Генетична пам’ять

Спробуємо трохи розібратися в понятті «генетична пам’ять».

Звернімося до визначення цього терміна, даного в книзі «Таємниці гіпнозу. Сучасний погляд» психофізіологом і гіпнотерапевтом, професором, доктором медичних наук, полковником медичної служби Л.П. Гримаком. Під генетичною пам’яттю розуміють здатність «пам’ятати» те, чого пам’ятати ніяк не можна, те, чого не було в безпосередньому життєвому досвіді, в життєвій практиці індивіда. (С. 269). Ще її називають «пам’яттю предків», «пам’яттю Рода» і т.д.

Перше, що можна сказати про це явище - це те, що генетична пам’ять знаходиться десь на задвірках пам’яті, в далеких куточках підсвідомості, у сфері відчуттів. Вона, іноді виникає із підсвідомості й викликає неясні образи, враження та відчуття.

По-друге, сьогодні вже відомо, що під час вагітності плід в утробі матері близько 60% часу бачить сни. З точки зору С.П.Расторгуєва, автора книги «Інформаційна війна», це проявляється саме генетична пам’ять, а мозок її переглядає і навчається. «На початкову порожнечу, яку судилося заповнити ембріону в материнському лоні, подається генетична програма, яка містить вже прожиті предками життя» (с. 28). Завдяки науці, сьогодні нам відомо, що людський зародок в утробі матері в процесі дозрівання проходить увесь цикл еволюційного розвитку - від одноклітинного організму до немовляти, «коротко згадує всю свою історію, як історію розвитку живої істоти». В результаті чого, новонароджена дитина зберігає в собі генетичну пам’ять, записану усіма її історичними предками. Наприклад, новонароджений має здатність самостійно триматися на воді. Це вміння плавати через місяць втрачається. Тобто діти народжуються з повним арсеналом знань, що дбайливо збережені віками еволюції в генетичній пам’яті. І до 2-х років у дитини зберігається звукова, зорова, образна генетична пам’ять. На жаль, в міру зростання і навчання дитини, доступ до генетичної пам’яті зменшується.

Тобто, будучи присутніми в нашій психіці, дані генетичної пам’яті зазвичай не доступні нам у свідомому осмисленні. Оскільки прояву цієї пам’яті активно протидіє наша свідомість, прагнучи захистити психіку від «роздвоєння особистості». Але генетична пам’ять може проявитися під час сну або стану зміненої свідомості (гіпноз, транс, медитація), коли контроль свідомості послаблюється. Тобто в певних умовах мозок здатний «витягнути» цю інформацію.

По-третє, зауважимо, що генетична пам’ять вбудована в структури «колективного несвідомого». Психолог Карл Юнг розглядав «колективне несвідоме» як глибинний рівень психіки, що не залежить від особистого досвіду, і притаманний кожній людині. Колективне несвідоме зберігає безліч первинних, початкових образів, які він назвав архетипами. Вони є не скільки спогадами, але швидше схильностями і потенційними можливостями. За словами Юнга: «Архетипів стільки, скільки типових ситуацій в житті. Нескінченне повторення зафіксувало ці переживання в нашому психічному складі не у формі образів, наповнених змістом, а спочатку тільки як форми без змісту (певні матриці - примітка авторів), що демонструють тільки можливість певного типу сприйняття і дії». (¹⁶, с. 129). Причому архетипи не передаються за допомогою культури, заявляв Юнг, а успадковуються, тобто передаються генетично. Таким чином, Юнг вважав, що досвід окремої особистості не втрачається, а успадковується з покоління в покоління, зберігаючись в далеких закутках мозку, що образи та враження від предків передаються до людини через підсвідомість.

Більш того, згідно з Юнгом, існує певна спадкова структура психічного, що розвивалася сотні тисяч років, яка змушує нас переживати і реалізовувати наш життєвий досвід цілком визначеним чином. І ця визначеність виражена архетипами, які впливають на наші думки, почуття, вчинки. «... Несвідоме, як сукупність архетипів, є осадом усього, що було пережито людством, аж до його найтемніших начал. Але не мертвим осадом, не кинутим полем руїн, а живою системою реакцій і диспозицій, яка невидимим, а тому і більш дієвим чином, визначає індивідуальне життя. Однак це не просто якийсь гігантський історичний забобон, але й джерело інстинктів, оскільки архетипи є ні що інше, як форми прояву інстинктів» (¹⁶, 131).

За Юнгом архетипи (духовні структури, релігія) пов’язані з фізіологічними інстинктами (тіло), а також колективне несвідоме залежить від еволюції мозку, «так як мозок є головним органом думки» (психіка). Все це говорить про цілісну зв’язку психіки, тіла та духу.

По-четверте, Юнг уточнює, що з причини біологічних факторів існують відмінності в колективному несвідомому різних людських рас: «Звичайно, на більш ранньому і низькому ступені душевного розвитку, де ще можна відшукати відмінності між арійською, семітською, хамітською і монгольської ментальністю, всі людські раси мають спільну колективну психіку. Але з початком расової диференціації виникають і суттєві відмінності в колективній психіці. З цієї причини ми не можемо перевести дух чужої раси в нашу ментальність in globo (цілком - лат.), Не завдаючи відчутної шкоди останній» (¹⁶, 133) (чи не в цьому прихована деструктивна сила насаджених чужих релігій – наприклад, аврамічної, утвореною носіями семітської ментальності, носіям арійської (слов’янської) ментальності – прим. «Аратти»).

Юнга також підкріплюють інші дослідження. Як приклад, можна навести одне з найбільш важливих подібних досліджень, яке було здійснене під керівництвом доктора Деніела Г. Фрідмана (Daniel G. Freedman), професора-біхевіористи в Чиказькому університеті. У статті «Етнічні відмінності у дітей» (Ethnic Differences in Babies) в (журнал «Human Nature» за січень 1979 р .) були опубліковані результати цього дослідження: Фрідман зі своїми колегами піддавали білих, негрів, монголоїдних і індіанських новонароджених впливу однаковими подразниками, і послідовно отримували різні реакції від дітей кожної раси.

Таким чином, можна сказати, що духовний світ кожної людини «генетично налаштований на певні частоти».

До тим же уявлень приходять педагоги і психологи, що працюють з дітьми. Так як генетична пам’ять людини вбудована в області колективного несвідомого і надана їй «сама по собі», то для її засвоєння не потрібно спеціальних зусиль. Але при руйнуванні цієї пам’яті виникає психічний опір у вигляді найрізноманітніших афектів. Психіка дитини не є чистим аркушем паперу, на якому можна написати що завгодно. Душа немовляти вибірково чутлива і здатна активно реагувати на певного роду впливи. Дії, що входять в протиріччя з тими структурами колективного несвідомого, які визначені «соціально-культурним» архетипом, викликають душевні травми - психози і неврози у дітей (¹⁸).

Інакше кажучи, підсвідомість кожної людини, кожної дитини несе об’ємні культурні матриці, що містять в собі повідомлення про норму. Психіка дитини завжди відкрита для сприйняття інформації, але дитина здатна нормально розвиватися тільки в певному руслі, при виході за межі якого, виникає сигнал небезпеки - невроз. Тобто дитяча психіка може займати будь-яке положення всередині цієї матриці, де вистачає простору для її індивідуальних, групових і етнічних особливостей, які не виходять за рамки загального «соціально-культурного» архетипу.

Тоді стає зрозумілим, чому в останні роки так швидко збільшується кількість дітей, які страждають неврозами. І це діти не тільки неблагополучних сімей, не тільки бідних сімей, що ледве зводять кінці з кінцями, де, здавалося б, вирішальну роль відіграє соціальний фактор. Але все більше і більше це - діти «нових росіян» («нових українців»), які, загалом-то, ні в чому не мають потреби.

Їхнє несвідоме, що містить в собі фундаментальні, піднесені генетичні схильності традиційної культури (духовність, прагнення до вдосконалення), вступає в протиріччя зі свідомими установками масової культури. Наприклад, в Росії сьогодні таких дітей приблизно 40%, - а це вже серйозна загроза здоров’ю російського народу (ми впевнені, що Україна, враховуючи потужний вплив подібної культури та спільне минуле у складі російської та радянської імперії, має приблизно такі само показники – прим. «Аратти»).

Картина досить пригнічена, але водночас знайти вихід з цієї ситуації можливо: просто не суперечити генетичній пам’яті дитини, не заважати їй виконувати свої функції, а навпаки, будити і налаштовувати її на певну програму. Виявляється для цього не так вже й багато треба. Адже пробудження генетичної пам’яті, розвиток душі людини безпосередньо пов’язане із засвоєнням рідної мови, вбирання її форм, оборотів і смислів з молоком матері.

«Під час розвитку на дитину впливає середовище, атмосфера, ландшафт, вчинки старших, звуки, інтонації, устрій мови і так далі, - пише Юрій Нечипоренко у своїй роботі «Логіка російської мови». Прекрасно, якщо всі ці структури діють «в лад» - тоді ми маємо цілісне виховання. (Саме таким і було народне виховання - зауваження авторів). Однак навіть якщо виникає певний дисонанс, «різнобій», структури можуть підстраховувати одне одного - і все одно виникне «російська (слов’янська) душа», як суб’єкт народної російської (слов’янської) культури. Вона спочатку (генетично) передіснує» (¹⁸).

Причому, те колективне несвідоме, яке входить в «устрій душі», є «передіснуючим» душі, її «першоформою», виявляє себе у витоках логіки мови («діалектичної» логіки, в якій за Гегелем відбувається мерехтіння, між «буттям» і «ніщо», що характерне для категорії «становлення»).

Класик мовознавства Вільгельм фон Гумбольт писав «... слова та форми слів утворюють і визначають поняття, і різні мови за своєю суттю, за своїм впливом на пізнання і на почуття є в дійсності різними світобаченням».

Адже в мові народу міститься пам’ять про пізнання світу цим народом, про досвід його освоєння, який він набув за всю свою історію. І в плині становлення своєї історії, за багато століть, втрачаючи пам’ятники писемності і культури, кожен народ зберіг головний «пам’ятник» - свою мову.

Саме вона, рідна мова (материнська, народна) в першу чергу, визначає власне устрій душі людини, формує дух народу, який потім вже може зазнавати найбільш дивовижні перетворення, зберігаючи тим не менше щось постійне («передіснуюче»). Формування духу відбувається шляхом випромінювання вищої сутності мови, її божественної сутності.

«Дух народу, в свою чергу, втілюється не тільки в існуванні в побуті розмовної мови, - але і в звичаях, традиціях, ритуалах, переказах, способі життя. При відсутності упредметненої «матеріальної» і живої поведінкової культури, першим засобом трансляції духу народу стає мова. Більшість росіян (як і українців, - прим. «Аратти») живе не на селі, не в теремах і не в громадах, не святкує звичаїв предків, - але розмовляє російською. Поки люди не розучилися говорити, мова має значення для духовного життя народу - вона акумулює ті функції, які раніше виконували няньки, діди і баби, звички і ритуали. Мова стає головним носієм духу народу, тому так актуально з’ясовувати його смисли» (¹⁸) (відповідно, для українців таку роль відіграє українська мова, бо російська, хоч і споріднена, не є спадково рідною для більшості громадян України – прим. «Аратти»).

Юрій Нечипоренко, досліджуючи слово «слово», виявив, що в давньоруській мові воно мало чотири значення: дар мови, сенс, повчання, лист.

1. Дар мови - в цьому значенні присутнє уявлення про божественну благодать і подяка за щастя володіти словом.

2. Сенс, смисл - (те ж значення, що і у грецького логос), «думка» сходить до індоєвропейської meudh-, mudh- «прагнути, пристрасно жадати». Давньоруська «ідея, судження, намір».

3. Повчання - відзначимо давньо-індійське ucyati – «є звичним, підходящим», «знаходить задоволення».

4. Письмо – «писати» означало «зображувати що-небудь шляхом вирізування або за допомогою фарб, розфарбовувати, робити різнокольоровим, строкатим».

Слово - це божественний дар, у слові є сенс, є повчання і промальовування (строкатість). Слово має релігійну, смислову, навчальну та художню іпостасі. Слово як молитва, слово як думка, як навчання і як жест складаються і зливаються в цілісне СЛОВО (¹⁸).

Ось яку потужну силу, підтримку, величезне багатство дає Бог людині за допомогою слова. Ні, не того слова, масу якого ми звично і недбало вимовляємо, не замислюючись про його сенс, на яке нанесено «культурним рівнем» багато зайвого і поверхневого. Істинне СЛОВО живе в бабусиних казках, в маминих колискових, дідусевих примовках, в народних піснях і народній мудрості. Саме це слово зберігає наше коріння, робить нас народом.

Зараз люди, проживаючи в містах, вічно зайняті і поспішають, роблять гроші та кар’єру; діти, що видивляються на рекламу, відеокліпи, моторошні іноземні мультфільми, які приїжджають до бабусь тільки на вихідні, вже практично зовсім не чують, не відчувають рідного слова, і тому мало захищені традиційними оболонками (структурами) культури. Тими структурами, які відповідають за неодмінне виникнення народної душі. Сьогодні ми можемо непомітно зруйнувати своє коріння, забути свої витоки в гонитві за чужими ідеалами. Саме для того, що б зберегти дух народу, «народну душу» слід приділяти особливу увагу розвитку і вихованню дітей засобами народної педагогіки, в особливості - істинним рідним словом.

Добре, що у нас були бабусі або дідусі, які співали нам колискові пісні, примовляли дитячі потішні примовки, приказки, розповідали казки, грали в різні ігри, коли батьки були на роботі. За допомогою живої народної мови, яка пронизана глибокими різнорівневими смислами, ми змогли зберегти «народність» своєї душі, змогли налаштувати свою генетичну пам’ять на певну програму. Інша справа, наскільки ця програма може бути затребувана, реалізована. Людина може прожити все життя, володіючи певними можливостями, але, навіть не підозрюючи про них, оскільки на ці можливості немає запиту.

І нарешті, п’яте, що хотілося сказати про генетичну пам’ять та генетичну інформацію. Психолог Микола Подхватілін - викладач кафедри клінічної психології Університету Російської академії освіти, співробітник Державної академії інновацій, вивчаючи можливості особистості, що перебуває в стані самозаглиблення (трансу), зауважує, що генетична інформація несе в собі певний енергетичний потенціал. Зокрема це підтверджується багатьма згадками про дивні битви в стародавні часи. Літописний Ілля Муромець, який бився один з величезним ворожим військом, уособлює феномен давньослов’янських воїнів змушувати свого супротивника до втечі ще до бою, а іноді навіть цілі армії. До речі Василь Ключевський описує, як Дем’ян Куденевіч, що жив в Переславлі Руському в XII столітті, «зі слугою і п’ятьма молодцями виїжджав на ціле військо і змушував його до втечі, а одного разу виїхав один, навіть одягнений по-домашньому, без шолома і панцира» . «Секрет» цього в тому, - пояснює Подхватілін, - що, виїжджаючи на поле битви, воїн-слов’янин відчував поруч із собою своїх предків, цілком реально відчував їхню підтримку і відчуття цієї сили, що стоїть за ним, поруч з ним, разом з ним , «зчитували» нападники - вони підсвідомо відчували себе вже переможеними і просто втекли з поля бою (¹⁷).

Енергопотенціал генетичної пам’яті також підтверджується медичною, психотерапевтичною практикою із застосуванням гіпнозу, аутотреннінга, а також медитативними практиками - в стані самозаглиблення, самоспоглядання.

Тобто, якщо у людини активізується генетична пам’ять, яка їй дісталася від предків, то, - поки незрозумілим для вчених чином, - до неї переходять їхні сили.

Звичайно ж, все вище сказане відноситься до генетичної пам’яті будь-якої людини, до якої б національності вона не належала. Генетична пам’ять, особливості національного менталітету властиві кожному народові, і вони зумовлюють специфічні форми його духовної культури, народності його душі.

Література.

Адамович Г. Е. «Вступ до слов’янської магії». - Мінськ, 2000.
Волков Г.Н. «Етнопедагогіка». - Чебоксари, 1956.
Гальперін Я.Г., Адамович Г. Е. «Традиційна діагностика слов’янського цілителя». - Москва, 2001.
Гримак Л.П. «Таємниці гіпнозу. Сучасний погляд». - СПб.: Пітер, 2004.
«Дитячі частівки, жарти, примовки». Укладач Бахметьєва А. І. - Ярославль, 1997.
Крупіна І.В. «Освітнє середовище сім’ї та школи як засіб виховання і навчання». - М., 2000.
Кряжева Н. Л. «Розвиток емоційного світу дітей». - Ярославль, 1997.
Макаренко А. С. «Про виховання». - М., 1998.
«Народна педагогіка: колискові». - Домашнє виховання № 2, 2003.
«Народна педагогіка: пестушки». - Домашнє виховання № 3, 2003.
«Народна педагогіка: потішки». - Домашнє виховання № 5, 2003.
Науменко Г.М. «Котенька-коток». - Харків, 2002.
Попович М. В. «Світогляд давніх слов’ян». - Київ, 1985.
Расторгуєв С.П. «Інформаційна війна». - М., 1999.
Семенова М. «Ми - слов’яни». - Санкт-Петербург, 1887.
Юнг К. Г. «Проблеми душі нашого часу». - М., 1993.

Інтернет-ресурси:

Галина Калина. «Не один у полі воїн» - http://centercep.ru/content/section/4/25/stati.htm/
Юрій Нечипоренко. «Логіка російської мови» - http://www.art-lito.spb.ru/2000/non-fiction/nechipor.html

19 квітня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Генетична пам’ять

Генетична пам’ять