Аратта - На головну

22 жовтня 2017, неділя

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Майор Вихор: «Остаточно мене реабiлi­тували лише 1965 року»

Українці 28922 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 11.07.2013 | Всі публікації | Версія для друку

Євген Березняк: «— На жаль, за всі роки Незалежності у нас ще не було при владі чесних і порядних людей, які б по-справжньому дбали про народ».
Євген Березняк: «— На жаль, за всі роки Незалежності у нас ще не було при владі чесних і порядних людей, які б по-справжньому дбали про народ».
Легендарний “майор Вихор” напередоднi ювiлею — 100-рiччя (!) вперше розповiв невiдомi факти своєї бiографiї Так-так, це той самий розвiд­ник, командир групи “Голос”, який далекого 1944 року врятував вiд знищення замiно­ваний древнiй Кракiв!

Це він — прототип “шпигунського” роману Юлі­ана Семенова і філь­­му “Майор Вихор”. З Героєм України Євгеном Степановичем Березняком ми зустрі­лись у його двокімнатній київській квартирі, яку він дістав ще у 1970-х роках, коли почав працювати у міністерстві ос­віти.

У свої 99 років він зберіг світлу пам’ять і неперевершене почуття гумору. Про Березняка і тепер знімають докумен­тальні фільми провідні канали України, Росії, Європи. Напередодні 9 травня Євген Степанович не дуже ласкавий до інтерв’юерів, багатьом від­мовляє. Зробив виняток для “Експресу”, сказав, що хоче сказати дуже важливі речі газеті, якій люди довіряють.

Ось про деякі маловідомі моменти біографії розвідника ми й говорили із Євгеном Степановичем.


— Євгене Степановичу, історія про те, як четвірка відважних розвідників добула відомості про замінування Кракова і передала їх у Центр, описана не раз. Ви врятували не лише древнє місто, а й десятки тисяч людських життів. А яка винагорода чекала на вас за цей подвиг на Батьківщині?

— Юрій Шаповалов (“Гроза”) і Ася Жукова (“Груша”) отримали грошову премію у розмірі 1 тисяча і 500 злотих. А я і моя радистка Ольга “Комар” (Єлизавета Вологодська. — Авт.) опинились у фільтрацій­ному таборі НКВС. Взагалі, свою першу нагороду за порятунок Кракова я отримав аж 1964 року, і то не від своєї держави, а від Польщі. Це найвища їхня військова відзнака — Срібний хрест ордена “Віртуті Мілітарі”.

— У чому ж вас запідозрили, що до табору відправили?

— Коли мене десантували на території окупованої Польщі 20 серпня 1944 року, я потрапив у гестапо. Але через тиждень утік. Як? Вигадав легенду, що маю зустрітись зі зв’язковим на базарі. Мене туди привели, а я, скориставшись облавою жан­дар­мерії Кракова, неузгодженою із гестапо, затесався поміж натовпу і утік. Схожа історія була і в Ольги: її заарештувало гестапо, а потім вербував офіцер Абверу. Але на допитах вона примудрилась схилити його на свій бік, пояснивши, що війну німці програють, а в нього є шанс врятуватись, співпрацю­ючи з радянською розвідкою. Неймо­вірна історія, чи не так? Тому в СМЕРШі запідозрили мене й Ольгу у зраді.

Я все розумію. Проте біль від такого несправедливого покарання залишився на все життя. Ми слухали радіотрансляцію про парад Перемоги і відчували такий розпач! Чому, замість того, щоб радіти з усіма, сидимо, мов злочинці, у бараках? Невже ми нічого не зробили для перемоги? Я й досі не розумію: хто заважав мене перевіряти рік, п’ять? Але навіщо було кидати людей за колючий дріт? Це гіркі спогади для мене.

— Ваш син Василь народився у вересні 1945 року. Отже, рад­ист­­ка Ольга “Комар” у час тих славних подій уже була вагітною?

— Це так. Страшно уявити, чого вона натерпілась... Але не дала проти мене жодних свід­чень. На щастя, за два місяці до пологів Ольги ми були на волі. Але остаточно мене реабілі­тували лише 1965 року. Як я пізніше довідався від одного з генералів розвідки, всі ці роки я жив “під ковпаком”, і люди, котрих вважав друзями, писали звіти — що я говорю, хто до мене приходить. Те досьє я не захотів прочитати. Навіщо гірко розчаровуватись у тих, кому довіряв?

— Куди ви потрапили після табору?

— Повернувся до Львова, де від 1939 року і до першого дня війни працював на посаді начальника міського відділу освіти. Хай як дивно це звучить, але та війна врятувала мені життя!

— Як таке може бути?

— Коли я потрапив на посаду, мене вжахнула статистика. В українському місті на той час було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. Я почав переводити школи на українську мову навчання, і вже за рік їх було 70. Серед населення це не викликало спротиву. Однак письменниця Ванда Василевська написала особисто Сталіну скаргу, що Березняк “извращает понимание национальной политики”.

Вже за кілька днів приїхала комісія з Москви, яка мала завершити перевірку до кінця черв­ня. Я розумів, що наслідки для мене будуть невтішними, якщо не трагічними. Адже Ста­лін прихильно ставився до пані Ванди, тож московські гості були налаштовані проти мене. До того ж, секретар обкому Приходько злякався і збрехав їм, ніби я провадив реформу без відома обкому.
Але 22 червня на місто впали перші бомби. Мене викликали у міськраду і дали зброю. А за годину я побачив в обличчя пер­ших ворогів — полонених нім­ців-парашутистів, яких узяли в районі Винників. Вони дивились на нас зверхньо, були переконані, що ось-ось їх визволить їхня армія. І в цей момент перед очима постали обличчя німецьких офіцерів, яких бачив кілька днів тому, — теж нахабні й зневажливі.

— Ви про що?

— Цей факт замовчується, мож­ливо, почуєте про нього вперше... За три дні до того у ратуші облвиконком дав гранді­оз­ний фуршет для групи ні­мець­ких офіцерів. Мене теж запросили. Німців було чоловік із десять, вони нібито розшукували могили своїх співвітчиз­ників, убитих на початку Другої світової війни. Вже пізніше стало зрозумілим, що виві­дували ситуацію. А там, на фуршеті, їх приймали радо: голова виконкому Ніколаєнко навіть “цокався” з офіцерами чарками і фотографувався. Знімок потрапив до газет, і бідоласі потім це вилізло боком.

— Як ви опинилися у надсекретній службі ГРУ, пізніше відо­мої як “Акваріум”?

— У 1941 році мене відправили на батьківщину до Дніпро­петровська, у підпілля. Коли наші війська звільнили місто, я мав всі шанси жити мирно, вчителювати. Але не давали спокою злодіяння гітлерівців, на які я надивився. І я пристав на пропозицію їхати до Москви у школу розвідників. Пройшов у 1944 році підготовку і був скерований до Кракова.

— Чому, пройшовши колосальну підготовку, ставши одним з найсильніших розвідників СРСР, ви не залишились у структурі безпеки по війні?

— Розвідником я став від необ­хідності. Але за своєю натурою завжди був освітянином, від­коли двадцятирічним хлопцем прийшов викладати історію і географію до сільської школи. Тому і попросився знову в ос­віту, куди душа лежить. Спочат­ку очолював міський відділ, потім тридцять років у мініс­тер­стві працював. Написав чимало книжок з педагогіки, став членом-кореспондентом Ака­демії педагогічних наук.

Знаєте, у мене безліч нагород, але найдорожча — не війсь­кова. Це орден за трудову доб­лесть, який я отримав грізного 1937 року з рук Михайла Ка­лініна. І от що дивно: коли в тоталітарні часи я приїхав у Кремль за нагородою, то лише раз на вході у мене запитали паспорта. А потім дозволили віль­но ходити по всіх поверхах, роздивлятися. Зате коли у 2005 році Президент України вручав мені орден Богдана Хмельницького, то перевірку проходив і на вході, і біля гардеробу, і перед входом у зал. і мене щоразу суворо питали, чи маю зброю. Дивно, правда ж?

— Напередодні Дня Перемоги з року в рік загострюються суперечки між людьми різних таборів, які воювали за Україну. А деякі політики ще й роблять собі рекламу, спекулюючи почуттями людей. Як нам нарешті дійти примирення?

— Я жив між двох ворожих систем і скажу так: люди, які їм віддано служили, нерідко виявляли дивовижне співчуття одне до одного. Моя сім’я, наприклад, ділила спільну квартиру з галичанами. Ми ділилися харчами, і взагалі, були дуже друж­німи. Одного разу у коридорі я знайшов сумку з листівками і зрозумів, що вони належать моїй сусідці Ліді. А її у той час не було вдома. От як я мав вчинити як комуніст і свідомий громадянин?

— Без варіантів: донести у НКВС. Адже це могла бути провокація — ану ж у такий спосіб вас перевіряли?!

— А я ті листівки просто знищив. А Ліді сказав: “Будь ласка, не принось більше таких паперів додому. і будемо вважати, що я нічого не знаю”. Зрештою, за якийсь час вона від­дячила — врятувала мені життя. Я був на роботі, вже пізня година. Коли раптом дзвонить Ліда: “Євгене Степановичу, молю вас, не приходьте сьогодні додому. Біля брами стоять хлопці, вас хочуть убити”. Я похолодів. Справді, напередодні я знайшов у себе в робочому кабінеті листа з вироком від УПА... Додому того вечора я не пішов. Не знаю чому, але вдруге на мене замаху не робили. Вже нині думаю, що, може, члени УПА порадились між собою і зрозуміли, що я — не ворог? і ще один приклад довіри та людяності. Я ще ніколи не розказував про те, що у ті часи моя Ольга зважилась таємно охрестити нашого сина... Василь постійно хворів, а оця сусідка Ліда каже: “Це тому, що немовля у вас нехрещене”. І моя Ольга без вагань віддала найдорожче — рідного сина — до рук провідниці УПА. А та, своєю чергою, не побоялась понести до греко-католицької церкви наше дитя. Після хрещення наш хлопчик справді став міцнішим.

— Євгене Степановичу, ви з Єлизаветою Вологодською побували у самому пек­лі, але не зрадили одне одного. Чому ж розійшлися у мирний час?

— Це справді важко пояснити. Нас поєднала війна, кохання було щирим. Але змінилися часи, і почуття змінились. Згодом я одружився вдруге, Ольга теж вийшла заміж. У мене народився син Віктор. А ще я маю доньку Валентину від довоєнного шлюбу, яка живе у Дніп­ропетровську. У мене четверо онуків, троє правнуків. Я щасливий, що всі вони родичаються.

— Ви були знайомі з багатьма відомими людьми, які нині, як і ви, є частиною нашої історії. Збереглися спогади?

— Добре пам’ятаю свою ауді­єнцію із митрополитом Андреєм Шептицьким. На той час під його патронатом була гімназія, а я був змушений зробити її державною, хотів цього чи ні. Але найбільше мені не хоті­лося робити це силою. Тому я попросився на зустріч до митрополита. Пояснив ситуацію, що не я, то хтось інший зробить цю справу — така політика нової держави. і змінити щось — марні сподівання. Андрей Шептицький уважно мене вислухав, ми це питання вирі­шили.

— Євгене Степановичу, ви напрочуд енергійна людина для своїх поважних років, з ясним розумом, дивовижною пам’яттю. Як вам це вдається?

— Я міг сотню разів загинути. У схованці під сіном, яку протикали фашисти багнетами, коли заарештовували Ольгу “Комар”. Від рук поліцаїв у підпіллі. і від своїх, які не знали, на чиєму я боці. Я міг помер­ти 1982 року від важкої недуги, коли відмовляли нирки і кількагодинне зволікання з операцією мене б убило. Мож­ливо, я просто дуже люблю життя. і воно мені віддячує взаємністю.

— Ви пережили дуже різні часи, а як оцінюєте нинішнє становище України?

— На жаль, за всі роки Незалежності у нас ще не було при владі чесних і порядних людей, які б по-справжньому дбали про народ. І мені це дуже болить. Я завжди любив Україну, був ладен за неї померти. Це не пафос, а правда життя. Я воював за те, щоб прості люди жили у вільній і заможній державі. Але наразі ще не дожив до таких часів...

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Українці»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Історія народу починається не з писемних згадок про нього, а з тих часів, які історична пам'ять цього народу зберегла””
Юрій Шилов

 
Відпочинок на схилах Дніпра
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.