Аратта - На головну

18 січня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта у twitter Аратта ВКонтакті Аратта в YouTube
  Українські словники on-line Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень - це «Щедрик», народна пісня, записана українським композитором Миколою Леонтовичем. Світ знає її як Carol of the Bells або Ring Christmas Bells. На Youtube різні виконання «Щедрика» набирають мільйони переглядів...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Остап Дроздов: «Всі спалахи національної свідомості - це рабство навиворіт»

Є така думка 19575 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 29.05.2013 | Всі публікації | Версія для друку | Коментарі (0)

Остап Дроздов: «Всі спалахи національної свідомості - це рабство навиворіт»
Вся українська історія просякнута оплакуванням: які ж ми бідні й нещасні, всі нас плюндрували. Зі своєї історії українці виносять дуже небезпечні емоції: злість,образу, реваншизм, помсту. Код раба сидить дуже глибоко.

Вiдомий львiвський автор та ведучий програми "Прямим текстом" Остап Дроздов – один з тих людей, чиї погляди не вписуються у тi клiше, якими, на жаль, протягом вже багатьох рокiв оперує українське суспiльство. Саме тому думки пана Остапа дуже цікаві й корисні – вони прочищають мозок від так званого білого шуму і примушують задуматися над такими важливими речами, як патріотизм, соборність України, чесність та мужність протистояти масовій «матриці».

- Що таке, по-вашому, патріотизм?

- Це дуже інтимне почуття. Як і все інтимне, його треба переживати й відчувати всередині. Ось чому я не люблю зовнішній показний патріотизм. Він смердить нещирістю. Найвлучніше патріотизм визначив Семюель Джонсон. Це моя улюблена цитата: «патріотизм – це останній притулок для негідника». На жаль, увесь показний патріотизм повністю підпадає під це визначення. Україна (зокрема Галичина) втонула в показушному патріотизмі. Чим більший хабарник – тим ширший візерунок на вишиванці. Я безліч разів зіштовхувався з великими націоналістами у Львові, які знають напам’ять усі афоризми Бандери і Донцова – і беруть 5 тисяч доларів за те, аби «провести питання через комісію». Патріотизм перетворили у щит, яким дуже вигідно прикривати всі свої інтереси і злачні місця.

- Патріотизм – це реальне, природне явище чи надумане, штучне?

- Складно сказати. Я вважаю, що людина не зобов’язана бути патріотом. Вона може ним бути, але не мусить. Це її (і тільки її) стосунки з країною та державою. Патріоти часто розцінюють свій патріотизм як щось генетичне, вроджене. Мене це смішить. Я ніколи в житті не буду любити роддом тільки тому, що в ньому народився. Патріотизм – це дуже предметне почуття. Воно мусить мати мотивацію. Я патріот ТОМУ ЩО. Мусить бути пояснення, чому. Безвідносний патріотизм – найлегший. Такий патріотизм нічого від тебе не вимагає, і він найбільш зручний. Саме цим я пояснюю цинічну гру в патріотизм. Більшість патріотів не мають жодної підстави бути патріотом. Найгірше те, що вони навіть не шукають цих підстав. А навіщо напружуватися? Простіше любити Україну словесно – це і вигідно, і безкоштовно, і безвідповідально, і красиво виглядає.

- Які характерні риси сучасного українського патріотизму?

- Американець зі щирою гордістю піднімає біля свого будинку американський прапор не тому, що він американець, а тому що він має причини бути патріотом. Патріотизм – це форма вдячності за те, що ця країна до тебе прихильна, дає тобі можливості для самореалізації, дарує відчуття соціального комфорту та захищеності, гарантує правосуддя та непорушність твоїх прав. І ще багато дечого. Європейський та американський патріотизми замішані на вдячності за життєвий комфорт, створений державою. У нас же все навпаки: найбільшими патріотами напоказ є найбільш бідні, принижені, незахищені люди і попросту невдахи. Я ніяк не можу зрозуміти витоки такого мазохізму: як можна любити державу, яка тебе ненавидить і робить усе проти тебе?

У Львові є так звана «клюмба», середовище ярих патріотів, які ходять на всі мітинги під усіма прапорами. Це типовi люмпени, якi живуть на одну пенсію, ходять у секонд-хенді, поняття зеленого не мають про театр та мистецтво, постійно проклинають владу, ледве зводять кінці з кінцями – але за Україну готовi горло перегризти. Це дуже трагічне видовище.

На жаль, українські патріоти свідомо бояться шукати підстави для свого патріотизму, бо знають, що не знайдуть. І тому дуже вигідно бавитися в «генетичних патріотів», яким нічого не треба робити, окрім як бульки пускати і вивергати жовч до інакодумців.

Справжній патріотизм межує з жертовністю. Тому від поняття патріотизму треба назавжди відрізати політиків як біологічний вид. І більшу частину населення, яке патріотами можуть бути лише під час застільних розмов про політику.

- Що ви думаєте про патріотичне виховання в Україні? Чи не схоже воно на радянське?

- В тому-то й справа! Коли я чую «треба змалечку виховувати патріотів», я одразу згадую жовтенят і піонерів. От тільки значки на піджаках інші, і портрети героїв на стінах. Прищепити любов до України неможливо. Це не щеплення від грипу. Це тривалий процес, коли дитина сама повинна вмонтувати себе в органічні українські реалії. І знайти себе там. Погляньмо на це очима дитини. Вона приходить до школи, де на уроках звучить українська мова як примусова, а в коридорі, учительській, на подвірї і вдома звучить російська. У школі дитина чує красиві розповіді про українських національних діячів, а повертається додому проспектом Леніна, Маркса і Косіора. Все українське для такої дитини є сухим і формальним. Воно жахливо дисонує з реаліями. Весь пафос про Українську Державу вщент розбивається об дійсність із українським хабарництвом, хамством, безперспективністю і так далі. Ця шизофренія повинна припинитися. Бо як би ти не прищеплював патріотичні почуття – насильно милий не будеш.

- Чи не привчає це молоде покоління лицемірити, говорячи про свою любов до всього українського?

- Знаєте, я невимовно тішуся, коли бачу щирих українських підлітків, які на планшеті читають українських авторів, слухають у навушниках якісну українську музику, перфектно знають англійську, є відкритими до світу і нічим не відрізняються від свого ровесника із Франції чи Іспанії. Але я не можу не помічати ціле покоління пофігістів, які українську дійсність сприймають як щось вороже, примусове і неорганічне.

Іти стопами Фаріон і пропонувати цим людям пакувати чемодани – означає розписатися у власній тупості. З цим треба щось робити. Я навіть скажу що. Україна і українське повинно стати вірусним. Якщо хочете – заразним. Воно повинно бути якщо не кращим, то принаймні не гіршим. Кльовий україномовний дубляж кльового фільму – це кльово. Молодь завжди мислить категоріями успіху і смаку. Будь-який український продукт повинен бути успішним і «смачним»: книжка, музика, сайт і так далі.

Від націоналістів часто звучить примітивний рецепт «наше повинно перемогти через заборону іншого». Ну це ні в які ворота не лізе! Наше повинно перемогти в природній спосіб і в конкуренції. Нашому лише треба допомогти і не приробляти, наче інвалідові, третю допоміжну ногу і третю допоміжну руку. Несмак не має національності, адже група «Фабріка» і Степан Гіга – однаково примітивні. Україна і українське повинно агітувати за себе якістю.

- Вихарактеризували українців так: "код раба, помножений на інфантильне християнство". Розшифруйте.

- Ви цитуєте мій текст 8-річної давності, який наробив галасу серед «борців за Україну». Під кодом раба я мав на увазі той страшний історичний тягар, який визначає нашу сучасну ментальність. Я не буду всоте і втисячне повторювати загальновідомі істини, що українці сторіччями зазнавали гноблення і поневолення. Все це так, і від цього нікуди не дінешся. Я ж ставлю питання по-іншому: великих не гноблять. Вовків не можна поневолити чи приручити.

Вибачте за надміру грубий поділ, але я розрізняю нації панівні і нації сервілістські. Нехай кожен читач сам собі відповість, кого куди відносити. Так сталося, що українці багато сторіч перебували в статусі сервілістських націй, які обслуговували сильніших за себе. У нас немає досвіду панування. Вся українська історія просякнута оплакуванням: які ж ми бідні й нещасні, всі нас плюндрували. Зі своєї історії українці виносять дуже небезпечні емоції: злість,образу, реваншизм, помсту. Код раба сидить дуже глибоко. Тому всі спалахи національної свідомості є якби відповіддю на минулі образи. Це рабство навиворіт.

І Шевченко, і Франко, і Липинський, і безліч інших мислителів завжди наголошували на тому, що українцям нарешті треба припинити постійно прислуговувати, пристосовуватися і терпіти. «Показним патріотам» я б радив прочитати «Листи до братів-хліборобів» Липинського, який дуже влучно написав, що українці мають антигромадянський, егоїстичний інстинкт, повну безпринципність, байдужість, безідейність і «тупу ненависть до самих себе». Про код раба краще й не скажеш.

- Звідки ми дістали цей код раба, адже весь час говоримо про наших вільних та сильних предків?

- Що цікаво – жодні самодостатні нації ніколи не бавляться в месіянські міфи. Я вже скоро й справді почну думати, що колесо і порох винайшли наші предки, весь світ украв нашу прадавню мову, а Ісус Христос родом звідсіля. Ні бельгійці, ні поляки, ні будь-хто інший не морочить собі голову оцією героїчної міфологією. У них просто немає потреби долати свої національні комплекси.

Якщо ми арії і засновники мало не всієї цивілізації, то чому, живучи на найкращих чорноземах, усі віки були на такому дні? І чому запросили на свої землі владарювати скандинавів Аскольда і Дира? Я називаю це «сублімацією пересічності». Чим звичайніша людина, тим більше вона вигадує незвичайних історій про себе.

У школі нам часто ставили у приклад козацтво. І не говорили, що це була дуже професійна армія найманців, яка надавала свої недешеві послуги всій Європі і не тільки. Додуматися: національним героєм є Хмельницький, який здав Україну Росії. До речі, я не можу зрозуміти, чому у Львові є вулиця і памятник Хмельницькому – діячеві, який хотів зруйнувати Львів і вимагав перебити всіх євреїв (такий собі Гітлер 17-го сторіччя). Львів відкупився 60-ма тисячами злотих, золотом, сріблом і церковними коштовностями.

Справді героїчна сторінка українців особисто для мене починається лишень у 20-му сторіччі. Але, знов таки, це сторінка не України, а насамперед Галичини. І невипадково всі державотворчі ініціативи починалися в Галичині – і затухали в Україні.

Найтрагічнішим апофеозом «коду раба» є Голодомор. Люди готові були пухнути з голоду, їсти своїх дітей і жувати корінчики – але навіть перед інстинктом самовиживання нікому не прийшло в голову об’єднатися і взяти в руки вила. Це є код раба в дії.

- Чому українське християнство інфантильне?

- Це дуже незручна тема… Зразу уточню: я віруючий, але нерелігійний. І патріотизм, і християнство більшість людей сприймають як щось ритуальне, автоматичне. Церква повністю себе зруйнувала. Люди вже відкрито говорять: я йду в храм до Бога, а не до священика. Усі зрозуміли, що віра – це бізнес-проект. Багатьом зараз дуже подобається новий Папа Франциск. Мені як католикові теж подобається. Але я вважаю його дії голим популізмом і грою на публіку. Омивати ноги хворим дітям – це не лікувати їх. А відмовитися від апостольських палат – це не роздати все бідним. У цій грі на публіку я бачу той самий популізм, яким грішать політики.

Церква є найбільшим землевласником у світі з трильйонним оборотом готівки, і ніщо цього не змінить. Достатньо глянути на апартаменти та автомобілі пересічних священиків у райцентрах – і все стане зрозуміло.

Ви питаєте, чому я вважаю українське християнство інфантильним? «Хто терпів – той спасенний». Це прислів’я стало лозунгом українців упродовж століть. Увесь гніт і знущання над українцями базувалися на християнському смиренні і покорі. Церква упродовж століть вчила українців терпінню і мовчазному стражданню. Тому особисто для мене Церква повністю співвідповідальна за всі історичні нещастя нації. Церква, як і тиранія, базується на тих самих людях – пригнічених і покірних. Для Церкви дуже вигідно мати страждаючих мирян. Складно собі уявити, аби священик очолив чи освятив повстання проти несправедливості. Інфантильне християнство означає цілувати руку Патріарху Кірілу – і не бачити на його руці годинник за 30 тисяч євро.

- Що треба робити українцям, аби вичавити з себе отого генетичного раба, який заважає розвиватися і рухатися вперед?

- Українцям треба долати самих себе. Це дуже болісно. Якщо навіть і існують так звані шкідливі національні риси, то в сучасного українця вони такі: здатність мімікрувати під оточення і сповідувати подвійні стандарти. На прикладі рідної мені Галичини це особливо помітно. Мало хто знає, але в радянські часи Львівщина займала передові місця за кількістю членів партії на душу населення. Подвійне життя, а відтак подвійні стандарти стали нормою. Вдома люди співали колядки, а наступного дня на партзібраннях публічно засуджували святкування Різдва. Члени партії потайки хрестили своїх дітей – а потім «стукали» на тих, хто це робив. І в перших рядах на першотравневих демонстраціях ішли члени тих родин, які мали воїнів УПА чи репресованих, а діти їхні зазвичай були зразковими піонерами.

Подвійні стандарти живуть досі: великі націоналісти мають невеличкі кавярні і ретельно приховують свій оборот, не бажаючи платити податки святій Українській державі, за яку помирали їхні предки. Я часто ловлю себе на думці, що живу в країні кривих дзеркал, де процвітає безперервне прикидання тими, ким ми насправді не є.

Лекції про націоналізм читають випускники Вищої партійної школи; правоохоронці є найчастішими порушниками прав; священики говорять про вічне і встановлюють «тарифи» за послуги; до Росії прагнуть чиновники, які весь свій капітал тримають у Європі; за українську мову воюють опозиціонери, які вдома розмовляють російською. І так куди не плюнь – усі видають себе за тих, ким не є.

Я вважаю, що нашу країну врятує чесність із самим собою.

- Як ви ставитеся до символу українства Тараса Шевченка як особистості та до його віршів?

- Дуже спокійно. Нації потрібні символи. Колись я написав текст про деіконізацію Шевченка. Я вважаю, що ми зробили з Шевченка щось схоже на Леніна. Шевченко перетворився на неживого чоловіка в бронзі на п’єдесталі. А насправді це розкішна біографія: напівсирота потрапив до пана, за його гроші вивчився, став академіком графіки, переїхав у російськомовний Петербург, став частиною його богеми – і водночас національним героєм України. Одні його рукавички коштували стільки, як хата, в якій він народився. Для мене Шевченко є типовим взірцем американської мрії self-made, тобто «сам себе створив». І потрібно пропагувати саме це.

Натомість вся шевченкіана є глибоко радянська – мовляв, борець за права пригніченого селянства і так далі.

Я ж бачу в Шевченкові величезну життєву драму вихідця з кріпаків, який зумів вирватися на вершину слави, мав проблеми з алкоголем, писав щоденник на мові царизму, проти якого нищівно виступав. Усе це – в одній людині. Або уявіть собі: художнику і поету заборонили брати до рук пензель і олівець! Це ж яка драматична буря вирувала в душі людини! Ось про це треба говорити.

Біографія Шевченка – дуже європейська. Я б сказав, голлівудська. Та, на жаль, він став черговою жертвою пам’ятникофілії, і вже дуже важко буде вдихнути в постать Шевченка справжнє життя.

- Колись ви писали "Львів – дійсно феномен. Тим, що в ньому завжди поєднувалася прогресивність і ксенофобія. …Щоб вас, сучасних львівян, закоханих у такий низькопробний Львів, шляк наглий трафив! Зате скільки помпи!!! Ми – Львів. Ми – перлина Європи. Спаси і сохрани від такої перлини! Якщо це перлина, то яким же тоді має бути багно!". Чи змінилося щось у Львові?

- Львів розвивається. От тільки не впевнений, що в правильному напрямку. Історично Львів є мульти-містом: мультинаціональним, мультимовним, мультирелігійним, мультикультурним. Львів завжди був містом, яке «гуляє саме по собі» в обставинах, які складалися незалежно від нього. Львів процвітав саме тоді, коли в ньому не було чийогось генерального домінування. Ось чому Львів чахне і помирає в українських руках. Львів поволі стає сіреньким українським моно-містом на рівні з пересічними Сумами чи Черкасами. І виявилося, що українці стали найгіршими власниками Львова за всю історію.

Я не знаю, за що ми так мстимо Львову. Колись я писав, що Львів є містом помираючої легенди, яку не в змозі підтримати сучасні львівяни. Останні події взагалі змушують мене бити на сполох: із королівського мульти-міста Львів поволі перетворюється в напівсільське містечко радикалів. Це є свідоме вбивство справжнього Львова. Колишня столиця Князівства Галіції та Лодомерії, яка було домівкою різних націй, мов, релігій і культур, насильно перетворюється в одноманітне середовище, в якому культивується ксенофобія і нетерпимість до будь-чого іншого. Я цього ніколи не сприйму.

Як це не боляче, але Львів втрачає звання культурної столиці. Бо в культурних столицях не забороняють вистави та експозиції. І архітектурна ліпнина не падає на голови. І театри не животіють. Наприклад, на Форум видавців великі націоналісти з міської ради дали якийсь мізер, а все решту профінансував «ворог народу» Ахметов.

Отак і живе Львів, захлинаючись власними міфами. Крен у націоналістичний бік є дуже небезпечний. Тому що людиноненависництво і деструктив не відповідає духу Львова. Я обожнюю отой справжній мульти-Львів. І саме тому не збираюся мовчати.

- Чи любите ви якесь місто (або місце) в Україні? Якщо так, то за що?

- Мені простіше сказати, яке місто я НЕ люблю. Київ. Я не люблю Київ. І вважаю, що Київ – це ворог усієї України, всіх без винятку регіонів. Я часто називаю Україну братською могилою, в якій лежать напівживі області, а над ними багатомільярдним буйним цвітом квітне столиця Київ з її Феофаніями та Межигірями. Україна – це могила для регіонів. Уся країна горбатиться на Київ. Тому я його не люблю і закликаю інших теж не любити. Під Києвом я розумію передусім адміністративний центр, а не Хрещатик та Андріївський узвіз.

- Чи не вважаєте ви, що Західній Україні краще було б стати федерацією та євроінтегруватися окремо?

- Вважаю. Я не бачу жодних перспектив в унітарній Україні. Вона себе вичерпала. Ця країна існує тільки тому, що вона насильно утримується з центру. Саме тому істеблішмент панічно боїться найменшої децентралізації. Як тільки регіони отримають право на самовизначення – унітарна Україна перестане існувати.

Є різні форми співіснування різних регіонів: від локальних автономій до конфедерації. Вибирати є з чого. Але тут проблема в тому, що дивним чином проти цього в унісон виступають «злочинна влада» і великі патріоти. Місцевого самоврядування в країні немає – є місцеве самовиживання. Та щойно ти вголос скажеш, що так далі не може бути і що регіони повинні мати широкі повноваження – тебе зразу охрестять українофобом.

Я дуже часто чую пафосні промови, що поділ на Схід і Захід – штучний. Нічого подібного! Регіони не знають одне одного, не розуміють і не хочуть розуміти. І не повинні. Ніхто нічого нікому не повинен! Соборна Україна нагадує мені комуналку. Сюди без зайвих запитань поселили всіх, хто був під рукою, і змусили жити разом. Хтось звик, хтось змирився – але все одно це комуналка, спільна для всіх і водночас – нічия.

Ми вживаємося тільки тому, що мінімально контактуємо між собою. Як тільки західняки починають лізти зі своїм уставом на східні терени і навпаки – починаються бійки. Все це тому, що на спільній кухні не можуть ладити Колєсніченко і Фаріон.

Схід і Захід я називаю дітьми від різних батьків. У нас спільне прізвище «Україна», але виростали ми в різних світах. Тому ми всі ніби й рідні, ніби й чужі. Різні світогляди, різні цивілізації, різні досвіди. Тому ті, хто пробує їх сумістити, насправді пропагує насильство. Треба не примиряти, а розрегулювати ці два світи – так як двоповерхова естакада не дозволяє перетинатися дорожнім потокам. Це називається федерація: єдина країна з єдиним центром, але самодостатніми регіонами, між якими панує дух поваги один до одного, конкурентності, невтручання. Як на мене, це дуже продуктивний і дуже європейський спосіб примирити в одній країні антагоністів без шкоди для них і для держави.

- Вічне протиставлення Львів-Донбас: на Донбасі-Мордорі живуть орки, на Заході - світлі ельфи. Наскільки воно справедливе та обгрунтоване?

- Я далекий від такого поділу. Але мушу сказати, що галичани і донбасці – це люди з різного тіста. Цього не треба приховувати. І цього не треба боятися. Намагання уніфікувати всіх і вся – це той самий совок, від якого ми так важко втікали.

Я декілька разів бував на Донбасі і можу сказати ось що. Донбас – це колективна свідомість, а Галичина – індивідуалістична. В Донбасі весь бізнес зосереджений в кількох руках, а в Галичині процвітає дрібне підприємництво. Донбас монолітно голосує за свою партію, а голоси Галичини рівномірно діляться на три партії, причому лишень опозиційні. Це основна відмінність – колективне проти індивідуалістичного.

Донбас рідко коли може впертися рогом: «А я не буду!», тоді як галичани тільки те й роблять.

Що нас об’єднує – так це намагання навязати іншому свою правду і негнучкість мислення. Ні ви, ні ми не готові проникнутися позицією один одного. А вартувало б, позаяк далеко не всі галичани є адептами націоналістичної секти, і, маю надію, не всі донбасці є адептами секти Пакращення.

Буду казати щиро: я не бачу потреби в повному порозумінні. Наші взаємини можуть бути лише на базі невтручання і ненав’язування. Кожен регіон повинен залишитися при своїй думці, не ображаючи один одного.

Деякі «великі патріоти» Львова щиро вважають східняків «хворими, яких треба рятувати і навертати в лоно українства». Більшої нісенітниці годі й придумати. Я часто задаю собі питання: хто кому не пасує більше? Моя відповідь така: Галичина абсолютно не вписується в сучасну Україну і є в ній інородним тілом. Таке враження, що усе всіх влаштовує – одні лише галичани вічно булькотять невдоволенням і вимогами кардинально все поміняти. Парадокс: мій рідний регіон є начебто найбільш українським – і водночас постійно «випадає» з загальноукраїнської картини.

-За що би ви сказали "спасибі" жителям Донбасу?

- За те, що вони в 21-му сторіччі покірно мовчать, працюючи в умовах 19-го сторіччя. За те, що вони маніякально бояться змін, не усвідомлюючи, що тим самим вони бетоном заливають самих себе в країну, яка їх не влаштовує. За те, що вони так віддано консервують навколо себе радянщину з її найгіршими зразками: чинопочитанієм, беспрекословністю, догоджанням.

- А жителям Львова?

- За небажання бути справжніми європейцями. Якщо так далі піде, то львівяни скоро стануть ще більш радянськими, ніж донбасці. В тому сенсі, що всі, як стадо, будуть голосувати тільки за цю партію, а не інакшу; всі, як стадо, повдягають вишиванки і вважатимуть це своїм алібі.

- От до речi – а як ви оцiнюєте політичну ситуацiю на Львiвщинi?

- У моїх очах політичний Львів – це тераріум однодумців, неспроможних конвертувати свій показний патріотизим у конкретні успіхи. Львів дуже гарно вміє розповідати, якою має бути Україна. А я завжди закликаю: давайте не розказувати, а показувати. І тут починаються проколи.

Тому що Львів досі залишається містом гуманітарних ідей. Місцеві патріоти не здатні бути здійснити жодного інвестиційного проекту, заснувати жодне бюджетоутворююче виробництво. Крім мрій про Україну – нічого. Три роки однопартійну автоматичну більшість у міськраді утримує «Свобода». Це називається «повнота влади». І при цьому «Свобода» досі подає себе як різко опозиційну силу. Мати депутатську більшість по всій області і називати себе опозицією – це вершина цинізму.

Колись я написав, що «Свободі» протипоказана влада. Так і є. Націонал-популісти є геніальними руйнівниками і мітингантами – але владне крісло робить їх імпотентами. Ось чому вони панічно бояться визнати себе місцевою владою. Вони знайдуть тисячі відмазок, хто і чому їм заважає. Не хочуть – це навіть гірше, коли не можуть.

«Свобода» останні три роки свідомо не хотіла чіпати мера Львова, бо він їм вигідний як цап-відбувайло, на якого можна спихнути всі негаразди. У цьому сенсі націоналісти власними руками остаточно розіпяли, розтоптали місцеве самоврядування. Тому що вперше за новітню історію Львова ми маємо однопартійну більшість – і вперше вона виявилася такою бездарною. Якщо при однопартійній більшості ніяких зрушень немає – то скільки влади їм ще потрібно?

- Чи можна назвати дiяльнiсть ВО «Свобода» конструктивною, такою, що працює на цiлiснiсть держави?

- Ну про що ви говорите! «Свобода» - це ідеальний спаринг-партнер для Партії регіонів. «Бандерівці» вигідні владі як лякалочка, якою дуже легко мобілізувати провладний електорат. І навпаки: Партія регіонів вигідна «Свободі», бо «донецькою бандою» дуже легко мобілізувати свій електорат.

Зауважте, в умовах уявної демократії часів Ющенка «Свобода» була на маргінесі. Розквіт націоналістів іде у тісній звязці з розквітом Партії регіонів. Яка тільки Партія регіонів зійде з політичного Олімпу – «Свобода» одразу повернеться в нішу маргіналів. Така вже доля сіамських близнюків.

Зауважте, що Тягнибок у 2010 році був використаний як таран проти Тимошенко на Західній Україні. А у 2012 році «Свобода» отримала історичний шанс увійти в парламент як найбільш вигідний дуелянт для Партії регіонів. Недаремно Чечетов проговорився, що найбільш бажаним опонентом для Януковича є Тягнибок.

По кількості ефірів, які мої земляки мають на провладних каналах, можна припускати, що влада «вирощує» собі дуже вигідного конкурента. На жаль, це розуміє лише просунута частина галичан. І їхні спроби говорити про це вголос наражаються на обвинувачення в українофобії – мовляв, як ти посмів підняти руку на святеє святих! Націонал-популісти дуже не люблять, коли їм задають питання. Вони звикли «вєщать» у натовп сліпих адептів, на яких слово «Бандера» чи «Українська Ідея» діють як заклинання.

- Чи переслідували вас за ваші публікації?

- Я є автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» на телебаченні, і дуже часто піднімаю неприємні для галичан теми. Зрозумійте одне: живучи в тераріумі однодумців, дуже легко можна подобатися масі. Для цього достатньо вийти на екран і напоказ рвати сорочку за Україну. А якщо ти ще скажеш, що наших ворогів треба стріляти – тобі гарантоване звання найкращого патріота Західної України. Я ніколи не куплюся на цю чорно-білу радянщину.

Люди не хочуть думати широко. Їм достатньо патріотичної риторики і словоблуддя. Тому коли ти їм кажеш: «не можна забороняти рідну для третини населення російську мову, адже це нічим не відрізняється від Емського указу проти української мови» - то буде значне нерозуміння. Те саме, коли ти кажеш, що не можна проводити марш УПА з факелами і чорними намордниками в Одесі.

Є люди, які агресивно ставляться до будь-кого, хто вголос міркує над українськими реаліями, шукає компроміс між Сходом і Заходом, пропагує толеранцію, пробує зрозуміти опонентів. Багато моїх земляків зловилися на гачок огидного популізму типу «наша бандерівська армія перейде Дніпро і прожене цю синьожопу банду». Це розраховано на націоналістичний люмпен-пролетаріат, який не вміє і не хоче чути іншу думку. Я вже описував, як до Тягнибока прийшов фанатик із портретом Бандери в рамі, а кілька років тому під час виступу Юлії Тимошенко 70-річні бабці тримали плакати «Юля – наша мама». Це генетичний совок. Тому всілякі випади в мою адресу від однобоких людей я сприймаю з легкою усмішкою, позаяк це є проявом їхньої неспроможності мислити критично.

Але що я хочу сказати… Адекватних людей завжди більше. Просто вони завжди мовчать, і на тлі їхнього мовчання кричать нетерпимі, агресивні люди, й інколи здається, що навколо всі такі. Ні! Адекватних людей більше що в нас, що в вас – просто настав час, аби вони подали свій голос.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Є така думка»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Всяке партійне збіговисько складається із неуків і негідників”
Наполеон

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже









 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.