X

Вітаємо на нашому сайті!



У Вас встановлене розширення AdBlock або подібне. Будь ласка, додайте наш сайт до білого списку, - тим самим Ви сприятимете його розвитку, - адже сайт не утримується олігархами.
Аратта - На головну

12 грудня 2017, вівторок

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Про феномен паскудної роботи

Управління 28022 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 30.09.2013 | Всі публікації | Версія для друку

Про феномен паскудної роботи
Чому, попри весь технічний прогрес, якого ми досягли, ми так багато працюємо? Чому наша робота дедалі частіше нагадує безглузде копирсання в папірцях, без якого людство прекрасно обійшлося б? Для чого ми сидимо цілими днями в офісах замість виробляти або просто насолоджуватися життям?

Ми пропонуємо вашій увазі текст, що справді наробив багато шуму в англомовному світі. Десятки публікацій в різноманітних виданнях, сотні обговорень та перепостів у соціальних мережах — усе це про статтю Девіда Гребера. Навіть традиційно неоліберальний The Economist змушений був виправдовувати «феномен безглуздої та паскудної роботи».

Девід Гребер, «інтелектуал у вигнанні», антрополог, викладач Лондонської школи економіки, «ідеолог Окупаю» та один з найпопулярнішх мислителів останніх років в США, у своєму тексті намагається проблематизувати наше повсякдення. Чому, попри весь технічний прогрес, якого ми досягли, ми так багато працюємо? Чому наша робота дедалі частіше нагадує безглузде копирсання в папірцях, без якого людство прекрасно обійшлося б? Для чого ми сидимо цілими днями в офісах замість виробляти або просто насолоджуватися життям? Як саме ми всі стали «офісним планктоном»?

Насправді, здається, що Гребер так і не дає задовільної відповіді. Говорити, що саме панівний клас винен у виникненні «феномену безглуздої роботи» — значить говорити, що історія твориться за чиїмось розрахунком, а значить — переоцінювати суб’єктивну роль у суспільних змінах. Скоріше має йтися про структурні чинники, які зумовили сучасний стан справ.

Так чи інакше, статтю Девіда Гребера слід прочитати кожному. Вона не тільки стимулює рефлексувати над звичними для нас речами, але й дає уявлення про актуальні дискусії, що точаться в англомовному інтелектуальному світі.


У 1930 році Джон Мейнард Кейнс прогнозував, що до кінця століття технології настільки розвинуться, що люди з таких країн як Великобританія та США зможуть насолоджуватися 15-годинним робочим тижнем. Є всі підстави вважати, що він був правий — адже технології цілком дозволяють нам реалізувати цю утопію. Проте цього так і не сталося. Технології скоріше використовують, щоб змусити нас працювати більше. А це означає, що слід було створити, по суті, безглузді робочі місця. Безліч людей, особливо в Європі та Північній Америці, проводять свої життя за виконанням завдань, які вони в глибині душі вважають безглуздими. Моральна та психологічна шкода від такого становища надзвичайно глибока. Це шрам на нашій колективній психіці. Але чомусь майже ніхто про це не говорить.

Чому ж обіцяна Кейнсом утопія — якої так палко жадали ще в шістдесятих — так і не стала реальністю? Нині стало традиційним твердження, що він не зміг передбачити вибуху консюмеризму. Між меншим робочим днем та більшою кількістю іграшок та задоволень ми всі разом вибрали друге. Ця історія могла би стати повчальною байкою, однак достатньо хвилину подумати, щоб зрозуміти, що це пояснення далеке від реальності. Так, звичайно, ми стали свідками створення безлічі нових професій та нових галузей економіки з двадцятих років, але дуже мало з них стосувалися виробництва та доставки суші, айфонів чи моднявих кросівок.

То що ж це за нові професії? Останній звіт, що порівнює зайнятість у Сполучених Штатах між 1910 та 2000 роками, дає нам відповідь на це питання. Протягом останнього століття кількість людей, зайнятих у якості домашньої обслуги, на виробництві та в сільському господарстві, надзвичайно скоротилася. Водночас кількість «менеджерів, офісних працівників, працівників сфер продажу та обслуговування» потроїлася і «зросла з однієї третьої до трьох четвертих усієї зайнятості». Іншими словами, продуктивну працю справді вдалося автоматизувати, як і передбачалося (навіть якщо ви порахуєте людей, залучених до індустріального виробництва в усьому світі, включаючи маси трударів в Індії та Китаї, все одно вийде, що робітники становлять меншу частку населення світу, ніж у минулому).

Але замість того, щоб використати цю ситуацію на користь людей, дати їм можливість впроваджувати власні проекти, бачення та ідеї або ж просто отримувати задоволення від вільного часу, ми спостерігаємо розбухання навіть не так сфери послуг, як адміністрування. Впроваджувалися цілі галузі економіки, такі як фінансові послуги чи телемаркетинг. Безпрецедентно розширювалися галузі корпоративного права, адміністрації в академічній сфері та сфері охорони здоров’я, різноманітних кадрових служб, піару. Ці цифри навіть близько не показують, скільки ще людей зайняті тим, щоб забезпечувати роботу цих галузей: охороняти будівлі, підтримувати технічне функціонування, прибирати тощо. Чи варто говорити, що існує ціла сфера допоміжних професій (миття собак, нічна доставка піци), які існують лише тому, що всі інші витрачають стільки часу на роботу в інших галузях.

Ось це все я і пропоную називати «паскудною роботою».

Виглядає так, наче хтось зумисне створює безглузді професії лише для того, щоб ми всі далі працювали. І саме тут криється загадка. Адже в капіталізмі цього начебто не мало би статися. Звісно, у старих добрих неефективних соціалістичних державах на кшталт Радянського Союзу, де роботу вважали одночасно правом та священним обов’язком, система створювала стільки робочих місць, скільки було потрібно (саме тому в радянських універмагах щоб купити шматок м’яса, треба було мати справу з трьома продавцями). Але ж саме ці проблеми начебто і мала вирішити ринкова конкуренція. Відповідно до економічної теорії, компанія в гонитві за прибутком не буде витрачати кошти на оплату не корисних для неї працівників. Однак саме це зараз і відбувається.

Коли корпорації радикально скорочують штати, призупиняють виробництво чи підвищують норму виробітку без відповідного підвищення зарплатні, це незмінно відображається на тому класі, представники якого власне щось виробляють, транспортують чи лагодять. При цьому якимось дивом як на дріжджах росте армія офісного планктону. Все більше і більше людей, так само як радянські робітники, офіційно працюють по 40 чи навіть 50 годин на тиждень, але насправді займаються корисною роботою 15 годин, як і прогнозував Кейнс, — решту часу вони витрачають на влаштування чи відвідини мотиваційних семінарів, оновлення своїх сторінок у соціальних мережах чи завантаження серіалів з Інтернету.

Відповідь слід шукати не в економіці: це скоріше моральна та політична проблема. Адже панівний клас зрозумів, що щасливі, творчі та ініціативні люди, які мають вільний час, — це смертельно небезпечно (згадайте, що відбувалося в шістдесятих, коли з’явилося багато студентів з вільним часом). З іншого боку, існує вигідне для панівного класу переконання, що робота є моральною цінністю, а отже, той, хто не бажає присвячувати більшість часу роботі, не заслуговує ні на що.

Коли я якось почав думати над, вочевидь, нескінченним розростанням адміністративної роботи в британських академічних установах, у мене з’явилося уявлення про пекло. Пекло — це коли група людей витрачає безліч часу на роботу, яка в них не надто виходить і їм зовсім не подобається. Це ніби когось взяли на роботу тому, що він прекрасний столяр, але згодом виявилося, що насправді ця людина більшість часу має смажити рибу. [...]

Звісно, я цілком свідомий, що кожне таке твердження неодмінно викличе шквал заперечень: «Хто ти такий, аби вирішувати, які професії “необхідні” насправді? Власне, що таке “необхідність”? Ти ж професор антропології, хіба це “необхідно”?» (І, насправді, багато читачів жовтої преси вважатимуть існування моєї професії взірцем розтринькування бюджетних коштів.) У якомусь сенсі це справді так. Адже немає жодного об’єктивного мірила суспільної цінності.

Я не дозволю собі казати людям, які впевнені у важливості своєї діяльності для світу, що насправді це не так. Але як бути з людьми, свідомими того, що їхня робота — безглуздя? Нещодавно я зустрівся зі шкільним приятелем, якого не бачив з дванадцяти років. Я дуже здивувався, дізнавшись, що за цей проміжок часу він устиг побувати спочатку поетом, а потім фронтменом інді-рок гурту. Я чув кілька його пісень по радіо, але навіть не здогадувався, що це співає мій знайомий. Він був просто блискучий, створював щось справді нове, а його робота, безперечно, поліпшувала та робила яскравішими життя людей по всьому світу. Та після пари неуспішних альбомів він, змучений боргами та турботами про новонароджену дитину, втратив контракт і завершив, за його словами, тим, що «зробив той самий вибір за замовчуванням, який роблять усі люди без керма і вітрил — юридичний факультет». Зараз він — корпоративний юрист, працює у знаній нью-йоркській компанії. Він першим визнав, що його робота — вкрай безглузда, не приносить світові жодної користі та, за його власною оцінкою, не мала б існувати.

Це викликає багато питань, перш за все: чому в нашому суспільстві вкрай малий попит на талановитих поетів і музикантів, натомість, схоже, потребує спеціалістів з корпоративного права в необмежених кількостях? (Відповідь проста: якщо 1% населення контролює більшість наявних ресурсів, то те, що ми називаємо «ринком» відображає корисне чи важливе саме для цього 1%.) Більше того, ця історія показує, що зазвичай люди цих професій свідомі цього. До речі, я навіть не впевнений, чи зустрічав коли-небудь корпоративного юриста, який би не думав, що його робота — лайно. Те саме можна сказати про всі згадані нові галузі. Є цілий клас штатних професіоналів, які уникатимуть згадок про свою роботу, варто вам лише при зустрічі на вечірці зізнатися, що ви займаєтесь чимось, що прийнято вважати цікавим (наприклад, антропологією). Після кількох келихів вони вибухнуть тирадами про безглуздість і тупість своєї роботи.
Це - глибоке психологічне насильство.

Як можна говорити, що пишаєшся своєю роботою, якщо ти потай переконаний, що твоя робота не мала б існувати? Як це може не викликати глибокого обурення та гніву? Все ж таки завдяки своєрідній геніальності нашого суспільства його володарі знайшли спосіб спрямовувати гнів саме на тих, кому пощастило займатися справді корисною роботою. Здається, у нашому суспільстві існує загальне правило: чим більше певна робота приносить користі, тим менше шансів, що за неї платитимуть. Знову-таки, об’єктивного критерію годі й шукати, але можна легко зрозуміти про що йдеться, запитавши: що станеться, якщо цілий клас людей просто зникне? Кажіть що хочете про медсестер, сміттярів або механіків. Очевидно, що якщо вони випаруються, наслідки будуть миттєві та катастрофічні. Кепськими будуть справи світу і без викладачів чи докерів. Навіть світ без фантастів чи ска-музикантів чимало втратить. Але так і не зрозуміло, як постраждає людство, якщо всі генеральні директори закритих акціонерних товариств, лобісти, спеціалісти з PR, статисти страхових агентств, телемаркетологи, судові пристави чи юридичні консультанти просто зникнуть. (Багато хто підозрює, що в такому разі світ значно покращиться.) Поки що ж, окрім жменьки добре відомих винятків (докторів), правила дотримуються на диво послідовно.

Насправді все ще більш запущено: здається, існує доволі розповсюджена думка, що саме так і має бути. Це один із секретних двигунів правого популізму. Ви можете помітити це, коли таблоїди розбурхують обурення проти працівників метро через паралізування Лондона на час суперечок про їхні трудові договори. Вже сам факт, що працівники метро можуть паралізувати Лондон, свідчить про необхідність їхньої роботи — але, здається, саме це і дратує людей. Це ще більш очевидно в США, коли республіканці дуже успішно розпалюють гнів на шкільних викладачів або працівників автомобільної промисловості (не на шкільної адміністрації або менеджерів автопрому, які, зрештою, і створюють проблеми) через їхні нібито завищені зарплати та пільги. Їм ніби кажуть: «Але ж ви маєте змогу вчити дітей! Або збирати машини! Ви маєте справжню роботу! І після цього всього вам ще вистачає нахабства вимагати пенсій та доступу до медицини на рівні середнього класу?»

Якби хтось і захотів вигадати ідеальний для підтримання влади фінансового капіталу режим праці, не уявляю, як вони могли би придумати щось краще. Справжніх, продуктивних робітників безперестанку утискають і експлуатують. Рештки робітників розподілені між заляканим прошарком зневажених безробітних та більшим прошарком тих, кому, по суті, платять ні за що — людей у становищі вимушеної ідентифікації з перспективами та ризиками панівного класу (менеджерів, адміністраторів тощо), особливо з їхніми фінансовими аватарами, але водночас вимушеного обурення на будь-кого, чия робота має зрозумілу та незаперечну соціальну цінність. Звісно, цю систему не було створено свідомо. Вона виникла зі спроб і помилок тривалістю майже у століття. Але це єдине пояснення, чому, попри всі наші технологічні можливості, ми всі не працюємо по 3-4 години на день.

Перекладено за: David Graeber. On the Phenomenon of Bullshit Jobs. Переклали Дафна Рачок та Іван Шматко
Ви заздрите їм?
Ви заздрите їм?

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Управління»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Скільки рабів, стільки ворогів”
Сенека

 
Знайди свою ГАРМОНІЮ!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Internet Map Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.