Аратта - На головну

24 травня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- свій шлях до Місяця радянський «Луноход» розпочав в Україні. Для підготовки команди, що ним керувала, та для випробовувань самого апарата в кримських горах під Сімферополем було створено спеціальний «місяцедром». У 70-х на Місяць було запущено всього два «трактори» — «Луноход-1» та «Луноход-2». Під час виконання місячної місії «трактористи» теж знаходилися в Криму — у центрі керування в селищі Шкільне. Пізніше зі Шкільного керували роботою космічних кораблів «Союз», брали участь у здійсненні першої міжнародної стиковки «Союз»-«Аполон», відстежували перший, і єдиний, політ радянського «човника» «Буран». Після проголошення незалежності України центр у Криму було майже повністю знищено...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Зірка з дитинства

Україна - це Я! 18452 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 25.09.2012 | Всі публікації | Версія для друку

Зірка з дитинства
Там, де мій шлях пірнав за обрій, шив вечір жовтими і синіми пасмами ниток небосхил. Ніч підкрадалась зі сходу, вправно накидала темні тіні на відроги лісу і кургани понад шляхом. Місяць, як перевертень, ховався за деревами, зачепившись рогом за крони старих дубів.

Долиною річки повз між очеретами туман. По березі, як вартові, де не де ще стояли чаплі в очікуванні на поживу. До батьківської хати, де чекала матуся, лишалось година шляху. Думками був вже біля мами. Та щось непокоїлось в душі. Той неспокій заставляв уповільнювати швидкість авто і рухатись, не порушуючи ритму навколишнього життя.

На небі засвітилась перша зоря. За нею друга і третя. Яка краса – зоряне небо... У жителів міст неба нема. Там зорі замінюють феєрверками. Молодята обіймаюся під сяйвом рекламних вогнів. А тут зорі, небо, річка, туман, ліс… Тут час рухається зовсім по іншому. Думки народжуються раптово і складається враження, що вони повністю керовані небом, лісом, річкою, одним словом, усім тим, що навколо оточує.

Не давала спокою та перша зірка на небі. Вона наказувала звернути з шляху, безмовно промовляючи : “Поїхали, Юрко, поїхали”. “Куди ж ти мене гукаєш?” крутилась в голові думка… Боже... - так от куди!

Попереду був поворот в старе село, де колись я ходив до школи. В семи кілометрах за відрогами Чорного лісу лежало воно понад ставом. Я послухав зорю і звернув з шляху.

Ґрунтова дорога спочатку копіювала поряд стару бруківку, а потім полозом пірнула вниз між ланів. Мимо лісу і ставу до села, котре вже ніч встигла накрити своїм темним покривалом. На пагорбі біля дикої груші зупинив авто. Переді мною за туманом в низині світилося віконцями хат рідне село.

Сільські вікна… То вікна з одного світу в інший. Коли вони відкриті, то ті світи поєднуються. Коли зачинені, то ті світи межують. За ними радість і смуток, достаток і виживання. В дитинстві часто приходилось прохолодної пори року по темряві бігати до односельців в якомусь питанні на прохання батьків. Підійдеш до віконця щоб постукати, заглянеш в нього… Он - дядькова Іванова хата, за його вікнами завжди вечеряли, солили сало, щось тітка пекла чи готувала. У діда Василя баби ткали ряднинки. У діда Антона діди грали в карти. У тітки Марії - колисали дітей, - їх було четверо з різницею в пару років між кожною дитиною. В тітки Надії віяли молоко, я навіть її хату без гулу сепаратора і уявити не можу. А он - вікна вчительки моєї, вона завжди сиділа в окулярах над нашими зошитами. Далі хати і вікна. Всі вони були схожі і зовсім різні.

Тепер уже не зірка, а вікна манили мене до себе. Пірнув вниз, я не їхав шляхом, плив туманом. Випірнув в селі. Ні, не в селі, а в дитинстві. Душа, розум і тіло існували в мені окремо. Переді мною була наша хата. Вона ховалася в садку. Крізь крони дерев пробивалося світло вікна моєї кімнати.

Що там? Невідома сила підштовхувала мене до віконця. Руки відкрили хвіртку, ноги крок за кроком наближали до вікна. З острахом я заглянув… За столом сидів світлоголовий хлопчик років десяти, зайнятий читанням книги. Він сидів за моїм столом. Дім був двічі вже перепроданий, але стіл залишився. Я б його пізнав серед тисячі учнівських столів того часу. На стіні у нього за спиною висіла мапа світу. Там був СРСР, НДР, Чехословакія і Югославія…. Невже і мапа моя? Сорочка прилипла до спини, потилиця спітніла. Мені стало холодно, потім тепло, потім знову холодно. Тривожно поглянув на настінний календар біля мапи – 2012 рік.
Відійшов від вікна. Погукав до двору на господарів.

- Господарі є?

- Є, - з господарської частини двору відгукнулась жінка, а за нею відгукнувся і проспавший мене пес.

- Доброго вечора, чи вже навіть ночі.

- Доброго. А ви хто? Що вас привело в такий пізній час.

- Я - Юрко Хоменко. Колись ріс в цьому дворі. Якась сила оце з шляху зігнала і привела до хати.

- Я чула, що Хоменки тут жили. Я - Оксана.

З сусіднього двору доносився голос. Рідний і знайомий голос тітки Галини. Вона вкладала господарство спати, бажаючи їм різного. В основному, хто чого заслужив за день. Тітка його вкладала точно так, як три десятка років тому. Ніби нічого не змінилось, лише голос став глухіший.

- Тітко Галино! Тут старий господар будинку завітав – гукнула Оксана.

Тітка з’явилась на межі біла паркану так ніби чатувала за ним, в одну мить.

- Ой, Юрку! Як ти виріс? Ти ж був зовсім маненький. Одні ребра і портфель.

- Та, тітонько, якось до центнера підріс. Чи то земля наша така родюча, а чи харчі в користь ідуть.

- Як мама? Де ж ти нині…

І за мить тітка стояла біля мене по серед двору. На її швидкі запитання я намагався також швидко відповідати. За хвилин десять вона побігла гукати сусідів і накрити в своєму дворі стіл.

- Оксано, а можна до хати зайти. Інколи сниться вона.

- Будь ласка, зараз тільки світло в коридорі ввімкну.

Піднявся по сходах. Знімаючи черевики я оперся рукою на одвірки.

- Що ви не заходите? – запитала господиня

- Я зараз.

Не міг розігнутись. Під моєю долонею на одвірках були зарубки. Зарубки мого зросту. Кожного першого вересня батько робив мітку на одвірках мого зросту. З іншого боку братові зарубки. Ось я в першому класі, ось в другому…. А там - три братові зарубки, він тільки три класи в цім селі закінчував.

Світлиця мало відрізнялась від нашої. Чиста, стіни білені, килимки та картини. З кімнати до світлиці вийшов хлопчик.

- Доброго вечора! – вивчаючи незнайомця очима привітався він.

- Доброго! Я - дядько Юрко.

- Я Юра. – коротко відповів хлопець і протягнув назустріч мені руку.
Ще не прийшов до тями від такого знайомства, як за спиною настінний годинник почав відбивати 9-ту. Це був наш годинник, з маятником і гирями. Я рахував кожен удар. Я його впізнав би серед сотень подібних годинників, навіть стоячи спиною до нього, як от зараз. Він теж тут. Я все розумів, але очі шукали підтвердження, що я тут, я не на початку 1970-х років. Відривний календар на стіні заспокоїв мене – 2012 рік.

В моїй руці була його дитяча рука. Я тиснув в вітанні його руку немов через десятиліття свою. Це була моя дитяча рука, в мозолях і порізах. Так, це були порізи від тертя кабаків та буряків домашній птиці. Це були мозолі від сапи, котрою хлопча пололо рядки. Коли я заговорив, стало ще цікавіше. Я запитував і вгадував відразу його відповідь. Я був точно такий. І тими стежками до школи ходив, і ті ж рядки полов, і рибу там же ловив, корів пас по тим же балкам і сіно ворушив на тих же луках… Юрко говорив, а в мене зупинялось серце.

Селом інформація ходить зі швидкістю не набагато меншою, ніж всесвітньою мережею Інтернет. За якийсь час зібрались сусіди у тітки Галини під горіхом. Сидів між ними і мав відчуття, що нікуди не від’їзжав і був тут весь час. Говорили про вічні проблеми: дітей, врожай, господарство, реманент, ціни на ринку, дощ і цікаві події в селі. Між односельців було затишно і спокійно, сміх від душі, сльоза також.

Люди в селі добріші, ніж в місті. Їх роди десятиліттями, століттями живуть поряд. Вони радіють, лаються, ділять межу і плачуть, при всьому тому розуміючи, що нікуди їм не подітися з села. Коли в кого з них яка небезпека чи горе, один одному допомагають і та допомога щира. В місті за посмішкою і вихованістю нерідко ховається повна байдужість.

Далеко за північ проводжали мене. Стояв біля хвіртки, спостерігав. як біля колеса моєї автівки підняв лапу чистокровний дворняга, господарський пес Рекс. Майнула думка – “Рекс, давай усі чотири колеса помічай. Я поїду до столиці і до Криму, в Донецьк та до Львова. І то буде територія нашого сільського кутка завдяки твоїм міткам. Нехай знають наших.”

Попрощався з односельцями. Пірнув за селом в туман і піднявся на пагорб. Зупинив автівку біля старої груші. Вийшов глянути ще раз на село. Перевертень місяць виглядав з-за хмари. В селі на нашому кутку односельці гасили одне за одним вікна, лягали спати. Останнім погасло вікно в нашій хаті. Село зникло, розчинившись в темряві. Стік балкою і туман. В небі над ставом зірвалася зірка і погасла поза водою над лісом. Десь там в темряві було дитинство.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Україна - це Я!»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Біда України в тому, що нею правлять люди, яким вона не потрібна”
Михайло Грушевський

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.