Аратта - На головну

26 липня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- Українські дерев`яні церкви були збудовані у символічній формі кораблів та звернуті зі Сходу на Захід. Історично, українські церкви були побудовані з центральним нефом та двома боковими проходами. Це розділення споруди на три частини відповідає трьом догмам, або Божої Священної триєдності: духу, душі, та тілу людини. Багаточислені куполи та шпилі позначають щогли кораблю, а хрести на кожному вістрі розмежовують де бути вітрилам.

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


Ніна Русланова: «В житті і в кіно я даю відсіч кривді»

Кіномистецтво 34616 переглядів Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 23.08.2006 | Всі публікації | Версія для друку

Ніна Русланова залишається однією з найулюбленіших глядачами акторок. Вона народна артистка не тільки за званням, а й за своєю людською і професійною сутністю.
Ніна Русланова залишається однією з найулюбленіших глядачами акторок. Вона народна артистка не тільки за званням, а й за своєю людською і професійною сутністю.
Народилася майбутня акторка 1945 року в селі Богодухово Харківської області. Двомісячним малям потрапила в дитбудинок. Там їй дали ім’я й по батькові. А от прізвище дівчинка вибрала сама, стала Руслановою, як велика співачка, котра була в той час у всіх на слуху

Ніна Русланова знімалася в таких режисерів як Олексій Герман, Кіра Муратова, Георгій Данелія, Ельдар Рязанов, Алла Сурикова. В акторському послужному списку Ніни Русланової — понад сто ролей. Одні з найяскравіших — у фільмах «Циган», «Зимова вишня», «Мій друг Іван Лапшин», «Собаче серце», «Небеса обітовані», «Мамо, не горюй», «Настроювач». Майже за 40 років роботи в кіно Русланова створила десятки різних, але однаково блискучих образів жінок, що називається, з народу. Як їй це вдається? Можливо, секрет у тім, що і сама вона буває вельми різною, а то й незручною...

Народилася майбутня акторка 1945 року в селі Богодухово Харківської області. Двомісячним малям потрапила в дитбудинок. Там їй дали ім’я й по батькові. А от прізвище дівчинка вибрала сама, стала Руслановою, як велика співачка, котра була в той час у всіх на слуху. Роки, проведені в дитбудинку, наклали відбиток на все її подальше життя — Ніні Руслановій притаманне уміння постояти за себе, цілеспрямованість, колосальна працездатність і бажання зробити щось справжнє в цьому житті. Усе це удалося їй сповна!

«Нині я затребувана як штрих у великій картині»

— Ніно Іванівно, бути акторкою — справа ризикована. Своєрідна лотерея: потрапиш у струмінь — не потрапиш... Що у вашій професії на першому місці: емоційне чи раціональне?

— Актриса — це не професія. Професія — це коли вмієш щось робити руками. От я мала професію штукатура. А актриса, мені здається, це — стан душі... Емоції важливі, але й раціональне — не на останньому місці. Обов’язково потрібно вивчати роль. Наприклад, коли я на сцені грала в «Ричарді III» королеву Маргариту, то стільки перечитала книг про цей період! Знала, хто такі Йорки, Ланкастери, що таке Червона і Біла троянди. Знала, що граю і про що кажу зі сцени.

— Серед акторок старшого покоління Ви нині, як і раніше, затребувані. Умієте опинитися в потрібний час у потрібному місці?

— Зараз я затребувана як штрих у великій картині, як відтінок у загальній палітрі твору. Так, раніше у мене було чимало головних ролей, а сьогодні я — епізодник. Дивлячись на деяких своїх колег, у тому числі на ровесників, починаю іноді їх жаліти. Перебігаючи з серіалу в серіал, гублять себе ж. Невже вони не розуміють, що ще трохи і глядача почне від них нудити?!

— Ви працювали з багатьма видатними режисерами. Вони на Вас якось впливали у плані творчості, життєвих звичок?

— Безумовно, усі люди «мавпи». Усі ми наслідуємо когось, часом навіть не усвідомлюючи цього. На мене найбільше вплинули, мабуть, Кіра Муратова й Олексій Герман — не перестаю дивуватися їхній фантазії, тому, як вони дивляться на світ. Я завжди хотіла наслідувати Раневську, бути такою ж геніальною, як вона. Але я — акторка іншого плану, інша людина. Раневська і зараз залишається для мене ідолом.

— Характер слов’янської жінки, який Ви стільки років створювали на екрані й на сцені, наразі якось змінюється?

— Ви як гадаєте? Наша жінка за своєю суттю добра, але, я боюся, за останні роки в нас додалося жорсткості, озлобленості. Я це відчуваю. Національний характер явно псується. З іншого боку, говорять, криве дерево довше стоїть, а оскільки ми народ гнучкий, то, можливо, і вистоїмо. Можете називати мене квасним патріотом чи ще якось, але я люблю все наше і вболіваю за Україну.
— До речі, Ви українську мову ще не забули?

— Ні-і-і... Ну хіба що трошки... Читаю добре, а от що кажуть з телеекрана ваші великі політики, нічого не розумію! Суцільні нові слова.

— Глядачі останнім часом вельми змінилися?

— Звичайно. Багато хто нас не знає ту гвардію, що створювала справжнє радянське кіно. Зараз діти виховані на «голлівудах» укупі з поп-корном і кока-колою. Це надто погано! Ми ж самі себе не підтримуємо! Ми увесь час кланяємося незрозуміло кому, змінюємо своїм богам. Люди затялися святкувати День святого Валентина, хоча є аналогічний християнський день закоханих. Поклоняються святому Патрику. Якому Патрику?! У нас є свої святі — Петро і Павло. Чому святкують цього Патрика? Надягають якісь капелюхи, ходять у них по Москві. Дико! Наш народ ніби вивертають назовні, позбавляють своїх богів. Такі речі погано закінчуються, цивілізація на цьому вмирає — не я сказала, це — історичний факт. А усе починається з «голлівудів», себто з бездуховного викачування грошей одурманеної публіки.

«Збираючи по смітниках пляшки, я вступила у театральний інститут»

— А з чого починалася Ніна Русланова?

— Народилася я в грудні переможного 45-го року і одразу ж потрапила в круговорот повоєнної розрухи — двомісячним малям-найдою опинилась в дитбудинку. Одного разу «добренька» вихователька, дивлячись на мої золотаві кучері, вимовила фатальну для мене фразу: «Дитинко, ти така світленька тому, що народилася від німця». Відтоді я стала в дитбудинку ізгоєм, мене зневажливо дражнили «фашисткою» і били по ночах. Однолітки мене так зацькували, що я стала мочитися в постіль. Вибратися з цієї непроглядної пітьми мені допомогло справжнє диво. Добрі люди порадили відвідати церкву. І я пішла. Стою посеред храму, а що робити — не знаю, розуміла тільки своїм дитячим розумом, що треба якось позбутися усіх хвороб і нещастя. По-дитячому голосно закричала: «Здрастуйте, люди!». Наступного ранку я попробувала свою постіль, вона була сухою. Я була така щаслива! З того дня відчула, що господаркою своєї долі була я, а не обставини.

Дитячий будинок — серйозний іспит для маленької дівчинки. Тим паче, що я їх поміняла аж шість, і в кожному були друзі, вороги, а домашнього тепла не було ніде. Після 8-го класу потрапила в училище, стала освоювати спеціальність штукатура-маляра, адже вихованців дитбудинку не запитують: «Ким ти хочеш стати?». Куди батьківщина пошле, туди і відправляйся, і бажано без зайвих запитань. А питань було чимало. Наприклад, де взяти пальто, хоча б одне на двох з подругою, щоб узимку по черзі бігати у вечірню школу. Або: чому дорослим на будівництві платять одну зарплату, а нам, малоліткам, зовсім іншу: якісь жалюгідні 18 карбованців, і при цьому змушують розвантажувати багатотонні машини? Зрештою, не відшукавши правди, я з подругою пішла з роботи, і ми відразу «вилетіли» з гуртожитку. Слава Богові, жаліслива куховарка дозволяла ночувати на кухні, та ще й окропом пригощала, а на хліб доводилось заробляти, збираючи по смітниках пляшки.
Якось зрозуміла, що так жити більше не можу: і вступила в Харківський театральний інститут. Провчилася там два роки. Потім раптом довідалася, що в Москві недобір хлопчиків у «Щуку» і поїхала складати іспити. Уявляєте здивування приймальної комісії, коли в училище прийшла провінційна дівчина і заявила: «Прослухайте мене, як хлопчика, я згодна грати чоловічі ролі». Мене прослухали і прийняли: як дівчину. На першому курсі Щукінського училища на сходах мене спинила Кіра Муратова, тоді режисер-початківець, і запропонувала знятися у фільмі «Короткі зустрічі». Я відповіла, що студентам не дозволяють це робити. Але таки знялася.

Педагоги пророкували мені роботу в якомусь провінційному театрі, але удача і цього разу усміхнулася. Відразу по закінченні театрального училища мене запросили до театру Є. Вахтангова.

На цьому, здавалося б, має завершитись історія про «перетворення бридкого каченяти в прекрасного лебедя», тільки доля мені дісталася не згідлива, з важким і химерним характером. Після багатьох років роботи в театрі імені Євгена Вахтангова я прийняла, напевно, необачливе і нелогічне рішення: пішла з театру буквально в нікуди, залишилась без грошей, друзів, без роботи. Коли я полишала рідний театр, колеги пророкували, мовляв зіп’єшся, помреш під забором... Мабуть, це був один із найскладніших, переломних періодів у моєму житті. Я думала: «Все. Кінець. Більше не можу бути акторкою, треба знову змінювати долю».

— Що ж Вас врятувало?

— У цей момент режисер Ігор Маслєнников запропонував мені роль у «Зимовій вишні», ця робота повернула мене до життя. Потім з’явився театр імені Рубена Симонова.

— Чи на знімальних майданчиках потрапляли в екстремальні ситуації?

— Під час зйомок у фільмі «Знак лиха» (за цю роль мене нагородили «Нікою») мені довелось стояти на 18-градусному морозі під струменем холодної води. Коли ж знімали стрічку «Це було в морі» у Євпаторії відбулася зовсім інша історія. В одного з членів кіногрупи був день народження. Було це в «сухі» часи горбачовських експериментів. Колектив відправив на «полювання за пальним» найбільш впізнаване обличчя, тобто мене. Біля єдиної в місті «алкогольної» крамниці мене висадили з машини наприкінці довгої черги. До крамниці я все-таки проникнула — обличчя допомогло. Стою біля прилавка і завантажую величезні сумки спиртним. А тут міліціонер: «Так, громадянко, пройдемо. Поясните, чому отоварюєтесь понад норму». Коли у відділенні більш освічений щодо кіно міліціонер здивувався: «Звідкіля ви на мою голову звалилися?»,— я відповіла: «Та ось приїхала у ваше місто горілкою поторгувати».

— Чув, дісталося Вам на зйомках «Цигана», коли знімали сцену вашої бійки з Кларою Лучко.

— Це був жах! Кілька дублів шмагали одна одну мокрою білизною в повну силу. На мені аж три сукні порвали. Синці потім довго сходили...

— А з шанувальниками бували проблеми?

— Ми ж то працюємо задля публіки. Нічого поганого не можу сказати. А одного разу — ой, ну і випадок — їхали ми в потязі, і просто прибігла жінка якась, почала знімати із себе каблучки, щоб віддати мені. Я не знала, що робити. Сказала їй, що не треба. А жінка не вгамовується. Причому красиві каблучки — видно, що вона заробляла на них усе життя. І хотіла ось так — від душі, від чистого серця подарувати їх мені. Довго довелось переконувати її, що не треба цього робити.

«Я людина слабка і спираюсь на Бога»

— Про Вас йде чутка як про людину з непростим, конфліктним характером.

— Чутка? Слава Богові, що про мене хоч щось говорять, виходить, не вмерла ще. Але я не бачила людей з простими характерами. Напевно, у мене важкий характер. Я перекірлива, обстоюю свою точку зору, мені не подобається, коли мене кривдять, я відразу захищаюсь. А люди не люблять, коли захищаються, вони гадають, що завжди мають рацію. У чому я глибоко сумніваюся. Щоправда, я заборонила собі конфліктувати на знімальному майданчику. Якщо влаштовуватиму скандали під час роботи, то я нездара і дешева акторка, уже не в розумінні гонорарів...

— Ваш сміх — це акторська знахідка чи природна якість?

— Це природне. Коли прийшла в театр імені Вахтангова, одержала роль Ніколь у спектаклі «Міщанин у дворянстві». Тоді й зрозуміла, що сміятися на сцені складніше, ніж плакати, адже сміятися потрібно спеціально, по репліках. Усі стояли за кулісами, думали, що провалюсь, але усе пройшло добре — природний сміх мені тільки допоміг. Єдине, над чим довелося попрацювати, так це над своїм українським акцентом. Грошей на купівлю магнітофона не було, тому йшла в душову — там стіни плиткою викладені, відзвук гарний — і читала допізна вірші...

— Яка Ваша найбільша нагорода? Адже крім того, що Ви народна артистка Росії, Ви ще лауреат державних премій Росії, України і Білорусії, володарка української золотої медалі імені Довженка, премії Французької кіноакадемії за найкращу жіночу роль, двох російських «Нік».
— Найбільшою нагородою в житті вважає свою доньку Олесю, це єдиний і найнадійніший друг, вона дитиною знімалася зі мною в багатьох фільмах.

— Чи нині Олеся бере участь у якихось театральних або кінопроектах?

— Ні. Вона вирішила, що акторський шлях — не для неї.

— Чим донька займається і скільки їй років?

— Вона працює. Більше нічого не скажу. А щодо віку... Знаєте, у Булгакова в «Театральному романі» є чудовий діалог. Красуня-акторка приходить на роботу в театр, і секретарка їй каже: «Вам треба заповнити анкету. Коли ви народилися?» «Ну от, починається, я народилася в травні!» — невдоволено і вередливо відповідає артистка. Те саме скажу і про Олесю: вона народилася в серпні. Ми з нею жінки без віку.

— У Вас зараз багато роботи? Ви постійно працюєте?

— Не можу так сказати щодо кіно. Переважно зайнята в театрі, антрепризних виставах. Їжджу з ними на гастролі. Одна з яскравих подій останнього періоду — зйомка в мого улюбленого режисера Кіри Муратової у фільмі «Настроювач». Я їй вдячна за це і за її давні картини «Пізнаючи білий світ» і «Короткі зустрічі», з яких почалася моя кар’єра в кінематографі. Шкода тільки, що ці світлі, добрі стрічки пройшли не дуже помітно.

— Ви до серіалів нормально ставитеся, якщо погоджуєтеся в них грати?
— Дивлячись який серіал. Адже є другосортні, третьосортні, у деяких навіть сорту немає. А є і гарні серіали. «Дільниця», на мою думку, з їхнього числа! Він так виграшно виглядає на тлі монстрів, убивств і крутих олігархів. Такий народний серіал — про людей. Він мені так сподобався, що я його по телевізору з великим задоволенням дивилася!

— Ви собі на екрані подобаєтеся?

— Украй рідко. Нарцисизмом не страждаю. Коли вперше побачила себе у фільмі Кіри Муратової «Короткі зустрічі», шокована була, подумавши: «Б-о-оже, кошма-а-ар, що за потвора? Хто ж із нею фільм дивитися стане?» Істерика була моторошна. Узагалі-то я — самоїд.

— У житті Ви на своїх героїнь схожі?

— Від себе нікуди не дінешся, навіть якщо надто хочеться.

— Вони у Вас зазвичай нахабні, хамуваті...

— Ні-ко-ли! Облиште. Де ви, приміром, бачили нахабнуватість в Адашової з фільму Германа «Мій друг Іван Лапшин»?! Ніякої зухвалості. Чи в «Цигані»? Там була Катька-аеропорт — жінка з трагічною долею. Вона не дає образити себе, але це не назвеш нахабністю. Просто захисний покрив такий. Він завжди в усіх є.

— Ви сильна людина?

— Вважаю себе слабкою.

— На кого в житті спираєтесь?

— На Бога.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Кіномистецтво»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

У сучасних умовах будь-яка нація, що не бажає «самознищення» чи рабського становища у світовому співтоваристві, повинна на перше місце висувати завдання інтелектуальної безпеки”
Юрій Канигін

 
Подорожуйте Україною комфортно і без обмежень!
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Яндекс цитування Internet Map Счётчик тиц и PR Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.