Аратта - На головну

23 березня 2017, четвер

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Відлуння душі

Музика та виконавці 24524 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 15.03.2013 | Всі публікації | Версія для друку

Василь ЛИТВИН, заслужений артист України, кобзар
Василь ЛИТВИН, заслужений артист України, кобзар
Пісня — символ душевної волі, а спів — сила духу кожної живої сутності на землі, і в першу чергу, людини як вершителя сподівань свого Творця. Бо людині надана можливість творити гармонійну красу життя, зладовану з оточуючим світом-природою та найперше — з власною душею і тілом.

«Не заважай тому, хто співає, бо в цю мить він спілкується з Богом…»
Народна мудрість.

«Стережися людини, що не співає, бо навіть її добро, не піде тобі в користь»
Народна мудрість.


Тож пісня — чи не один з найголовніших діючих засобів у вирішенні проблем екології людського духу. Адже недаремно протягом стількох століть з народною пісенністю боролась християнська церква, називаючи народні пісні та музику «бісівськими діяннями», спалюючи на вогнищах народні музичні інструменти. А що творили окупаційні режими Польщі та царської Росії, організовуючи вже політичне гоніння на народних співців та їхній пісенний репертуар?! Бо пісня — це єдиний хліб, яким живиться дух людини. Пісня надихає людину йти у бій, надихає на подвиги.

Чому більшість українських народних пісень починається на «ой»? Уявімо наш народ однією людиною… Скільки у її тіло ввігнано мечів, шабель, куль, скільки зазнала голодів, рабства, кайданів, неправди, насилля!.. І людський дух ойкає: «Ой, болить, болить…» І відповідно, у пісні показано, як тяжко-важко душі. Як же можна не ойкати, коли цій землі так болить? Це земля ойкає, а люди лише передають вібрації від землі. Ми веселий і дотепний за натурою народ… Але хіба зможеш забути, не відчувати цих болей, коли на тілі стільки ран? Якусь мить ніби забудеться, але далі знов болить… Жартівливих пісень у нас значно менше…

В Україні, як ні в якій іншій державі, стільки глумилися над піснями, стільки їх цензурували і забороняли. І тільки нейтральні пісні було дозволено: ойкайте собі, хничте, жалійтеся — ото ваше. А за героїку, епічність, історичність, патріотику, національну гордість карали, все це вичісувалось, знищувалося, стиралося…

Та найбільшу розправу з українською народною піснею вчинив комуністичний режим, знищуючи фізично народних співців як ворогів комунізму…

Пісні, де оспівувалась Воля України чи згадувалась Запорозька Січ, козак-запорожець, були категорично заборонені. Дозволялосч співати лише покручі, в яких козак оспівувався як п’яниця, боягуз, ледащо, невірний у подружньому житті. Таким засобом радянські ідеологи прищеплювали відразу (найперш, у дитячих та юних душах) до головного кореня нашого національного Духу. Тож і стежина моєї пісні (що почалася від батьківського порогу) стелилася не по рівнинах.

Перша пісня линула від Мами. Вона співала від ранку до вечора, а іноді з батьком удвох, а ми, малі, купались у їхнім співі, перебуваючи в дивному казковому світі.
У шкільні роки нас навчали вчителі пісень про війну, про Леніна-Сталіна, про мудру компартію. Пам’ятаю 1953 рік, коли і старе, і мале мусили готуватися і радіти 300-літтю приєднання України до Росії (1654–1954). Нам читали лекції, в яких славили, окрім всіх і вся, ще й Богдана Хмельницького…

І якось після чергової «політнакачки» приходжу я додому, заходжу в хату, а батько сидить за столом, не бачачи мене, співає пісню, якої я ніколи не чув:

Богдане, Богдане,
Нерозумний сину,
Занапастив неньку,
Неньку Україну.
Занапастив, та ще й продав,
Бо в голові розуму не мав…


Я був вражений. Питаю: — Тату! Що це Ви співаєте?

Батько злякався, помітивши мене, нічого не відповів. Але в мене відтоді закрався сумнів: «Де ж Правда?»

І коли ми в класі співали пісню, що ми радянські діти — найщасливіші в світі (а стоїмо обірвані, більшість босі і голодні), то я став уявляти, а як же тим нерадянським дітям живеться, якщо ми отакі найщасливіші. Та моя уява була безсила. Напевне, відтоді і зародився в мені бунтар…

Тож коли ми з братом Миколою вступили до Київського музичного училища ім. Глієра по класу бандури 1961 року, я став цікавитися козацькими піснями, відшукуючи їх з великою обережністю. Та навіть натрапивши на козацьку пісню, ще радіти було рано, бо співати їх, як виявилося, нелегко, бо козацька пісня вимагає не лише неабиякого голосу, а й сили, як фізичної, так і духовної.

Але поступово пісні вкладалися в душу, до прикладу, «Та не жур мене…», «Ой пущу я кониченька», «Ой полети, галко», «Добрий вечір тобі…» і т. д.



У другій половині восьмидесятих минулого століття козацькі пісні і думи вже можна було співати, тим більше, що пісні про щасливе колгоспне життя вже перестали звучати навіть по радіо і телебаченню, затихли й оди про «велику партію — ум честь і совість народу»… І хоч ліричні народні пісні ще звучали, але відчувалася відсутність пісень сучасного громадянського звучання. Тобто з’явилася воля для пісні, але пісні не чути, і я наважився сам співати про те, що мені сьогодні болить. Так я почав творити власні мелодії на слова класиків Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Олеся, а також на вірші сучасних поетів — Бориса Олійника, Олеся Бердника, Петра Засенка, Ліни Костенко та багатьох інших.



Мушу сказати й те, що значна кількість пісенних текстів належить моїй дружині Антоніні, напевне в цьому воля Божа. І що дивного, майже кожна пісня має нелегку долю свого народження.

Ось приклад. Ішла весна… Я люблю весняну пору понад усе. Весна збуджує, радує і вабить до життя, вселяє надії. Тож прийшла мені така думка: оскільки людина — вінець природи, а творчі люди рухають прогрес всього суспільства, то чому б не провести експеримент «Людина — Природа». Я, як музикант, уявно звернувся до весни: яку б весна забажала почути мелодію? А дружині кажу: «Звернись до весни, запитай, який би весна забажала вірш?» А в селі на той час в нашім музеї працював художник Микола Дудко. О! думаю, задію і третю музу. Цікаво, що ж воно вийде?

Прийшов я до Миколи, замовив від імені весни виконати малюнок. Він із задоволенням згодився. Як зачинщик, я першим виконав задумане, потім Антоніна склала вірш. Ми аж посварились, мені не сподобався той вірш. Кажу: «Вийшла пісня, але я її співати не буду. Навіщо залякувати людей? Але хай буде, як є, будемо згадувати, як комікс.»

Чекаємо Миколину картину. Приніс. Показав. Я глянув і онімів. На полотні намальовано всі складові, описані у вірші Антоніни. «А ви виконали завдання?» — питає мене Микола. Кажу: «Ходім в хату.»

Беру бандуру і співаю «Гуде над світ тривожний дзвін…». Микола німіє, дивиться на мене, а я на нього. Ми провели, граючись, якийсь експеримент, не розуміючи його змісту, торкнулись якоїсь дієвої таїни… великої сили.. На картині вгорі — задимлене небо. З диму визирає на опорі великий дзвін, на дзвін накладається образ матері, що вклала напружені руки в ріку життя, а в річці на дні лежить її страчений син…

Отож, оговтавшись, ми розійшлись, так і не збагнувши, що ж з нами відбулося. А рівно через 18 днів сталася Чорнобильська трагедія. Тобто Природа волала до нас, живих, благала порятунку, але ніхто того не чув… Відтоді я цю пісню співаю і розповідаю її історію народження, надіючись, що слухачі, почувши розповідь, змінять на краще думку про Природу і самих себе.

Або взяти історію пісні на слова Т. Г. Шевченка «Мені однаково»... Мене Доля частково шмагала, але іноді і гладила. Минала річниця днів народження і смерти Великого Тараса. Я прибув у складі делегації до тодішнього Ленінграду, як бандурист та співак. А опікувався нами місцевий письменник-українець, пристрасний шевченкознавець Петро Жур. Тож поводив нас по нових Тарасових стежках. І от коли привів на подвір’я каземату, за ґратами якого був ув’язнений Шевченко, на мене накотилася хвиля уяви тогочасного стану Тараса. Я обійшов увесь двір, доторкнувся руками до товстих ґратів на вікнах (а вони й досі ті ж самі), щоб натрапити на ту камеру, де був ув’язнений саме Тарас.

Не можу пояснити навіщо це робив, бо на мене дивилися, як на дивака. Та коли повернувся з поїздки додому, взяв до рук «Кобзаря». Я натрапив на вірш «Мені однаково», якраз і написаний в тім казематі і за тими товстезними ґратами. У мене відгукнулася мелодія на ті слова. Тепер можу хоч сам собі пояснити, чому я торкав ті осоружні страшні ґрати, шукаючи те єдине вікно. Бо ж в цій пісні на всю потугу стоїть незламний дух, нескорена воля і клич до борні. Його ще лише арештували, кинули до каземату, а він уже знав свою долю, що йому не жити на Україні, що його чекає холоднеча, пустеля, та не це йому болить, за тіло він не пережива, не потрібна йому й слава, навіть забуття його не страшать. Йому те все однаково. А болить його серце за Україну, за її Долю. Він вигукує до світу крізь ґрати:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві, і в огні
Її окрадену розбудять.
Ох, не однаково мені!!!


Це вигук з Неба, до Землі, до нас живих нині сущих. Це його бачення крізь століття нашого сьогодення, кожного зокрема й України в цілому. Вже, як бачимо, лишилася ще земля не привласнена чужинцями.

Тож кожна пісня, народна чи авторська, як картина чи книга, мають свою власну історію та долю, що залежить від часу і рівня майстерности її творення...

Свої власні мелодії не можу сортувати. Якоюсь мірою, вони, як відбиток пальців, несуть індивідуальний характер свого автора. Вони допомагали мені не втрачати віри в людське серце, не розчаровуватись у власних силах і доносити до слухача почуття радости від життя. Тож ділюся тим, що маю.

Люди добрі, не мовчіть, співайте, не соромтеся свого співу! Співайте для себе, для душі, а Бог почує і полегшить Вашу Долю. Так робили наші прадіди і долали з піснею усі труднощі. Що нам заважає надати сили своєму духу і оживити душу піснею?!

Василь ЛИТВИН,
заслужений артист України, кобзар

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

До теми:
 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Музика та виконавці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Свобода, якщо вона пустила коріння, швидко зростає”
Джордж Вашінгтон

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.