Аратта - На головну

26 липня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Остап Дроздов: «Всі спалахи національної свідомості - це рабство навиворіт»

Є така думка 22264 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 29.05.2013 | Всі публікації | Версія для друку

Остап Дроздов: «Всі спалахи національної свідомості - це рабство навиворіт»
Вся українська історія просякнута оплакуванням: які ж ми бідні й нещасні, всі нас плюндрували. Зі своєї історії українці виносять дуже небезпечні емоції: злість,образу, реваншизм, помсту. Код раба сидить дуже глибоко.

Вiдомий львiвський автор та ведучий програми "Прямим текстом" Остап Дроздов – один з тих людей, чиї погляди не вписуються у тi клiше, якими, на жаль, протягом вже багатьох рокiв оперує українське суспiльство. Саме тому думки пана Остапа дуже цікаві й корисні – вони прочищають мозок від так званого білого шуму і примушують задуматися над такими важливими речами, як патріотизм, соборність України, чесність та мужність протистояти масовій «матриці».

- Що таке, по-вашому, патріотизм?

- Це дуже інтимне почуття. Як і все інтимне, його треба переживати й відчувати всередині. Ось чому я не люблю зовнішній показний патріотизм. Він смердить нещирістю. Найвлучніше патріотизм визначив Семюель Джонсон. Це моя улюблена цитата: «патріотизм – це останній притулок для негідника». На жаль, увесь показний патріотизм повністю підпадає під це визначення. Україна (зокрема Галичина) втонула в показушному патріотизмі. Чим більший хабарник – тим ширший візерунок на вишиванці. Я безліч разів зіштовхувався з великими націоналістами у Львові, які знають напам’ять усі афоризми Бандери і Донцова – і беруть 5 тисяч доларів за те, аби «провести питання через комісію». Патріотизм перетворили у щит, яким дуже вигідно прикривати всі свої інтереси і злачні місця.

- Патріотизм – це реальне, природне явище чи надумане, штучне?

- Складно сказати. Я вважаю, що людина не зобов’язана бути патріотом. Вона може ним бути, але не мусить. Це її (і тільки її) стосунки з країною та державою. Патріоти часто розцінюють свій патріотизм як щось генетичне, вроджене. Мене це смішить. Я ніколи в житті не буду любити роддом тільки тому, що в ньому народився. Патріотизм – це дуже предметне почуття. Воно мусить мати мотивацію. Я патріот ТОМУ ЩО. Мусить бути пояснення, чому. Безвідносний патріотизм – найлегший. Такий патріотизм нічого від тебе не вимагає, і він найбільш зручний. Саме цим я пояснюю цинічну гру в патріотизм. Більшість патріотів не мають жодної підстави бути патріотом. Найгірше те, що вони навіть не шукають цих підстав. А навіщо напружуватися? Простіше любити Україну словесно – це і вигідно, і безкоштовно, і безвідповідально, і красиво виглядає.

- Які характерні риси сучасного українського патріотизму?

- Американець зі щирою гордістю піднімає біля свого будинку американський прапор не тому, що він американець, а тому що він має причини бути патріотом. Патріотизм – це форма вдячності за те, що ця країна до тебе прихильна, дає тобі можливості для самореалізації, дарує відчуття соціального комфорту та захищеності, гарантує правосуддя та непорушність твоїх прав. І ще багато дечого. Європейський та американський патріотизми замішані на вдячності за життєвий комфорт, створений державою. У нас же все навпаки: найбільшими патріотами напоказ є найбільш бідні, принижені, незахищені люди і попросту невдахи. Я ніяк не можу зрозуміти витоки такого мазохізму: як можна любити державу, яка тебе ненавидить і робить усе проти тебе?

У Львові є так звана «клюмба», середовище ярих патріотів, які ходять на всі мітинги під усіма прапорами. Це типовi люмпени, якi живуть на одну пенсію, ходять у секонд-хенді, поняття зеленого не мають про театр та мистецтво, постійно проклинають владу, ледве зводять кінці з кінцями – але за Україну готовi горло перегризти. Це дуже трагічне видовище.

На жаль, українські патріоти свідомо бояться шукати підстави для свого патріотизму, бо знають, що не знайдуть. І тому дуже вигідно бавитися в «генетичних патріотів», яким нічого не треба робити, окрім як бульки пускати і вивергати жовч до інакодумців.

Справжній патріотизм межує з жертовністю. Тому від поняття патріотизму треба назавжди відрізати політиків як біологічний вид. І більшу частину населення, яке патріотами можуть бути лише під час застільних розмов про політику.

- Що ви думаєте про патріотичне виховання в Україні? Чи не схоже воно на радянське?

- В тому-то й справа! Коли я чую «треба змалечку виховувати патріотів», я одразу згадую жовтенят і піонерів. От тільки значки на піджаках інші, і портрети героїв на стінах. Прищепити любов до України неможливо. Це не щеплення від грипу. Це тривалий процес, коли дитина сама повинна вмонтувати себе в органічні українські реалії. І знайти себе там. Погляньмо на це очима дитини. Вона приходить до школи, де на уроках звучить українська мова як примусова, а в коридорі, учительській, на подвірї і вдома звучить російська. У школі дитина чує красиві розповіді про українських національних діячів, а повертається додому проспектом Леніна, Маркса і Косіора. Все українське для такої дитини є сухим і формальним. Воно жахливо дисонує з реаліями. Весь пафос про Українську Державу вщент розбивається об дійсність із українським хабарництвом, хамством, безперспективністю і так далі. Ця шизофренія повинна припинитися. Бо як би ти не прищеплював патріотичні почуття – насильно милий не будеш.

- Чи не привчає це молоде покоління лицемірити, говорячи про свою любов до всього українського?

- Знаєте, я невимовно тішуся, коли бачу щирих українських підлітків, які на планшеті читають українських авторів, слухають у навушниках якісну українську музику, перфектно знають англійську, є відкритими до світу і нічим не відрізняються від свого ровесника із Франції чи Іспанії. Але я не можу не помічати ціле покоління пофігістів, які українську дійсність сприймають як щось вороже, примусове і неорганічне.

Іти стопами Фаріон і пропонувати цим людям пакувати чемодани – означає розписатися у власній тупості. З цим треба щось робити. Я навіть скажу що. Україна і українське повинно стати вірусним. Якщо хочете – заразним. Воно повинно бути якщо не кращим, то принаймні не гіршим. Кльовий україномовний дубляж кльового фільму – це кльово. Молодь завжди мислить категоріями успіху і смаку. Будь-який український продукт повинен бути успішним і «смачним»: книжка, музика, сайт і так далі.

Від націоналістів часто звучить примітивний рецепт «наше повинно перемогти через заборону іншого». Ну це ні в які ворота не лізе! Наше повинно перемогти в природній спосіб і в конкуренції. Нашому лише треба допомогти і не приробляти, наче інвалідові, третю допоміжну ногу і третю допоміжну руку. Несмак не має національності, адже група «Фабріка» і Степан Гіга – однаково примітивні. Україна і українське повинно агітувати за себе якістю.

- Вихарактеризували українців так: "код раба, помножений на інфантильне християнство". Розшифруйте.

- Ви цитуєте мій текст 8-річної давності, який наробив галасу серед «борців за Україну». Під кодом раба я мав на увазі той страшний історичний тягар, який визначає нашу сучасну ментальність. Я не буду всоте і втисячне повторювати загальновідомі істини, що українці сторіччями зазнавали гноблення і поневолення. Все це так, і від цього нікуди не дінешся. Я ж ставлю питання по-іншому: великих не гноблять. Вовків не можна поневолити чи приручити.

Вибачте за надміру грубий поділ, але я розрізняю нації панівні і нації сервілістські. Нехай кожен читач сам собі відповість, кого куди відносити. Так сталося, що українці багато сторіч перебували в статусі сервілістських націй, які обслуговували сильніших за себе. У нас немає досвіду панування. Вся українська історія просякнута оплакуванням: які ж ми бідні й нещасні, всі нас плюндрували. Зі своєї історії українці виносять дуже небезпечні емоції: злість,образу, реваншизм, помсту. Код раба сидить дуже глибоко. Тому всі спалахи національної свідомості є якби відповіддю на минулі образи. Це рабство навиворіт.

І Шевченко, і Франко, і Липинський, і безліч інших мислителів завжди наголошували на тому, що українцям нарешті треба припинити постійно прислуговувати, пристосовуватися і терпіти. «Показним патріотам» я б радив прочитати «Листи до братів-хліборобів» Липинського, який дуже влучно написав, що українці мають антигромадянський, егоїстичний інстинкт, повну безпринципність, байдужість, безідейність і «тупу ненависть до самих себе». Про код раба краще й не скажеш.

- Звідки ми дістали цей код раба, адже весь час говоримо про наших вільних та сильних предків?

- Що цікаво – жодні самодостатні нації ніколи не бавляться в месіянські міфи. Я вже скоро й справді почну думати, що колесо і порох винайшли наші предки, весь світ украв нашу прадавню мову, а Ісус Христос родом звідсіля. Ні бельгійці, ні поляки, ні будь-хто інший не морочить собі голову оцією героїчної міфологією. У них просто немає потреби долати свої національні комплекси.

Якщо ми арії і засновники мало не всієї цивілізації, то чому, живучи на найкращих чорноземах, усі віки були на такому дні? І чому запросили на свої землі владарювати скандинавів Аскольда і Дира? Я називаю це «сублімацією пересічності». Чим звичайніша людина, тим більше вона вигадує незвичайних історій про себе.

У школі нам часто ставили у приклад козацтво. І не говорили, що це була дуже професійна армія найманців, яка надавала свої недешеві послуги всій Європі і не тільки. Додуматися: національним героєм є Хмельницький, який здав Україну Росії. До речі, я не можу зрозуміти, чому у Львові є вулиця і памятник Хмельницькому – діячеві, який хотів зруйнувати Львів і вимагав перебити всіх євреїв (такий собі Гітлер 17-го сторіччя). Львів відкупився 60-ма тисячами злотих, золотом, сріблом і церковними коштовностями.

Справді героїчна сторінка українців особисто для мене починається лишень у 20-му сторіччі. Але, знов таки, це сторінка не України, а насамперед Галичини. І невипадково всі державотворчі ініціативи починалися в Галичині – і затухали в Україні.

Найтрагічнішим апофеозом «коду раба» є Голодомор. Люди готові були пухнути з голоду, їсти своїх дітей і жувати корінчики – але навіть перед інстинктом самовиживання нікому не прийшло в голову об’єднатися і взяти в руки вила. Це є код раба в дії.

- Чому українське християнство інфантильне?

- Це дуже незручна тема… Зразу уточню: я віруючий, але нерелігійний. І патріотизм, і християнство більшість людей сприймають як щось ритуальне, автоматичне. Церква повністю себе зруйнувала. Люди вже відкрито говорять: я йду в храм до Бога, а не до священика. Усі зрозуміли, що віра – це бізнес-проект. Багатьом зараз дуже подобається новий Папа Франциск. Мені як католикові теж подобається. Але я вважаю його дії голим популізмом і грою на публіку. Омивати ноги хворим дітям – це не лікувати їх. А відмовитися від апостольських палат – це не роздати все бідним. У цій грі на публіку я бачу той самий популізм, яким грішать політики.

Церква є найбільшим землевласником у світі з трильйонним оборотом готівки, і ніщо цього не змінить. Достатньо глянути на апартаменти та автомобілі пересічних священиків у райцентрах – і все стане зрозуміло.

Ви питаєте, чому я вважаю українське християнство інфантильним? «Хто терпів – той спасенний». Це прислів’я стало лозунгом українців упродовж століть. Увесь гніт і знущання над українцями базувалися на християнському смиренні і покорі. Церква упродовж століть вчила українців терпінню і мовчазному стражданню. Тому особисто для мене Церква повністю співвідповідальна за всі історичні нещастя нації. Церква, як і тиранія, базується на тих самих людях – пригнічених і покірних. Для Церкви дуже вигідно мати страждаючих мирян. Складно собі уявити, аби священик очолив чи освятив повстання проти несправедливості. Інфантильне християнство означає цілувати руку Патріарху Кірілу – і не бачити на його руці годинник за 30 тисяч євро.

- Що треба робити українцям, аби вичавити з себе отого генетичного раба, який заважає розвиватися і рухатися вперед?

- Українцям треба долати самих себе. Це дуже болісно. Якщо навіть і існують так звані шкідливі національні риси, то в сучасного українця вони такі: здатність мімікрувати під оточення і сповідувати подвійні стандарти. На прикладі рідної мені Галичини це особливо помітно. Мало хто знає, але в радянські часи Львівщина займала передові місця за кількістю членів партії на душу населення. Подвійне життя, а відтак подвійні стандарти стали нормою. Вдома люди співали колядки, а наступного дня на партзібраннях публічно засуджували святкування Різдва. Члени партії потайки хрестили своїх дітей – а потім «стукали» на тих, хто це робив. І в перших рядах на першотравневих демонстраціях ішли члени тих родин, які мали воїнів УПА чи репресованих, а діти їхні зазвичай були зразковими піонерами.

Подвійні стандарти живуть досі: великі націоналісти мають невеличкі кавярні і ретельно приховують свій оборот, не бажаючи платити податки святій Українській державі, за яку помирали їхні предки. Я часто ловлю себе на думці, що живу в країні кривих дзеркал, де процвітає безперервне прикидання тими, ким ми насправді не є.

Лекції про націоналізм читають випускники Вищої партійної школи; правоохоронці є найчастішими порушниками прав; священики говорять про вічне і встановлюють «тарифи» за послуги; до Росії прагнуть чиновники, які весь свій капітал тримають у Європі; за українську мову воюють опозиціонери, які вдома розмовляють російською. І так куди не плюнь – усі видають себе за тих, ким не є.

Я вважаю, що нашу країну врятує чесність із самим собою.

- Як ви ставитеся до символу українства Тараса Шевченка як особистості та до його віршів?

- Дуже спокійно. Нації потрібні символи. Колись я написав текст про деіконізацію Шевченка. Я вважаю, що ми зробили з Шевченка щось схоже на Леніна. Шевченко перетворився на неживого чоловіка в бронзі на п’єдесталі. А насправді це розкішна біографія: напівсирота потрапив до пана, за його гроші вивчився, став академіком графіки, переїхав у російськомовний Петербург, став частиною його богеми – і водночас національним героєм України. Одні його рукавички коштували стільки, як хата, в якій він народився. Для мене Шевченко є типовим взірцем американської мрії self-made, тобто «сам себе створив». І потрібно пропагувати саме це.

Натомість вся шевченкіана є глибоко радянська – мовляв, борець за права пригніченого селянства і так далі.

Я ж бачу в Шевченкові величезну життєву драму вихідця з кріпаків, який зумів вирватися на вершину слави, мав проблеми з алкоголем, писав щоденник на мові царизму, проти якого нищівно виступав. Усе це – в одній людині. Або уявіть собі: художнику і поету заборонили брати до рук пензель і олівець! Це ж яка драматична буря вирувала в душі людини! Ось про це треба говорити.

Біографія Шевченка – дуже європейська. Я б сказав, голлівудська. Та, на жаль, він став черговою жертвою пам’ятникофілії, і вже дуже важко буде вдихнути в постать Шевченка справжнє життя.

- Колись ви писали "Львів – дійсно феномен. Тим, що в ньому завжди поєднувалася прогресивність і ксенофобія. …Щоб вас, сучасних львівян, закоханих у такий низькопробний Львів, шляк наглий трафив! Зате скільки помпи!!! Ми – Львів. Ми – перлина Європи. Спаси і сохрани від такої перлини! Якщо це перлина, то яким же тоді має бути багно!". Чи змінилося щось у Львові?

- Львів розвивається. От тільки не впевнений, що в правильному напрямку. Історично Львів є мульти-містом: мультинаціональним, мультимовним, мультирелігійним, мультикультурним. Львів завжди був містом, яке «гуляє саме по собі» в обставинах, які складалися незалежно від нього. Львів процвітав саме тоді, коли в ньому не було чийогось генерального домінування. Ось чому Львів чахне і помирає в українських руках. Львів поволі стає сіреньким українським моно-містом на рівні з пересічними Сумами чи Черкасами. І виявилося, що українці стали найгіршими власниками Львова за всю історію.

Я не знаю, за що ми так мстимо Львову. Колись я писав, що Львів є містом помираючої легенди, яку не в змозі підтримати сучасні львівяни. Останні події взагалі змушують мене бити на сполох: із королівського мульти-міста Львів поволі перетворюється в напівсільське містечко радикалів. Це є свідоме вбивство справжнього Львова. Колишня столиця Князівства Галіції та Лодомерії, яка було домівкою різних націй, мов, релігій і культур, насильно перетворюється в одноманітне середовище, в якому культивується ксенофобія і нетерпимість до будь-чого іншого. Я цього ніколи не сприйму.

Як це не боляче, але Львів втрачає звання культурної столиці. Бо в культурних столицях не забороняють вистави та експозиції. І архітектурна ліпнина не падає на голови. І театри не животіють. Наприклад, на Форум видавців великі націоналісти з міської ради дали якийсь мізер, а все решту профінансував «ворог народу» Ахметов.

Отак і живе Львів, захлинаючись власними міфами. Крен у націоналістичний бік є дуже небезпечний. Тому що людиноненависництво і деструктив не відповідає духу Львова. Я обожнюю отой справжній мульти-Львів. І саме тому не збираюся мовчати.

- Чи любите ви якесь місто (або місце) в Україні? Якщо так, то за що?

- Мені простіше сказати, яке місто я НЕ люблю. Київ. Я не люблю Київ. І вважаю, що Київ – це ворог усієї України, всіх без винятку регіонів. Я часто називаю Україну братською могилою, в якій лежать напівживі області, а над ними багатомільярдним буйним цвітом квітне столиця Київ з її Феофаніями та Межигірями. Україна – це могила для регіонів. Уся країна горбатиться на Київ. Тому я його не люблю і закликаю інших теж не любити. Під Києвом я розумію передусім адміністративний центр, а не Хрещатик та Андріївський узвіз.

- Чи не вважаєте ви, що Західній Україні краще було б стати федерацією та євроінтегруватися окремо?

- Вважаю. Я не бачу жодних перспектив в унітарній Україні. Вона себе вичерпала. Ця країна існує тільки тому, що вона насильно утримується з центру. Саме тому істеблішмент панічно боїться найменшої децентралізації. Як тільки регіони отримають право на самовизначення – унітарна Україна перестане існувати.

Є різні форми співіснування різних регіонів: від локальних автономій до конфедерації. Вибирати є з чого. Але тут проблема в тому, що дивним чином проти цього в унісон виступають «злочинна влада» і великі патріоти. Місцевого самоврядування в країні немає – є місцеве самовиживання. Та щойно ти вголос скажеш, що так далі не може бути і що регіони повинні мати широкі повноваження – тебе зразу охрестять українофобом.

Я дуже часто чую пафосні промови, що поділ на Схід і Захід – штучний. Нічого подібного! Регіони не знають одне одного, не розуміють і не хочуть розуміти. І не повинні. Ніхто нічого нікому не повинен! Соборна Україна нагадує мені комуналку. Сюди без зайвих запитань поселили всіх, хто був під рукою, і змусили жити разом. Хтось звик, хтось змирився – але все одно це комуналка, спільна для всіх і водночас – нічия.

Ми вживаємося тільки тому, що мінімально контактуємо між собою. Як тільки західняки починають лізти зі своїм уставом на східні терени і навпаки – починаються бійки. Все це тому, що на спільній кухні не можуть ладити Колєсніченко і Фаріон.

Схід і Захід я називаю дітьми від різних батьків. У нас спільне прізвище «Україна», але виростали ми в різних світах. Тому ми всі ніби й рідні, ніби й чужі. Різні світогляди, різні цивілізації, різні досвіди. Тому ті, хто пробує їх сумістити, насправді пропагує насильство. Треба не примиряти, а розрегулювати ці два світи – так як двоповерхова естакада не дозволяє перетинатися дорожнім потокам. Це називається федерація: єдина країна з єдиним центром, але самодостатніми регіонами, між якими панує дух поваги один до одного, конкурентності, невтручання. Як на мене, це дуже продуктивний і дуже європейський спосіб примирити в одній країні антагоністів без шкоди для них і для держави.

- Вічне протиставлення Львів-Донбас: на Донбасі-Мордорі живуть орки, на Заході - світлі ельфи. Наскільки воно справедливе та обгрунтоване?

- Я далекий від такого поділу. Але мушу сказати, що галичани і донбасці – це люди з різного тіста. Цього не треба приховувати. І цього не треба боятися. Намагання уніфікувати всіх і вся – це той самий совок, від якого ми так важко втікали.

Я декілька разів бував на Донбасі і можу сказати ось що. Донбас – це колективна свідомість, а Галичина – індивідуалістична. В Донбасі весь бізнес зосереджений в кількох руках, а в Галичині процвітає дрібне підприємництво. Донбас монолітно голосує за свою партію, а голоси Галичини рівномірно діляться на три партії, причому лишень опозиційні. Це основна відмінність – колективне проти індивідуалістичного.

Донбас рідко коли може впертися рогом: «А я не буду!», тоді як галичани тільки те й роблять.

Що нас об’єднує – так це намагання навязати іншому свою правду і негнучкість мислення. Ні ви, ні ми не готові проникнутися позицією один одного. А вартувало б, позаяк далеко не всі галичани є адептами націоналістичної секти, і, маю надію, не всі донбасці є адептами секти Пакращення.

Буду казати щиро: я не бачу потреби в повному порозумінні. Наші взаємини можуть бути лише на базі невтручання і ненав’язування. Кожен регіон повинен залишитися при своїй думці, не ображаючи один одного.

Деякі «великі патріоти» Львова щиро вважають східняків «хворими, яких треба рятувати і навертати в лоно українства». Більшої нісенітниці годі й придумати. Я часто задаю собі питання: хто кому не пасує більше? Моя відповідь така: Галичина абсолютно не вписується в сучасну Україну і є в ній інородним тілом. Таке враження, що усе всіх влаштовує – одні лише галичани вічно булькотять невдоволенням і вимогами кардинально все поміняти. Парадокс: мій рідний регіон є начебто найбільш українським – і водночас постійно «випадає» з загальноукраїнської картини.

-За що би ви сказали "спасибі" жителям Донбасу?

- За те, що вони в 21-му сторіччі покірно мовчать, працюючи в умовах 19-го сторіччя. За те, що вони маніякально бояться змін, не усвідомлюючи, що тим самим вони бетоном заливають самих себе в країну, яка їх не влаштовує. За те, що вони так віддано консервують навколо себе радянщину з її найгіршими зразками: чинопочитанієм, беспрекословністю, догоджанням.

- А жителям Львова?

- За небажання бути справжніми європейцями. Якщо так далі піде, то львівяни скоро стануть ще більш радянськими, ніж донбасці. В тому сенсі, що всі, як стадо, будуть голосувати тільки за цю партію, а не інакшу; всі, як стадо, повдягають вишиванки і вважатимуть це своїм алібі.

- От до речi – а як ви оцiнюєте політичну ситуацiю на Львiвщинi?

- У моїх очах політичний Львів – це тераріум однодумців, неспроможних конвертувати свій показний патріотизим у конкретні успіхи. Львів дуже гарно вміє розповідати, якою має бути Україна. А я завжди закликаю: давайте не розказувати, а показувати. І тут починаються проколи.

Тому що Львів досі залишається містом гуманітарних ідей. Місцеві патріоти не здатні бути здійснити жодного інвестиційного проекту, заснувати жодне бюджетоутворююче виробництво. Крім мрій про Україну – нічого. Три роки однопартійну автоматичну більшість у міськраді утримує «Свобода». Це називається «повнота влади». І при цьому «Свобода» досі подає себе як різко опозиційну силу. Мати депутатську більшість по всій області і називати себе опозицією – це вершина цинізму.

Колись я написав, що «Свободі» протипоказана влада. Так і є. Націонал-популісти є геніальними руйнівниками і мітингантами – але владне крісло робить їх імпотентами. Ось чому вони панічно бояться визнати себе місцевою владою. Вони знайдуть тисячі відмазок, хто і чому їм заважає. Не хочуть – це навіть гірше, коли не можуть.

«Свобода» останні три роки свідомо не хотіла чіпати мера Львова, бо він їм вигідний як цап-відбувайло, на якого можна спихнути всі негаразди. У цьому сенсі націоналісти власними руками остаточно розіпяли, розтоптали місцеве самоврядування. Тому що вперше за новітню історію Львова ми маємо однопартійну більшість – і вперше вона виявилася такою бездарною. Якщо при однопартійній більшості ніяких зрушень немає – то скільки влади їм ще потрібно?

- Чи можна назвати дiяльнiсть ВО «Свобода» конструктивною, такою, що працює на цiлiснiсть держави?

- Ну про що ви говорите! «Свобода» - це ідеальний спаринг-партнер для Партії регіонів. «Бандерівці» вигідні владі як лякалочка, якою дуже легко мобілізувати провладний електорат. І навпаки: Партія регіонів вигідна «Свободі», бо «донецькою бандою» дуже легко мобілізувати свій електорат.

Зауважте, в умовах уявної демократії часів Ющенка «Свобода» була на маргінесі. Розквіт націоналістів іде у тісній звязці з розквітом Партії регіонів. Яка тільки Партія регіонів зійде з політичного Олімпу – «Свобода» одразу повернеться в нішу маргіналів. Така вже доля сіамських близнюків.

Зауважте, що Тягнибок у 2010 році був використаний як таран проти Тимошенко на Західній Україні. А у 2012 році «Свобода» отримала історичний шанс увійти в парламент як найбільш вигідний дуелянт для Партії регіонів. Недаремно Чечетов проговорився, що найбільш бажаним опонентом для Януковича є Тягнибок.

По кількості ефірів, які мої земляки мають на провладних каналах, можна припускати, що влада «вирощує» собі дуже вигідного конкурента. На жаль, це розуміє лише просунута частина галичан. І їхні спроби говорити про це вголос наражаються на обвинувачення в українофобії – мовляв, як ти посмів підняти руку на святеє святих! Націонал-популісти дуже не люблять, коли їм задають питання. Вони звикли «вєщать» у натовп сліпих адептів, на яких слово «Бандера» чи «Українська Ідея» діють як заклинання.

- Чи переслідували вас за ваші публікації?

- Я є автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» на телебаченні, і дуже часто піднімаю неприємні для галичан теми. Зрозумійте одне: живучи в тераріумі однодумців, дуже легко можна подобатися масі. Для цього достатньо вийти на екран і напоказ рвати сорочку за Україну. А якщо ти ще скажеш, що наших ворогів треба стріляти – тобі гарантоване звання найкращого патріота Західної України. Я ніколи не куплюся на цю чорно-білу радянщину.

Люди не хочуть думати широко. Їм достатньо патріотичної риторики і словоблуддя. Тому коли ти їм кажеш: «не можна забороняти рідну для третини населення російську мову, адже це нічим не відрізняється від Емського указу проти української мови» - то буде значне нерозуміння. Те саме, коли ти кажеш, що не можна проводити марш УПА з факелами і чорними намордниками в Одесі.

Є люди, які агресивно ставляться до будь-кого, хто вголос міркує над українськими реаліями, шукає компроміс між Сходом і Заходом, пропагує толеранцію, пробує зрозуміти опонентів. Багато моїх земляків зловилися на гачок огидного популізму типу «наша бандерівська армія перейде Дніпро і прожене цю синьожопу банду». Це розраховано на націоналістичний люмпен-пролетаріат, який не вміє і не хоче чути іншу думку. Я вже описував, як до Тягнибока прийшов фанатик із портретом Бандери в рамі, а кілька років тому під час виступу Юлії Тимошенко 70-річні бабці тримали плакати «Юля – наша мама». Це генетичний совок. Тому всілякі випади в мою адресу від однобоких людей я сприймаю з легкою усмішкою, позаяк це є проявом їхньої неспроможності мислити критично.

Але що я хочу сказати… Адекватних людей завжди більше. Просто вони завжди мовчать, і на тлі їхнього мовчання кричать нетерпимі, агресивні люди, й інколи здається, що навколо всі такі. Ні! Адекватних людей більше що в нас, що в вас – просто настав час, аби вони подали свій голос.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Є така думка»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної Пра-України... дає сучасним українцям доказ непорушності володіння своєю землею упродовж тисячоліть. Треба визволитися від змови істориків”
Юрій Липа

 
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.