Аратта - На головну

19 жовтня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Відлуння душі

Музика та виконавці 32043 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 15.03.2013 | Всі публікації | Версія для друку

Василь ЛИТВИН, заслужений артист України, кобзар
Василь ЛИТВИН, заслужений артист України, кобзар
Пісня — символ душевної волі, а спів — сила духу кожної живої сутності на землі, і в першу чергу, людини як вершителя сподівань свого Творця. Бо людині надана можливість творити гармонійну красу життя, зладовану з оточуючим світом-природою та найперше — з власною душею і тілом.

«Не заважай тому, хто співає, бо в цю мить він спілкується з Богом…»
Народна мудрість.

«Стережися людини, що не співає, бо навіть її добро, не піде тобі в користь»
Народна мудрість.


Тож пісня — чи не один з найголовніших діючих засобів у вирішенні проблем екології людського духу. Адже недаремно протягом стількох століть з народною пісенністю боролась християнська церква, називаючи народні пісні та музику «бісівськими діяннями», спалюючи на вогнищах народні музичні інструменти. А що творили окупаційні режими Польщі та царської Росії, організовуючи вже політичне гоніння на народних співців та їхній пісенний репертуар?! Бо пісня — це єдиний хліб, яким живиться дух людини. Пісня надихає людину йти у бій, надихає на подвиги.

Чому більшість українських народних пісень починається на «ой»? Уявімо наш народ однією людиною… Скільки у її тіло ввігнано мечів, шабель, куль, скільки зазнала голодів, рабства, кайданів, неправди, насилля!.. І людський дух ойкає: «Ой, болить, болить…» І відповідно, у пісні показано, як тяжко-важко душі. Як же можна не ойкати, коли цій землі так болить? Це земля ойкає, а люди лише передають вібрації від землі. Ми веселий і дотепний за натурою народ… Але хіба зможеш забути, не відчувати цих болей, коли на тілі стільки ран? Якусь мить ніби забудеться, але далі знов болить… Жартівливих пісень у нас значно менше…

В Україні, як ні в якій іншій державі, стільки глумилися над піснями, стільки їх цензурували і забороняли. І тільки нейтральні пісні було дозволено: ойкайте собі, хничте, жалійтеся — ото ваше. А за героїку, епічність, історичність, патріотику, національну гордість карали, все це вичісувалось, знищувалося, стиралося…

Та найбільшу розправу з українською народною піснею вчинив комуністичний режим, знищуючи фізично народних співців як ворогів комунізму…

Пісні, де оспівувалась Воля України чи згадувалась Запорозька Січ, козак-запорожець, були категорично заборонені. Дозволялосч співати лише покручі, в яких козак оспівувався як п’яниця, боягуз, ледащо, невірний у подружньому житті. Таким засобом радянські ідеологи прищеплювали відразу (найперш, у дитячих та юних душах) до головного кореня нашого національного Духу. Тож і стежина моєї пісні (що почалася від батьківського порогу) стелилася не по рівнинах.

Перша пісня линула від Мами. Вона співала від ранку до вечора, а іноді з батьком удвох, а ми, малі, купались у їхнім співі, перебуваючи в дивному казковому світі.
У шкільні роки нас навчали вчителі пісень про війну, про Леніна-Сталіна, про мудру компартію. Пам’ятаю 1953 рік, коли і старе, і мале мусили готуватися і радіти 300-літтю приєднання України до Росії (1654–1954). Нам читали лекції, в яких славили, окрім всіх і вся, ще й Богдана Хмельницького…

І якось після чергової «політнакачки» приходжу я додому, заходжу в хату, а батько сидить за столом, не бачачи мене, співає пісню, якої я ніколи не чув:

Богдане, Богдане,
Нерозумний сину,
Занапастив неньку,
Неньку Україну.
Занапастив, та ще й продав,
Бо в голові розуму не мав…


Я був вражений. Питаю: — Тату! Що це Ви співаєте?

Батько злякався, помітивши мене, нічого не відповів. Але в мене відтоді закрався сумнів: «Де ж Правда?»

І коли ми в класі співали пісню, що ми радянські діти — найщасливіші в світі (а стоїмо обірвані, більшість босі і голодні), то я став уявляти, а як же тим нерадянським дітям живеться, якщо ми отакі найщасливіші. Та моя уява була безсила. Напевне, відтоді і зародився в мені бунтар…

Тож коли ми з братом Миколою вступили до Київського музичного училища ім. Глієра по класу бандури 1961 року, я став цікавитися козацькими піснями, відшукуючи їх з великою обережністю. Та навіть натрапивши на козацьку пісню, ще радіти було рано, бо співати їх, як виявилося, нелегко, бо козацька пісня вимагає не лише неабиякого голосу, а й сили, як фізичної, так і духовної.

Але поступово пісні вкладалися в душу, до прикладу, «Та не жур мене…», «Ой пущу я кониченька», «Ой полети, галко», «Добрий вечір тобі…» і т. д.



У другій половині восьмидесятих минулого століття козацькі пісні і думи вже можна було співати, тим більше, що пісні про щасливе колгоспне життя вже перестали звучати навіть по радіо і телебаченню, затихли й оди про «велику партію — ум честь і совість народу»… І хоч ліричні народні пісні ще звучали, але відчувалася відсутність пісень сучасного громадянського звучання. Тобто з’явилася воля для пісні, але пісні не чути, і я наважився сам співати про те, що мені сьогодні болить. Так я почав творити власні мелодії на слова класиків Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Олеся, а також на вірші сучасних поетів — Бориса Олійника, Олеся Бердника, Петра Засенка, Ліни Костенко та багатьох інших.



Мушу сказати й те, що значна кількість пісенних текстів належить моїй дружині Антоніні, напевне в цьому воля Божа. І що дивного, майже кожна пісня має нелегку долю свого народження.

Ось приклад. Ішла весна… Я люблю весняну пору понад усе. Весна збуджує, радує і вабить до життя, вселяє надії. Тож прийшла мені така думка: оскільки людина — вінець природи, а творчі люди рухають прогрес всього суспільства, то чому б не провести експеримент «Людина — Природа». Я, як музикант, уявно звернувся до весни: яку б весна забажала почути мелодію? А дружині кажу: «Звернись до весни, запитай, який би весна забажала вірш?» А в селі на той час в нашім музеї працював художник Микола Дудко. О! думаю, задію і третю музу. Цікаво, що ж воно вийде?

Прийшов я до Миколи, замовив від імені весни виконати малюнок. Він із задоволенням згодився. Як зачинщик, я першим виконав задумане, потім Антоніна склала вірш. Ми аж посварились, мені не сподобався той вірш. Кажу: «Вийшла пісня, але я її співати не буду. Навіщо залякувати людей? Але хай буде, як є, будемо згадувати, як комікс.»

Чекаємо Миколину картину. Приніс. Показав. Я глянув і онімів. На полотні намальовано всі складові, описані у вірші Антоніни. «А ви виконали завдання?» — питає мене Микола. Кажу: «Ходім в хату.»

Беру бандуру і співаю «Гуде над світ тривожний дзвін…». Микола німіє, дивиться на мене, а я на нього. Ми провели, граючись, якийсь експеримент, не розуміючи його змісту, торкнулись якоїсь дієвої таїни… великої сили.. На картині вгорі — задимлене небо. З диму визирає на опорі великий дзвін, на дзвін накладається образ матері, що вклала напружені руки в ріку життя, а в річці на дні лежить її страчений син…

Отож, оговтавшись, ми розійшлись, так і не збагнувши, що ж з нами відбулося. А рівно через 18 днів сталася Чорнобильська трагедія. Тобто Природа волала до нас, живих, благала порятунку, але ніхто того не чув… Відтоді я цю пісню співаю і розповідаю її історію народження, надіючись, що слухачі, почувши розповідь, змінять на краще думку про Природу і самих себе.

Або взяти історію пісні на слова Т. Г. Шевченка «Мені однаково»... Мене Доля частково шмагала, але іноді і гладила. Минала річниця днів народження і смерти Великого Тараса. Я прибув у складі делегації до тодішнього Ленінграду, як бандурист та співак. А опікувався нами місцевий письменник-українець, пристрасний шевченкознавець Петро Жур. Тож поводив нас по нових Тарасових стежках. І от коли привів на подвір’я каземату, за ґратами якого був ув’язнений Шевченко, на мене накотилася хвиля уяви тогочасного стану Тараса. Я обійшов увесь двір, доторкнувся руками до товстих ґратів на вікнах (а вони й досі ті ж самі), щоб натрапити на ту камеру, де був ув’язнений саме Тарас.

Не можу пояснити навіщо це робив, бо на мене дивилися, як на дивака. Та коли повернувся з поїздки додому, взяв до рук «Кобзаря». Я натрапив на вірш «Мені однаково», якраз і написаний в тім казематі і за тими товстезними ґратами. У мене відгукнулася мелодія на ті слова. Тепер можу хоч сам собі пояснити, чому я торкав ті осоружні страшні ґрати, шукаючи те єдине вікно. Бо ж в цій пісні на всю потугу стоїть незламний дух, нескорена воля і клич до борні. Його ще лише арештували, кинули до каземату, а він уже знав свою долю, що йому не жити на Україні, що його чекає холоднеча, пустеля, та не це йому болить, за тіло він не пережива, не потрібна йому й слава, навіть забуття його не страшать. Йому те все однаково. А болить його серце за Україну, за її Долю. Він вигукує до світу крізь ґрати:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві, і в огні
Її окрадену розбудять.
Ох, не однаково мені!!!


Це вигук з Неба, до Землі, до нас живих нині сущих. Це його бачення крізь століття нашого сьогодення, кожного зокрема й України в цілому. Вже, як бачимо, лишилася ще земля не привласнена чужинцями.

Тож кожна пісня, народна чи авторська, як картина чи книга, мають свою власну історію та долю, що залежить від часу і рівня майстерности її творення...

Свої власні мелодії не можу сортувати. Якоюсь мірою, вони, як відбиток пальців, несуть індивідуальний характер свого автора. Вони допомагали мені не втрачати віри в людське серце, не розчаровуватись у власних силах і доносити до слухача почуття радости від життя. Тож ділюся тим, що маю.

Люди добрі, не мовчіть, співайте, не соромтеся свого співу! Співайте для себе, для душі, а Бог почує і полегшить Вашу Долю. Так робили наші прадіди і долали з піснею усі труднощі. Що нам заважає надати сили своєму духу і оживити душу піснею?!

Василь ЛИТВИН,
заслужений артист України, кобзар

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Музика та виконавці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Якщо знаєш себе і супротивника, то завжди виграватимеш. Якщо знаєш себе, але не знаєш супротивника - один раз переможеш, всі інші - програєш. Якщо не знаєш ні себе, ні його - завжди програватимеш”
Цзу Дзинь

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.