Аратта - На головну

20 вересня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


«Правильна історія». Севастополь: погляд у майбутнє або лакована фальсифікація

Державність 11885 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 11.07.2012 | Всі публікації | Версія для друку

«Правильна історія».  Севастополь: погляд у майбутнє або лакована фальсифікація
У Севастополі, з благословіння місцевої Адміністрації видаються і масово поширюються «історичні» книжки в кращих традиціях совкового агітпропу.

Нещодавно до 229-ї річниці міста у Севастопольській міській державній адміністрації відбулася презентація чергової науково-популярної книги місцевого екс-чиновника «Севастополь: сторінки історії і погляд у майбутнє», яка висвітлює історію міста з часів заснування Херсонесу й до наших днів. Автор і керівник цього проекту Іван Куликов є головою благодійного фонду «Сприяння духовному розвитку Севастополя» та академіком московської Міжнародної академії інформатизації, колишній заступник голови Севастопольської міськдержадміністрації з питань регіональної політики.

«Нема сумніву в тому, що книга залишить у зацікавленого читача добру пам’ять про Севастополь… Вона написана відомими політиками, істориками, краєзнавцями, а тому є достовірною», – написали у спільному привітанні до видання керівники міста. Ця ж думка прозвучала і на презентації, де чиновники акцентували на тому, що у книзі представлена не лише історія міста, а й «погляд в майбутнє розвитку регіону».

У свою чергу Іван Куликов зазначив, що «вклад у підготовку книги внесли керівники міста, суднобудівники, рибалки, поети, військові, художники, скульптори, які своїми звершеннями і справами створювали і створюють історію Севастополя», і розповів, що робота над книгою тривала близько 3 років, та що видання вийде ще англійською мовою.

Як це вже увійшло у традицію СМДА, на презентацію запросили лише «шанованих» журналістів. Однак книгу можна побачити у міських бібліотеках, забезпечили ними й усі школи.

Справді, презентоване видання являється фоліантом, є чим похвалитися! 470 великоформатних сторінок крейдового паперу, високоякісні кольорові фотоілюстрації прикрашають майже кожну сторінку, дорога обкладинка і комп’ютерний дизайн роблять видання чи не кращим із останніх поліграфічних видань Севастополя. Про вартість цього художньо-мистецького твору не повідомлялося, але по всьому видно, що грошей на видання не пожалкували.

Історія для ворожнечі?

Як зазначалося автором, презентоване видання є продовженням раніше виданих книг цього ж проекту: «Севастополь на рубеже тысячелетий» та «История Севастополя в лицах». Як на мене, воно скоріше стало їх повторенням. Але й є певні доповнення. Ось вперше у офіційні літературі з історії міста появилося прізвище запоріжського полковника Олексія Шафрана, який весною 1625 року підняв повстання полонених запорожців у Балаклаві, розгромив турецький гарнізон і на захопленому судні дістався Дону. Правда, Куликов пише, що він просто «утік на Дон». Треба було вже б дописати, що по дорозі з Дону до Києва, у Валуйках, Шафрана, як «литовського злодєя» «московські люди» закували у кайдани і повезли у Москву на допит.

Академік під заголовком «Как это было на самом деле» пише, що «с отражением ежегодных татарских нападений происходит процесс формирования Русского государства». Дивно це якось читати, бо у ті часи за саму «приналежність» до Русі у Москві у найкращому разі можна було «сісти на кіл».

Виходить, що кримські татари були собі такими споконвічними грабіжниками то Московської держави, то «Российского государства», якого на той час фізично не існувало в світі. Подібними до кримських татар грабіжниками на сторінках історії виводяться і запорозькі козаки, аналізу і причин їх нападів на турецькі фортеці в Криму автор не приводить. Як і обходить глибокою мовчанкою участь кримських татар із території нинішнього севастопольського регіону у визвольних війнах українського народу під проводом Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, чи у битві під Конотопом. А така допомога і була, бо на підмогу українцям хани оголошували загальну мобілізацію в усій підконтрольній у Криму території. І не один раз. Але московський академік і український держчиновник вдає, що цього не знає.

Ось що мали би дослідити історики незалежної України, і особливо у Криму, але натомість вимальовується зовсім інша, спотворена, картину минулого, спрямована не сприянню духовному розвитку, а на запалюванню багаття етнічного протистояння на півострові.

Навіяно «Русскім міром»?

Уже стало тривіальними давно заперечені істориками твердження, що Севастополь є «колискою християнства» Східної Європи у формі православ’я, що у Херсонесі святий Кирило у 863 році створив «русскую грамоту и буквы», та винайшов якийсь «славянский язык», та що у Криму в часи Кримського ханства поряд із кримськими татарами жили не українці, а якісь «славянє».

Не вирізняється новиною і погляд на Кримську війну 1854-56 років. Тут все як і у попередніх двох виданнях – «сплошной» героїзм російських адміралів, солдатів і матросів, ганебна поразка у війні і здача флотської столиці ворогу видається доблестю і великим військовим мистецтвом, про вклад і жертви у цій війні мешканців Криму і України – ні слова.

Окремо слід зупинитися на «погляді» на революційні події 1917-1921 років. Тут, на відміну від попередніх видань, пробиваються ростки правди в усталені радянські стереотипи. Після багатьох публікацій в пресі вже неможливо приховати направлення з Севастополя до Києва на захист Центральної Ради у листопаді 1917 року чорноморського матроського загону в 600 бійців, тож вперше офіційне видання, хоч і другорядним фактом, але інформацію про цю подію подає. І за це дякуємо. Але далі автор за подіями не йде і повністю приховує ситуацію на флоті і Севастополі другої половини 1917 року, як і замовчує масове підняття Українських прапорів на кораблях та телеграму командувача Чорноморського флоту контр-адмірала Нємітца від 23 листопада 1917 року про визнання флотом влади УНР. І це друкується у флотській столиці незалежної України!

Як відреагував Севастополь на більшовицький переворот у Петрограді та на ультиматум Леніна-Троцького Центральній Раді свідчить резолюція об’єднаного засідання Севастопольської ради військових, робочих і селянських депутатів, Центрофлоту, Міської Думи, представників усіх соціалістичних і національних організацій міста та представників судових і берегових комітетів від 6 грудня 1917 року. Її текст зберігся у севастопольському архіві, але чомусь не зацікавив історика. А її було би варто привести повністю, бо вона прямо засуджує злочинний переворот і насильницьке захоплення влади, висловлює протест проти ультиматуму УНР і наголошує, що чорноморці ідуть за Петлюрою.

Є у виданні, я б сказав, і наукове історичне «відкриття». Автор заявляє, що 10 січня 1918 року «в Севастополь пришла Гражданская война». І розпочали її, звісно, кримські татари, ескадронці штабу кримських військ Таврійської губернської ради народних представників, які намірилися захопити Севастополь, але на Комишівському шосе були розбиті загонами Військово-революційного комітету.

Насправді ж громадянську війну, я б сказав криваву різанину у Севастополі розпочали не кримські татари. У Севастополі громадянську війну розпочав більшовицький переворот, здійснений у ніч із 15 на 16 грудня 1917 року під керівництвом присланих Троцьким до Севастополя Гавеном, Кожановим і Ніною Островською, цих «кронштадтських м’ясників», любовно описаних академіком Куликовим, та анархіста Басова. У ту ніч було безпідставно і підступно арештовано і розстріляно десятки флотських офіцерів, матросів та мешканців міста і у першу чергу з числа українських активістів, у тому числі і низка депутатів Севради та небажаних РВК членів Центрофлоту. Місто ціпеніло від жаху, згадували в еміграції ті, кому вдалося тоді вижити.

«Известия Севастопольского Ревкома» 28 листопада за старим стилем подали перший, далеко не повний, список тодішніх більшовицьких жертв – 1634 розстріляних і утоплених у морі з каменем на шиї, з них 278 були жінками. 30 листопада була продовжена публікація списку жертв – ще 1202 розстріляних, із яких 88 жінки. Що це, як не громадянська війна? Чому ці страхіття більшовицького перевороту не піддаються осуду сьогоднішнього Севастополя, нинішньої української влади, а й далі приховуються від мешканців міста? Чому й досі у місті немає хоча би пам’ятного знака цим жертвам більшовицького свавілля! І чому шановний академік, беручись за оприлюднення історичного минулого міста, приховує цю криваву сторінку його історії?

Приховує історик і причини появи татарського батальйону під Севастополем. А він появився на Комишівському шосе лише після того, як у Євпаторії два севастопольських есмінці з Ніною Островською на борту вирізали, замордували і спалили у топках корабельних котлів місцеву інтелігенцію, активістів євпаторійського Меджлісу і Українського військового комітету, а з ними і прихильників «російської демократії».

Далі було ще страшніше – «Варфоломіївська ніч», вірніше ночі з 21 на 22 і 23 лютого 1918 року – у дні так званого народження Червоної армії. Цю страшну різню, коли місто було оточене матроським загоном під командуванням спільника Гавена, члена РВК анархіста Басова, коли було вбито чи замордовано мало не кожного третього севастопольця, зараз вже не приховати, тож інформація про неї вперше досить скромно оприлюднюється в історичному нарисі. Однак вина за кривавий терор висувається автором анархістам, хоча ініціював і керував погромом більшовицький Військово-революційний комітет, що захопив владу у місті.

Академік Куликов виставляє у своїй книзі кривавих Гавена, Пожарова і Островську героями і видними державними та партійними діячами. У Севастополі, як би на посміховисько над їхніми жертвами, вулиці носять їхні імена.

Севастополь без України чи Україна без Севастополя?

При такому підході до історичного минулого міста і флоту, звичайно, у авторів вже немає місця для Державного флоту Української Держави, що існував у Севастополі з квітня до кінця грудня 1918 року, як нема згадки про його командувачів контр-адміралів М. Остроградського та В. Клочковського. Останній побіжно згадується лише як представник Гетьмана Скоропадського. Одним словом автор так підбирав історичні факти, щоб читач зробив єдиний висновок: у ті буремні часи до України тут ніхто не прагнув, не було тут українців та «українського духу».

У такому ж стилі автор продовжує описувати й інші сторінки історії міста. Наприклад, оборону міста у 1941-1942 роках здійснювали виключно радянські і російські воїни, про вклад українців і УРСР в оборону міста та у забезпечення флоту – ні слова, майже повторюється експозиція з музею Чорноморського флоту Росії.

Досить оригінально, на думку автора книги, поданий факт перепідпорядкування міста УРСР. На сторінці 293 читаємо: «19. 02. 1954 г. Указом Президиума Верховного Совета СССР Крымская область была передана из состава РСФСР в состав Украинской ССР. На административных картах СССР Севастополь стал обозначаться как часть УССР». Хочете вірте, хочете ні, але картографи, виявляється, винні в тому, що Севастополь став частиною України.

Отак який вже рік коштом українських платників податків продукується «правда», яка віддаляє жителів та історію міста від історії народу, зусиллями якого Севастополь поставав з попелища не один раз, від загальнодержавного простору. І продемонстрований «погляд в майбутнє», на мою думку, направлений на протидію кристалізації у Севастополі модерної української ідентичності, яка, між іншим, не виникає з нічого, не виникне вона і з подібних «поглядів» на історію.

Найбільш символічними у цій книзі і значимими мені видалися ілюстрації, на яких глава української виконавчої влади у Севастополі Володимир Яцуба зображений під російським державним прапором, а Президент України Віктор Янукович – аж під двома російськими прапорами відразу!

Оце і є погляд в майбутнє?

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Державність»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той не вартий пошани”
Максим Рильський

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.