Аратта - На головну

28 травня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Українські дерев`яні церкви були збудовані у символічній формі кораблів та звернуті зі Сходу на Захід. Історично, українські церкви були побудовані з центральним нефом та двома боковими проходами. Це розділення споруди на три частини відповідає трьом догмам, або Божої Священної триєдності: духу, душі, та тілу людини. Багаточислені куполи та шпилі позначають щогли кораблю, а хрести на кожному вістрі розмежовують де бути вітрилам.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Козацький чорний ангел

Українці 27160 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 1.08.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Нестор Іванович Махно з донькою в Парижі (1928 рік)
Нестор Іванович Махно з донькою в Парижі (1928 рік)
Можна говорити про реальну можливість поновлення козацького ладу, козацького управління й козацького стану поселян в разі, коли б Махновщина перемогла на землях Запорізької Січі і частини Слобожанщини.

Махно й махновщина десятки разів займала сторінки публікацій і досліджень українських та іноземних істориків. Зазвичай з часів Чека і ГПУ прийнято вважати цей рух бандитським, а ватажків його — кримінальниками під анархістським прапором. Маючи змогу працювати з багатьма матеріалами першоджерел, споминами активних учасників, а головне вивчаючи повстанські селянські війни проти білих та червоних москалів 1917—1922 років в Україні загалом, автор як історик докорінно не погоджується з трактуванням Махновщини як явища виключно шкідливого й антиукраїнського по своїй суті. Закидаючи Нестору Махну та його бойовикам організацію замаху на Петлюру, бої з січовими стрільцями, знищення державного апарату гетьманщини на Катеринославщині й Херсонщині, водночас ніхто ще належно не оцінив організаційного таланту гуляйпільського батька та його штабу у відтворенні за часів революції і громадянської війни козацької військової організації на теренах бувшої Запорізької Січі й Слобідської України, фактичного відновлення тут козацького стану за власною ініціативою і власними силами місцевих селян-українців.

Симон Петлюра, безпосередньо причетний до укладання мирної угоди між Україною й Польщею ціною віддачі останній стікаючої кров'ю в боях з поляками Галичини, котрий розколов союз армій УГА й УНР, розстріляв грозу першої російської інтервенції 1918 року на Україну полковника Петра Болбочана й “героїчно” здав румунам Бесарабію, лишається українським національним героєм, хоча будь-якого з вищезгаданих фактів достатньо, щоби кваліфікувати такі дії як зрадницькі. Махно ж, непереможений ніким до літа 1921 року (а махновські загони на Кавказі, утворивши Кавказьку повстанську армію, воювали тут до 1923 року), котрий охопив своєю військовою організацією територію п’яти Слобідських полків, землі колишнього Війська Запорізького, Українську Донщину, Полтавщину, частково Чернігівщину й доходив рейдами на тачанках в район Волго-Донського каналу, лишається у свідомості пересічного українця бандитом і погромником. Офіційна Україна не спромоглася достойно оцінити свого Чорного Ангела революції, завдяки якому половина півдня і весь український схід чотири роки організовано протистояли терору більшовиків, кайзерівців, денікінців. Але вже давно найвищої оцінки заслужив відчайдушний гуляйпілець в очах народу, якого він захищав. Махно був і лишається для багатьох мешканців Півдня та Сходу України своїм, часто напівлегендарним героєм.

Тому зовсім не дивним, скоріше прогнозованим виглядає випадок в Волноваському районі 60-х років, коли діти почали заперечувати своєму шкільному вчителеві історії, після викладання ним офіційного погляду на Махна й махновщину, відомого більш широко за книгою О. Толстого «Хождение по мукам». З вуст своїх батьків вони чули про відважного Нестора однозначно схвальну оцінку.

Радянська версія про “махновський бандитизм” на Донбасі та сусідніх Дніпропетровській і Запорізькій областях тут не прижилась й донині. Кожен, хто побуває на теренах Красноармійського, Першотравневого та інших західних районів Донеччини, чи то в її північних Олександрівському, Слов’янському, Краснолиманському може почути купи легенд і переказів про щедрість, сміливість, відчайдушність махновців.

В селі Черкаському Слов’янського району вам розкажуть, як сам Махно прямо з бочки роздавав кухлями мед селянам, а в однієї жінки посуду не було, так він налив повен поділ меду; у селі Билбасівці від одного старого діда автор чув розповідь про відчайдушність Махновської розвідки, що під виглядом продавців квашеної капусти на базарі у Слов’янську збирала відомості про ворога, а коли з часом одну з бочок перевернули, знайшли напис: “Хто капусту покупав, той батька Махна видав” (тобто бачив); на південній Харківщині (в районі Гаврилівки) розказують про випадок коли один-єдиний махновець з шаблею в руках зайшов на збори сільського комуністичного активу, відібрав в усіх зброю, а потім, дізнавшись, хто старший, зі словами “ну тобі по должності положено” подав зблідлому комісарику в руки пістолет й спокійно вийшов з засідання. І досьогодні можна почути, як жителів невеликого села Ярьомівки, що біля кордону з Донецькою областю в Ізюмському районі Харківщини, мешканці Ізюма жартома називають “савоновцями”. Ярьомівка дала головний актив Махновському загону отамана Савонова, за що більшовики безжалісно знищили село. Зараз тут мешкає менше тисячі жителів. В селищі Захарівка Першотравневого району автору довелося почути розповідь, як бойовики Махно зарубали місцевого блюдолиза, що мав звичку доводити “на зміну” свою вірнопідданність кожній новій владі (махновці були переодягнені у форму червоних комісарів). Цікаво, що все це розповідалося без тіні найменшого осуду, з усмішкою й філософськими роздумами самих оповідачів.

Махновці лишалися національними героями в своїх краях у часи репресій та колективізації, а не стали ними в останні роки перебудови. На станції Удачній розповідають про такий анекдотичний випадок, який однак насправді мав місце у 1929—З0 роках. Двоє колишніх повстанців дізналися, що їх внесли у списки на виселення як куркулів. Справа була літом, і голова сільради мав звичку ночами спати на свіжому повітрі у садку. Махновці одної такої ночі прийшли до нього “в гості”, й між ними відбулася приблизно така розмова: “Федю, дай довідку, що ми не куркулі”. — “Ідіть к чорту!”, “Федю, ми тебе вб’ємо!”. Відповідь була та ж сама. Тоді махновці сказали: “Ми тобі поставимо могорич”. “О-о!” — вигукнув “прідседатель” — “з цього й потрібно було починати, а то вб’ємо, вб’ємо...”. Не дивлячись на вражаючу (на перший погляд) неймовірність, таке справді могло статися, бо жителі все тієї ж Удачної розповідають, що мало кого з махновців НКВС вдалося заарештувати під виглядом виклику до воєнкомату (“вони як почули про арешт — на коней та й у степ”). В умовах тотального страху й терору 1930-х років зайве говорили про відчайдушність такого кроку, що межував з самогубством. Та водночас це все скресало легенди про старовинне Запоріжжя та козаччину, слава про махновців ширилася, а самі вони в народній уяві ставали борцями за волю й щастя рідного краю, його казковими богатирями. Ніде, підкреслюю, НІДЕ на Батьківщині Махновщини, люди не засуджують цей рух, ба, часто навпаки пишаються тим, що їхні діди “служили у Махна”. В самому Гуляйполі у 1970-х роках самвидавом виходить книжка “Нестір Махно — герой України”. Про це розповідали студенти історичного факультету Донецького університету 3. і Б., які за власною ініціативою пройшли в середині 80-х років махновськими місцями, були в Дібрівському лісі, бачили бабусю, що особисто знала Махно, говорили з його близьким родичем, знайшли оригінал світлини одного з самих прославлених серед Махновських командирів Феодосія Щуся. І знову ні одного негативного відгуку.

Сімдесят років голоду, терору, мордувань «за махновщину» тільки підсилили культ Махна-батька. Ім’я його згадують з обов’язковою пошаною на усіх теренах Запоріжжя та Дніпропетровщини, південної Харківщини й західної Донеччини, на землях Херсонщини та Кіровоградщини. Проте таку оцінку не зауважують історики, аналізуючи витоки й значення Махновського руху.

У чому ж феномен махновщини? На мою думку причини три: територія зі сталими історичними традиціями де базувався сам рух, його ватажки й особливості структурної побудови військової повстанської організації.
Актив махновських командирів, його штаб та найбільш визначних повстанців за територіальною ознакою можна умовно поділити на два земляцтва — бердянське й гуляйпільське. Про Гуляйполе — батьківщину Махно написано багато, а тому при характеристиці обмежимося лише деталлю, що саме село було засноване українськими козаками з Кіровоградщини на території скасованої Запорізької Січі (Кальміуська паланка). Центром бердянського земляцтва стала станиця Новоспасівка (тепер м. Осипенко Запорізької області). Заснована 1805 року як слобода вихідцями з Полтавщини, вже на початку 1830-х років вона була перетворена на станицю Азовського козацького війська, ставши другою батьківщиною багатьом запорожцям з Задунайської Січі. До 1917 року територіально станиця ділилася на сотні, а всі її мешканці вважалися козаками. Саме Новоспасівці завдячує Махновський рух своїми найталановитішими провідниками — начальником штабу Білашом, командиром адміністративно-організаційного відділу Ради Революційних Повстанців України Куриленком, керівником Азовської групи Повстанської Махновської армії Вдовиченком, командиром Новоспасівського полку — Чуприною і багатьма іншими штабними працівниками, агітаторами, командирами частин та начальниками махновських “боє-участков”. Абсолютна більшість новоспасівських повстанців були вихідцями з козацьких сімей і вважали себе нащадками козаків-запорожців. Як і Гуляйполе, Новоспасівка розташована на землях колишнього Запоріжжя.

Отже, обидва центри Махновського руху брали початок з козацьких сіл чи станиць. В перші десятиріччя XX століття там живою була ще пам’ять про своїх козацьких предків, а в Новоспасівці навіть збереглися ознаки самоуправління часів Азовського війська до самих початків революції 1917 року.

Більшовики, як пізніше в історії з козацькими станицями на Кубані, особливо жорстоко розправилися із Новоспасівкою, де населення за 70 років скоротилося більше ніж удвоє. Гуляйполе ж і довколишні села (за малим виключенням — всі козацького походження, постійні “поставщики” махновських добровольців) заселяють своїми жителями простори Сибіру й Колими. Аналізуючи передумови виникнення махновського руху, можна вважати, що територія від Новоспасівки до Гуляйполя, насичена етнічним українським елементом, розпропагована гуляйпільською й новоспасівською групою анархістів ще з початків І російської революції, агітація за безкласове суспільство на землях колишнього Запоріжжя як традиційного центру опору в захисті своїх автономних прав у поєднанні з діяльністю Катеринославських “Просвіт” і Музею Запорізької старовини Д. І. Яворницького ідеально підходила для виникнення такого руху, яким була махновщина. Недаремно, більшовики підкреслювали, що “части батьки Махно крепко пропитаны духом й тенденциями бесшабашного вольного Запорожья”.

Гуляйпільщина на чолі з Нестором Махном в 1917—21 рр. дійсно нагадувала сучасникам відроджену Запорізьку Січ, звичайно, з певними ознаками новітнього часу.

Розуміли це і самі махновці. Розвиваючи в подальшому успіхи свого руху, серед кадрового складу їх загонів все сильніше чути голоси про потребу утворення автономного району з власним самоврядуванням. Так на засіданні штабу 21 березня 1919 року один з активістів Борис Веретельников (гуляйпілець за походженням) відверто оголошує про кінцеву мету боротьби: “Пусть большевики не мешают нам, пусть откажутся от этого района, пусть не навязывают ему своих комиссаров, пусть знают, что МЫ независимый народ (курсив автора), тогда они наши друзья. Мы будем с ними в федеративних отношениях, будем помогать, пусть только не мешают!” (А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно). Як зазначає сам автор цитованих споминів, начальник штабу Махновської Революційної повстанської Армії України В. Ф. Білаш “все присутствующие были солидарны с ним”. Вимога надання повної незалежності району оперування Махновської армії повторилася й при укладанні угоди з радянською владою 27 вересня 1920 року в Старобільську. Надамо знову слово Білашу. “Идея нашего союза с Соввластью заключалась в том, что мы стремились получить автономию в Гуляйпольском районе”. Не може бути жодних сумнівів, що в разі утворення тоді такої напіввійськової міні-держави в південних районах України, її підвалинами стали б традиції Запорізької Січі, живими носіями яких були Махно та його армія.

Один з найцікавіших моментів історії махновського руху — відносини з повстанцями, зорієнтованими на Петлюру. Зараз вже ніхто не заперечує, що Холодноярська республіка багато в чому рівнялася на Гуляйполе. Навіть прапор Холодноярський взято зі зразка Махновського — чорний зі срібним тризубом. Принаймні двічі армія Махна проходить рейдами по території, контрольованій Холодноярською республікою (в серпні й грудні 1920 року). Один з таких походів описав в книзі “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. З повагою й симпатією лине розповідь про побратимів в протибільшовицькій боротьбі й ніде не відчувається духу ворожості між бійцями УНР (такими вважали себе холодноярці) і “революційними повстанцями”. В цьому ж рейді від армії Махна відокремлюється й пристає до Холодного Яру разом зі своїм загоном отаман Чорний Ворон, за переконанням петлюрівець, бувший у Махна командиром кавалерійського полку Кримського корпусу. Невдовзі він гине, прикриваючи Степову дивізію петлюрівського отамана Степового-Блакитного. Холодний Яр взагалі не конфліктував з махновцями можливо тому, що певний ореол минулої гайдамаччини й самоназва району “Холодноярська республіка” не заперечували в майбутньому утворення на її території району з автономним козачим управлінням на кшталт Гуляйполя.

Багато махновських командирів були петлюрівцями за переконанням, й навпаки, цілий ряд петлюрівських отаманів пройшли школу Махна, а дехто навіть став членом анархістської конфедерації “Набат”. Петлюрівець Свищ з Херсонщини — лівий есер й учасник Григор'ївського повстання, з серпня по грудень 1919 року командир піхотного полку Кримського корпусу Махновської армії. Отаман Левченко з Полтавщини теж бере участь у повстанні Григор’єва, воює проти більшовиків в загонах Махна й водночас він — есер і петлюрівець.

Л. Христовий, відомий на все Лівобережжя як борець за Самостійну Україну, одночасно є членом набатівської анархістської організації з моменту заснування її на Полтавщині в січні 1919 року. Петлюрівець Чорний Ворон називав себе анархістом, хоча в організації не перебував. Матяж, середняк Кобеляцького повіту в махновщині з 1919 року, називав себе анархістом, але був за «самостійну Україну без Петлюри». Командири рот отаманів Христового й Степового-Блакитного на Полтавщині Садовий, Двигун, Білокоз, Матвієнко, Кікоть в кінці 1920 року співчували як петлюрівцям, так і махновцям. І подібних імен та фактів при бажанні можна знайти безліч, і в тому числі по нашому краю (Краснолиманський і Слов’янський райони). За згадками настоятеля церкви св. апостола Андрія Первозванного УПЦ КП у м. Слов'янську о. Валентина, в лавах махновських отаманів Сіробаби, Савонова й інших, що воювали до 1922 року в лісах коло Лиману, Слов’янська, Святих гір, було багато бувших гайдамаків й прихильників УНР, що не захотіли йти з рідних місць слідом за відступаючими українськими військами у 1918 і 1919 роках. Жителі охрестили цих повстанців “лісовиками” — типово українською назвою. Достеменно відомо по зведенням ЧК й ВОХР, що Каменюк, загони якого за чисельним складом вважалися найбільшими на теренах Луганщини й Донеччини, що протримались тут до 1922 року, не цурався петлюрівців, будучи водночас з 1917 року анархістом. Навіть в наш час в середині 80-х років на сторінки опусу М. Черняховського “Донбасівські грози” потрапляє махновський отаман «з Донецької губернії, що воює за “батька”, але мріє про “самостійний Донбас без москалів”» (курсив автора). Логічним є висновок: коли співпадань більше двох, то це вже ознаки системи.

Махно допомагав зброєю та спорядженням петлюрівським отаманам Правобережжя й Лівобережжя Дніпра, особливо в районах Кременчука, Чигирина, Гадяча, Зінькова (загони Христового, Бутовецького й ін.). За споминами Білаша, під махновським прапором на початку жовтня 1919 року діє в районі Кременчука “Середньодніпровська група революційних махновців” під командою відомого вже нам петлюрівського отамана Степового-Блакитного. У склад групи входив і загін Скирди — найбільш непримиренного з числа отаманів-націоналістів. На Полтавщині в цей час воює махновська “Полтавська група” під командою Христового у складі декількох менших повстанських загонів, зорієнтованих на Петлюру.

Забігаючи наперед зазначимо: невдовзі обидва з’єднання — Христового й Блакитного — відкрито виступлять на боці Української Народної Республіки, розпочавши бойові дії на підтримку армії Петлюри й місцевих українських повстанців. Однак, незважаючи на зміну політичної орієнтації, ніхто з трьох вищезгаданих отаманів не поривав зв’язку, максимально підтримуючи один одного в антикомуністичній боротьбі. Все це наводить на певні висновки.

Махно не був заангажований щодо українського руху. Він активно його підтримував у рейдах і місцях боїв. Не відмовляється батько й від пропонованої допомоги з рук петлюрівських повстанців, часто проводить з ними спільні операції проти більшовиків. Мета очевидна: розпаливши чимдуж вогнище боротьби проти червоних та білих москалів, витіснити ворожу силу за межі української території. Можна констатувати, що восени 1919 року Махно виступає спільним фронтом проти новітньої окупації України в союзі з нерегулярними партизанськими відділами українських повстанців.
Сьогодні, з далини часу, українським історикам гуляйпільський батько видається страшним україножером, що спав і бачив якби розвалити Українську державу. Однак все виявляється не таким простим, коли неупередженим оком проглядаєш документи тієї доби.

Галина Кузьменко, дружина й вірна соратниця Махна, товаришувала з Фенею Гоєнко, вчителькою земської Царекостянтинівської школи, нерозлучною своєю подругою. Саме завдяки цим двом мужнім жінкам багато агітаційної літератури махновців друкувалося українською мовою, а гасла на прапорах, як от наприклад, “Смерть всім, хто стоїть на перешкоді добуття вільності трудовому люду” з вже традиційним черепом з перехрещеними кістками старанно, хоч подекуди з граматичними помилками, пишуться рідною мовою переважної більшості повстанського загалу.

Ніхто інший як Махно, на території, визволеній від військ Добровольчої Армії Денікіна, відміняє в 1919 році україножерський наказ одного з білих генералів. “...Революционное повстанчество, держась принципов подлинного социализма, не может ни в какой мере насиловать естественные потребности народа украинского. Поэтому вопрос о языке преподавания в школах может быть решен не нашей армией, а самим народом в лице родителей, учителей, учащих й учащихся.... приказ ген. Май-Маевского за № 22, запрещавший материнский язык в школах, отныне уничтожается” (Рідний край, № 1, стор. 104). Цікаво те, що перші українські школи в Донецькій губернії в 1919—20 роках більшовики відкрили на вимогу батьків та учнів в одному з найбільших махновських центрів Донецької області — Красноармійському районі, де одних вбитих махновцями більшовицьких активістів червоні рахували на 500 чоловік, а місцевими селянами сформовано й забезпечено безліч великих і малих повстанських загонів.

Нестору Махну закидають національну несвідомість. Тепер послухаємо його самого. В 1926 році гуляйпільський батько готує в Парижі до видання свої спомини. Минуло п’ять років з моменту, як доля закинула його на чужину. Ностальгія за Україною, рідними степами, Дніпром виводять з-під пера рядки: “...Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это — что он выходит не на Украине и не на украинском языке (курсив мій). Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия. Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь. Нестор Махно” (Журнал “Донбас”). Без коментарів.

За обсягом території Махновський рух охопив не лише землі Запоріжжя (Херсонщина, Дніпропетровщина, Донеччина, Таврія, Миколаївщина), Слобідщини (Харківщина, Луганщина, Вороніжчина, частина південної Курщини й Білгородщини), колишню Гетьманщину (Чернігівщина й Полтавщина), українські землі нижньої Донщини, але й перекинувся на північну Кубань і Ставрополля. У 1920 році загони Старобільського отамана Каменюка в спілці з головними махновськими силами проводять серію глибокий рейдів на верхній Дон (станиця Усть-Медведицька) й далі на схід. В останній період боротьби в роках 1920—21 Н. Махно веде підготовку до походу цілої своєї армії на Волгу, по осередках тамтешніх українських колоній біля Камишина, Саратова, Волгограда. Помітна в цілому єдина тенденція розвитку повстанського руху: кадровий склад командорів і головну масу повстанських загонів складають українці, більшість махновських ватажків походять з козацьких родів або є нащадками запорожців (Щусь, Гаркуша, Христовий, Білаш), окремі ж на перший погляд центри махновського руху, наче малюнок з кальки, повністю співпадають з головними центрами антимосковських повстань. Наприклад, Старобільщина й Бахмут — осередки Булавінського повстання 1708 року, рекрутують в Махновщину вже згадуваного Каменюка, отаманів Волоха, Парасочку, Склянського. Савонов, Сіробаба, Колісниченко очолюють повстанців в Ізюмському повіті (тепер північна Донеччина та південно-східна Харківщина) — району дій козаків Брюховецького у 1668 році й одному з центрів гайдамацького руху на Слобідській Україні у XVIII столітті. Отаман Пархоменко (брат відомого більшовицького героя громадянської війни) оперує зі своїм загоном по південній Воронежчині коло Острогозька — місцевості, яка вславилась своєю підтримкою руху С. Разіна українськими козаками Острогозького Слобідського полку. Подібні аналогії проглядаються постійно. Лишень в цілому підкреслимо загальну підтримку Махновщини селами Маріупольщини, масове поширення руху у Волновахському, Олександрівському, Великоновосілковському районах Донецької області. Все це — колишні Кальміуська й Самарська паланки Запорізької Січі. Окрім того, існував постійний контакт між Махновською армією та повстанцями Антонова. У спілці з тамбовськими борцями проти комуни воюють українці Воронежчини — нащадки козаків Острогожського полку. Для повної уяви про джерела витоків Антонівщини й першопричини її союзу з Махновщиною, пригадуємо купи російських документів XVII—XVIII століть з масою згадок про “тамбовських козаків”, їх українське походження фіксує хоча б збірка Номиса 1864 року з українськими прислів’ями та приказками, записаними на Полтавщині. Козацькі корені Махновщини й Антонівщини — ось що об’єднує обидва ці явища.

Махновська військова організація як дві краплі води схожа на полковий устрій Гетьманщини та військову організацію Запорізької Січі. Територіально штаб Махно всі райони дій поділив на окремі дільниці, де кожен отаман виконував роль керівника свого “боєучастка”. Одному такому командирові підлягало декілька менших мобільних груп зі своїми отаманами. “Боєучасток” охоплював декілька повітів, а в окремих випадках велику частину губерній (Полтавщина, Херсонщина). Керівник окремого махновського району відповідав за проведення “генеральної лінії” махновського штабу на довіреній йому території, тримав постійний зв’язок з центром або з самим Махно, утримував боєздатність власних загонів, організовував мобілізацію на час широкомасштабних бойових акцій.

Водночас він мав право виходити з пропозиціями з кола питань, що не було обмежене, міг карати й милувати кожного підпорядкованого йому повстанця. Порівнюючи з полковим устроєм Гетьманщини, не важко знайти цілий ряд прямих аналогій: полковник XVII—XVIII століть —командир району в Махна; полкові сотні — окремі територіальні (але підпорядковані командирові дільниці) загони махновців; право на суд й кару серед козаків полку й аналогічні права командира Махновського “боєучастка”. З військової організації Запорізької Січі в Махновщину перейшли принцип земляцтва, що ліг в основу формування повстанської армії (курені на Запоріжжі), виборність командирів, право на раду, демократичність при висуненні й обговоренні пропозицій, структура організації рейдів вглиб ворожої території. Водночас у махновців, як і в запоріжців, була жорстока дисципліна, штаб слідкував за виконанням прийнятих рішень, безжалісно знищувалися відступники і зрадники. У період боїв контррозвідка контролювала весь бойовий актив на предмет максимального зменшення випадків пияцтва, грабунків серед простого населення, інших злочинних проявів.

Махно і його штабу вдалося створити ефективну систему оперативного оповіщення про небезпеку, службу кур’єрів і зв’язківців, сформувати бази зброї й продовольства, організувати величезну розвідувальну мережу у ворожому тилу, власний першокласний апарат контррозвідки. Це забезпечувало успіх у веденні війни, гарантуючи повстанський рух щодо всіляких несподіванок та оберігаючи його провід від ворожих терактів. Рівень військової організації, аналогічний махновському, в часи Визвольних змагань 1917—22 рр. ми можемо зустріти лише в Холодноярській республіці на Черкащині, а серед попередників — у запорізьких козаків. Це служить ще одним аргументом на підтвердження тези про спільні витоки усіх трьох явищ.

Підсумовуючи весь попередній процес аналізу, розставимо чіткі акценти оцінки Махновського руху. Махновщина, що виникла у 1917—21 роках як рух “вільних селян-повстанців”, за своїм характером не могла терпіти над собою іншої влади крім тієї, що встановили б її керівники. Вона має характер козацьких війн XVII—XVIII століть Заруцького, Булавіна, Пугачова “за звичай і вольності” проти центральної влади, а її ватажки наче зійшли зі сторінок стародавніх хронік.

Територія, охоплена Махновським рухом, на Сході повністю співпадає з етнографічними кордонами розселення українців початку XX століття. Водночас, у більшості випадків — це землі розгромленого Запоріжжя або скасованих Українських слобідських полків.

Центром Махновщини стає колишня Кальміуська паланка. Рух не зміг поширитися на території, заселені неукраїнцями (частини Середнього і Верхнього Дону), проте водночас він охопив засимільовану українську Воронежчину, з’єднавшись нею живим коридором з повстанням Антонова на Тамбовщині.

Все керівництво Махновського штабу та провідні махновські командири походять з районів, традиційно опозиційних Москві (Христовий з Полтавщини, Савонов і Сіробаба з Ізюмщини, отамани Криворіжжя й Херсонщини), насичених здоровим етнічним українським елементом (Старобільщина, Бахмутщина), з бувших козацьких станиць або запорізьких сіл (Новоспасівка, Гуляйполе). Сама повстанська армія постійно поповнювалася в більшості вихідцями звідти. Одна Новоспасівка — станиця Азовського козацького війська, в кінці 1918 року вже надала їй близько 700 добровольців.

Кінцева мета Махновщини чітко просліджується в ході безперервної війни з усіма владами на Україні — утворення району на правах автономного самоврядування. Як вже наголошувалося раніше, подібні вимоги до московської влади стабільно висувалися козаками під час повстань Пугачова, Разіна й інших козацьких отаманів, за збереження своєї автономії виступало Запорізьке Військо, а в новітні часи схожі тенденції можна було спостерігати в Холодноярській республіці, що існувала в 1917—22 роках в центрі козацької держави Богдана Хмельницького на Черкащині. Отже, підсумовуючи, можна говорити про реальну можливість поновлення козацького ладу, козацького управління й козацького стану поселян в разі, коли б Махновщина перемогла на землях Запорізької Січі і частини Слобожанщини.

Подальші терор та голод, організовані більшовиками, до невпізнання змінили обличчя цього краю. Для більшості істориків Махновщина стала пересічним, хоча й величезним селянським рухом часів революції та громадянської війни. Ні більше, ні менше. Вважаючи за свій обов’язок зняти з Махна й Махновщини тавро національних зрадників й україножерів, плекаю надію, що українські дослідники в найближчий час глибоко та докладно проаналізують останню в історії козацтва війну проти центральної влади початку XX століття — Махновщину, поглянувши на події й сам рух під іншим кутом зору.

Цього вимагає не новий “український” час, не нове переписування історії. Цього вимагають стратегічні державні українські інтереси, якщо Київ хоче утримати бувший махновський центр та землі в орбіті своєї державної політики й прихилити на власний бік симпатії місцевого, українського, до речі, населення, що ніколи не змириться з оцінкою Нестора Махна та його руху як бандитів-погромників.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Українці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Коли ми не знаємо собі ціни, то чого ми варті?”
Микола Левицький

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.