. Тож про яке нормальне функціонування господарчого механізму на селі і, відповідно, про яке нормальне соціокультурне облаштування тамтешнього життя може йтися?

Влада послідовно рухається до торгівлі землею сільськогосподарського призначення. А це – шлях до латифундій. Усе робиться, не скориставшись принциповим європейським досвідом широкої суспільної дискусії із цього питання, яка так чи так, але обов’язково відбувалася у кожній європейській державі. Не скориставшись також, що не менш, а, можливо, ще більш важливо, багатодесятилітнім досвідом кооперативного руху у кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя в Україні, одним із найвидатніших організаторів та ідеологів якого ще у дореволюційні часи був, зокрема, член Генерального секретаріату (уряду) Центральної ради – генеральний секретар земельних справ, а з квітня по серпень 1919 року – голова ради міністрів Директорії УНР Борис Мартос.

Та і як могли скористатися цим досвідом колишні партфункціонери та директори автобаз? Та і яким іншим могло бути їхнє світобачення, якщо інтереси нинішніх селян для них просто чужі, а у голові одне – власні латифундії по всій Україні і щоб пошвидше стати панами на селі?

Є ще, звісно, фермерський шлях, на який штовхає село паювання землі: нібито оце і є «земля тим, хто її обробляє». На словах так. А насправді – цілковита облуда. Дали селянам паї, по кілька гектарів. А далі що? Бери вили та лопату і вперед – до не лише низькотоварного, але просто натурального господарства та ручної праці. Не говорячи уже про цілковиту неможливість у такому разі нормального соціокультурного облаштування села, йдеться, звісно ж, про повну безперспективність у ринкових умовах такого господарчого механізму, як фермерство. Та й агрономів і зоотехніків така господарча система не потребує, як неможливою стає і система сівозмін. Зависає у повітрі і така «дрібниця», як пенсійне забезпечення у майбутньому нинішніх фермерів.

І це прекрасно розуміють нові хазяї життя в Україні та їхня владна обслуга. Під прикриттям цих гарних казочок (про фермерство тощо) сховані справжні наміри й плани цих нових господарів життя. А саме: у місті уже все прихватизоване, а хіба ж село можна випускати зі своїх лабетів та пазурів?

Звісно ж, ні: село потрібно пустити тим же самим шляхом, перетворивши українських селян, усіх поспіль, на батраків, а самим стати безроздільними хазяями, глитаями ще й на селі. Земля ж бо родюча, а народ сільський за останні сто років бачив усяке – звикне й наймитувати, нікуди не подінеться.

Нові пани хочуть, щоб українці зовсім забули свою власну історію, громадянське протистояння у земельному питанні в Україні ХІХ – початку ХХ сторіччя, про селянські бунти й повстання, підпали маєтків, каральні операції жандармерії, арешти і тюрми, криваве протистояння глитаїв і батраків. Забули про всі ті процеси, які були однією з головних причин революції 1905-1907 років та Української революції 1917-1920-х років, а також першопричиною колосального протистояння більшовицької влади та селянства у 1920-х – початку 1930-х років. Ніби усі ці процеси, позначені ненавистю, злобою, насильством і кров’ю, були десь на іншій планеті, а не на нашій, не на українській землі.

Отже, вибір майбутнього щодо українського села зрозумілий. Він – у великотоварному, високомеханізованому, науково забезпеченому виробництві. Але яким буде це виробництво: із людським обличчям, без визиску селянина (шлях добровільної кооперації) чи із обличчям звірячим (шлях латифундій) – ось питання. Питання наріжне. А ще – відкритим у такому контексті залишається інше, не менш важливе питання: бути чи не бути українському селу як унікальному способові збереження генетичного коду нації? І чи зможуть – і за якої влади – українські селяни зреалізувати ту єдину можливість, пов’язану зі сільськогосподарською кооперацією, залишитися людьми, особистостями, правовим чином захищеними, повноцінними громадянами, а не стати знову, вкотре у своїй історії, бидлом – батраками, наймитами, людьми другого сорту – «на нашій, не своїй землі»?

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Аграрний сектор»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

У сучасних умовах будь-яка нація, що не бажає «самознищення» чи рабського становища у світовому співтоваристві, повинна на перше місце висувати завдання інтелектуальної безпеки”
Юрій Канигін

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.